Японський коханець

Найкращі друзі

Приватна церемонія одруження Альми Мендель і Натаніеля Беласко відбулася на терасі в Сі-Кліффі; вранці того дня було тепло й сонячно, але потім похолодніло, і небо несподівано затягли хмари, мовби відбиваючи душевний стан молодих. Під очима в Альми темніли фіолетові круги, вона провела безсонну ніч, сумніви краяли їй серце, а щойно побачила рабина, пойнята страхом, метнулася до ванної кімнати, але Натаніель зачинився з нею, змусив її вмити холодною водою лице й наказав тримати себе в руках і посміхатися. «Ти не сама, Альмо. Я з тобою і залишатимусь з тобою завжди», — пообіцяв він. Рабин, який спершу опирався цьому шлюбу, оскільки вони були братом і сестрою в перших, зрештою змирився з ситуацією, коли Ісак Беласко, його найвизначніший парафіянин, пояснив, що з огляду на стан Альми, іншого виходу, крім весілля, немає. Ісак додав, що молодята любили одне одного ще дітьми, і давнє почуття переросло в пристрасть, коли Альма повернулася з Бостона — це трапляється, бо така вже людська природа, мовляв, що сталося, те сталося, й залишається хіба що їх благословити. Марті й Сарі спало на думку, що можна було б вигадати й поширити якусь історію, щоб заткнути роти пліткарям, розголосити, приміром, що Менделі удочерили Альму в Польщі, а отже ніяка вона їм не кревна, але Ісак не погодився. До скоєної помилки не слід додавати таку брутальну брехню. В глибині душі він радів союзу двох людей, яких найбільше любив, після своєї дружини. Ісак волів, щоб Альма вийшла за Натаніеля й назавжди вкорінилася в їхній родині, а не пошлюбилася з кимось іншим і пішла від них. Ліліан нагадала йому, що в кровозмісних шлюбах народжуються діти з вадами, але чоловік запевнив, що це народні забобони, бо таке трапляється лише в закритих спільнотах, де кровозмішення повторюється від покоління до покоління, а тут не той випадок.

Після церемонії, в якій взяли участь тільки родина, державний реєстратор і прислуга, у великій їдальні, де відзначалися найурочистіші події, влаштували вечерю. Куховарка, її помічниця, покоївки й шофер ніяково вмостилися за одним столом з господарями; обслуговували двоє офіціантів з «Ерні» — найвишуканішого ресторану міста, де й замовили страви. Ідея спала на думку Ісакові, який хотів таким чином офіційно підтвердити, що з цього дня Альма й Натаніель стали подружжям. Персоналу, який знав, що молоді з однієї родини, було непросто звикнути до такого повороту. Одна з покоївок, яка працювала у Беласко чотири роки, до цього дня гадки не мала, що вони не рідні брат і сестра. Вечеря почалася з гробової тиші, всі почувалися незручно й дивилися в свої тарілки, але в міру того, як Ісак змушував присутніх проголошувати тости й споживалося вино, всі жвавішали. Веселий, збуджений Ісак раз по раз наповнював келихи собі й гостям і був схожий на здорового, помолоділого двійника того стариганя, на якого перетворився за останні роки. Ліліан, побоюючись за його серце, смикала чоловіка під столом за брюки, щоб той вгамувався. Нарешті молодята розрізали вкритий кремом марципановий торт тим самим срібним ножем, що й Ісак і Ліліан на своєму весіллі багато років тому. Молодята попрощалися з кожним і поїхали на таксі, бо шофер випив стільки, що плаксивим голосом декламував щось своєю рідною ірландською мовою.

Шлюбну ніч провели в люксі того самого отелю «Палац», де юна Альма колись брала участь у балах початківців з шампанським, цукерками й квітами. Наступного дня вони відлітали до Нью-Йорка, а звідти на два тижні до Європи — на цій подорожі, до якої в жодного з них не приверталося серце, наполіг Ісак Беласко. Натаніель мав купу судових справ і не хотів залишати контору, але батько купив квитки, поклав їх Натаніелеві до кишені й переконав летіти, бо медовий місяць, мовляв, є даниною традиції. Про це поквапне весілля брата й сестри в перших і без того поширювалося чимало чуток, щоб давати пліткарям ще один привід позубоскалити. Альма перевдяглася у ванній і повернулася в сорочці та мережаному шовковому халаті, який Ліліан терміново купила разом з іншими речами, що склали імпровізований посаг нареченої. Вона по-театральному крутнулася, щоб справити враження на Натаніеля; той, вбраний, чекав на неї, сидячи на банкетці біля ліжка.

