Японський коханець

Меч родини Фукуда

Агонія тривала не один тиждень. Такао Фукуда помирав важко: його легені були поточені раком, він хрипів і насилу дихав, хапаючи повітря ротом, наче викинута на берег риба. Говорити майже не міг і був такий кволий, що марно намагався порозумітися письмово: опухлі руки тремтіли й не могли виводити витіюваті японські літери. Він відмовлявся їсти, і варто було рідним чи медсестрам відволіктися, як Такао висмикував зонд, через який його годували. Невдовзі він поринув у важку сплячку, однак Ітімей, котрий по черзі з матір’ю та сестрою доглядав батька в лікарні, знав, що той при тямі, і його змагає туга. Хлопець поправляв подушки, щоб Такао напівсидів, утирав йому піт, натирав зашкарублу шкіру лосьйоном, клав на язик грудочку льоду, розповідав про рослини й сади. В один із таких моментів близькості Ітімей завважив, що батько раз по раз ворушить губами, силкуючись вимовити якесь слово; попервах хлопцеві здалося, нібито йдеться про марку сигарет, але гадка, що за таких обставин Такао надумав курити, видалася надто безглуздою, і син її відкинув. Цілий вечір він намагався відгадати слово, яке Такао марно силкувався вимовити. «Кемі Моріта? Ти це кажеш, тату? Ти хочеш бачити її?», — спитав нарешті. Зібравшись на силі, Такао ствердно хитнув головою. Ця жінка була духовним лідером послідовників Оомото, й подейкували, буцімто вона спілкується з духами; Ітімей знав її, бо вона часто об’їздила невеличкі громади одновірців.

— Тато хоче, щоб ми покликали Кемі Моріту, — мовив Ітімей сестрі.

— Вона живе в Лос-Анджелесі, Ітімею.

— Скільки залишилося грошей? Ми могли б купити їй квиток.

Кемі Моріта прибула, коли Такао вже не рухався й не розплющував очей. Єдиною ознакою життя було хрипіння; він зависнув у лімбі й чекав. Одна з фабричних подружок Мегумі позичила їй автівку, і дівчина зустріла жрицю в аеропорту. Та скидалася на десятирічну дитину в білій піжамі. Сиве волосся, сутула спина й те, як вона тягла ноги, контрастувало з гладким, без жодної зморшки обличчям — бронзовою маскою спокою.

Кемі Моріта продріботіла до ліжка й взяла руку помираючого в свою; Такао напіврозплющив очі й майже одразу впізнав духовну наставницю. Його безживне лице ледь помітно пожвавішало. Ітімей, Мегумі та Хейдецо відійшли вглиб палати, а Кемі тим часом бурмотіла чи то довгу молитву, чи то поему давньою японською мовою. Тоді приклала вухо до рота Такао. Минуло кілька нескінченних хвилин, і Кемі, поцілувавши його в чоло, повернулася до родини.

— Тут зараз батьки Такао та їхні матері й батьки. Вони прийшли здаля, щоб відвести його в Потойбічний світ, — мовила жінка, вказавши на ноги ліжка. — Такао готовий вирушати, але спершу він повинен повідомити дещо Ітімею. Ось це повідомлення: «Меч родини Фукуда закопаний у саду над морем. Він не може там залишатися. Ітімею, ти мусиш забрати його звідти й помістити там, де йому належить бути — у вівтарі наших предків».

Ітімей з глибоким поклоном вислухав повідомлення, піднісши обидві руки до чола. Він невиразно пам’ятав ніч, коли закопали в землю меч родини Фукуда, роки притьмарили цю подію, але Хейдецо та Мегумі знали, про який сад над морем ідеться.

— А ще Такао просить останню сигарету, — додала Кемі Моріта, перш ніж піти.

Повернувшись до Бостона, Альма переконалася, що за роки її відсутності родина Беласко змінилася більше, ніж можна було судити з листів. В перші дні дівчина почувалася зайвою, наче була в гостях, й запитувала себе, що вона тут робить і взагалі, що, чорт забирай, робитиме в цьому житті. Сан-Франциско здавався надто провінційним; щоб здобути ім’я в мистецтві, треба їхати до Нью-Йорка, де вона буде серед знаменитих художників і ближче до європейських впливів.

