Здіймається буря

Розділ 7

— Синьозірко, вже чверть повні минуло, відколи ми повернулися з височин, — Вогнесерд намагався не згадувати про Місяцескелю. Хоч, окрім них, у кублі нікого не було, йому й досі незручно було говорити про цю невдалу подорож. — На наших землях звідтоді не було слідів ані Вітряного, ані Тіньового Клану. — Синьозірка недовірливо примружилась, проте Вогнесерд не вгавав. — Зараз на тренуваннях стільки новаків, у лісах стільки здобичі, що нам дуже важко постійно тримати на терені трьох вояків. Я… я гадаю, що двох буде достатньо.

— А що як на нас ізнову нападуть? — огризнулася Синьозірка.

— Якби Вітряний Клан дійсно хотів заподіяти шкоди Громовому, — зауважив Вогнесерд, — Багнокіготь не випустив би нас із височин…

«…живими», — подумки закінчив він, вчасно прикусивши язика.

— Добре, — кивнула провідниця. Очі її затягла пелена незрозумілої емоції. — Хай тільки двоє вояків зостаються в таборі.

— Дякую, Синьозірко. Я піду розподілю завтрашні патрулі, — Вогнесерд шанобливо схилив голову і вийшов із кубла.

Надворі на нього вже чекали вояки.

— Білошторме, ти поведеш досвітній патруль, — наказав Вогнесерд. — Візьмеш із собою Піскошторму і Зололапа. Орлякошубе, ви з Порохошубом вартуватимете табір, поки я візьму Хмаролапа на тренування.

Воєвода поглянув на решту вояків, розуміючи, наскільки впевненіше тепер може організувати патрулі. Він чимало у цьому вправлявся, поки Синьозірка майже цілими днями просиджувала у своєму кублі. Відігнавши неспокійні думки, Вогнесерд продовжив:

— Залишаю на ваш розсуд, підете ви зі своїми учнями на тренування чи на полювання, але свіжини має бути не менше, ніж було сьогодні. А то ми вже звикли наїдатися! — Усі коти радісно замуркотіли. — Темносмуже, ти очолиш патруль у сонцепік. Вітрогоне, ти поведеш присмерковий. Можете брати із собою кого завгодно, тільки попередьте їх заздалегідь, щоб вони були готові.

Вітрогон кивнув, а очі Темносмуга зблиснули, і він запитав:

— А хто сьогодні піде на Зборище?

— Я не знаю, — визнав Вогнесерд.

Темносмуг примружив очі.

— Синьозірка тобі не сказала чи вона сама ще не вирішила?

— Ми про це ще не говорили, — відповів воєвода. — Вона скаже, коли буде готова.

Темносмуг повернув голову і подивився на затінені дерева.

— Краще б вона не затягувала. Сонце скоро сідатиме.

— Тобто вам пора поїсти, — зауважив Вогнесерд. — Тобі знадобляться сили для Зборища, якщо ти на нього підеш.

Він занервував від тону Темносмуга, проте тримав себе в лапах. Воєвода сів і зачекав, поки вояки розійдуться. І тільки коли всі пішли, він повернувся до кубла Синьозірки. Вона таки не згадувала про Зборище, а він надто переймався патрулями, щоби самому про це згадати.

— О, Вогнесерде, — Синьозірка зіткнулася з ним ніс до носа на виході з кубла. Судячи з вигляду, вона щойно закінчила вмиватися, і зараз її шубка поблискувала у присмерковому світлі. Вогнесерд відчув неабияке полегшення від того, що провідниця почала знову стежити за собою. — Як поїси, покличеш вояків на Зборище.

— Ем… а кого ж кликати? — запитав Вогнесерд.

Синьозірка наче здивувалася. Вона легко перелічила імена, не згадавши Хмаролапа і згадавши Зололапа, як Вогнесерд і просив кілька днів тому. Він навіть подумав, що, може, забув усе, і провідниця йому вже це казала.

— Так, Синьозірко, — погодився Вогнесерд.

Він шанобливо схилив голову і почимчикував галявиною до купи свіжини. На її верхівці лежав жирний голуб. Воєвода вирішив зоставити пташку Синьозірці. Можливо, така здобич спокусить провідницю, і вона нарешті нормально поїсть. Собі він узяв водяну мишку, бо не почувався дуже голодним. Його надто вже бентежили зміни настрою Синьозірки.

Забравши мишу на своє улюблене трапезне місце, Вогнесерд відчув, як холодний струмочок пробіг йому вздовж хребта. Він інстинктивно зиркнув через плече і знервовано здригнувся: на нього дивився Ожинок. У ту ж мить Вогнесерд пригадав слова Попелюшки: «Він ніколи й не знатиме свого батька. Клан його виростить». Воєвода присилував себе кивнути кошеняті, тоді повернувся і пішов собі до куща кропиви.