— Дивись уважно, Нате, бо іншої такої нагоди не буде. Сорочка в талії мені вже впритул. Навряд чи я зможу вдягти її ще раз.

Чоловік завважив, що попри кокетливий тон, у неї тремтить голос, і поплескав рукою по банкетці, запрошуючи сісти. Альма вмостилася поруч.

— Я не тішуся ілюзіями, Альмо, і знаю, що ти любиш Ітімея.

— Я люблю також і тебе, Нате. Не знаю, як це пояснити. У твоєму житті, мабуть, є дюжина жінок, не розумію, чому ти ніколи не знайомив мене з жодною. Якось ти сказав, що, коли покохаєш когось, я першою дізнаюся про це. Після народження дитини ми розірвемо шлюб, і ти будеш вільний.

— Я не відмовився від якогось великого кохання заради тебе, Альмо. І гадаю, це нечемно — пропонувати мені розлучення в першу шлюбну ніч.

— Не жартуй, Нате. Скажи правду, я тобі хоч трошки подобаюся? Я маю на увазі як жінка.

— Досі я завжди вважав тебе молодшою сестрою, але спільне життя може все змінити. Ти б хотіла цього?

— Не знаю. Я збентежена, сумна, засмучена, у мене каша в голові і дитина в животі. Я вчинила дурницю, погодившись, щоб ти одружився зі мною.

— Це ми ще побачимо, але я хочу, щоб ти знала, що я буду добрим батьком хлопчику чи дівчинці.

— Дитина матиме азійські риси, Нате. Як ми це пояснимо?

— Ми не будемо давати жодних пояснень, і ніхто не посміє їх питати, Альмо. Високо піднята голова й стулені губи — найкраща тактика. Єдиний, хто має право запитувати, це Ітімей Фукуда.

— Я не бачитиму його більше, Нате. Дякую, тисячу разів дякую за все, що ти робиш для мене. Ти найшляхетніша людина в світі, і я старатимусь бути тобі гідною дружиною. Ще кілька днів тому я гадала, що помру без Ітімея, але тепер думаю, що з твоєю допомогою житиму. Присягаюсь, я завжди зберігатиму тобі вірність.

— Мовчи, Альмо. Не треба обіцяти те, що, можливо, не вдасться виконати. Ми будемо йти цим шляхом разом — крок за кроком, день за днем — з найкращими намірами. Це єдине, що ми можемо одне одному пообіцяти.

Ісак Беласко одразу відкинув ідею, що новоженці житимуть окремо, оскільки в Сі-Кліффі місця вистачало всім і зводив він такий величезний будинок задля того, щоб різні покоління їхньої родини жили під одним дахом. До того ж Альма повинна була берегтися і потребувала допомоги й товариства Ліліан і сестер у перших; вести свій дім потребувало б надмірних зусиль — вирішив він. Щоб підкріпити свою аргументацію, вдався до шантажу, граючи на почуттях: він хотів провести з ними решту життя, а потім вони муситимуть доглядати Ліліан, коли та овдовіє. Натаніель і Альма погодилися з рішенням патріарха: вона й далі спала в своїй голубій кімнаті, де тепер замість одного ліжка стояли два, розділені нічним столиком, а Натаніель виставив на продаж пентхауз і повернувся до батьківського дому. Свої книжки, письмовий стіл, платівки й диван він розмістив у кімнаті, де жив колись. Всі в домі знали, що розклад кожного з них не сприяє інтимній близькості: вона підводилася опівдні й рано лягала, він працював, мов каторжний, пізно повертався з контори, зачинявся у себе зі своїми книжками й платівками класичної музики, лягав за північ, спав мало і йшов з дому раніше, ніж вона прокидалася. По вихідних Натаніель грав у теніс, верхи на коні піднімався на гору Тамалпаїс, плавав на своєму вітрильнику в затоці й повертався обпалений сонцем, спітнілий, умиротворений. Домашні завважили також, що зазвичай він спить на дивані в своєму кабінеті, але пов’язали це з тим, що його дружина потребує відпочинку. Натаніель був такий уважний до Альми, вона так залежала від нього, і в їхніх стосунках було стільки довіри й доброго гумору, що тільки Ліліан помічала якусь аномалію.