У родині Беласко народилися троє внуків: тримісячний хлопчик Марти й дві Сарини близнючки, які всупереч законам генетики скидалися на маленьких скандинавок. Натаніель керував батьковою конторою, він мешкав сам у пентхаузі з видом на затоку і в години дозвілля плавав у ній на своєму вітрильнику. Він був неговіркий і мав мало друзів. У двадцять сім років усе ще опирався наполегливим спробам матері знайти йому гідну наречену. Кандидаток не бракувало, бо Натаніель походив з добропорядної родини, мав гроші та був гарний на лице, справжній mensch, як і прагнув батько, тож на нього поклали око всі дівчата на порі з єврейської громади. Тітка Ліліан мало змінилася, залишалася такою ж доброю та діяльною, як завжди, але її глухота посилилася, розмовляла вона, ледь не кричучи, а сиве волосся не фарбувала, бо не бажала виглядати молодше свого віку. На її ж чоловіка начеб звалилися зненацька два десятки літ, й різниця в кілька років між ними мовби потроїлася. Ісак пережив серцевий напад і, хоча оклигав, сильно підупав. За звичкою він іще заходив щодня на пару годин до контори, але передав справи Натаніелю; чоловік повністю відмовився від суспільного життя, яке ніколи його не приваблювало, багато читав і, сидячи в альтанці в саду, насолоджувався морським краєвидом, а ще вирощував у оранжереї мастикові деревця, вивчав закони й рослини. Ісак зробився по-старечому чутливим, і через найменші емоції на очі йому наверталися сльози. Десь у шлунку Ліліан жив страх. «Присягнися, що не помреш раніше від мене, Ісаку, — благала вона в ті миті, коли чоловікові бракувало повітря, й він плентався до ліжка, щоб упасти на нього: пополотнілий, наче простирадло, скостенілий. Ліліан не вміла поварювати, для цього в домі завжди був кухар, але відтоді як чоловік почав кволіти, стала власноруч готувати поживні супи за рецептами, які колись записала в зошит і передала їй у спадок мати. Вона змусила Ісака обійти дюжину лікарів, супроводила його на ці консультації, аби він не приховав, бува, якихось своїх хвороб, і стежила, щоб чоловік регулярно приймав ліки. Вдавалася Ліліан і до езотеричних засобів. Молилася Богові не тільки вдосвіта й надвечір, як належить, а о будь-якій порі: Шма Ісраель Адонай Елоейну — Адонай Еход[16]. Щоб уберегти Ісака, повісила на бильце його ліжка скляне турецьке око та пофарбовану мідну руку Матері Божої Фатімської[17]; на комоді біля завжди запаленої свічки лежали поруч Тора та Біблія, і там же стояла пляшечка зі святою водою, яку одна зі служниць принесла з каплиці святого Юди.

— Що це? — запитав Ісак, коли на його нічному столику з’явився скелет у сомбреро.

— Барон Субота[18]. Мені його прислали з Нового Орлеану. Це божество смерті, а ще здоров’я, — розтлумачила чоловікові Ліліан.

Першим бажанням Ісака було розтрощити фетиші, що заповнили його кімнату, однак любов до дружини переважила. Він був готовий заплющити на них очі, якщо це зараджує Ліліан, котра піддалася непогамовному страху. Він не міг розрадити її якось інакше. Його пригнічував власний стан, бо завжди почувався міцним і здоровим й уважав себе невразливим. Страшна втома роз’їдала кості, і лише завдяки слонячій волі Ісак і далі виконував повинності, які сам на себе наклав. Серед них був і обов’язок жити, щоб не підвести дружину.

