Розділ 21

— Швидко! Сюди!

Від наполегливого нявчання Хмаролапа Вогнесерд аж підстрибнув. Він побачив маленьку білу постать, що вишмигнула з дверей і кинулась навпростець через газон із гучним вереском. Двоніг повернувся, і Вогнесерд відчув, що Піскошторма та Круколап також кинулись навтьоки. Він погнався за ними та Хмаролапом. Двоніг щось кричав услід, поруч із ним дзявкотів пес, але Вогнесерд і не думав спинятися, біг через живопліт, через поле, на запах Хмаролапа, Піскошторми та Круколапа, аж поки не наздогнав їх. Троє котів чекали на нього, заховавшись під кущиком кропиви.

Піскошторма притиснулась до Вогнесерда, тремтячи всім тілом. Воєвода глянув над її головою та побачив Хмаролапа, який дивився на нього широко розплющеними блакитними очима.

І раптом радість від того, що новак нарешті знайшовся, затьмарили старі сумніви. Чи місце Хмаролапові у Громовому Клані? Усі слова, що Вогнесерд хотів сказати, кудись зникли.

Хмаролап потупив погляд.

— Дякую, що прийшов.

— Ну? То ти хочеш назад у Клан? — збентежено бовкнув Вогнесерд.

Він уже пересвідчився, що Хмаролап у безпеці, тепер на перший план знову виступили інтереси Клану.

Молодий котик задер голову, його очі заблищали.

— Звісно! Я знаю, що не слід було взагалі ходити до Двоногів, — зізнався він. — Я цей урок засвоїв. Обіцяю, що більше ніколи так не робитиму.

— І чого б то ми тобі вірили? — запитала Піскошторма.

Вогнесерд зиркнув на неї, але киця говорила м’яким, а не викличним тоном. Круколап мовчав, лише сидів собі, обгорнувшись хвостом, а його бурштинові очі стежили за всім навколо.

— Ви по мене прийшли, — невпевнено нявкнув Хмаролап. — То, мабуть, хочете, щоб я вернувся.

— Я мушу знати, чи можна тобі довіряти, — Вогнесерд хотів, щоби Хмаролап розумів: він має переконати весь Клан у своїй відданості. — Я мушу знати, що ти розумієш вояцький правильник і знаєш, як за ним жити.

— Ти можеш мені довіряти! — запевнив новак.

— Навіть якщо ти переконаєш мене, думаєш, решта Клану тобі повірить? — понуро нявкнув Вогнесерд. — Усі вважають, що ти покинув нас заради Двоногів. Ти думаєш, вони довірятимуть котові, який віддав перевагу життю кицюні перед Кланом?

— Але я не обирав життя кицюні! — заперечив Хмаролап. — Моє місце у Клані. Я не хочу жити із Двоногами!

— Не тисни на нього так сильно, — муркнула Піскошторма.

Вогнесерда її неждане співчуття до малого новака залишило ні в сих ні в тих. Мабуть, її переконали серйозність і смуток, які виднілися в очах Хмаролапа. Залишалося сподіватися, що решту Клану це теж переконає. Вогнесерд же не міг більше сердитися. Він схилився і рвучко лизнув Хмаролапа.

— Тільки будь ласкавий надалі мене слухати! — застеріг воєвода, схилившись над самим вухом новака, щоб перекричати гучне муркотіння, яке почулося глибоко з грудей молодого котика.

— Місяць зійшов, — тихенько нявкнув Круколап із тіней. — Якщо ви хочете повернутися до сонцепіку, то часу маєте небагато.

Вогнесерд кивнув і повернувся до Піскошторми.

— Готова?

— Так, — відповіла Піскошторма, випростуючи передні лапи.

— Добре, — нявкнув Вогнесерд. — Тоді треба рушати.

* * *

Круколап довів котів Клану до височин і залишив їх біля підніжжя росяного схилу, за яким починалися Вітряні угіддя. Невдовзі мало зазоріти, але то був розпал зеленлисту — сонце взагалі сходило рано. Вони ще встигали.

— Дякую, Круколапе, — нявкнув Вогнесерд, торкаючись носа чорного кота своїм. — Ти добре зробив, коли прийшов до мене. Я знаю, що тобі, певно, було нелегко знову повернутись до лісу.