Повечерявши, Вогнесерд роззирнувся галявиною. Коти ділились язиками, а ніч тим часом розправляла тіні, несучи в табір довгоочікувану прохолоду. Останнім часом дні були дуже спекотні, і Вогнесерд усе більше шкодував, що не може плавати, як Річкові коти. Він глянув на новацьке кубло. Чи пам’ятає Хмаролап про своє покарання за їжу на полюванні та про те, що не йде на Зборище?

Білий котик був біля старого пня на виході з кубла. Він жартома бився із Зололапом і поки що перемагав. Вогнесерд утішився хоча б тим, що малий ладнав з іншими новаками. «Цікаво, — подумав він, — чи буде Сіросмуг сьогодні біля Чотиридерева? Навряд чи, бо ж він іще й повні не пробув у Річковому Клані. З іншого боку, Сіросмуг повернув їм кошенят Срібнострумки. Річковий провідник, Кривозір, має бути вдячний, бо Срібнострумка була його донькою, тож ті кошенята — його рідня». Вогнесерд плекав надію, що його другові все ж таки дарують привілей прийти на Зборище. Хоча це б означало, що Сіросмуг остаточно став своїм для іншого Клану.

Воєвода підвівся і скликав Громових котів, яким належало рушати на Зборище. Тоді подумки пробігся списком імен, продиктованих Синьозіркою: Мишошубка, Вітрогон, Піскошторма, Орлякошуб, Яснолапка, Зололап і Прудколап. Раптом Вогнесерд зрозумів, що там немає Темносмуга, Довгохвоста і Порохошуба. Усі троє вояків були поплічниками Тигрокігтя. Чи не зумисне Синьозірка зоставила їх на терені? Вогнесерд відчув, що тремтить, коли колишні друзі Тигрокігтя перезирнулись, а тоді разом втупилися в нього. В очах Темносмуга безпомилково читалася лють. Геть знервований, Вогнесерд приєднався до решти котів, які чекали на Синьозірку.

Провідниця тим часом ділилася язиками з Білоштормом біля входу до свого кубла. І тільки коли вояки почали нетерпляче порпати землю, вона підвелася і рушила до них на протилежний кінець терену.

— Поки нас не буде, Білошторм у таборі за старшого, — оголосила Синьозірка.

— Синьозірко, — обережно звернулася до неї Мишошубка. — А що ти плануєш розповісти на Зборищі про те, як Вітряний Клан перепинив тебе на шляху до Місяцескелі?

Вогнесердові плечі напружились. Мишошубка відверто цікавилась, чи слід Громовому Кланові готуватися до ворожого прийому.

— Я не скажу нічого, — твердо відповіла Синьозірка. — Вітряні коти знають, що вони вчинили неправильно. Не слід наражатися на їхню агресію, заявляючи про це перед іншими Кланами.

Громові вояки відреагували на її відповідь ледь помітними кивками. Вогнесерд, прямуючи вслід за провідницею крізь папоротевий тунель у залитий місячним сяйвом ліс, ніяк не міг зрозуміти: коти вбачають у цьому рішенні провідниці прояв мудрості чи слабкості?

Коли вони всі полізли вгору схилом, униз полетіли пилюка та дрібні камінці. Бездощів’я висушило ліс, наче кістки під сонцем, а спечена земля мовби оберталася на порох від найлегшого дотику лап. Опинившись на лісовому привіллі, Синьозірка кинулася вперед. Усі коти вибрались нагору і нечутно помчали поміж дерев, пригинаючись попід вичахлими папоротями і протискаючись поміж кущів ожини. Вогнесерд відстав і рушив у хвості групи.

Піскошторма стишила крок і порівнялася з Вогнесердом. Разом легким стрибком коти здолали обламану гілку, що лежала на землі. Коли вони приземлились, руда войовниця повернулась до Вогнесерда і промурмотіла:

— Синьозірці, здається, знову краще.

— Так, — обережно відповів Вогнесерд, зосередившись на тому, як протиснутися поміж колючих галузок ожини.

Піскошторма вела далі, говорячи тихесенько, щоб її слова не почув ніхто, крім Вогнесерда.

— Вона якась відсторонена. Синьозірка мені здається не такою, як… — киця завагалася, і Вогнесерд не намагався заповнити тишу, яка настала по її словах. Справджувались його найгірші страхи. Інші Громові коти також почали помічати, що Синьозірка була сама не своя.