— Як у тебе справи з моїм сином? — запитала вона в Альми на другий тиждень після їхнього повернення з весільної подорожі, коли та була вже на четвертому місяці.

— Чому ви питаєте, тітонько Ліліан?

— Бо ваша любов така сама, як і раніше, — ніщо не змінилося. Шлюб без пристрасті — все одно, що страва без солі.

— А ви б хотіли, щоб ми виставляли свою пристрасть на загальний огляд?

— Моя любов до Ісака — найдорожче, що я маю, Альмо, дорожче за дітей та онуків. Я бажаю того ж і вам, щоб ви були закохані одне в одного, як ми з Ісаком.

— А чому ви гадаєте, що ми не закохані, тітонько Ліліан?

— Ти зараз переживаєш найкращий період вагітності, Альмо. Між четвертим і сьомим місяцем жінка почувається сильною, повною енергії та чуттєвості. Ніхто не каже про це, лікарі мовчать, але це схоже на період спарювання у тварин. Так було зі мною, коли я чекала кожного з трьох моїх дітей: я буквально переслідувала Ісака. Така безсоромність! Я не бачу цього взаємного потягу у тебе й Натаніеля.

— Звідки вам знати, що ми робимо за зачиненими дверима?

— Не відповідай мені запитанням на запитання, Альмо!

По той бік затоки Сан-Франциско Ітімей надовго замкнувся в собі й замовк, катуючись через зраджене кохання. Він поринув у роботу з квітами — барвисті й запашні, як ніколи, вони наче прагнули його розрадити. Ітімей дізнався про Альмине заміжжя, бо Мегумі гортала в перукарні бульварний журнал і в світській хроніці побачила знімок святково вбраних Альми й Натаніеля Беласко на чолі щорічного бенкету родинної фундації. Текст під фотографією сповіщав, що вони щойно повернулися з Італії, де провели медовий місяць, і змальовував чудове свято й елегантну Альмину сукню, прообразом якої послужили давньогрецькі туніки. Повідомлялося також, що це найбільш обговорюване подружжя року. Не підозрюючи, що встромляє братові ніж у груди, Мегумі вирізала сторінку й принесла додому. Ітімей проглянув її, не виказавши жодних емоцій. Він уже багато тижнів марно намагався зрозуміти, що сталося з тією Альмою з мотелю, де вона вся віддавалася любові. Це було дивовижне кохання — вважав Ітімей — пристрасть, гідна літератури, повторна зустріч двох душ, яким судилося завжди бути разом у плині часу. Однак поки він плекав цю чарівну віру, вона планувала шлюб з іншим. Обман виявився таким жахливим, що не вміщався в грудях, Ітімеєві було важко дихати. В середовищі Альми й Натаніеля шлюб був не просто союзом двох людей, а соціальною, економічною й родинною стратегією. Альма готувалася до цієї події, та хоч як старанно приховувала наміри, вони лежали на поверхні, а він, сліпий і глухий, нічого не помічав. Тепер Ітімей міг звести все до купи й пояснити собі непослідовність Альми останнім часом, її розгубленість, вагання, хитрощі, до яких вона вдавалася, щоб ухилитися від відповіді, вигадливі спроби відволікти його увагу, її гарячкові намагання не дивитися йому в очі в момент близькості. Її фальш здавався таким абсолютним, тенета брехні — такими заплутаними й звивистими, а заподіяне зло — таким непоправним, що Ітімеєві не залишалося нічого іншого, як визнати, що він зовсім не знав Альми: це була чужа людина. Коханої жінки ніколи не існувало, він вигадав її в своїх мріях.

