Здіймається буря

Розділ 18

— He тоді, коли Вогнесерд живий, — заперечила Попелюшка.

Вогнесерда зігріла ця віра в нього, він хотів уже відповісти, коли це Шиполап поскаржився, не розтискаючи щелеп:

— Знаєте, вона досі кровить!

— Ненадовго, — різко відповіла Жовтоікла. — Ось, Попелюшко. Зроби щось корисне з цією павутиною, поки я владнаю з ранами Вогнесерда.

Вона підсунула павутину ближче до Попелюшки і повела воєводу до свого кубла.

— Чекай тут, — наказала медикиця і зникла всередині. Тоді вийшла з грудочкою добре пережованих трав. — Ну, і де ж у нас болить?

— Тут найгірше, — відповів Вогнесерд, закидаючи голову назад, щоби показати укус на плечі.

— Добре, — нявкнула Жовтоікла. Вона заходилася лагідно втирати в його рани трав’яну суміш. — Синьозірка у глибокому ступорі, — промурмотіла стара киця, не відриваючись від роботи.

— Знаю, — погодився Вогнесерд. — Я зараз організую більше патрулів. Це може її заспокоїти.

— Решту Клану це також може заспокоїти, — зауважила Жовтоікла. — Вони теж турбуються.

— Воно й добре, — Вогнесерд смикнувся, коли медикиця глибоко притиснула трави до його рани.

— А що там із молодими новаками? — підозріло буденним голосом запитала вона.

Вогнесерд знав, що стара киця просто пропонує пораду — отак мудро й ненав’язливо, як завжди.

— Я прискорю їхнє тренування на світанку, — сказав він.

На думці про Хмаролапа горло йому стиснув смуток. Зараз Клан потребував первістка його сестри більше, ніж раніше. Що б там білий новак не думав про вояцький правильник, ніхто не міг заперечити, що боєць із нього був неабиякий.

Жовтоікла припинила масажувати його плече.

— Ти закінчила? — нявкнув воєвода.

— Майже. Зараз іще трішки накладу на подряпини, та й можеш іти, — стара киця підморгнула йому великими жовтими очима. — Кріпися, юний Вогнесерде. Зараз темні часи для Громового Клану, але ніхто не зміг би зробити більше.

Поки вона говорила, віддалік низько загуркотів грім — натяк на загрозу. І, незважаючи на підбадьорливі слова медикиці, спиною Вогнесерда пробігся холодок.

Біль від ран притупили цілющі трави Жовтоіклої. Коли Вогнесерд повернувся на терен, то здивовано виявив, що чимало котів досі ще не сплять. Синьозірка, Білошторм та Мишошубка безмовно сиділи біля тіла Вітрогона, обриси їхніх похилених голів та напружених плечей яскраво виражали біль. Решта котів лежали невеличкими групками, поблискуючи очима з тіні та дослухаючись до шумів лісу.

Вогнесерд і собі влігся на краю галявини. Повітря було таке задушливе, що хутро ставало дибки. Цілий ліс, здається, чекав на бурю, що ось-ось мала здійнятися. На узліссі галявини заворушились тіні. Вогнесерд повернув туди голову. То був Темносмуг.

Воєвода поманив кота кінчиком хвоста. Темносмуг поволі підійшов.

— Я хочу, щоб ти завтра рушив на патрулювання, щойно повернеться досвітній патруль, — нявкнув Вогнесерд. — Віднині щодня будуть додаткові три патрулі, в усіх патрулях буде по троє вояків.

Темносмуг прохолодно зиркнув на воєводу.

— Але завтра вранці я веду Папоротелапку на тренування.

Вогнесерд роздратовано наїжачився.

— То візьмеш її із собою в патруль, — форкнув він. — Буде їй добрий досвід. Усе одно треба пришвидшити вишкіл новаків.

Темносмуг смикнув вухами, але з лиця не змінився.

— Так, воєводо, — промурмотів він та блиснув очима.

Натомлений Вогнесерд увійшов до кубла Синьозірки. Ще до сонцепіку сьогодні з Громового табору вже двічі виходив патруль. Крім того, воєвода мав повести новачку Білошторма, Яснолапку, на тренування десь пообіді. Три дні після смерті Вітрогона були дуже завантажені. Воякам і новакам ніколи було і вгору глянути за всіма цими патрулями. Верболоза і Злотоквітка лежали в яслах, Білошторм уперто відмовлявся відійти від провідниці бодай на крок, Хмаролап зник, тож у Вогнесерда зараз не завжди був час, щоб навіть поїсти чи поспати.

