Японський коханець

Сліди минулого

Попервах Альма Беласко та її приятель Ленні Біль вирішили втішатися культурним життям Сан-Франциско та Берклі. Відвідували кінозали, театри, концерти й виставки, експериментували з екзотичними ресторанами та прогулювалися з собакою. Вперше за три роки Альма вмостилася в родинній ложі оперного театру, але її приятель заплутався в сюжеті першої дії й заснув на другій, коли Тоска ще не встигла встромити кухонний ніж у груди Скарпії. Вони відмовилися від опери. Автівка Ленні була зручнішою за Альмину, і нею вони їздили до Напи[19], щоб насолодитися буколічним видом тамтешніх виноградників і продегустувати вино, або до Боліноса[20] — подихати солоним повітрям і покуштувати устриць, але врешті-решт втомилися напружувати всю силу волі, щоб виглядати молодими й активними, і не встояли перед спокусою спокійного життя. Замість нескінченних поїздок, які змушували рухатися, шукати пристановище й триматися на ногах, Альма та Ленні дивилися разом телефільми чи слухали музику в якомусь зі своїх помешкань, або заходили до Кеті, прихопивши пляшку рожевого шампанського, яким запивали чорний кав’яр — дочка Кеті-стюардеса «Люфтганзи» привозила його після польотів. Ленні волонтерствував у клініці болю, навчаючи пацієнтів робити з вологого паперу й стоматологічного цементу маски для Альминих театральних вистав. В години надвечір’я вони читали щось у бібліотеці — єдиному громадському місці, де було більш-менш тихо; шум залишався однією з незручностей колективного життя. Коли не мали іншого вибору, вечеряли в їдальні Лак-хаузу під пильними поглядами тутешніх мешканок, які заздрили щастю Альми. Ірина почувалася звільненою: хоча іноді дівчину брали з собою, Альма вже не потребувала її так, як доти. «Це все твої вигадки, Ірино. Ленні тобі не конкурент», — розраджував її Сет, але його це теж непокоїло, бо якби бабуся скоротила кількість годин на тиждень, коли задіювала Ірину, він мав би менше шансів її бачити.

Того дня Альма й Ленні сиділи в саду і — як це часто робили — згадували минуле, а Ірина неподалік мила водою зі шлангу Софію. За кілька років перед тим Ленні побачив у Інтернеті організацію, що перевозила собак з Румунії, де ті блукали вулицями, збившись у зворушливі зграї, до Сан-Франциско, й віддавала тварин добрим людям. Писок Софії з чорною плямою на оці причарував його, і Ленні, не роздумуючи довго, заповнив формуляр, переказав обумовлені п’ять доларів і наступного дня пішов по собаку. В оголошенні забули зазначити, що Софія не мала однієї лапи. Вона звикла обходитися трьома, єдиним наслідком травми було те, що Софія шматувала одну кінцівку будь-якого предмета, як то ніжки стільців та столів, однак Ленні давав цьому раду, накупивши силу-силенну пластмасових ляльок. Щойно тварина відгризала якійсь ручку чи ніжку, Ленні одразу давав їй іншу ляльку, й справа залагоджувалася. Єдиною вадою її собачої вдачі було те, що Софія не зберігала вірності господарю. Вона дуже прив’язалася до Кетрін Хоп, і варто було заґавитися, як Софія вже мчала прожогом до лікарки й стрибала тій на руки. Їй подобалось кататися на інвалідному візку.

Софія спокійно стояла під струменем води; тим часом Ірина говорила щось до неї по-румунськи, а сама прислухалася до розмови Альми й Ленні, щоб потім переповісти її Сетові. Дівчина зневажала себе за те, що їх підслуховує, однак бажання розгадати таємницю цієї жінки зробилося їхньою з Сетом нав’язливою ідеєю. Зі слів самої Альми дівчина знала, що її дружба з Ленні зародилася в тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому році, коли помер Натаніель Беласко, й тривала кілька місяців, але обставини зробили її такою міцною, що коли вони знову зустрілися в Лак-хаузі, то легко поновили давні стосунки, мовби ніколи й не розставалися. Альма саме розповідала Ленні, що, коли їй виповнилося сімдесят вісім років, вона — утомившись від людей та правил поведінки, дотримуватися яких мусила ще змалку, — відмовилася виконувати роль глави родини Беласко. Ось уже три роки вона мешкала в Лак-хаузі, і тут їй дедалі більше подобалося. Життя в притулку було покутою за колишні привілеї, самовпевненість та матеріалізм. Найкраще було б провести решту днів у якомусь буддистському монастирі, але Альма не була вегетаріанкою, а медитація завдавала їй болю в спині, тому віддала перевагу Лак-хаузу, нажахавши цим сина й невістку, які б воліли, щоб вона краще блукала з бритою головою вулицями Дармсали[21]. В Лак-хаузі Альма почувалася затишно, їй не довелось відмовитися ні від чого істотного, а на випадок потреби до Сі-Кліффа було півгодини їзди; втім, до родинного будинку, який вона ніколи не сприймала як свій, бо спершу він був свекрів, а згодом належав її синові й невістці, Альма вибиралася лише на спільні обіди. Попервах вона у Лак-хаузі ні з ким не спілкувалася, це було однаково, що мешкати самій у другорядному готелі, але з часом зав’язала деякі знайомства, а відколи з’явився Ленні, взагалі не почувалася самотньою.

