Японський коханець

Патріарх

Перші чотири роки життя Ларрі Беласко пестували дід з бабою й прислуга, його плекали, мов орхідею, виконували всі його забаганки. Такий підхід, який безповоротно зіпсував би вдачу менш зосередженого хлопчика, зробив його привітним, послужливим і не схильним до метушні. Лагідний характер Ларрі не змінився й у тисяча дев’ятсот шістдесят другому році, коли помер його дід Ісак, один із двох стовпів, що підтримували фантастичний світ, у якому малюк жив доти. Після народження улюбленого внука, здоров’я Ісака покращало. «Душею я двадцятилітній, Ліліан, що, чорт забирай, сталося з моїм тілом?» Йому не бракувало сил на щоденні прогулянки з Ларрі, старий утаємничував хлопчика в ботанічні секрети свого саду, лазив з ним рачки й купував йому живність, про яку сам мріяв у дитинстві: галасливого папугу, акваріумних рибок, кроля, який назавжди загубився серед меблів, щойно Ларрі прочинив клітку, вухастого собаку — першого з кількох поколінь кокер-спаніелів, які згодом житимуть у їхньому домі. Лікарі не знали, чим пояснити помітне покращення здоров’я Ісака, а Ліліан приписувала це знахарським та езотеричним методам, на яких уже добре розумілася. Тієї ночі Ларрі після щасливого дня випала черга спати в дідусевому ліжку. Надвечір вони каталися верхи в парку Голден-гейт на взятому напрокат коні: дід сидів у сідлі й надійно тримав онука на руках. Повернулися засмаглі, пропахлі потом і збуджені, бо їм спало на думку купити коня й поні, щоб трюхати поруч. Ліліан чекала на них у саду з пательнею, готова підсмажити сосиски з алтеєю — їхню улюблену вечерю. Потім вона помила Ларрі, поклала до чоловікового ліжка й читала казку, поки хлопчик заснув. Прокинулась о сьомій ранку: Ларрі термосив ручкою її плече: «Мамо, мамо, тато впав». Ісак лежав на підлозі у ванній кімнаті. Натаніель з шофером насилу підняли холодне, обважніле, наче налите свинцем, тіло й поклали на ліжко. Хотіли, щоб Ліліан не бачила, але та виштовхала всіх з кімнати, зачинила двері й відчинила, коли скінчила повільно обмивати й натирати лосьйоном і одеколоном тіло, яке так любила, яке знала краще, ніж своє, уважно вдивляючись у кожну його рисочку, дивуючись, що воно нітрохи не постаріло, збереглося яким вона його пам’ятала: Ісак залишався тим самим високим міцним юнаком, котрий, сміючись, брав її на руки — засмаглий від роботи в саду, двадцятип’ятирічний, з буйною чорною шевелюрою й красивими добрими руками. Коли прочинила двері, була спокійною. Рідні боялися, що без Ісака Ліліан швидко всохне від горя, але вона довела всім, що смерть — не завада для спілкування, коли люди насправді люблять одне одного.

Через багато років, під час другого сеансу психотерапії, коли дружина грозилася піти від нього, Ларрі воскресив у пам’яті образ лежачого у ванній кімнаті діда як найбільш значний момент свого дитинства, і образ померлого батька як рубіж, що означив кінець його юності й вимушений перехід до зрілості. Під час першої події йому було чотири роки, під час другої — двадцять шість. Психолог, у голосі якого вчувалася недовіра, запитав, чи пам’ятає він щось іще з тієї пори, коли був чотирилітнім, і Ларрі згадав не лише поіменно всіх тодішніх слуг і домашніх тварин, але й назви казок, які йому читала бабуся, і колір халату, який вона носила, коли осліпла — через кілька годин після смерті чоловіка. Ті перші чотири роки під заступництвом діда й баби були найщасливішими в його житті, і Ларрі, неначе скарб, зберігав у пам’яті найменші подробиці.