Синьозірка лежала у гнізді, примруживши очі. Воєводі на мить здалося, що вона підхопила хворобу Тіньового Клану. Її хутро було скуйовджене ще більше, ніж зазвичай; провідниця сиділа зі спокійною приреченістю кішки, яка більше не дбає про себе і просто мовчки чекає на смерть.

— Синьозірко, — тихенько покликав Вогнесерд.

Стара кицька поволі повернулась.

— Ми без угаву патрулюємо ліс, — доповів він. — Там немає ні сліду Тигрокігтя чи його волоцюг.

Провідниця мовчки відвела погляд. Вогнесерд замовк, гадаючи, чи варто казати ще щось, але Синьозірка лише підібгала лапки глибше під груди та остаточно заплющила очі. Збентежившись, рудий кіт похилив голову та вийшов із печери.

Залитий сонцем терен виглядав так умиротворено, що важко було й уявити, ніби Кланові загрожувала якась небезпека. Орлякошуб грався із Верболозиними кошенятами біля ясел, вимахуючи хвостом, за яким ганялися малі. Білошторм тим часом відпочивав у затінку Високого Каменя.

І тільки те, що вуха білого вояка були нашорошені на кубло Синьозірки, видавало напругу, яка панувала у Клані.

Вогнесерд без особливого ентузіазму глянув на чималу купу свіжини. Шлунок його був такий порожній, що, здавалося, присох до ребер, проте він не уявляв, як зможе проковтнути бодай щось. Воєвода роззирнувся і помітив, як їсть Піскошторма.

Спостерігати за її лискучою помаранчевою шубкою було неабияким задоволенням, і Вогнесерд мимохіть подумав, наскільки приємною для нього була б компанія рудої киці на полюванні з Яснолапкою. Від цієї думки до нього аж повернувся апетит, а в животі завуркотіло передчуття гонитви за здобиччю. Свіжину він залишить іншим.

Цієї миті Яснолапка ступила на терен у супроводі Мишошубки, Морозошубки та Куцохвоста. Вони принесли просочений водою мох для королев та старійшин. Яснолапка понесла свою ношу прямісінько до кубла Синьозірки, здобувшись на схвальний погляд Білошторма.

Вогнесерд гукнув Піскошторму:

— Ти там обіцяла колись, що вполюєш нам кроля. То не будеш проти сходити зі мною та Яснолапкою на полювання?

Піскошторма глянула вгору. Її зелені очі сяяли тим несказаним, яке зігрівало Вогнесерда сильніше, ніж сонце.

— Добре, — озвалась вона і швиденько доїла свою здобич. Усе ще облизуючись, киця подріботіла до Вогнесерда.

Вони разом чекали на Яснолапку. І хоч їхні шубки ледве торкалися, Вогнесерд усе ж відчував, як його хутро наче поколює.

— Готова до полювання? — запитав він у Яснолапки, щойно та вийшла з кубла Синьозірки.

— Уже? — здивовано нявкнула новачка.

— Я знаю, ще не сонцепік, але ми можемо піти просто зараз, якщо ти не надто втомилась.

Яснолапка похитала головою та рушила за Вогнесердом та Піскоштормою крізь папоротевий тунель у ліс.

Воєвода біг услід за Піскоштормою вгору схилом до лісу, вражений тим, як плавно рухались її м’язи під блідо-рудою шубкою. Вогнесерд знав, що його подруга так само стомлена, як і він, а все ж вона швидко мчала підліском, прищуливши вуха та відкривши рота.

— Здається, осьде перший кріль! — зненацька прошипіла Піскошторма, припавши до землі в мисливській стійці.

Яснолапка відкрила рота, щоб понюхати повітря. Вогнесерд не ворушився, а ось Піскошторма тихо поповзла крізь чагарі. Він відчував запах кроля, чув, як той снує у підліску серед кущів папороті. Нараз руда войовниця кинулася вперед, зашарудівши опалим листям. Вогнесерд почув, як задні лапи кролика сильно вдарили об землю, коли той спробував утекти. Випередивши Яснолапку, він інстинктивно стрибнув уперед, обігнув хащі папороті та погнався за кролем твердою лісовою долівкою. Воєвода відібрав його життя одним точним укусом. Хвала Зореклану за те, що ліс повниться здобиччю, хай навіть воїни-пращури й давно не посилали їм дощу. Буря, обіцяна гуркотом грому, що лунав кілька вечорів тому, так і не прийшла, повітря було так само задушливе і застояне, як і завжди.

