Здіймається буря

Розділ 20

Вогнесерд почув, як шелестить трава на тому боці живоплоту, і напружився. У повітрі гостро відчувався характерний запах. Пролунав гучний гавкіт, від якого хвіст воєводи зробився щіткою, а за мить він побачив собачий ніс, що висунувся з хащ.

— Біжіть! — загорлав Вогнесерд, повертаючи назад.

Знову почулося шарудіння, і галас позаду підказав йому, що псів тепер стало двоє.

Вогнесерд дременув. Поруч із ним бігла Піскошторма, пси наступали їм на п’яти. Навіть земля тремтіла від тупотіння собак, Вогнесерд відчував їхнє гаряче дихання на своїй шиї. Озирнувся. За ними гналося двоє величезних собак, їхні м’язи грали під шкірою, очі палали, а висолоплені язики звисали набік. Здригнувшись, Вогнесерд збагнув, що Круколапа ніде не видно.

— Не зупиняйся, — прошипів він до Піскошторми. — Вони не зможуть довго бігти.

Киця спробувала кивнути, ще швидше перебираючи лапами.

Вогнесерд мав рацію. Коли він знову озирнувся, собаки почали помітно відставати. Кіт примірився до ясена, що стояв на самому краю темної лісосмуги. Якщо вийде зберегти достатню дистанцію від собак, можливо, часу вистачить на те, щоб видряпатись нагору, де вони будуть у безпеці.

— Бачиш ясен? — важко дихаючи, нявкнув він Піскоштормі. — Лізь на нього так швидко, як тільки можеш.

Піскошторма щось воркнула, уже ледве зводячи дух. Вони наддали ходу до дерева. Вогнесерд знову крикнув до Піскошторми, а та з усіх сил подерлася вгору стовбуром, туди, де було безпечно.

Перш ніж і собі стрибнути, воєвода знову озирнувся, щоб поглянути, чи далеко від них собаки. Його шерсть миттю наїжачилась, коли він уздрів величезні зуби за якогось кроля від свого обличчя. Вищирившись, пес кинувся на кота. Вогнесерд крутнувся і вдарив його передньою лапою, випустивши гострі, як терня, кігті. Він відчув, як рветься плоть на вищирених щелепах, і почув, як собака заскімлив від болю. Вогнесерд ударив іще раз, тоді повернувся і прудко, мов та білка, поліз на дерево. Спинився на найнижчій галузці та звідти глянув униз.

Там розчаровано завивав пес, його вже наздогнав товариш, котрий зараз люто гавкав, закинувши назад свою масивну голову.

— Я… я думала, він тебе дістав! — пролебеділа Піскошторма.

Вона підповзла до Вогнесерда і щільно притулилась до нього — так і сиділа, поки обоє не припинили тремтіти.

Собаки затихли, але з-під дерева не пішли, міряючи кроками землю під ним.

— Де Круколап? — зненацька запитала Піскошторма.

Вогнесерд помахав головою, намагаючись позбутися страху, якого набрався, утікаючи від собак.

— Певно, побіг у іншу сторону. Та з ним усе буде добре. Собак, здається, було тільки двоє.

— Я думала, це його угіддя. Чи він не знав, що собаки заходять і на цей бік поля?

Вогнесерд не здобувся на відповідь. Тоді побачив, як Піскошторма похмурніє.

— Ти ж не думаєш, що Круколап зумисне нас сюди завів? — прогарчала вона, примружуючи очі.

— Ні, звісно ні, — спробував заперечити Вогнесерд, проте через нотку непевності прозвучало так, наче він захищається. — Чого б то він?

— Дивно, що він з’явився отак нізвідки і завів нас сюди, от і все.

Увагу Піскошторми відвернув тоненький нявкіт, і вона глянула вниз. То Круколап? Собаки також озирнулися, намагаючись зрозуміти, звідки лунає звук. Вогнесерд помітив маленьку чорну постать, що шаснула в хащі ячменю. Круколап знову нявкнув, і собаки нашорошили вуха. Радісно гавкаючи, вони побігли туди, де похитувалися стебла рослин, зраджуючи сховок чорного кота.

Вогнесерд і собі глянув униз. Невже Круколап відвернув увагу собак? Він спостерігав, як тремтить ячмінь там, де невидимий Круколап виписує полем зигзаги. Брунатні спини собак неповороткими рибинами увігналися в море ячменю, тварини толочили стебла своїми незграбними лапами і розчаровано гавкали.