Ліліан діагностували тимчасову сліпоту на ґрунті нервового зриву, але жодне з цих визначень не було точним. Ларрі був її поводирем, поки в шість років не пішов до дитячого садка, а потім вона якось сама давала собі раду, бо не хотіла ні від кого залежати. Жінка знала напам’ять будинок у Сі-Кліффі і все, що було в ньому, пересувалася самовпевнено і навіть швендяла на кухню, щоб спекти внукові печиво. До того ж Ісак вів її за руку, як запевняла вона сама напівжартома-напівсерйозно. Щоб потішити невидимого чоловіка, Ліліан почала вбиратися в усе лілове, бо саме цього кольору сукня була на ній, коли вони познайомилися в тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році, а ще тому, що це звільняло її від необхідності щоразу вибирати всліпу одяганки, які б пасували одні до одних. Вона не дозволяла ставитися до себе, мов до інвалідки, й не почувалася ізольованою через втрату слуху та зору. Натаніель вважав, що в матері нюх дойди і локатор кажана, що дозволяють їй орієнтуватися й упізнавати людей. До самої смерті Ліліан у тисяча дев’ятсот сімдесят третьому році Ларрі тішився її беззастережною любов’ю, але, як сказав психолог, котрий урятував його від розлучення, не варто було чекати такої ж любові від дружини: у шлюбі не існує нічого беззастережного.

Телефон квітництва був зазначений у довіднику, і Альма час від часу впевнювалася, що адреса не змінилася, але ніколи не наважувалася зателефонувати Ітімею. Колись вона насилу оговталася після невдалого кохання, і тепер боялася, що, почувши бодай на мить його голос, знову зануриться в давню згубну пристрасть. За роки, що минули відтоді, її почуття вгамувалися; долаючи потяг до Ітімея, вона водночас передавала своїм пензлям чуттєвість, якою були позначені її стосунки з ним і ніколи з Натаніелем. Все змінилося під час другого похорону свекра, коли у величезному натовпі Альма угледіла обличчя Ітімея, яке не можна було сплутати ні з чиїм іншим і яке збереглося таким же молодим, що й закарбоване в її пам’яті. Ітімей простував за кортежем у супроводі трьох жінок — двох із них Альма невиразно пригадувала, хоча не бачила багато років, третьою була молодиця, котра вирізнялася тим, що не була в строгому чорному вбранні, як решта присутніх. Їхня невеличка групка трималася трохи на віддалі, але після церемонії, коли люди почали потроху розходитися, Альма вивільнилася від руки Натаніеля й пішла за ними проспектом, де стояли припарковані автівки. Вона гукнула Ітімея на ім’я, і всі четверо озирнулися.

— Місіс Беласко, — Ітімей чемно вклонився на знак вітання.

— Ітімею, — розгублено повторила вона.

— Моя мати Хейдецо Фукуда, моя сестра Мегумі Андерсон і моя дружина Дельфіна, — проказав він.

Три жінки вклонилися. Альма відчула, що їй звело шлунок, а грудям бракує повітря, а сама, не криючись, роздивлялася Дельфіну, котра не завважила цього, бо шанобливо опустила голову й гляділа собі під ноги. Вона була молода, вродлива, свіжа, без зайвого макіяжу, в сірому костюмі з короткою спідницею, круглому капелюшку а-ля Жаклін Кеннеді та з її ж таки зачіскою. Молодиця виглядала так по-американськи, що її азійське личко здавалося недоречним.

— Дякую, що прийшли, — пробурмотіла Альма, опанувавши себе.

— Містер Ісак Беласко був нашим благодійником, ми завжди будемо вдячні йому. Завдяки йому нам вдалося повернутися до Каліфорнії, він профінансував квітництво й допоміг нам продовжити справу, — схвильовано проказала Мегумі.

Альма знала це з розповідей Натаніеля й Ітімея, але урочистість, з якою трималася ця родина, знову переконала жінку в тому, що її свекор був винятковою людиною. Вона любила його сильніше, ніж могла б любити власного батька, якби того не забрала війна. Доброзичливий, терпимий, завжди готовий поділитися тим, що мав, Ісак Беласко був повною протилежністю Баруха Менделя. Раптом її пойняв біль втрати, який Альма досі не встигла відчути повною мірою, бо — як і всі в родині — була приголомшена його смертю. Її очі зволожилися, але вона стримала ридання, які вже кілька днів прагнули вирватися назовні. Альма помітила, що тепер Дельфіна уважно розглядає її, як це щойно робила сама. В чистих очах завважила вдумливу цікавість, начебто цій жінці була відома її роль у минулому Ітімея. Виставлена отак на огляд, відчула незручність.