Круколап понурив голову.

— Може, ми більше й не побратими з Клану, але я завжди буду твоїм відданим другом.

Вогнесерд часто закліпав.

— Будь обережним, — застеріг він чорного кота. — Тигрокіготь, може, і не знає, де ти живеш, але не варто його недооцінювати. Пильнуй.

Круколап серйозно кивнув та відвернувся.

Вогнесерд спостерігав, як його старий друг поволі бреде мерехтливою травою та зникає у хащах.

— Якщо поквапимось, будемо біля Чотиридерева, перш ніж Вітряний Клан вирядить досвітні патрулі, — нявкнув воєвода.

Він ішов попереду, піднімаючись угору схилом, обабіч нього і трішки позаду рухалися Хмаролап та Піскошторма. Неабияким полегшенням було мандрувати височинами до схід сонця. Коли вони досягли найвищої точки, там, де була покинута борсуча нора, сонце саме піднялося над обрієм і золотим промінням освітило верес. Вогнесерд бачив, як Хмаролап, широко розплющивши очі, зачаровано споглядає світанок. У його серці зажевріла надія, що молодий котик дотримає обіцянки, даної в лісі.

— Я відчуваю запах дому, — промурмотів білий новак.

— Справді? — недовірливо нявкнула Піскошторма. — Бо я от відчуваю хіба запах старого борсучого лайна!

— А я відчуваю запах зайд із Громового Клану!

Троє Громових котів роззирнулися, наїжачившись. Мертвоніг, Вітряний воєвода, виступив із хащ вересу і стрибнув на піщаний насип біля входу до нори. Він був дрібний і кощавий, рухався якимось незграбним алюром, за який і одержав своє ім’я. Проте Вогнесерд знав, що цей кіт, як і решта Вітряних вояків, компенсував розміри спритністю та швидкістю.

Щось зашаруділо, і з вересу вийшов Багнокіготь. Вогнесерд напружено стежив за брунатним вояком, який обійшов гурт і спинився позаду.

— Сітколапе! — гукнув Багнокіготь. Смугастий новак, який був із Багнокігтем і минулого разу, долучився до гурту. Вогнесерд, слухаючи, як важко гупає його серце, чекав, чи не з’являться ще якісь вояки.

— Ви, я бачу, вважаєте Вітряні землі своїм другим домом, — прошипів Мертвоніг.

Перш ніж відповісти, Громовий воєвода принюхався. Ані сліду інших Вітряних котів. Сили були рівні.

— Із лісу немає іншого шляху до земель, що за вашими угіддями.

Він відповідав, намагаючись зберігати спокійний тон. Не хотілось провокувати бійку, але і спогади про те, як нещодавно поставився до нього із Синьозіркою Багнокіготь, ще не стерлися.

— То ви що, знову намагаєтеся пройти до Високих Скель? — примружився Мертвоніг. — Де Синьозірка? Вона померла?

Піскошторма вигнула спину і люто зашипіла:

— Усе з нею гаразд!

— То що ж ви тут робите? — вищирився Багнокіготь.

— Просто гуляємо, — безстрашний нявкіт Хмаролапа, адресований величезним воякам, прозвучав жалюгідно, і м’язи Вогнесерда напружились.

— Та тут, здається, не лише Вогнесерда треба навчити поваги! — гаркнув Мертвоніг.

Краєм ока Вогнесерд побачив, як чорний кіт махнув хвостом. То був сигнал його побратимам до нападу. Бійки вже не уникнути. Коли Мертвоніг скочив із насипу на спину Вогнесерду, той покотився по землі, скинувши із себе Вітряного воєводу.

Мертвоніг приземлився на лапи і зашипів:

— Хвацький прийом. Але ти повільний, як і всі лісові коти.

Він кинувся вперед, і Вогнесерд, пригнувшись, відчув, як кігті ворожого воєводи ледь зачепили його вухо.

— Достатньо швидкий, — кинув він.