Повернення Альми підбадьорило Ісака. Він не звик виявляти емоцій, однак хвороба зробила його вразливим, тож Ісак мусив стримуватися, щоб не вихлюпнути хвилі ніжності, що його переповнювала. Лише Ліліан у хвилини близькості помічала цю чоловікову рису. Їхній син був посохом, на який спирався Ісак, його найкращим другом, партнером та повірником, однак він не мусив казати про це Натаніелю — в цьому ніколи не було потреби, обидва вважали такий стан речей самоочевидним, і слова його тільки б потьмарили. До Марти й Сари він ставився з доброзичливістю патріарха, однак по секрету зізнався Ліліан, що дочки не подобаються йому, бо вважав їх недалекими. Ліліан також не була в захваті від них, хоча ніколи б цього не визнала. Внуками Ісак втішався на відстані. «Зачекаємо, коли трохи виростуть, поки вони ще не люди», — казав жартома, начеб вибачаючись, але в глибині душі так відчував. А от Альма завжди була його мазункою.

Коли тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року небога прибула з Польщі й оселилася в Сі-Кліффі, Ісак так її полюбив, що згодом навіть відчував гріховну втіху, що після зникнення батьків дівчинки зміг заступити їх у її серці. Він не намірявся виховувати її, як власних дітей, а лише боронити, і це дозволило йому любити небогу вільно, без жодних пересторог. Ісак полишив на Ліліан задоволення потреб дівчинки, а сам розвивав її інтелектуально й ділився з нею своїми ботанічними та географічними уподобаннями. Саме того дня, коли він показував Альмі книжки з садівництва, Ісакові спало на думку створити фундацію Беласко. Кілька місяців вони вдвох зважували різні можливості, поки задум врешті-решт конкретизувався, і це їй, тринадцятирічній, прийшла до голови ідея розбивати сади в найбідніших кварталах міста. Ісак обожнював Альму; захоплювався тим, як розвивається її розум, усвідомлював її самотність і розчулювався, коли дівчинка підходила, шукаючи його товариства. Вона сідала поруч, поклавши руку йому на коліно, вони разом дивилися телевізійну передачу або гортали книжки з садівництва, і тепло цієї маленької ручки було для нього дорогоцінним дарунком. Ісак натомість гладив її по голівці, коли вона проходила повз нього, а в кімнаті нікого не було, й купував ласощі, які залишав у неї під подушкою. Молода жінка з геометрично бездоганною стрижкою, напомадженими губами й дорослою ходою, яка повернулася з Бостона, не була колишньою боязкою дівчинкою, що засинала, обійнявшись з котом, бо боялася спати сама. А проте, подолавши взаємну ніяковість, вони віднайшли ту ніжну манеру спілкування, якою втішалися понад десять років.

— Ти пам’ятаєш родину Фукуда? — запитав Ісак небогу через кілька днів.

— Авжеж!— здивовано вигукнула Альма.

— Вчора мені зателефонував один із синів.

— Ітімей?

— Так. Здається, молодший. Він запитав, чи може приїхати, хоче поговорити зі мною. Вони мешкають в Аризоні.

— Дядечку, Ітімей — мій друг, ми не бачилися, відколи їхню родину інтернували. Я можу бути присутньою при вашій зустрічі?

— Він натякнув, що йдеться про щось особисте.

— Коли він приїде?

— Я дам тобі знати, Альмо.

Ітімей з’явився в будинку в Сі-Кліффі через п’ятнадцять днів у простому темному костюмі та чорній краватці. Альма чекала на нього: серце в неї калатало, й не встиг Ітімей подзвонити в двері, як вона вже прочинила їх і кинулася йому в обійми. Альма, як і в дитинстві, була вищою за нього, й Ітімей від несподіванки трохи заточився. Він стояв розгублений, бо не сподівався її зустріти, а ще тому, що японці не схвалюють таких прилюдних виявів почуттів. Ітімей не знав, як відповісти на цей порив, але Альма не дала йому часу на роздуми: схопила за руку й потягла вглиб будинку, повторюючи зі сльозами на очах його ім’я, а щойно вони перетнули поріг, міцно поцілувала в губи. Ісак Беласко сидів у бібліотеці в своєму улюбленому кріслі з Неко, шістнадцятирічним котом Ітімея на колінах. Він бачив цю сцену й, зворушений, ховався за газетою, поки Альма нарешті привела Ітімея. Дівчина залишила їх сам-на-сам і причинила за собою двері.