— Прийміть наші найщиріші співчуття, місіс Беласко, — Ітімей знову взяв під руку матір, наміряючись іти.

— Альма. Як завжди, Альма, — прошепотіла вона.

— На все добре, Альмо, — озвався він.

Два тижні чекала, що Ітімей зв’яжеться з нею, нетерпляче переглядала пошту й підхоплювалася, коли дзеленчав телефон, вигадуючи тисячі пояснень його мовчанки, крім єдиного вірного: він був одружений. Не хотілося думати про Дельфіну — невисоку, худорляву, зграбну, молодшу й гарнішу за неї жінку з проникливим поглядом і рукою в рукавичці, що спиралася на Ітімея. В суботу поїхала своєю автівкою до Мартінеса — у великих чорних окулярах, з головою, замотаною в хустку. Тричі проминула квітництво родини Фукуда, але не наважилася вийти з автівки. На другий понеділок не могла терпіти далі бурю пристрастей, що вирували в ній, і набрала номер, який стільки разів бачила в довіднику, що вже знала напам’ять. «Фукуда, квіти і домашні рослини. Чим можемо бути корисними?» Голос був жіночий, Альма не сумнівалася, що це Дельфіна, хоча та під час їхньої єдиної зустрічі не зронила ні слова. Альма поклала слухавку. Телефонувала ще кілька разів, благаючи долю, щоб відповів Ітімей, але щоразу чула лагідний голос Дельфіни й клала слухавку. Якось обидві жінки мовчки чекали на лінії майже хвилину, аж нарешті Дельфіна люб’язно запитала: «Чим можу допомогти, місіс Беласко?» Перелякана Альма кинула слухавку й поклялася ніколи більше не телефонувати Ітімею. Через три дні листоноша вручив їй конверт, підписаний чорними чорнилами рукою Ітімея. Вона зачинилася в своїй кімнаті, притиснувши конверт до грудей і тремтячи від туги й надії.

В листі Ітімей ще раз висловлював співчуття в зв’язку з кончиною Ісака Беласко і писав, що був дуже зворушений зустріччю з нею через стільки років, хоча знав про її успіхи в роботі та благодійні акції і мав не одну нагоду бачити в газетах її фотографії. Він повідомляв, що Мегумі тепер мати сімейства, пошлюблена з Бойдом Андерсоном і має сина, Чарльза, і що Хейдецо пару разів була в Японії, де опанувала мистецтво ікебани. В останньому абзаці Ітімей сповіщав, що одружений з Дельфіною Акімура, американською японкою другого покоління, як і він. Дельфіні виповнився рік, коли її родину інтернували до Топазу, однак він не пригадує, чи бачив її там, вони познайомилися набагато пізніше. Дельфіна вчителька, але залишила школу, щоб вести справи в квітництві, які під її орудою йдуть дуже успішно; невдовзі вони відкриють крамницю в Сан-Франциско. Він прощався без жодного натяку на можливу зустріч чи сподівання одержати відповідь. Не було й жодної згадки про спільне минуле. Це був формальний лист без поетичних зворотів і філософських відступів, як у його посланнях, що вона отримувала за короткий період їхнього кохання. Не було й бодай одного малюнка. Єдиною полегкістю для Альми стало те, що він не згадував про її телефонні дзвінки, хоча Дельфіна безперечно йому про них сказала. Жінка вірно зрозуміла лист: це було прощання й безмовне попередження, що Ітімей не хоче контактувати з нею.