— Вона змінилася, — закінчила Піскошторма.

Вогнесерд намагався не дивитися на руду кицьку. Натомість майнув убік, уникаючи густого куща кропиви, який Піскошторма просто перестрибнула.

Воєвода мусив її наздоганяти.

— Синьозірка досі вражена, — важко дихаючи, сказав він. — Зрада Тигрокігтя для всіх нас стала потрясінням.

— Я не розумію, чому вона його ніколи не підозрювала.

— А ти коли-небудь підозрювала Тигрокігтя? — відрізав Вогнесерд.

— Ні, — визнала Піскошторма. — Ніхто не підозрював. Проте решта Клану вже, здається, відійшла від шоку. А Синьозірка наче й досі… — кицька знову не здобулась на слово.

— Вона ж веде нас на Зборище, — зауважив Вогнесерд.

— Так, це правда, — проясніла Піскошторма.

— Вона все ще та сама Синьозірка, — запевнив Вогнесерд. — Сама побачиш.

Обоє котів прискорились. Вони легко перестрибнули струмок, який під час весняних паводків неможливо було перейти. Зараз він тонесенькою цівкою біг кам’яним річищем, таким сухим, що важко було уявити, наче вода піднімалася вище.

Коли Вогнесерд і Піскошторма наблизились до Чотиридерева, відрив між ними та іншими вояками значно скоротився. Воєвода вів кицьку слідами Громових котів. Там, де вони проходили, ще й досі тремтіла трава, мовби її листя теж поділяло їхнє стривожене очікування Зборища.

Синьозірка спинилась на гребені схилу і глянула вниз, на долину. Вогнесерд бачив обриси котів, які снували внизу поміж тінями, вітаючи одне одного притишеним муркотом. Судячи із запахів, якими повнилось повітря, Громовий Клан прибув останнім. Воєвода перехопив погляд Синьозірки і побачив, як вона тремтить. Здається, провідниця набиралася духу, перш ніж рушити вниз.

Коли вона подала знак, Вогнесерд і його побратими з Клану помчали вниз. Вибігши на галявину, він збавив крок і почав роззиратися в пошуках Сіросмуга. Річкова воєвода, Леопардошубка, муркотіла про щось із Тіньовим вояком, якого Вогнесерд не впізнав. Кривозір, Річковий провідник, сидів біля Каменешуба, мовчки оглядаючи інших котів. Вогнесерд відчув запах ще одного кота з Річкового Клану й озирнувся, проте це був лише новак, який підійшов привітатися з Яснолапкою. Від Сіросмуга не було ні слуху ні духу. Вогнесерд наче й не здивувався, проте все одно розчаровано опустив хвоста.

До Яснолапки підійшов ще й Тіньовий новак. Вогнесерд знічев’я став дослухатися до їхньої бесіди.

— Ваш Клан не бачив нових волоцюг? Ночезір боїться, що вони можуть і досі ще тинятися лісом.

Вогнесерд завмер, почувши питання Тіньового котика. Усі лісові коти знали про гурт волоцюг. Проте інші Клани не здогадувались, що Громовий воєвода, Тигрокіготь, завів собі дружбу з тими волоцюгами і скористався з них, щоби напасти на власний табір. Вогнесерд застережливо глянув на Яснолапку — мовляв, цить! — але в тому й не було потреби. Біло-руда киця преспокійно відповіла:

— Ми не знаходили їхніх слідів на своїх землях уже добру повню.

Вогнесерд відчув неабияке полегшення, коли Річковий новак додав:

— Ми теж. Певно, вони пішли з лісу.

Вогнесердові хотілося б поділяти впевненість Річкових котів, проте інстинкти йому підказували, що Тигрокіготь і волоцюги одного дня повернуться.

Багнокіготь, Вітряний вояк, який завернув Вогнесерда із Синьозіркою під час їхньої подорожі, сидів за лисячий хвіст від них. Вогнесерд упізнав молодого котика поряд із Багнокігтем. Це був Одновус — брунатний смугастик, з яким Вогнесерд і Сіросмуг затоваришували під час повернення Вітряного Клану з вигнання. Проте зараз Громовий воєвода не наважився підійти. Багнокіготь прохолодно поглядав на нього, і Вогнесерд знав, що тут не місце для продовження їхньої сварки, яка почалася дорогою до Місяцескелі.