Вогнесерд відштовхнувся від землі задніми лапами та кинувся на Мертвонога. Вітряний вояк лише хавкнув, коли нападник ледве не вибив із нього дух, а все ж спромігся повернутися і впасти на лапи. Зі швидкістю гадюки він кинувся назад на Вогнесерда і розпанахав йому носа. Громовий воєвода зашипів і завдав удар у відповідь. Він відчув хвилю вдоволення, коли його кігті глибоко вчепилися в хутро Мертвонога. Вогнесерд міцно тримав ворога за плече. Він вчепився міцніше, наскільки була змога, і стрибнув на спину чорного кота, притиснувши його морду до твердої землі.

Міцно тримаючи Вітряного воєводу, який з усіх сил борсався під ним, Вогнесерд збагнув, що Сітколап, вітряний новак, уже дременув. Піскошторма і Хмаролап билися пліч-о-пліч, намагаючись загнати Багнокігтя назад у хащі: Піскошторма наступала спереду, а Хмаролап сіпав вояка за задні лапи. Востаннє люто верескнувши, Багнокіготь повернувся і кинувся навтьоки.

— Я виказуватиму тобі повагу, коли ти цього заслужиш, — прошипів Вогнесерд на вухо Мертвоногові.

Він сильно вкусив Вітряного воєводу за плече, перш ніж відпустити його. Мертвоніг також люто заволав і зник у ялівцевій гущавині.

— Ходімо, — гукнув Вогнесерд. — Треба поспішити, поки сюди не підтягнулися інші вояки.

Піскошторма понуро кивнула, а от Хмаролап перестрибував із лапи на лапу, аж сяючи від захвату.

— Ви бачили, бачили, як вони тікали? — нявкав він. — Я, здається, таки не забув тренування!

— Цить! — гаркнув Вогнесерд. — Забираймося. Хмаролап замовк, хоча його оченята досі сяяли. Трійця котів пліч-о-пліч кинулася схилом, що вів до Чотиридерева, геть із Вітряних угідь.

— Ти бачив, як б’ється Хмаролап? — прошепотіла Піскошторма до Вогнесерда, перестрибуючи з каменя на камінь.

— Лише наприкінці, коли він допоміг тобі прогнати Багнокігтя.

— А до того? — нявкнула Піскошторма. Її голос, хоча й тихий, звучав тепло. — Він прогнав того малого буквально за кілька ударів серця. Бідолашний смугастик був нажаханий.

— Та Сітколап, мабуть, лише почав тренуватися, — ввічливо припустив Вогнесерд, далебі не менше пишаючись новаком.

— Але ж останню повню Хмаролап провів під замком у домі Двоногів! — зауважила Піскошторма. — Він зовсім не в формі, а все ж… — вона затихла. — Я справді думаю, якщо його добре тренувати, Хмаролап стане видатним вояком.

Позаду них залунав крик малого:

— Агов! Ану ж, зізнайтеся! Я гарно себе показав?

— І якщо навчиться трошки скромності! — додала Піскошторма, але її вуса тремтіли від стримуваного сміху.

Вогнесерд не відповів. Те, що Піскошторма повірила у Хмаролапа, невимовно втішило його. Але воєвода ніяк не міг відкараскатись від думки, що його племінник так ніколи і не збагне вояцького правильника.

Вони швидко рухались лісом, який аж дзвенів пташиними піснями, повітря ж наче загусло від спокусливих запахів здобичі. Але часу спинитись на полювання не було. Вогнесерд хотів повернутись до табору. Його підганяв неспокій, тільки підсилений палючою спекою. Буря підкрадалась до них, наче велетенський кіт, готуючись стрибонути вперед і зім’яти ліс своїми могутніми лапами. Що ближче коти були до табору, то швидше мчав Вогнесерд. Під кінець на повному ходу збіг униз кручею, подумки молячись, щоб Тигрокіготь за цей час нічого не накоїв. Він пролетів папоротевим тунелем, залишивши Піскошторму і Хмаролапа далеко позаду, і, важко дихаючи, вибіг на галявину. Вогнесерд побачив, що табір виглядає достоту таким, яким він його залишив.

Кілька котів-жайворонків ніжились на осонні. Вони підвели голови і замахали хвостами, тривожно переглядаючись.

До Вогнесерда підійшов Білошторм.

— Я радий, що ви безпечно сюди дістались. Вогнесерд схилив голову.

— Пробач, що я тебе потурбував. Круколап знайшов Хмаролапа.

— Так, Яснолапка мені все розповіла, — нявкнув Білошторм.