Піскошторма спинилася біля кроля майже тієї ж миті, коли Вогнесерд схилився над здобиччю. Він чув, як важко вона дихає. Йому й самому було ненабагато краще.

— Дякую, — нявкнула войовниця. — Я нині трошки повільна.

— Я теж, — зауважив Вогнесерд.

— Тобі треба відпочити, — лагідно нявкнула Піскошторма.

— Усім нам треба, — кіт відчув тепло лагідного погляду її зелених очей.

— Але ти маєш удвічі більше навантажень, ніж усі ми.

— Багато роботи, — тут Вогнесерд змусив себе продовжити. — А ще ж я більше не витрачаю час на тренування Хмаролапа.

Втрата новака турбувала його все більше. Він потай сподівався, що молодий котик сам повернеться до табору, сам знайде дорогу додому, але від Хмаролапа не було ні слуху ні духу, ще відколи його забрала потвора. І що менше у Вогнесерда залишалося надії будь-коли зустріти свого учня, то сильніше він переймався через втрату уже двох новаків — Попелюшки і Хмаролапа. Як він може брати на себе відповідальність бути воєводою, якщо навіть нормальним виховником стати не здатен? Навантажуючи себе патрулями та мисливськими виправами, Вогнесерд насправді намагався довести свою придатність решті Клану і позбутися сумнівів стосовно власних вояцьких умілостей.

Піскошторма, здається, відчувала тривогу Громового воєводи.

— Я знаю, що роботи багато. Можливо, я зможу якось більше допомогти, — вона глянула на Вогнесерда, і той вловив легеньку нотку гіркоти в її голосі. — Я, зрештою, також не маю новака.

Коли войовниця бачила Порохошуба із Зололапом, то, мабуть, аж згорала від заздрощів, і Вогнесерд відчув себе винним.

— Пробач… — почав було він.

Проте його розум затуманила втома, і кіт надто пізно збагнув, що Піскошторма гадки не мала, хто насправді обрав виховників. Вона-бо думала, як і решта Клану, що вибір зробила Синьозірка.

Піскошторма ошелешено глянула на нього.

— За що пробачити?

— Синьозірка попросила мене обрати виховників для Папоротелапки і Зололапа, — зізнався Вогнесерд. — І я обрав Порохошуба, а не тебе.

Він стривожено видивлявся найменших ознак роздратування на лиці киці, проте в її погляді був тільки спокій.

— Одного дня ти станеш чудовою виховницею, — промурмотів воєвода, марно намагаючись донести свою думку. — Але я мусив обрати Порохо…

— Усе добре, — вона знизала плечима. — Я впевнена, що в тебе були свої причини.

Голос киці був спокійний, але Вогнесерд не зміг не помітити, що хутро в неї на спині стало дибки. Між ними повисла незручна тиша, аж поки позаду із підліску не вийшла Яснолапка.

— Наздогнали? — видихнула вона.

Зненацька Вогнесерд зрозумів, наскільки Яснолапка виснажена, а тоді пригадав, наскільки йому самому важко було не відставати від більших, сильніших вояків під час тренування. Носом він підштовхнув мертвого кроля до учениці.

— Ось, тобі належиться перший шматок, — запропонував кіт. — Треба було дати тобі час поїсти, перш ніж ми пішли з табору.

Коли Яснолапка, вдячно муркнувши, заходилась коло їжі, Піскошторма перехопила його погляд.

— Можливо, тобі слід робити менше патрулів? — невпевнено запропонувала вона. — Усі виснажені до краю, а Тигрокігтя ми не бачили, відколи помер Вітрогон.

