Японський коханець

Кохання

Тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятий рік для Ітімея був позначений не лише важкою працею й потом. Альма відмовилася від наміру повернутися до Бостону, зробитися другою Вірою Нойман і подорожувати світом. Єдиною метою в її житті стало бути з Ітімеєм. Майже щодня, надвечір, коли завершувалися роботи в квітництві, вони зустрічалися в придорожньому мотелі за дев’ять кілометрів від Мартінеса. Альма завжди приїздила першою й платила за номер служнику-пакистанцю, котрий змірював її зневажливим поглядом. Вона зухвало дивилася йому просто в очі, й — опустивши їх — чоловік простягав їй ключ. Ця сцена повторювалася з понеділка по п’ятницю.

Домашніх Альма оповістила, що відвідує вечірні лекції в університеті Берклі. Для Ісака Беласко, котрий вважав себе передовою людиною, міг вести справи й підтримувати дружні стосунки з садівником, було б неприйнятним, якби хтось із його родини мав інтимний зв’язок з кимось із родини Фукуда. Ліліан вважала, що чоловіком Альми має бути якийсь mensch з єврейської громади, як чоловіки Марти й Сари, і це не підлягало обговоренню. Лише Натаніель був у курсі Альминої таємниці, але й він не схвалював її. Альма нічого не казала Натаніелеві про мотель, а той ні про що її не розпитував, воліючи не знати подробиць. Він не міг і далі ставитися до Ітімея як до такої собі забаганки, яку сестра в перших викине з голови, щойно знову його побачить, однак сподівався, що Альма врешті-решт зрозуміє, що між ними немає нічого спільного. Натаніель уже призабув, що в дитинстві сам приятелював з Ітімеєм; пам’ятав лише уроки бойових мистецтв на вулиці Пайн. Відколи поступив до коледжу й припинилися їхні театральні вистави на горищі, Натаніель лише зрідка бачив Ітімея, хоча той часто з’являвся в Сі-Кліффі, щоб побавитися з Альмою. Після того, як родина Фукуда повернулася до Сан-Франциско, Натаніель пару разів зустрічався з Ітімеєм, коли батько просив передати тому гроші на квітництво. Він не розумів, що сестра в перших знайшла у цьому непоказному молодикові, який ходив по землі, не залишаючи слідів, і зовсім не скидався на сильного й упевненого в собі мужчину, здатного вести по життю таку складну жінку, як Альма. Натаніель був переконаний, що його думка про Ітімея нітрохи б не змінилася, якби той навіть не був японцем — раса, мовляв, тут ні до чого, це питання вдачі. Ітімеєві бракувало необхідної всім чоловікам дози амбітності та агресивності, яку він, Натаніель, мусив розвинути в собі силою волі. Він чудово пам’ятав роки страху й мук, які переживав у школі, і ті неймовірні зусилля, яких йому довелося докласти, вивчаючи фах, що вимагав злостивості, на яку він не був здатний. Натаніель був вдячний батькові, котрий як адвокат вів сина по своїх слідах, аби той загартувався, мав дублену шкуру каймана й надалі міг розраховувати лише на себе та рухатися вперед. «Ти так вважаєш, Нате, але ти не знаєш ані Ітімея, ані себе самого», — відповідала Альма, коли брат у перших висловлював їй свої міркування.

Спогад про ті благословенні місяці, коли була разом з Ітімеєм у мотелі, де вони не наважувалися вмикати світло через тарганів, які вилазили з усіх шпарин, підтримував Альму в наступні роки, коли вона відчайдушно намагалася вирвати з серця любов і пристрасть, підмінивши їх покутою вірності. З Ітімеєм Альма відкрила чимало тонкощів кохання й утіхи — від непогамовної поквапної пристрасті до тих священних миттєвостей, коли почуття підносили їх, і вони нерухомо лежали в ліжку, довго дивлячись в очі одне одному, вдячні долі, лагідні, бо щойно доторкнулися глибин душі партнера, очищені, бо позбулися всього штучного й тепер лежали поруч — беззахисні, в екстазі, де змішалися блаженство й сум, радість життя й солодке бажання негайно померти разом, щоб уже ніколи не розлучатися. Відірвана від світу чарами кохання, Альма не чула внутрішнього голосу, що закликав її до порядку, вимагав бути обачною, щоб потім не нарікати. Вони жили лише сьогоднішніми зустрічами, для них не існувало ні завтра, ні вчора: важив тільки незатишний номер із законопаченим вікном, запахом плісняви, старими простирадлами й невгавним хрипінням вентилятора. Існували тільки вони: перший пристрасний поцілунок ще на порозі, перш ніж зачинити двері на ключ, пестощі, коли ще стоячи скидали одяг, який потім валявся по всій кімнаті, голі тремтячі тіла, відчуття тепла, смаку та запаху партнера, його шкіри й волосся, дивний стан, коли до знемоги занурюєшся в бажання, якусь мить спиш, обійнявши кохану людину, а тоді знову віддаєшся пристрасті, жартам, сміху, зізнанням — чарівному світові близькості. Зелені пальці Ітімея, здатні оживити змиршавілу рослину чи навпомацки полагодити годинник, відкрили Альмі її власну бунтівну й невситиму природу. Вона віддавалася радості, дивуючи його, кидаючи йому виклик, бачачи, як він червоніє — ніяково, але утішно. Вона була зважливою, а він обачним; вона кричала, відчувши оргазм, а він затуляв їй долонею рот. Вона шепотіла йому на вухо або писала в термінових листах силу-силенну романтичних, пристрасних, ласкавих і соромітних слів; він зберігав властиву йому та його культурі стриманість.

Альма віддалася позасвідомій радості кохання. Запитувала себе, як це ніхто не помічає, яка сяйлива в неї шкіра, які бездонні очі, яка легка хода, який лагідний голос, яка енергія вирує в ній, що її сама Альма була нездатна й не хотіла контролювати. Тоді ж у своєму щоденнику вона писала, що ходить, наче пливе, а її шкіра мовби вкривається бульбашками мінеральної води, і волосинки на ній настовбурчуються від насолоди; і що її серце зробилося величезним, ніби куля, що от-от лусне, але в цьому безмежному набубнявілому серці немає місця ні для кого, крім Ітімея, решта людства зробилася невиразною; і що вона розглядає себе, голу, в люстрі, уявляючи, буцімто це Ітімей роздивляється її з іншого боку дзеркала, милуючись її довгими ногами, сильними руками, пружними грудьми з темними пипками, пласким животом з ніжним чорним волоссячком унизу, напомадженими губами, шкірою бедуїнки; і що вона спить, зарившись лицем у Ітімеєву майку, просяклу його запахом садівника — перегноєм та потом; і що затуляє руками вуха, щоб чути неквапний тихий голос Ітімея, його нерішучий сміх, зовсім не схожий на її — гучний та розкотистий, його обачні поради, розповіді про рослини, японські слова, якими він виражав свою любов, бо англійські здавалися йому незначними, його захоплені вигуки, коли Альма показувала йому свої дизайнерські роботи й розповідала про наміри наслідувати Віру Нойман, не замислюючись бодай на мить над тим, що сам він, маючи справжній талант, міг дозволити собі малювати, лише викроївши пару годин після виснажливої праці на землі, та й то поки в його житті не з’явилася вона, заволодівши усім його вільним часом. Потреба Альми знати, що її кохають, була невситимою.