Японський коханець

Гарденії

Коли другий понеділок поспіль Альмі не прислали квітів, Сет приїхав провідати її, прихопивши кошик з трьома гарденіями — як він висловився — в пам’ять про Неко. Смерть кота посилила Альмине збайдужіння, і гнітючий запах квітів не допоміг її розрадити. Сет поставив квіти у воду, приготував чай і вмостився з бабусею на дивані в невеличкій вітальні.

— Що з квітами від Ітімея Фукуди? — спитав начеб знехотя.

— Що тобі відомо про Ітімея, Сете? — сполошилася Альма.

— Багато що. Гадаю, цей ваш приятель причетний до листів і гарденій, які ви отримуєте, і до ваших втеч. Звичайно, можете робити все, що заманеться, але, гадаю, ви не в тому віці, щоб усамітнюватися чи бути в кепському товаристві.

— Ти шпигував за мною! Як ти смієш совати ніс у моє життя?

— Я турбуюся про вас, бабусю. Мабуть, тому що люблю, хоч ви й страшна буркотуха. Вам не слід нічого приховувати, можете довіритися Ірині й мені. Ми ваші спільники в будь-якому безумстві, що прийде вам до голови.

— Ніяке це не безумство!

— Авжеж. Вибачте. Я знаю, це кохання всього життя. Ірина випадково чула вашу розмову з Ленні.

Альма й інші члени родини Беласко вже знали, що Ірина, якщо не постійно, то принаймні кілька днів на тиждень живе у Сета. Доріс і Ларрі утримувалися від негативних коментарів, сподіваючись, що зворушлива молдавська емігрантка виявиться тимчасовою забаганкою сина, але приймали Ірину з холодною чемністю, і та уникала участі в недільних обідах у Сі-Кліффі, на які Альма й Сет настирливо намагалися її затягти. А от Пауліна, якій не подобалися всі без винятку спортивні подружки Сета, зустрічала Ірину з розкритими обіймами. «Вітаю, братику. Ірина діє освіжаюче, і характер у неї сильніший за твій. Вона вправно вестиме тебе по життю».

— Може, розкажете мені все, бабусю? Я по натурі не детектив і не маю бажання шпигувати за вами.

Чашка з чаєм могла випасти з тремтячих рук Альми, і внук забрав її й поставив на стіл. Гнів, який жінка попервах відчула, розвіявся, його заступила страшна втома, підсвідоме бажання вилити душу й зізнатися внуку в помилках, виповісти йому, що зсередини її щось підточує, що вона повільно помирає — і час добрий, бо вона дуже втомилася й помре щасливою та закоханою, то чого ще бажати людині, яка прожила вісімдесят з гаком років і спізнала досхочу життя, кохання й сльози.

— Поклич Ірину. Я не хочу повторювати цю історію двічі.

Ірина одержала есемеску від Сета, коли разом із Кетрін Хоп, Лупітою Фаріас і двома керівницями відділу допомоги та ізолятора сиділа в кабінеті Ганса Фойгта, де обговорювалося питання «обраної смерті» — цим евфемізмом замінили табуйоване директором слово «самогубство». В реєстратурі перехопили зловісний пакет з Таїланду, що лежав як речовий доказ на письмовому столі директора. Пакет надійшов на ім’я хворої на рецидивний рак Хелен Демпсі, яка не мала ні родини, ні бажання витримувати ще раз курс хіміотерапії. В інструкції повідомлялося, що вміст слід змішати з алкоголем і кінець настане вві сні й буде легким. «Це, мабуть, якийсь барбітурат», — припустила Кеті. «Або отрута для щурів», — додала Лупіта. Директор хотів знати, як Хелен Демпсі замовила це, чорт забирай, так що ніхто нічого не знає; персонал повинен пильнувати. Бракувало тільки, щоб пішла поголоска, буцімто в Лак-хаузі люди кінчають життя самогубством, це стало б катастрофою для іміджу закладу. У випадку підозрілих смертей, як, приміром, Жака Девіна, розтин робили не надто ретельно, воліючи не знати подробиць. Співробітники винуватили привиди Емілі та її сина, які забирали з собою зневірених пожильців, бо щоразу, коли хтось помирав, Жан-Даніель, доглядальник-гаїтянин натрапляв на молоду жінку в сукні з рожевими воланами та її бідолашного сина. Від цього видовища волосся в чоловіка ставало дибки. Він просив, аби директор узяв на роботу одну його співвітчизницю — перукарку з нужди й жрицю вуду за покликанням, яка б відправила ці духи до потойбічного світу, де їм і місце, але кошторис не дозволяв Гансові Фойгту таких видатків, він і без того вдавався до різних фінансових викрутасів, щоб утримувати заклад на плаву. Обговорювана тема була не надто втішною для Ірини, яка й досі рюмсала, бо за пару днів перед тим тримала на руках Неко, якому робили укол милосердя, що звільнив кота від старечих хвороб. Альма й Сет були неспроможні супроводити тварину на цьому етапі: перша через скорботу, другий через боягузтво. Вони залишили Ірину в помешканні саму чекати на ветеринара. Замість лікаря Каллета, у якого в останню мить виникла якась родинна проблема, приїхала схожа на недавню випускницю-медичку короткозора нервова дівчина. А проте вона виявилася вправною й співчутливою. Кіт залишив цей світ, муркочучи й ні про що не здогадавшись. Сет повинен був відвезти трупик до крематорію для тварин, а тим часом Неко в целофановому пакеті лежав у Альминому холодильнику. Лупіта Фаріас знала одного мексиканця-чучельника, котрий міг надати коту вигляд живого, набивши клоччям і вставивши скляні очі, або обробити й встановити на невеличкому п’єдесталі — як оздобу — котячу голову. Вона запропонувала Ірині й Сету зробити Альмі такий сюрприз, але їм здалося, що бабуся не оцінить належним чином їхні старання. «Ми в Лак-хаузі повинні припиняти будь-які спроби смерті за вибором, зрозуміло?» — втретє чи вчетверте перепитав Ганс Фойгт, остерігаюче втупившись у Кетрін Хоп, бо саме до неї зверталися найбільш вразливі пацієнти, яких мучив постійний біль. Він небезпідставно підозрював, що ці жінки знають більше, ніж кажуть. Угледівши Сетову есемеску, Ірина перервала директора: «Перепрошую, містере Фойгте, це терміново». Скориставшись нагодою, всі п’ятеро жінок залишили кабінет так швидко, що директор не встиг договорити.