Тим часом Піскошторма із Хмаролапом також вийшли з тунелю, і всі коти зачудовано повернули голови до білого новака.

Руда войовниця порівнялася з Вогнесердом і, вітаючись, кивнула Білоштормові. Хмаролап сів поруч із нею, обгорнувши лапки хвостом і шанобливо потупивши погляд.

Білошторм блиснув очима на новака.

— Ми думали, що ти пішов жити до Двоногів.

— Ага, — ліниво нявкнув Темносмуг із протилежного кінця галявини. Смугастий вояк лежав біля входу до кубла. — Ми так зрозуміли, що ти вирішив повернутися до життя кицюні.

Він підвівся і став побіч Білошторма. Інші коти мовчки спостерігали, навіть не кліпаючи, щоб не пропустити ні слова з відповіді Хмаролапа. Вогнесерд і сам напружився від тривоги.

Малий задер підборіддя.

— Мене вкрали Двоноги! — драматично оголосив він.

Кланом прошелестіло здивоване муркотіння. Зололап підійшов уперед і торкнувся Хмаролапового носа.

— А я їм казав, що ти не хотів іти геть! — нявкнув він.

Хмаролап кивнув.

— Я шипів, плювався і бився, але Двоноги однак мене забрали!

— Типові тобі Двоноги! — гукнула Крапохвістка від ясел.

Вогнесерд зачудовано глянув на малого. Невже Хмаролап зібрався завоювати симпатії Клану цією однобокою оповідкою?

— Щастя, що Круколап мене знайшов, — провадив новак, додавши трішки відчаю у голосі. — Він прийшов по Вогнесерда, щоб той мене визволив. Якби не Вогнесерд і Піскошторма, я би й досі сидів під замком у гнізді Двоногів із тим собакою!

— Собакою? — перелякано вискнув Плямошкур із-за поваленого дуба.

— Він сказав про собаку? — гаркнула Одноока, що лежала поруч.

— Сказав, — відповів Хмаролап. — Бігала собі гніздом, як і я!

Вогнесерд спостерігав, як очі старійшини поволі сповнюються жахом, а Зололап аж смикнув хвостом.

— Він напав на тебе? — нявкнув новак.

— Не зовсім, — зауважив Хмаролап. — Але чимало гавкав.

— Деталі своїм побратимам розповіси потім, — перебив його Вогнесерд. — Ти маєш відпочити. Віднині весь Клан знатиме, що ти навчився всього на власній шкурі, тож надалі слідуватимеш вояцькому правильнику.

— Але ж я ще не розповів про зустріч із Вітряним патрулем! — заперечив Хмаролап.

— Вітряний патруль? — Темносмуг перевів свій холодний погляд із Хмаролапа на Вогнесерда. — Це пояснює подряпину в тебе на носі, Вогнесерде. Вони вас прогнали?

Піскошторма глянула на смугастого вояка.

— Це ми їх відігнали! А Хмаролап бився, наче справжній вояк.

— Справді? — Білошторм глянув на Хмаролапа вже з певною повагою.

— Він сам побив Вітряного новака і допоміг Піскоштормі прогнати геть Багнокігтя, — втрутився Вогнесерд.

— Чудово, — Мишошубка поважно кивнула Хмаролапові. Той граційно відповів.

— То це все? — запитав Темносмуг. — Ми просто приймаємо його назад?

— Ну, — поволі промовив Білошторм, — це, звісно, вирішувати Синьозірці. Але Громовий Клан зараз потребує вояків. Як на мене, виганяти Хмаролапа в такі часи — дурість.

Темносмуг пирхнув:

— Звідки нам знати, що ця кицюня знову не втече, коли прикрутить?

— Я не кицюня. І я не тікав, — прошипів Хмаролап. — Мене вкрали!

Вогнесерд побачив, що Темносмуг роздратовано випустив кігті.

— Сумніви Темносмуга небезпідставні, — визнав він, неохоче мирячись із тим, що недовіру смугастого вояка можуть поділяти й інші коти. Для того, щоб Клан знову почав довіряти новаку, самого красномовства було далеко не досить. — Я поговорю із Синьозіркою, — нявкнув воєвода. — Білошторм має рацію. Їй вирішувати.

Загрузка...