Здіймається буря

Розділ 6

— Зоряний Клан дарував нам безпечний коридор, — вперто повторила Синьозірка.

— Повертайтесь додому! — форкнув Багно-кіготь.

Вогнесерд, оцінивши ситуацію, здригнувся. Трійко сильних котів супроти нього та немічної Громової провідниці. Їм не вийти з цього бою без серйозних ушкоджень. Але ж не можна допустити, щоб Синьозірка втратила ще одне життя — останнє з дев’яти своїх життів, які Зоряний Клан дарував усім провідникам Кланів.

— Нам краще піти, — зашипів Вогнесерд до Синьозірки. Кицька повернула голову і з недовірою глянула на нього. — Ми в небезпеці.

— Але я мушу поговорити із Зорекланом! — нявкнула провідниця.

— Іншим разом, — наполягав Вогнесерд. У погляді Синьозірки проступила нерішучість, тож кіт додав: — У цій битві нам не перемогти.

Він полегшено видихнув, коли Синьозірка сховала кігті та розслабила м’язи на плечах. Громова провідниця повернулася до Багнокігтя і нявкнула:

— Добре, ми йдемо додому. Але ми повернемось. Ви не зможете навіки відрізати нас від Зоряного Клану!

Багнокіготь також розслабився і відповів:

— Це мудре рішення.

Вогнесерд гаркнув на Багнокігтя:

— Ти не чув, що сказала Синьозірка?

Річковий вояк загрозливо примружився, але Вогнесерд повів далі:

— Зараз ми підемо, але ви ніколи більше не завадите нам пройти до Місяцескелі.

Багнокіготь відвернувся і кинув через плече:

— Ми проведемо вас до Чотиридерева.

Вогнесерд напружився, гадаючи, як Синьозірка відреагує на те, що вояки Вітряного Клану не довіряють Громовим котам навіть самотужки покинути їхню територію. Але провідниця просто собі проминула патруль і, не спиняючись, попрямувала туди, звідки прийшла.

Вогнесерд ішов за нею, а трохи віддалік — Вітряні коти. Воєвода чув, як вони продираються крізь вересові хащі позаду нього, і, озираючись через плече, бачив їхні гнучкі тіла серед розсипів пурпурових квітів. Із кожним кроком у ньому наростало розчарування. Він більше не допустить, щоб Вітряні вояки забороняли йому пройти до Місяцескелі.

Громові коти досягли Чотиридерева і почали спускатися вниз кам’янистим схилом. Вітряний патруль залишився нагорі, дивлячись їм услід ворожими, пронизливими поглядами. Синьозірка поволі виснажувалася. Із кожним стрибком вона приземлялася все важче. Вогнесерд боявся, що провідниця спіткнеться, проте вона все йшла уперед, аж поки не ступила на траву внизу. Громовий воєвода озирнувся на пагорб і побачив трьох Вітряних котів, обриси яких вимальовувалися на тлі вогнистого неба. Зрештою вояки повернулися і розчинились у власних угіддях.

Коли Вогнесерд і Синьозірка проминули Високий Камінь, провідниця протяжно застогнала.

— Усе гаразд? — зупиняючись, запитав Вогнесерд.

Сіра киця нетерпляче похитала головою.

— Зореклан не хоче ділити зі мною сни, — промурмотіла вона. — За що вони так розгнівалися на мій Клан?

— То Вітряний Клан став нам поперек шляху, а не Зоряний, — нагадав їй Вогнесерд.

Проте й сам він думав про те, що Зоряний Клан міг би послати їм кращу долю. У голові в нього відлунили слова Дрібновуха: «Вогнесердове назовництво порушило наш ритуал уперше за весь час, що я можу пригадати».

Вогнесерд відчув, як від тривоги йому голова пішла обертом. Чи пращури-вояки справді розлютилися на Громовий Клан?

Зі здивованого мурмотіння, яким у таборі зустріли новину про повернення Вогнесерда і Синьозірки, можна було зробити висновок, що Клан поділяє страхи свого воєводи. Ніколи ще провідник не повертав назад на шляху до Місяцескелі.

Синьозірка нетвердо побрела до кубла, втупивши очі в запилюжену землю. Вогнесерд сумовито спостерігав за нею. Зненацька сонце стало пекти надто сильно, витримувати його з такою густою шубкою було неможливо. Він рушив у затінок на узліссі галявини і помітив Порохошуба, який ішов йому назустріч із тунелю у супроводі Зололапа.

— Щось ти рано, — нявкнув вояк.

Він закрокував навколо Вогнесерда. Зололап же просто стояв і здивовано витріщався на двох старших котів.

— Вітряний Клан не пропустив нас, — пояснив Вогнесерд.

— Ви їм не сказали, що йдете до Місяцескелі? — запитав Порохошуб, сідаючи біля свого новака.

— Сказали, звісно, — відрізав Вогнесерд.

Він побачив, що Порохошуб кинув швидкий погляд на вхід до табору. Саме зараз на терен повернулися Темносмуг і Папоротелапка. Новачка, здається, була дуже виснажена. Вона намагалася триматися на рівних зі своїм виховником, а її хутро було скуйовджене і запилюжене.

