Японський коханець

Самуель Мендель

Навесні тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року Альма й Самуель Менделі зустрілися в Парижі. Для Альми це був останній етап її двомісячної подорожі до Кіото, де вона опановувала живопис сумі-е[32] — малювання тушшю — під наглядом учителя каліграфії, який змушував її тисячу разів повторити один штрих, поки Альмі вдавалося знайти досконале поєднання легкості й сили: лише тоді їй дозволялося перейти до іншого руху. Вона вже кілька разів їздила до Японії. Країна зачарувала її, особливо Кіото й деякі села в горах, де вона скрізь знаходила сліди Ітімея. Властиві сумі-е вільні й плавні штрихи, зроблені за допомогою вертикального пензля, дозволяли висловлюватися напрочуд економно та оригінально; жодних подробиць, тільки головне, стиль, який Віра Нойман уже розвинула в птахах, метеликах, квітах і абстрактних малюнках. На той час Віра стояла на чолі міжнародного виробництва: вона продавала мільйони речей, сотні митців працювали на неї, існували мистецькі галереї, названі її іменем, і двадцять тисяч крамниць по всьому світу пропонували її лінії модного одягу, прикраси й товари для дому — але така масова продукція не була метою Альми. Вона залишалася вірною принципу ексклюзивності. Після двох місяців вправлянь з чорною тушшю, повернувшись до Сан-Франциско, Альма збиралася експериментувати з кольорами.

Її брат Самуель уперше після війни опинився в Парижі. Альмин важкий багаж включав баул з фотоплівками її рисунків, а також сотнями зразків каліграфії та малюнків, покликаних надихнути її на нові ідеї. Багаж Самуеля був мінімальним. Він прилетів з Ізраїлю в камуфляжних брюках, шкіряній куртці, армійських черевиках, а в його легкому наплічнику лежали дві пари білизни. У свої сорок п’ять років Самуель і далі жив, як солдат, — бритоголовий, з продубленою сонцем, наче підошва, шкірою. Для брата й сестри ця зустріч була прощею в минуле. З плином часу, завдяки постійному листуванню, вони розвинули свою дружбу, оскільки обоє мали хист до письма. Альма напрактикувалася в цьому в юності, коли з головою поринала в свої щоденники. Неговіркий, недовірливий Самуель вмів бути красномовним і привітним у своїх епістолах.

У Парижі взяли напрокат автівку, і Самуель повіз сестру до того села, де колись загинув. Альма була його штурманом, бо пам’ятала маршрут, який подолала разом з дядьком і тіткою в п’ятдесяті роки. Відтоді Європа піднялася з руїн, і вона насилу впізнавала місце, що колись було суцільним згарищем, а тепер відродилося, оточене виноградниками й лавандовими лугами, осяяне сонцем у найкращу пору року. Навіть цвинтар мав урочистий вигляд: надгробки, мармурові ангели, хрести, металеві загорожі, тінисті дерева, горобці, голуби, тиша. Доглядальниця, привітна дівчина, повела їх вузькими стежками між могил до меморіальної таблички, встановленої давним-давно родиною Беласко. Табличка була ціла й непошкоджена: Самуель Мендель, 1922 —1944, льотчик Королівських ВПС Великої Британії. Нижче вони побачили ще одну бронзову табличку, меншого розміру: Загинув у бою за Францію та свободу. Потішений Самуель зняв берет і почухав потилицю.

— Метал, здається, щойно почистили, — завважив він.

— Мій дідусь чистить його й доглядає солдатські могили. Це він встановив другу табличку. Дідусь був в Опорі.

— Справді?! Як його звати?

— Клотер Мертіно.

— На жаль, я з ним незнайомий, — мовив Самуель.

— Ви також були в Опорі?

— Так, деякий час.

— Тоді ви повинні зайти до нас на келих вина, дідусь буде радий з вами познайомитися, месьє...

— Самуель Мендель.

Дівчина якусь мить вагалася, тоді знову перечитала ім’я на табличці й здивовано озирнулася.

— Так, це я. Як бачите, не зовсім мертвий.

Вони сиділи вчотирьох на кухні одного з поблизьких домів і пили перно, заїдаючи його багетом з шинкою. Пропахлий часником, приземкуватий Клотер Мертіно гучно сміявся, притискав брата й сестру до грудей і, наповнюючи раз по раз склянки, охоче відповідав на запитання Самуеля, якого називав mon frére[33]. Як пересвідчився Самуель, господар не був одним із тих штучних героїв, маси яких з’явилися після війни. Клотер Мертіно чув про збитий над селищем англійський літак і що один пілот врятувався, й знав особисто двох, а ще імена інших людей, які його переховували. Він слухав історію Самуеля, підносячи до очей ту саму хустинку, якою була перев’язана його шия — в неї ж сякався, нею витирав піт з чола й жир з рук. «Дідусь завжди був тонкосльозим», — пояснила онука, наче виправдовуючись.