Вогнесерд відчув, як його кольнули жалощі. Він знав, що Піскошторма й сама не вірить своїм словам. Увесь Громовий Клан розумів, що Тигрокіготь не здасться без бою. Воєвода бачив, як напружувалися жилаві тіла вояків, коли вони ходили з ним на патрулювання, їхні вуха вічно були нашорошені, роти завжди роззявлені, вони без угаву шукали в повітрі слід загрози. Його побратими все більше розчаровувалися у провідниці. Синьозірка зараз була їм як ніколи потрібна, щоб об’єднати Клан проти цієї незримої небезпеки Але ще з часів стійкування біля тіла Вітрогона провідниця майже не виходила з кубла.

— Не можна урізати патрулі, — сказав Вогнесерд Піскоштормі. — Не можна втрачати пильність.

— Ти дійсно думаєш, що Тигрокіготь нас повбиває? — нявкнула Яснолапка, відірвавшись від страви.

— Гадаю, він спробує.

— А що думає Синьозірка? — обережно поцікавилась Піскошторма.

— Звісно ж, вона стривожена, — Вогнесерд знав, що не каже всієї правди. Лише він та Білошторм до кінця розуміли, наскільки сильно повернення колишнього воєводи відкинуло Синьозірку назад до того стану темної й натомленої свідомості, в якому вона перебувала після зради Тигрокігтя.

— Пощастило, що зараз в неї такий хороший воєвода, — нявкнула Піскошторма. — Кожен кіт нашого Клану довіряє тобі провести нас крізь це.

Вогнесерд мимоволі відвів погляд. Він дуже добре знав, як іще нещодавно ставились до нього деякі коти, тож тепер у ньому зажевріла надія. Заслужити їхню повагу — це велика честь, проте йому таки бракує віку і досвіду, а ще непохитної віри Білошторма в призначену Зорекланом долю. Вогнесерд сподівався бути гідним довіри Клану.

— Я докладу всіх зусиль, — пообіцяв він.

— Клан не може вимагати від тебе більшого, — муркнула Піскошторма.

Вогнесерд перевів погляд на кроля.

— Давай покінчимо з ним і знайдемо щось іще, щоби прихопити додому.

Підкріпившись, троє котів рушили далі в напрямку Чотиридерева. Вони йшли мовчки, остерігаючись, щоб не зрадити своєї присутності перед чиїмись допитливими очима, які можуть за ними спостерігати. Тепер, коли Тигрокіготь чигав поблизу, Громові коти почувалися здобиччю не менше, ніж мисливцями.

Ніздрі Вогнесерда залоскотав запах незнайомого кота, коли вони підійшли до схилу, за яким було Чотиридерево. Хутро воєводи негайно стало дибки. Піскошторма, либонь, теж його почула, бо завмерла на місці, вигнула спину і напружила всі м’язи.

— Швидко, — зашипів Вогнесерд. — Сюди!

Він поліз на сикомор, що ріс поруч. Піскошторма і Яснолапка кинулися за ним, і невдовзі всі уже сиділи на найнижчій гілці та дивилися вниз на лісову долівку.

Вогнесерд бачив темну та в’юнку тінь, що пробиралася крізь папороті. Над гілками стриміли два чорних вуха. Щось у цих обрисах ворушило його призабуті спогади, і ці спогади не були неприємні. То був кіт із іншого Клану, якому вони колись допомогли. Але через зловісну присутність Тигрокігтя в цьому лісі важко було збагнути, кому з котів можна довіряти. Усі чужинці були ворогами.

Вогнесерд випустив кігті, готовий стрибнути. Поруч із ним наготувалася до бою Піскошторма. Навіть Яснолапка зорила вниз, напруживши свої маленькі плечі. Коли чужинець порівнявся із сусіднім ясеном, Вогнесерд несамовито закричав і стрибнув чорному коту на спину.

Незнайомець вереснув від здивування та перекотився на спину, скинувши нападника на землю. Вогнесерд миттю зірвався на рівні. Він оцінив розмір та силу цього кота за першим стрибком і знав, що його неважко буде прогнати. Тоді став із ним лицем до лиця, вигнувши спину, і застережливо засичав. Піскошторма зістрибнула з дерева, відразу за нею — Яснолапка. Вогнесерд побачив, як в очах цього кота народжується паніка від усвідомлення того, що він опинився в меншості.

Але Громовий воєвода уже розслабив плечі та пригладив на них шерсть. Інстинкт його не підвів: зайда справді виявився старим знайомим. І, судячи з виразу обличчя іншого кота, який перемінився з паніки на полегшення, зайда також упізнав Вогнесерда.