— Що це ви повернулися? — запитав Темносмуг, примружуючи очі на Вогнесерда.

— Вітряний Клан не пропустив їх, — оголосив Порохошуб.

Папоротелапка глянула на Порохошуба, її гарні зелені оченята округлилися від здивування.

— Що? Як вони посміли? — нявкнув Темносмуг, розлютовано розпушуючи хвоста.

— Я от не розумію, чому це Вогнесерд дозволяє їм бикувати, — зауважив Порохошуб.

— Ну, я не мав із чого вибирати, — гаркнув воєвода. — А ти б ризикнув безпекою своєї провідниці?

Над галявиною залунав нявкіт Вітрогона.

— Вогнесерде! — стрункий вояк, судячи з усього, був дуже стурбований. Темносмуг та Порохошуб перезирнулися і повели своїх новаків геть. Вітрогон підійшов до воєводи і запитав: — Ти не зустрічав де-небудь Хмаролапа?

— Ні, — Вогнесерд похолов. — Я думав, він із тобою на тренуванні.

— Я сказав йому почекати, поки я вмиюся, — Вітрогон, здається, був радше роздратований, аніж стурбований. — Але коли я закінчив, Яснолапка розповіла, що Хмаролап пішов полювати сам.

— Вибач, — важко зітхнув Вогнесерд. Тільки Хмаролапового непослуху йому зараз і не вистачало. — Я з ним поговорю, коли він повернеться.

В очах Вітрогона зблиснула ще одна іскорка роздратування, наче обіцянка воєводи його нітрохи не переконала. Вогнесерд уже хотів було вибачитися знову, коли це побачив, як змінюється вираз обличчя стрункого вояка: просто у них на очах до табору зайшов Хмаролап, тримаючи в зубах білку. Новак увесь аж сяяв від гордощів — здобич була майже його розміру. Вітрогон озлоблено форкнув.

— Я розберуся, — швидко нявкнув Вогнесерд. Він відчував, що Вітрогонові ще чимало хочеться сказати про малого, проте вояк лише кивнув і побрів геть.

Воєвода спостерігав, як білий котик несе свою білку до купи свіжини. Хмаролап поклав її та почимчикував до новацького кубла, не взявши собі ні шматочка, хоча їжі було вдосталь. Вогнесерд похолов, зрозумівши, що новак уже підкріпився на полюванні. «Та скільки ж разів на день цей малий може порушувати вояцький правильник?» — роздратовано подумав він.

— Хмаролапе! — гукнув Вогнесерд.

Котик підвів голову.

— Що? — нявкнув він.

— Хочу з тобою поговорити.

Хмаролап поволеньки побрів до нього, а Вогнесерд тим часом стривожено запримітив, що Вітрогон спостерігає за ними з вояцького кубла.

— Ти їв нині на полюванні? — суворо запитав виховник.

Хмаролап знизав плечима.

— Ну то й що, коли раптом їв? Я був голодний.

— А що нам каже вояцький правильник стосовно трапези перед тим, як поїсть Клан?

Вогнесерд перевів погляд на крони дерев.

— Якщо ця частина правильника схожа на решту, тоді це, мабуть, заборонено, — промурмотів Хмаролап.

Притлумивши роздратування, Вогнесерд запитав:

— Ти підібрав ту горлицю?

— Не зміг. Вона десь зникла.

Вогнесерд здивовано збагнув, що навіть не знає, вірити Хмаролапові чи ні. Він вирішив не копирсатися в цій справі.

— Чого ж ти не пішов на влови з Вітрогоном? — запитав воєвода натомість.

— Він задовго збирався. Та я все одно більше люблю полювати наодинці!

— Ти поки що новак, — суворо нагадав йому Вогнесерд. — І навчишся полювати значно краще, якщо будеш тренуватися з вояком.

Хмаролап зітхнув і кивнув.

— Так, Вогнесерде.

Вогнесерд гадки не мав, чи почув його новак.

— Будеш так поводитися — ніколи не заробиш собі вояцьке ім’я! Чи сподобається тобі дивитися церемонію назовництва Зололапа і Шиполапа, коли ти сам ще будеш новаком?

— Не буде такого, — заперечив Хмаролап.

— Ну, одне я тобі скажу точно. Ти будеш сидіти в таборі, а вони підуть на Зборище.

Нарешті Вогнесерд, здається, привернув його увагу. Біленький новак витріщився на нього, мовби не повірив своїм вухам.

— Але… — почав Хмаролап.

— Коли я розповім про це Синьозірці, вона, гадаю, погодиться зі мною, — люто урвав його Вогнесерд. — А зараз іди геть з-перед очей!

Опустивши хвоста, Хмаролап побрів до інших новаків, які спостерігали за ним із кубла. Вогнесерд же навіть не повів очима, щоб пересвідчитися, чи бачив цю сцену Вітрогон. Просто зараз йому було байдуже, що решта Клану думала про його учня. Думки інших котів видавалися геть незначущими на тлі того, що Хмаролап і справді міг ніколи не стати справжнім вояком.