Самуель розповів господареві, що його прізвисько в єврейському опорі було Жан Вальжан і що на кілька місяців він втратив пам’ять, бо при падінні літака травмував голову, але потім став дещо пригадувати. Самуель невиразно пам’ятав великий дім, прислужниць у білих чіпцях і чорних фартухах, але не міг згадати нікого з родини. Намірявся після війни податися на пошуки своїх коренів до Польщі, бо звідти походила мова, якою він додавав, віднімав, лаявся та бачив сни; десь у тій країні був дім, що зберігся в його пам’яті.

— Я мусив дочекатися, коли скінчиться війна, щоб з’ясувати своє ім’я й долю родини. В тисяча дев’ятсот сорок четвертому розгром німців зробився вже очевидним, пригадуєте, месьє Мертіно? Ситуація несподівано змінилася на східному фронті — там, де британці й американці найменше очікували. Вони гадали, що Червону армію складають банди недисциплінованих, голодних і погано озброєних селян, нездатних опиратися Гітлеру.

— Авжеж, чудово пам’ятаю, mon frére. Після Сталінградської битви міф про непереможність Гітлера похитнувся, і в нас з’явилася надія.

— Поразка під Сталінградом змусила німців відступати аж до Берліна, — додав Самуель.

— А тоді висадка союзників у Нормандії в червні тисяча дев’ятсот сорок четвертого, і через два місяці визволення Парижа. Незабутній день!

— Я потрапив у полон. Есесівці вистежили мою групу, і товаришів, які вижили, вбивали пострілом у потилицю, щойно ті здавалися. Я випадково вижив, бо саме блукав у пошуках харчів. Точніше, нишпорив по навколишніх садибах, шукаючи, що поцупити. Ми їли навіть собак і котів — усе, що потрапляло під руку.

Самуель розповів господарю про ці, найтяжчі для нього дні за всю війну. Самотній, голодний заблуда, не маючи жодних контактів з Опором, він вів нічне життя, харчуючись виритими з землі хробаками та їдлом, яке вдавалося вкрасти, аж поки наприкінці вересня його схопили. Наступні чотири місяці був на примусових роботах — спершу в Моновіці, згодом в Аушвіці-Біркенау[34], де на той час уже загинули мільйон двісті тисяч чоловіків, жінок та дітей. В січні, перед неуникним наступом росіян, нацисти одержали наказ знищити всі докази того, що там відбувалося. Вони погнали колони в’язнів по снігу, без харчів і теплого одягу до Німеччини. Виснажених людей, які відставали, страчували на місці, але поспіх завадив есесівцям знищити все і всіх — сім тисяч в’язнів вижили. Він був одним з них.

— Не думаю, що росіяни квапилися нас визволяти, — вів далі Самуель. — Їхній український фронт проходив поруч, солдати відчинили ворота табору. Ті з нас, хто могли рухатися, вийшли, насилу тягнучи ноги. Ніхто нас не зупинив. Ніхто не допоміг. Ніхто не дав бодай кусня хліба. Нас звідусіль гнали.

— Я знаю, mon frére. Тут, у Франції, ніхто не допомагав євреям, мені соромно це казати. Але не забуваймо: то були страшні часи, всі голодували, а за таких обставин люди втрачають людяність.

— Сіоністам у Палестині ми також не були потрібні, для них ми були непридатними рештками війни, — озвався Самуель.

Він пояснив, що сіоністи шукали молодих, міцних, здорових людей — сміливих бійців, щоб протистояти арабам, і невтомних трударів, щоб обробляти суху землю. Проте однією з небагатьох речей, які він пам’ятав з попереднього життя, було вміння літати, і це полегшило еміграцію. Він перетворився на солдата, пілота, шпигуна. Був одним з охоронців Давида Бен Гуріона, коли в тисяча дев’ятсот сорок восьмому році постала Держава Ізраїль, а через рік став одним з перших агентів Мосада.

Брат і сестра провели ніч у селищному хостелі, а наступного дня повернулися до Парижа й полетіли далі, до Варшави. У Польщі марно шукали сліди батьків, знайшли тільки їхні імена в списку жертв Треблінки, укладеному Єврейською агенцією. І разом обійшли територію колишнього табору Аушвіц, де Самуель намагався примиритися з минулим, але то була проща до наймоторошніших кошмарів, яка тільки підтвердила його переконання, що люди — найжорстокіші звірі на планеті.

— Німці — не нація психопатів, Альмо. Вони звичайні люди, як ми з тобою, але фанатизм, влада й безкарність будь-яку людину здатні перетворити на звіра, якими були есесівці в Аушвіці, — сказав він сестрі.

— Гадаєш, за певних обставин, ти теж поводився б, наче звір, Самуелю?

— Навіщо гадати, Альмо, я це знаю. Я все життя був військовим. Я воював. Допитував полонених, багато полонених. Але, сподіваюсь, подробиці тебе не цікавлять.