Коли Ірина ввійшла, Альма сиділа на своєму ліжку — побачивши, що бабуся ледь стоїть, внук вмостив її й накрив ноги шаллю. Бліда, з ненапомадженими губами, зіщулена старуха. «Прочиніть вікно. Це сухе болівійське повітря вбиває мене», — попросила вона. Ірина пояснила Сетові, що бабуся не марить — ідеться про відчуття задухи, шум у вухах і слабкість, які дошкуляли їй багато років тому в Ла-Пасі, на висоті три тисячі шістсот кілометрів. Сет здогадався, що симптоми спричинені не болівійським повітрям, а запахом лежачого в холодильнику кота.

Альма почала з того, що змусила їх заприсягтися зберігати в таємниці її секрет навіть після її смерті й почала повторювати те, що вже оповідала, бо вважала, що краще розплутувати моток від самого початку. Знову згадала прощання з батьками на причалі в Данцигу, прибуття до Сан-Франциско і те, як вчепилася тоді в руку Натаніеля, можливо, передчуваючи, що ніколи її не відпустить; потім заговорила про мить, коли познайомилася з Ітімеєм Фукудою — найпам’ятнішу з усіх, що зберігала в скарбниці свідомості. І далі розповідала, простуючи дорогами минулого з такою ясністю, мовби вголос читала по написаному. Сумніви Сета щодо розумового стану бабусі розвіялися. Впродовж трьох останніх років, коли він витягував з неї матеріал для книги, Альма явила унікальний талант оповідачки, почуття гумору, вміння тримати слухачів у напрузі, здатність протиставляти найбільш радісні й трагічні події, світло й тінь, як на фотографіях Натаніеля Беласко, але досі їм не випадало нагоди захоплено спостерігати такий тривалий марафон, що вимагав від неї неабияких зусиль, щоб не зійти з дистанції. Альма говорила кілька годин поспіль, перериваючись на якусь мить лише затим, щоб випити ковток чаю чи згризти галету. Вже споночіло, але ніхто цього не завважив: бабуся мовила, молоді люди слухали. Вона розповіла їм про те, як після дванадцятирічної розлуки вдруге зустріла Ітімея в двадцять два роки, як приспана дитяча любов з невідпорною силою нокаутувала їх обох, хоча кожен знав, що їхнє кохання приречене, й воно справді тривало менше року. «Пристрасть всеохоплююча й вічна впродовж століть, — прорекла стара, — але обставини й звичаї весь час змінюються, і через шістдесят років важко оцінити непереборні перешкоди, які постали перед нами тоді». Якби жінка могла повернути молодість, то, знаючи про себе саму все, що знала зараз, вона вчинила б так само, бо не наважилася б на рішучий крок з Ітімеєм — на заваді стояли умовності, а вона ніколи не відзначалася сміливістю, завжди дотримувалася правил. Єдиний раз рішилася на сміливий вчинок у сімдесят вісім років, коли залишила будинок у Сі-Кліффі й оселилася в Лак-хаузі. Двадцятидволітні, передчуваючи, що в них обмаль часу, Ітімей і вона жадібно впивалися коханням, прагнули осушити його до решти, але що більше смакували, то нерозважливішим видавалося це бажання, і той, хто запевняє, буцімто вогонь гасне лише пізно або рано, помиляється: трапляються пристрасті, схожі на пожежу, і тільки доля здатна притлумити їх одним ударом, але й тоді залишається гарячий присок, готовий спалахнути знову, якщо дати йому кисню. Альма розповіла їм про Тіхуану й одруження з Натаніелем, і що повинні були минути ще сім років, щоб вона знову побачила Ітімея на похороні свекра; весь цей час жінка думала про нього без пожадання, бо не сподівалася зустріти. А потім минули ще сім років, перш ніж вони нарешті змогли віддатися любові, яку досі відчували.

— Виходить, мій батько не Натаніелів син, бабусю? В такому разі я внук Ітімея! Хто я врешті — Фукуда чи Беласко?! — вигукнув Сет.

— Якби ти був Фукудою, то мав би якісь японські риси, еге ж? Ти Беласко.