Ітімей у кількох словах розповів Ісакові Беласко про долі близьких, які той уже знав, бо після дзвінка Ітімея спробував дізнатися якомога більше про родину Фукуда. Він не лише знав про смерть Такао й Чарльза, депортацію Джеймса та бідність, у якій жила вдова з двома дітьми, а й ужив деяких заходів. Єдиною новиною для Ісака були слова Такао про меч.

— Мені дуже шкода, що Такао помер. Він був моїм другом і вчителем. Мені шкода також, що так сталося з Чарльзом та Джеймсом. Ніхто не чіпав того місця, де лежить твій меч, Ітімею. Ти можеш забрати його, коли тільки схочеш, але його закопали, дотримуючись певного ритуалу, й, гадаю, твого батька потішило б, якби відкопали його так само урочисто.

— Авжеж, містере. Зараз я не маю, де його тримати. Можна, він ще якийсь час побуде тут? Сподіваюсь, недовго.

— Цей меч робить честь моєму дому, Ітімею. Ти хочеш якнайшвидше його забрати?

— Його місце у вівтарі моїх предків, але зараз ми не маємо ані домівки, ані вівтаря. Мати, сестра та я мешкаємо в пансіоні.

— Скільки тобі років, Ітімею?

— Двадцять два.

— Ти дорослий, глава родини. Тобі належить зайнятися бізнесом, який я мав з твоїм батьком.

Ісак Беласко пояснив приголомшеному Ітімею, що в тисяча дев’ятсот сорок першому році створив з Такао Фукудою товариство з метою вирощування квітів і декоративних рослин. Через війну товариство не зафункціонувало, але жоден із засновників не відмовився від угоди, а отже воно існує. В Мартінесі, на схід від затоки Сан-Франциско, є підходяща земля, яку він, Ісак Беласко, придбав майже за безцінь. Ішлося про два гектари рівної, родючої, добре поливаної землі зі скромним, але пристойним будиночком, де родина Фукуда могла б мешкати, поки вони знайдуть щось краще. Ітімеєві доведеться тяжко працювати, щоб справа пішла, як вони й домовлялися з Такао.

— Землю ми вже маємо, Ітімею. Я вкладу початковий капітал, щоб підготувати ґрунт і висадити рослини, все інше доведеться робити тобі. З продажів ти зможеш якось сплачувати свою частку без поспіху й відсотків. Коли з’явиться можливість, перепишемо товариство на тебе. Сьогодні земля належить товариству Беласко, Фукуда та діти.

Ісак промовчав, що оформив товариство й купив землю менш ніж за тиждень перед тим. Він розповість про це Ітімею через чотири роки, коли перепише бізнес на нього.

Родина Фукуда повернулася до Каліфорнії та облаштувалася в Мартінесі, за сорок п’ять хвилин від Сан-Франциско. Працюючи від зорі до зорі, Ітімей, Мегумі та Хейдецо зібрали перший урожай квітів. Вони пересвідчилися, що земля й клімат тут такі, що кращих годі бажати — залишалося тільки розмістити продукцію на ринку. Хейдецо виявилася спритнішою та витривалішою за дітей. У Топазі вона розвинула бійцівський дух та організаторські здібності, в Аризоні тягнула на собі всіх, бо Такао ледве дихав між сигаретами й нападами кашлю. Вона любила чоловіка з відданістю жінки, яка не ставить під сумнів своєї долі дружини, однак удівство стало для неї полегкістю. Повернувшись з дітьми до Каліфорнії й побачивши перед собою два гектари можливостей, вона, не вагаючись, узялася за справу. Спершу дочка корилася їй і з лопатою та граблями працювала на землі, однак у голові Мегумі роїлися думки про майбутнє, дуже далеке від сільського господарства. Ітімей кохався в ботаніці й мав залізну волю до тяжкої праці, але йому бракувало практичності та вміння рахувати гроші. Молодик був ідеалістом, мрійником, більш удатним до малювання та поезії, ніж до необхідної в комерції розважливості. Він ніяк не їхав до Сан-Франциско продавати розкішний урожай квітів, поки мати не наказала йому вимити землю з-під нігтів, одягти костюм, білу сорочку й картату краватку — ніякої жалоби — завантажити пікап і вирушити до міста.