Проте він мимохіть випустив кігті, досі лютуючи на згадці про той випадок. Тим часом Багнокіготь нахилився і прошепотів щось на вухо своєму товаришеві, при цьому значуще зиркнувши на Вогнесерда. На превелике здивування Громового кота, Одновус співчутливо підморгнув йому, тоді повернувся і пішов геть, зоставивши роздратованого Багнокігтя на самоті. Здається, принаймні один Вітряний вояк пам’ятав старий борг відданості Громовому Кланові. Вогнесерд насилу стримувався, щоб його вуса не затремтіли від задоволення, коли він минав Багнокігтя дорогою до Леопардошубки.

Але вся його впевненість кудись щезла, коли він підійшов до Річкової воєводи. Хоч тепер Вогнесерд був їй рівнею в ієрархії Кланів, та в цієї кішки був дуже лютий норов. Звідколи їхні Клани зітнулися в сутичці на краю прірви, в якій знайшов свою смерть Річковий вояк Білокіготь, Вогнесерд постійно відчував гостру, як терня, лють Річкової воєводи. Проте він повинен був дізнатися, як ведеться Сіросмугові. Вогнесерд шанобливо кивнув, а Леопардошубка кивнула у відповідь.

Тіньовий вояк, що сидів поруч, почав було кректати своє привітання, проте затнувся, кашляючи та відпльовуючись. Вогнесерд тільки тепер запримітив, наскільки скуйовджене було хутро цього кота, наче він уже з місяць не вмивався.

Леопардошубка заходилась вилизували лапки і витирати обличчя, щойно вояк розчинився в тінях.

— З ним усе добре? — запитав Вогнесерд.

— Він схожий на кота, з яким усе добре? — форкнула Леопардошубка, гидливо закопилюючи губу. — Котам із такою недугою не слід приходити на Зборище.

— Хіба з цим не варто щось робити?

— Це що ж, наприклад? — нявкнула Леопардошубка. — У Тіньового Клану є медикіт. — Киця опустила лапу на землю, її вологі вуса поблискували в місячному сяйві. Очі палали цікавістю. — Я чула, ти новий Громовий воєвода.

Вогнесерд кивнув, здогадавшись, що то Сіросмуг повідомив своєму новому Кланові такі новини. Леопардошубка вела далі:

— Що з Тигрокігтем? Ніхто з інших Кланів, здається, не знає. Він помер?

Вогнесерд знервовано смикнув хвостом. Легко уявлялось, як Леопардошубка, не гаючи часу, розпатякує іншим Кланам, що Громові коти замінили свого опального воєводу на кицюню.

— Те, що сталося з Тигрокігтем, Річкового Клану не стосується, — нявкнув він, намагаючись потрапляти в її прохолодний тон. Тоді замислився, чи скаже Синьозірка щось про старого воєводу, оголошуючи невдовзі нове призначення Вогнесерда.

Леопардошубка примружилась, але тему вирішила не розвивати.

— То що ж, — нявкнула вона, — ти прийшов сюди вихвалятися своїм новим титулом чи розпитати про старого друга?

Вогнесерд підвів голову, здивований, що вона перша дає йому можливість порозпитувати про Сіросмуга.

— Як він там?

— Живий-здоровий, — знизала плечима Леопардошубка. — Він ніколи не буде справжнім Річковим вояком, але принаймні звикає до води. Це навіть більше, ніж я від нього очікувала. — Вогнесерд аж стиснув кігті, почувши її зневажливий тон. — Кошенята його сильні та розумні, — вела далі Леопардошубка. — Певно, в маму вдалися.

Чи ця кішка його зумисне дратувала? Вогнесерд уже підшукував якусь уїдливу відповідь, коли це позаду нього почувся голос Мишошубки.

— Привіт, Леопардошубко, — привітала вона Річкову воєводу. — Каменешуб розповів, що у вашому таборі нові кошенята, окрім Сіросмугових.

— Так і є, — нявкнула Леопардошубка. — Цього зеленлисту Зореклан благословив наші ясла.

— А ще Каменешуб сказав, що кошенята Мрячконіжки скоро почнуть тренуватися. Знаєш, ті, що їх Вогнесерд врятував під час паводку, — нявкнула Мишошубка. В її очах читався докір.

Вогнесерд помітив, що Леопардошубка аж заціпеніла, проте сам він думками вже перенісся до Мрячконіжки та її брата, Каменешуба. Він роззирнувся галявою й побачив Синьозірку, що сиділа собі самотою під Великим Каменем. Чи знає провідниця, що тут її син? Чи вона чула, що кошенята Мрячконіжки ось-ось стануть новаками? Коли він повернувся назад, Річкова воєвода вже крокувала геть.

Мишошубка співчутливо глянула на Вогнесерда.

— Не переймайся. Коли ви з нею притретеся, вона вже не так дратуватиме. Громовий Клан допоміг Річковому під час паводку, а ще ж ми без бою віддали їм кошенят Срібнострумки.