— Ти могла вибрати й краще місце, Альмо.

— Мені не треба нічого кращого. Єдине, чого мені бракує, це коминка взимку. Я люблю дивитися на вогонь, це однаково, що споглядати морські хвилі.

— Я знаю одну вдову, котра останні шість років подорожує морями. Щойно лайнер причалює в кінцевому порту, родичі передають їй квиток, і вона вирушає в нове навколосвітнє плавання.

— Як таке не спало на думку моєму синові й невістці? — розсміялася Альма.

— Це має свою перевагу, адже якщо ти помреш у відкритому морі, капітан накаже викинути труп за борт, і родина заощадить на похороні.

— Мені тут добре, Ленні. Позбувшись прикрас та уборів, я відкриваю себе такою, як я є. Це доволі повільний процес, але вельми корисний. Кожен мусив би пройти через таке наприкінці життя. Якби я була дисциплінованою людиною, то спробувала б виграти партію в онука й сама написала мемуари. Тут я маю дозвілля, свободу й тишу, яких була позбавлена в метушні попереднього життя. Я готуюся до смерті.

— Тобі ще далеко до цього, Альмо. Ти чудово виглядаєш.

— Дякую. Мабуть, це через кохання.

— Кохання?

— Скажімо, у мене хтось є. Ти знаєш, кого я маю на увазі: Ітімей.

— Неймовірно! Скільки років ви разом?

— Стривай, зараз підрахую... Я люблю його, відколи нам обом було по вісім років, але коханцями ми стали в тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому, п’ятдесят вісім років тому, з кількома тривалими перервами.

— Чому ти вийшла за Натаніеля?

— Він хотів мене захистити, і саме тоді я потребувала його захисту. Згадай, якою шляхетною людиною він був. Нат допоміг мені змиритися з тим, що існують сили, могутніші за мої бажання, могутніші навіть, за кохання.

— Я хотів би познайомитися з Ітімеєм, Альмо. Попередь мене, коли він приїде.

— Наші стосунки залишаються таємними, — зашарілася жінка.

— Чому? Твої рідні тебе зрозуміють.

— Це не через Беласко, а через родину Ітімея. З поваги до його дружини, дітей та онуків.

— Після стількох років, його дружина, либонь, знає, Альмо.

— З її боку не було жодного натяку. Я не хотіла б змушувати її страждати, Ітімей мені б цього не пробачив. До того ж такий стан речей має певні переваги.

— Які?

— Передусім, нам ніколи не доводилось сперечатися через побутові питання, дітей, гроші й безліч інших моментів, з якими стикаються подружжя. Ми зустрічаємося тільки для кохання. Крім того, Ленні, таємний зв’язок треба берегти, він надто вразливий і дорогоцінний. Тобі це відомо краще, ніж будь-кому.

— Ми обоє припізнилися народитися на півстоліття, Альмо, такі досвідчені у заборонених стосунках.

— Ми з Ітімеєм мали нагоду в молодості, але я не наважилася. Не змогла відмовитися від стабільності й потрапила в пастку умовностей. Тоді, в п’ятдесяті роки, світ був зовсім інший. Пам’ятаєш?

— Як не пам’ятати? Такий зв’язок був майже неможливий, ти б розкаялася, Альмо. Забобони зрештою вбили б вашу любов.

— Ітімей це знав і ніколи не просив, щоб я зважилася на таке.

Запала тривала мовчанка. Обоє захоплено споглядали метушливих колібрі, що уподобали кущі фуксії, а тим часом Ірина свідомо барилася витирати рушником і причісувати Софію. Нарешті озвався Ленні, мовляв, шкода, що вони з Альмою не бачилися майже тридцять років.

— Я дізнався, що ти в Лак-хаузі. Такий збіг обставин змушує мене повірити в провидіння, Альмо, бо я вже кілька років стояв у черзі, причому записався набагато раніше, ніж ти переїхала сюди. Я зволікав з нашою зустріччю, бо не хотів ворушити мертві історії.

— Вони не мертві, Ленні. Тепер вони живіші, ніж будь-коли. Таке трапляється з віком: давні історії оживають і чіпляються за нас. Я рада, що ближчі роки ми проведемо разом.