Не в силах бачити сина й далі таким пригніченим, схожим на сновиду, Хейдецо Фукуда вирішила, що настав час повезти Ітімея до Японії, на пошуки власних коренів, а коли пощастить, то й знайти йому наречену. Подорож допоможе йому скинути тягар, що його гнітив і причини якого ні вона, ні Мегумі не могли зрозуміти. Ітімей був іще молодий, щоб створювати родину, але зрілий, мов старик; слід було поквапитися й підшукати майбутню невістку, перш ніж син піддасться згубній американській звичці одружуватися через примарне кохання. Мегумі була зайнята навчанням, проте погодилася наглянути за парою співвітчизників, найнятих для роботи в квітництві на час їхньої подорожі. Їй спало на думку попросити Бойда Андерсона, щоб той — як остаточний доказ любові — кинув на Гаваях усе й приїхав до Мартінеса вирощувати квіти, але Хейдецо досі відмовлялася вимовляти ім’я закоханого упертюха й іменувала його не інакше як охоронцем концтабору. Минуть ще п’ять років, у Мегумі та Бойда народиться її перший онук, Чарльз Андерсон, і лише тоді жінка почне розмовляти з цим білим чортом. Хейдецо організувала їхню поїздку, не питаючи думки Ітімея. Просто сказала синові, що вони мусять виконати неухильну повинність і вшанувати предків Такао, як вона присяглася чоловікові, коли той лежав на смертному одрі, аби він міг спокійно залишити білий світ. Такао за життя не вдалося цього зробити, і тепер здійснити прощу мали вони. Їм доведеться відвідати для офірувань сто храмів і в кожному розкидати трохи його праху. Ітімей спробував мляво опиратися, бо насправді йому було байдуже тут чи там: географія не могла вплинути на процес самоочищення, в який він заглибився.

В Японії Хейдецо заявила синові, що її найперша повинність — це не покійний чоловік, а старенькі батьки, якщо вони живі, а також брати й сестри, яких вона не бачила з тисяча дев’ятсот двадцять другого року. Мати не запропонувала Ітімею супроводити її. Спокійно попрощалася, наче йшла за покупками, і навіть не поцікавилася, як син збирається давати собі раду. Ітімей віддав матері всі їхні гроші. Він бачив, як від’їхав поїзд, залишив валізу на вокзалі й вирушив у путь в чому був, із зубною щіткою та прахом батька в прогумованому саквояжі. Мапа була йому не потрібна, маршрут він вивчив напам’ять. Весь перший день простував з порожнім шлунком, а ввечері дійшов до невеличкого синтоїстського храму й вмостився під самим муром. Ітімей уже засинав, коли до нього наблизився жебрущий чернець і повідомив, що в храмі завжди знайдуться чай і рисові коржики для подорожніх. Так він жив наступні чотири місяці. Мандрував упродовж дня, поки його не змагала втома, постив, поки хтось не пропонував йому якусь їжу, й засинав там, де його заставала ніч. Він ніколи нічого не просив, ніколи не потребував грошей. Крокував з чистою головою, втішаючись краєвидами й власною втомою, а зусилля, яких докладав, поступово витруювали з його душі злощасну пам’ять про Альму. Коли нарешті обійшов сто храмів, прогумований саквояж спорожнів, а сам він звільнився від прикрих почуттів, що змагали його на початку мандрів.

2 серпня 1994 року

Жити в невизначеності, непевності, без планів та цілей, віддавшись руху, наче підхоплений вітром птах, — цього я навчився в своїх мандрах. Тебе дивує, що я й досі, в шістдесят два роки, можу раптом одного чудового дня зірватися з місця й, не маючи ні певного маршруту, ні багажу, блукати, мов юнак, який користується автостопом; дивує, що я зникаю на невизначений час, не телефоную тобі й не пишу, а повернувшись, не можу пояснити, де був. Тут немає жодної таємниці, Альмо. Я просто блукаю, от і все. Щоб вижити, мені потрібно зовсім небагато, майже нічого. Свобода!

Я йду, але завжди беру в дорогу спомин про тебе.

Іті