— Важко уявити, щоб вона прихильно ставилася до Сіросмуга, — зітхнув Вогнесерд. — Тільки не після того, як Білокіготь упав у прірву.

— Їй треба навчитись пробачати і забувати провини. Сіросмуг дав Річковому Клану двох чудових, здорових кошенят, — махнула хвостом Громова киця. — Леопардошубка щось питала про Тигрокігтя?

— Так.

— Тут усім і кожному аж свербить вивідати, що з ним сталося.

— І чому на його місці тепер кицюня, — гірко додав Вогнесерд.

— Це також, — Мишошубка подивилася йому в очі. — Не сприйми це як щось особисте, Вогнесерде. Ми б достоту так само цікавилися зміною воєводи в будь-якому іншому Клані.

Кицька якийсь час блукала поглядом по цілій галявині, аж нарешті спостерегла:

— Ти помітив, як мало вояків у Тіньовому патрулі?

Вогнесерд кивнув.

— Я хіба кількох Тіньових котів бачив. І то один із них бухикає, ніби потвора на Громошляху.

— Справді? — зацікавлено зауважила Мишошубка.

— Зараз же час линьки, — зауважив Вогнесерд.

— І справді.

Від Великого Каменя залунали голоси. Вогнесерд глянув туди і побачив Річкового провідника Кривозора на верхівці великого кругляка. Його густе хутро поблискувало в місячному світлі. Обабіч нього розмістилися Синьозірка та Вітряний провідник — Високозорий. Трохи віддалік, у тіні дуба, сидів Ночезір.

Вогнесерда вразив вигляд провідника Тіньового Клану. Чорний котяра зараз був навіть більш кощавим, ніж худющі Вітряні коти, що вічно гасали торфовищами за кролями навздогін. Ночезір був не просто худий, а ще й виснажений. Він низенько понурив голову та опустив плечі. На мить Вогнесерд подумав, що провідник захворів. Але потім пригадав, що Ночезір уже був старійшиною, коли очолив Тіньовий Клан. Може, й не дивно, що він виглядає слабким. Провіднику дарували дев’ять життів, проте навіть Зоряний Клан не може повернути час назад.

— Ну давайте, — промурмотіла Мишошубка. Вогнесерд рушив за брунатною кицею наперед і сів поруч із нею, побіч Мрячконіжки.

Кривозір нявкнув із Великого Каменя:

— Синьозірка хоче взяти перше слово.

І він схилив голову перед Громовою провідницею, яка виступила наперед і заговорила гучно і потужно, як завжди:

— Дехто з вас уже чув це від Громового Клану, проте якщо хтось не знає — Хвостолом помер!

Юрбою прокотилося вдоволене мурчання. Вогнесерд помітив, як Ночезір мимоволі посмикує вухами і хвостом. Тіньовий провідник був у захваті від того, що його старий ворог мертвий.

— Як він помер? — здобувся на слово Ночезір.

Синьозірка його наче й не почула.

— А ще у Громового Клану новий воєвода, — продовжувала вона.

— Тож Річковий Клан правду казав, — десь у юрбі котів ошелешено нявкнув Вітряний вояк. — Щось трапилося з Тигрокігтем!

— Він помер? — вимогливо спитав Багнокіготь.

На його словах здійнявся цілий концерт скрушних криків, а Вогнесердові навіть стало прикро від усвідомлення того, наскільки поважали Тигрокігтя інші Клани. Він збентежено дивився на Синьозірку, поки інші Клани засипали її питаннями:

— Він помер від хвороби?

— То був нещасний випадок?

Вогнесерд відчув напругу, яка наростала серед його побратимів. Усі вони, як і Яснолапка, не хотіли виносити з кубла сміття про зраду Тигрокігтя.

Проте владний вигук Синьозірки урвав усі запитання:

— Доля Тигрокігтя є справою Громового Клану і нікого більше не стосується!

Коти невдоволено забурчали, бо ж їхню цікавість нітрохи не задовольнили. Вогнесерд гадав, чи не слід Синьозірці застерегти інші Клани від Тигрокігтя. Адже лісом блукав небезпечний зрадник, необтяжений вояцьким правильником.

Проте коли Синьозірка знову заговорила, Тигрокігтя вона не згадувала. Натомість оголосила:

— Наш новий воєвода — Вогнесерд.

Десятки голів повернулись до Вогнесерда, і йому аж стало гаряче під їхніми допитливими поглядами. У вухах стугоніла тиша. Він порпав лапами землю й безгучно благав провідників вести собі Зборище далі…