Наступні сім років Альминого життя були буденними, не позначеними якимись видатними подіями. Цікаві й часті подорожі зрештою змішалися в її голові, перетворившись на одну тривалу пригоду в дусі Марко Поло, як казав Натаніель, який жодного разу не дорікнув дружині через від’їзди. Їм було так зручно обом, як нерозлучним сіамським близнюкам. Кожен міг відгадати думку іншого, настрій та бажання, договорити розпочату ним фразу. Їхня любов була незаперечною, про це не варто було навіть говорити, вона здавалася таким самим доконаним фактом, як і їхня надзвичайна дружба. Альма й Натаніель мали спільні громадські обов’язки, їх єднали любов до живопису та музики, до вишуканих ресторанів, а ще колекція вин, яку вони потроху збирали, радість родинних відпусток з Ларрі. Хлопчик ріс таким слухняним і ніжним, що часом батьки запитували себе, чи з ним усе гаразд. Щоб не почула Ліліан, яка не дозволяла критикувати свого онука, жартували між собою, що в майбутньому Ларрі зробить їм якийсь жахливий сюрприз: вступить до якоїсь секти або когось уб’є. Здавалося неймовірним, що він проживе життя без жодного вибрику, мов усім задоволена косатка. Щойно Ларрі досягнув того віку, коли міг це оцінити, вони почали влаштовувати йому під час канікул щорічні незабутні екскурсії. Вирушали на Галапагоські острови, на Амазонку, на сафарі до Африки — згодом Ларрі повторить це зі своїми дітьми. Серед найдивовижніших миттєвостей його дитинства була та, коли хлопець з руки годував жирафа в кенійському заповіднику: синюватий язик тварини, довгий і шерехатий, лагідні очі з великими віями, міцний запах щойно скошеної трави. Натаніель і Альма мали власний простір у величезному будинку в Сі-Кліффі, де жили, мов у фешенебельному готелі, жили безжурно, бо Ліліан дбала, щоб усі механізми їхнього побуту були добре змащені. Славна жінка й далі цікавилася подробицями їхнього життя й постійно запитувала, чи закохані вони одне в одного, а проте не турбувала їх, і ця властивість бабусі здавалася їм чарівною. Коли Альма була в Сан-Франциско, подружжя вечорами проводило якийсь час разом, переповідаючи одне одному за келихом вина події минулого дня. Кожен радів успіхам іншого й ніколи не ставив зайвих запитань: обоє мовби здогадувались, що недоречне зізнання здатне в одну мить зруйнувати хистку рівновагу їхніх стосунків. Кожен охоче погоджувався з тим, що інший має власний таємний світ і особисті години, про які не зобов’язаний звітувати. Недомовки не були обманом. А що їхні інтимні зустрічі відбувалися так рідко, немов їх зовсім не було, Альма гадала, нібито її чоловік має інших жінок, бо думка, що він живе святенницьким життям, здавалася абсурдною, однак Натаніель дотримувався угоди поводитися скромно й не змушувати її почуватися приниженою. Щодо Альми, то вона дозволяла собі деякі вольності під час подорожей, бо в поїздках нагод не бракувало: варто було натякнути, і відповідь зазвичай не барилася. Втім ці прояви чуттєвості приносили менше втіхи, ніж вона сподівалась, й залишали жінку в розгубі. Альма вважала, що в її віці слід вести активне сексуальне життя, це було так само важливо для самопочуття, як зарядка й збалансована дієта, вона не могла допустити, щоб її тіло всохло. Такий критерій замість зробити сексуальність святом почуттів, перетворював її на ще одну повинність. Еротика завжди потребувала в Альми часу й довіри, їй було непросто провести ніч з незнайомцем, якого більше не побачить. У розпал сексуальної революції, в добу вільного кохання, коли в Каліфорнії пари обмінювалися партнерами і всі спали з усіма, вона не припиняла думати про Ітімея. Не раз запитувала себе, чи не шукає в цьому виправдання своїй фригідності, та коли нарешті знову зустрілася з ним, уже не ставила собі цього запитання й не шукала розради в обіймах незнайомців.

12 вересня 1978 року

Ти пояснила мені, що зі спокою народжується натхнення, а з руху виникає творчість. Малювання — це рух, Альмо, тому мені так подобаються твої останні дизайнерські роботи: здається, вони не потребували зусиль, але я знаю, скільки внутрішнього спокою необхідно, щоб володіти пензлем, як ти. Особливо мені подобаються твої осінні дерева, які так граційно ронять листя. Я хочу так само легко й елегантно позбутися листя в цю осінь мого життя. Навіщо хапатися за те, що ми так чи інакше втратимо? Я маю на увазі молодість, яка так виразно вчувалася в наших розмовах.

У четвер я приготую тобі ванну з сіллю й морськими водоростями, які мені прислали з Японії.

Іті