Мегумі склала список найвишуканіших квіткових магазинів, і Хейдецо з тим списком об’їхала їх по одному. Свідома, що виглядає, як японська селючка, й жахливо говорить по-англійськи, вона залишалася в автівці, поки Ітімей з червоними від сорому вухами пропонував свій крам. Його бентежило все, що стосувалося грошей. Мегумі казала, що її брат не годен жити в Америці, бо він скромний, суворий, пасивний і простий; якби це від нього залежало, він би ходив у пов’язці на стегнах, з мискою в руці й жебрав якусь їжу, як це роблять ченці в Індії.

Того вечора Хейдецо та Ітімей повернулися з Сан-Франциско порожнім пікапом. «Я вперше й востаннє супроводила тебе, синку. Ти глава родини. Ми не можемо їсти квіти, ти мусиш навчитися їх продавати», — сказала Хейдецо. Ітімей спробував був перекласти цю повинність на сестру, але Мегумі стояла вже однією ногою на порозі. Вони зрозуміли, як легко одержати добру ціну за квіти, й підрахували, що — коли задовольнятимуться малим і не трапиться, бува, якого лиха — то за чотири-п’ять років сплатять гроші за землю. До того ж, побачивши врожай, Ісак Беласко пообіцяв одержати в отелі «Фермонт» контракт на постачання пишних букетів свіжих квітів для холу й віталень, якими славився цей заклад.

Нарешті, після тринадцяти років поневірянь, родина спокійно зітхнула, і тоді Мегумі заявила, що їй уже тридцять, і вона хоче розпочати власне життя. За ці роки Бойд Андерсон встигнув одружитися й розлучитися, став батьком двох дітей і знову просив Мегумі приїхати на Гаваї, де йому — власнику механічної майстерні та парку вантажівок — непогано велося. «Забудь про Гаваї! Якщо хочеш жити зі мною, це має бути в Сан-Франциско», — відповіла Мегумі. Вона вирішила вчитися на медсестру. В Топазі їй доводилося приймати пологи, і щоразу, тримаючи на руках новонародженого, Мегумі відчувала екстаз, порівняний хіба що з божественним одкровенням. Віднедавна акушерські обов’язки, які доти були справою гінекологів та хірургів, почали передавати самим акушеркам, і Мегумі хотіла бути серед перших, хто опанує цей фах. Її прийняли на навчання за програмою «Медицина та жіноче здоров’я», яка до того ж була безкоштовною. Впродовж наступних трьох років Бойд Андерсон продовжував обачно залицятися до неї на відстані, переконаний, що, одержавши диплом, Мегумі вийде за нього й переїде на Гаваї.

27 листопада 2005 року

Це здається неймовірним, Альмо: Мегумі надумала вийти на пенсію. Їй коштувало стількох зусиль одержати диплом, і вона так любить свою роботу, що ми гадали, Мегумі ніколи її не кине. Ми підрахували, що за сорок п’ять років вона ввела в цей світ п’ять з половиною тисяч немовлят. Сама вона каже, що це її внесок у демографічний вибух. Їй виповнилося вісімдесят, вона вже десять років удова й має п’ятьох онуків, час би відпочити, але Мегумі надумала відкрити харчовий бізнес. Ніхто в родині цього не розуміє, бо моя сестра нездатна підсмажити яєчню. Я мав години дозвілля для малювання. Цього разу я не відтворюватиму якийсь краєвид Топазу, як раніше. Я малюю стежку в горах на півдні Японії, поблизу одного старовинного храму, що стоїть на відлюдді. Ми повинні разом поїхати ще раз до Японії, я хотів би показати тобі цей храм.

Іті