Раптом Вогнесерд почув різкий окрик Двонога. Пси стали як вкопані та повистромлювали голови понад стеблами, висолопивши язики. Вогнесерд поглянув на той бік поля. Через дерев’яну загорожу, що стояла посеред живоплоту, перелазив Двоніг. З його рук звисали два відрізки якоїсь шворки. Собаки неохоче побрели через ячмінь до Двонога, який схопив їх за нашийники і причепив до тих нашийників шворку. Воєвода зраділо спостерігав, як собаки бредуть геть, прищуливши вуха та повісивши хвости.

— Ви, я бачу, швидкі, як ніколи!

Вогнесерд здивовано озирнувся. Круколап саме вилазив на їхню гілку.

— Хтозна тільки, чого це вони за нею гналися. Її б і на один зуб не вистачило, — муркнув до Піскошторми чорний кіт.

Руда киця підвелася і тільки майнула повз Круколапа.

— Нам там новака рятувати не треба? — крижаним тоном запитала вона.

— А їй, бачу, лапу до рота не клади, — зауважив Круколап.

— Я б на твоєму місці з неї не кпив, — промурмотів Вогнесерд, спускаючись униз стовбуром позаду Піскошторми.

Він вирішив не розповідати старому другові, що Піскошторма вважала його зрадником. Круколап не дурний, і сам міг про таке подумати. Але він змінився, набув упевненості в собі, тож навіть відверта ворожість його не діймала. Тепер же, коли собак прибрали з їхнього шляху, Вогнесерда хвилювало тільки те, як їм знайти Хмаролапа.

Круколап завів їх на верхівку схилу і спинився. Помешкання Двоногів лежало просто попереду — у тінистому видолинку.

— То це сюди ти відвів Хмаролапа? — запитав Вогнесерд.

Коли чорний кіт кивнув, воєвода занервував. Можливо, Хмаролап і не захоче повертатися? А якщо захоче, то чи зможе Клан довіряти котові, який піддався спокусі комфортного життя кицюні?

— Я не відчуваю запаху, — зауважила Піскошторма, і Вогнесерд почув підозріливість у її тоні.

— Той запах був ледь відчутний, коли я востаннє приходив його побачити, — терпляче пояснив Круколап. — Мабуть, Двоноги тримають Хмаролапа під замком.

— То як же ми плануємо його рятувати?

— За мною, — нявкнув Вогнесерд, рішуче налаштований не дати їм нагоди посваритися. Він рушив униз схилом у напрямку помешкання. — Глянемо зблизька.

Гніздо Двоногів оточував рівненько підрізаний живопліт. Вогнесерд проліз попід ним і, опинившись на пожухлій траві, глянув на споруду, що вимальовувалася на тлі присмеркового неба. Тоді всім тілом притиснувся до землі та поліз до найближчого куща, нашорошивши вуха. Від носа користі не було. Вечірнє повітря просякло важкими пахощами квітів, які глушили всі корисні запахи. Він почув кроки і, озирнувшись, побачив Круколапа та Піскошторму, що йшли за ним. Судячи з усього, ці двоє вирішили відкласти свою суперечку до кращих часів. Воєвода кивнув їм, вдячний за товариство, і рушив уперед газоном.

Поки вони дійшли до гнізда Двоногів, Вогнесерд уже почав відчувати, як у вухах стугонить кров. Зненацька живопліт, як і безпечні землі, що розкинулись за ним, стали здаватися безмежно далекими.

— Ось у цьому вікні я його й бачив, — прошепотів Круколап, обходячи ріг величезного гнізда.

— І де Двоноги, напевне, бачили тебе, — промурмотіла Піскошторма. Вогнесерд чув, як від войовниці пахне страхом, знав, що її роздратування — то просто прихована напруга через присутність старого конкурента.

У вікні над їхніми головами зажевріло світло, і Піскошторма припала до землі. Вогнесерд чув, як там усередині гупають лаписька Двоногів. Він витягнув шию, аби побачити, що там — за стіною помешкання. До вікна було не дострибнути. Воєвода переліз на клаптик землі внизу, з якого вгору стіною гнізда вилось заморене та покручене деревце. Вогнесерд уважно розглянув плетиво гілок. Подумував про те, щоб вилізти сюди, але ще досі чув, як усередині метушаться Двоноги.

— Хмаролап, мабуть, трохи туговухий, якщо живе в цьому гаморі! — прошипіла Піскошторма, прищулюючи вуха.