— Не роки, а місяці, Альмо. У мене пухлина мозку, яку не можна оперувати, вже скоро з’являться найпомітніші симптоми.

— Господи, як мені шкода, Ленні!

— Чому? Я достатньо пожив, Альмо. Якщо зробити операцію, це триватиме трохи довше, але воно того не варте. Я боягуз, боюся болю.

— Дивно, що тебе прийняли сюди.

— Ніхто не знає мого діагнозу, і немає потреби його розголошувати, бо я недовго пробуду тут. Коли стан погіршиться, я покінчу з тим.

— А як ти дізнаєшся?

— Зараз я відчуваю головний біль, слабкість, якусь загальмованість. Я не наважуюся сідати на велосипед, який був моєю пристрастю, бо вже кілька разів падав. А я ж тричі перетинав на велосипеді США від Тихого до Атлантичного океану! Я хочу втішатися тим часом, що мені лишився. Потім почнуться напади блювоти, мені стане важко ходити й говорити, послабиться зір, мене судомитиме... Але я не чекатиму так довго. Треба буде діяти, поки при тямі.

— Як швидко минає життя, Ленні!

Зізнання Ленні не здивувало Ірину. Найбільш розсудливі мешканці Лак-хаузу вільно обговорювали проблему добровільної смерті. Альма вважала, що в світі забагато стариків, які живуть надто довго з точки зору біології та економічних можливостей, і не варто змушувати їх залишатися в’язнями своїх кволих тіл і розпачливих умів. «Задоволених стариків мало, Ірино. Більшість бідує, хворіє, живе без родини. Це найбільш вразливий та складний період життя, важчий за дитинство, бо з кожним днем стає нестерпнішим і не має іншої перспективи, крім смерті». Ірина переповіла ці слова Кеті, котра вважала, що невдовзі можна буде робити вибір на користь евтаназії, яку розглядатимуть як право людини, а не як злочин. Кеті знала, що деякі мешканці Лак-хаузу мають усе необхідне, щоб гідно залишити цей світ, і хоча розуміла мотиви цього рішення, сама не мала наміру так вчинити. «Я живу, терплячи постійний біль, Ірино, але, коли вдається відволіктися, це можна витримати. Найгірше було під час реабілітації після операцій. Навіть морфій не гамував болю, допомагало лише усвідомлення того, що це не триватиме вічно. Все минуще». Ірина здогадувалася, що Ленні, працюючи в стоматологічній клініці, має пігулки, дієвіші за ті, що надходили з Таїланду, загорнуті в крафт-папір і без жодних позначок.

— Я спокійний, Альмо, — вів далі Ленні. — Втішаюся життям, особливо годинами, які ми проводимо разом. Я готуюся вже давно, це не захопить мене зненацька. Я навчився прислухатися до свого тіла. Тіло інформує нас про все, питання в тому, щоб уміти його слухати. Я знав про свою хворобу ще до того, як її діагностували, і знаю, що будь-яке лікування не має сенсу.

— Ти боїшся?

— Ні. Мабуть, після смерті — це те саме, що до народження. А ти?

— Трохи... Гадаю, після смерті не існує жодного контакту з цим світом, немає болю, особистості, пам’яті — так, начеб оця Альма Беласко ніколи не існувала. Можливо, є щось трансцендентне: дух, сенс буття. Але, зізнаюсь, я боюся відокремитися від свого тіла і сподіваюсь, Ітімей буде тоді зі мною, або Натаніель мене зустріне.

— Якщо, як ти кажеш, дух не має контакту з цим світом, як же Натаніель зможе тебе зустріти?

— Авжеж, це суперечність, — засміялася Альма. — Ми так чіпляємося за життя, Ленні! Кажеш, ти боягуз, але ж яку мужність треба мати, щоб відмовитися від усього й переступити поріг у незнане.

— Саме тому я й приїхав сюди, Альмо. Не думаю, що я зміг би зробити це сам. Я подумав, що тільки ти можеш мені допомогти, тільки тебе я можу попросити бути поряд, коли надійде час померти. Я можу просити тебе про це?

22 жовтня 2002 року

Вчора, Альмо, коли ми нарешті змогли зустрітися, щоб відзначити наші дні народження, я завважив, що ти не в гуморі. Ти сказала, що ми раптом, не знати як, дожили до сімдесяти років. Ти боїшся, що наші тіла підводитимуть нас, боїшся того, що сама називаєш потворною старістю, хоча зараз ти навіть прекрасніша, ніж у двадцять три роки. Ми не стали старими через те, що нам виповнилося сімдесят. Ми починаємо старіти з моменту народження, щодня змінюємося, життя — безперервний плин. Ми еволюціонуємо. Єдина відмінність у тому, що тепер ми трохи ближче до смерті. Але що в цьому поганого? Любов і дружба не старіють.

Іті