Цікавість по’ідом їла Вогнесерда, мов той голодний пацюк, аж поки він не витримав.

— Я піду гляну, — нявкнув кіт та подерся вгору хитким стеблом, так і не почувши прохання Піскошторми бути обережним.

Коли Вогнесерд виліз до вікна і став на пласку гілку під ним, його серце вже гупало незгірш за Двоногів у цьому помешканні.

Усередині, за вікном, Двоніг стояв над чимось, що випльовувало хмари пари. Вогнесерд примружив очі від різкого неприродного світла, але водночас відчув, як на нього нахлинули старі спогади з кицюнячого життя. Він розумів, що дивиться на кухню, де Двоноги готують їжу. Кіт згадав про сухий, позбавлений смаку корм та воду з різким, металевим присмаком. Відігнавши ці образи, воєвода намагався побачити хоч якісь сліди Хмаролапа.

У кутку кубла Двоногів він помітив гніздо, зроблене наче з туго переплетених сухих галузок. Його лапи аж затремтіли від радощів. Усередині лежав маленький білий клубочок. Вогнесерд затамував подих, коли цей клубочок випростався і вистрибнув із гнізда. Тоді підбіг до Двонога і почав пронизливо повискувати. То був пес! Вогнесерд аж позадкував, від раптового розчарування йому запаморочилося в голові, він мало не впав із вузенької підвіконної полички. Де ж Хмаролап?

Двоніг схилився і погладив галасливу істоту. Вогнесерд стиха зашипів, а тоді так і сів від здивування, коли до кімнати ввійшов Хмаролап. На превелику тривогу Вогнесерда, пес побіг до білого котика, не припиняючи дзявкотіти. Воєвода сподівався, що ось його новак вигне спину і зашипить, проте Хмаролап навіть не звернув уваги на собаку.

Вогнесерд пригнувся, коли Хмаролап зненацька стрибнув на підвіконня з іншого боку вікна. Собака й далі дзявкотів десь унизу, але його не було видно.

— Він тут, — прошипів Вогнесерд до Круколапа і Піскошторми.

— Він бачив тебе? — озвалася Піскошторма.

Рудий кіт обережно підвів погляд, притиснувшись усім тілом до твердого каменю. Хмаролап сліпо дивився кудись понад головою Вогнесерда. Очі новака запинала пелена нещастя, а ще він схуднув. Вогнесерд із невимовним полегшенням видихнув, почуваючись водночас трохи винуватим. Йому не треба було більшого доказу того, що Хмаролап не пристосований до життя кицюні.

Воєвода сів та притиснув передні лапи до вікна, що їх розділяло. Він дряпав скло, не випускаючи пазурів, щоб якийсь надто гучний звук не сполохав Двоногів чи собаку. Хмаролап смикнув вушками, і Вогнесерд затамував подих. Тоді білий новак повернувся і помітив його. Рот котика роззявився у втішеному вигуку, якого Вогнесерд не міг почути.

А ось Двоніг усередині здивовано озирнувся. Вогнесерд зістрибнув із підвіконня і приземлився поруч зі своїми друзями.

— Що сталося? — спитала Піскошторма.

— Хмаролап мене побачив, але Двоніг, здається, також!

— Нам треба йти, — стурбовано нявкнув Круколап.

— Ні, — прошипів Вогнесерд. — Ви можете йти. Я буду тут, аж поки Хмаролап не вибереться надвір.

Піскошторма глянула на нього.

— І що ж ти робитимеш, коли вони спустять собаку?

— Та я ж не залишу Хмаролапа тепер, коли він мене вже побачив, — наполягав Вогнесерд. — Я зостануся тут.

Тим часом позаду них щось заскрипіло. Вогнесерд озирнувся. Із дверей у стіні гнізда вдарило світло та залило цілий садок, освітлюючи навіть живопліт. Раптом яскрава пляма в стіні затемнилась: її затулила тінь Двонога.

Вогнесерд завмер. Часу ховатись не було. Вони знали, що їх помітили. Двоніг щось гукнув, твердо і запитально, тоді вийшов із гнізда та поволі рушив до них. Трійко котів збилися докупи, а Двоніг тим часом підходив усе ближче та ближче. Вогнесерд почув, як тремтить дихання Піскошторми. Він підвів погляд і відчув, як усередині все завмерло від жаху. Двоніг нависав просто над ним.