Здіймається буря

Розділ з

— Ти Хмаролапа не бачив?

Вогнесерд вийшов із папороті та гукнув Шиполапа, новака Мишошубки. Рудий кіт саме прямував до купи свіжини — ніс туди двох мишей. Шиполап похитав головою, і Вогнесерд відчув легке роздратування. Хмаролап мав уже повернутися.

— Добре. Віднеси цих мишей старійшинам, — наказав він Шиполапові. Новак стишено нявкнув і подріботів геть.

Вогнесерд відчув, як від злості на Хмаролапа у нього навіть хвіст наїжачився, проте він знав, що насправді лютує від страху. А якщо його зустрів Тигрокіготь? Стривожений воєвода поквапився до кубла Синьозірки. Він хотів повідомити їй про своє рішення щодо виховників, а тоді вирушити на пошуки Хмаролапа.

Біля Високого Каменя Вогнесерд навіть не спинився, щоби пригладити хутро, лише гукнув Синьозірку й увійшов до кубла, щойно почув її відповідь. Провідниця Громового Клану сиділа незрушно у своєму гнізді там само, де він її залишив.

— Синьозірко, — почав Вогнесерд, схиливши голову. — Я подумав, що Порохошуб і Темносмуг будуть хорошими виховниками.

Стара кицька повернула голову, глянула на Вогнесерда і важко підвелась.

— Чудово, — тихо відповіла вона.

Вогнесерд знову відчув глибоке розчарування. Синьозірці, здається, було геть байдуже, кого обирати.

— Відправити їх до тебе, щоб ти сама їм повідомила гарні новини? Вони зараз, щоправда, не на терені. Але щойно повернуться, я можу…

— Вони не на терені? — вуха Синьозірки смикнулися. — Обоє?

— Вони в патрулі, — стушувавшись, пояснив Вогнесерд.

— Де Білошторм?

— На тренуванні з Яснолапкою.

— Мишошубка?

— Полює з Орлякошубом і Піскоштормою.

— То всі вояки зараз не в таборі? — сердито запитала провідниця.

Вогнесерд побачив, як напружились її плечі, і знову похолов. Чого боялася Синьозірка? Він знову згадав про Хмаролапа, а ще про жах, що охопив його цього ранку в безмовному лісі.

— Патруль скоро повернеться, — Вогнесерд з усіх сил намагався не панікувати та заспокоїти провідницю. — До того ж я зараз тут.

— Не треба мене оберігати! Я тобі не якесь там перелякане кошеня! — спалахнула Синьозірка. Вогнесерд аж зіщулився, а вона продовжувала:

— Щоб ти мені залишався в таборі, поки не повернеться патруль. За останню повню на нас уже двічі нападали. Я не хочу, щоби Клан зоставався незахищеним. У таборі завжди має бути хоча б троє вояків.

Вогнесерду здалося, що на нього війнув крижаний вітер. Він не наважувався глянути у вічі провідниці: боявся, що не впізнає кішку, якій належать ці очі.

— Так, Синьозірко, — тихенько промурмотів Вогнесерд.

— Коли повернуться Темносмуг із Порохошубом, відішли їх до мого кубла. Я хочу поговорити з ними перед церемонією.

— Звісно.

— А тепер іди! — махнула хвостом Синьозірка, мовби він наражав Клан на небезпеку, навіть просто гаючи час.

Вогнесерд позадкував із кубла. Він сів у затінку Високого Каменя і повернувся, щоб розгладити хутро на хвості. Що тепер робити? Серце, що гучно калатало в грудях, підказувало мчати до лісу, знайти Хмаролапа і повернути його до табору. Але ж Синьозірка наказала залишатися на терені, поки не повернуться патрулі.

Раптом Вогнесерд почув гамір: підліском, що оточував табір, продиралися коти. У повітрі забриніли знайомі запахи Темносмуга, Вітрогона і Порохошуба. Коли вояки наблизились до входу, їхні кроки сповільнились, і вони увійшли на терен. Вітрогон ішов попереду.

Вогнесерд відчув полегшення: тепер він міг піти з табору і знайти Хмаролапа. Воєвода гайнув тереном назустріч новоприбулим.

— Як патрулювалося? — озвався він.

— Ані сліду інших кланів, — доповів Вітрогон.

— Але ми зачули запах твого учня, — додав Темносмуг. — Біля лігва Двоногів.

— Ви його бачили? — Вогнесерд з усіх сил намагався, щоб його запитання звучало невимушено.

Темносмуг похитав головою.

— Я так собі думаю, що він шукав пташок у садочках Двоногів, — вищирився Порохошуб. — Певно, вони йому більше до смаку.

Вогнесерд проігнорував шпильку вояка.

— Запах був свіжий? — запитав він Вітрогона.

— Доволі. Ми загубили його слід, коли рушили до табору.

Вогнесерд кивнув. Принаймні, тепер відомо, звідки почати пошуки Хмаролапа.

— Темносмуже, Порохошубе, — нявкнув він, — Синьозірка хоче зустрітися з вами у своєму кублі.

Коли вояки рушили до провідниці, Вогнесерд завагався, чи не слід йому піти з ними, суто на той випадок, якщо Синьозірка досі дивно поводиться. Та раптом він помітив, що Вітрогон іде з Шиполапом до виходу з табору.

— Ти куди це? — стривожено запитав воєвода.

Синьозірка хотіла, щоб принаймні троє вояків постійно залишались у таборі: він не зміг би вирушити на пошуки Хмаролапа, якби Вітрогон знову кудись гайнув.

— Я пообіцяв Мишошубці, що після обіду потреную Шиполапа полювати на білок, — кинув через плече Вітрогон.

— Але я… — Вогнесерд замовк, побачивши, як зацікавлено зиркнув на нього худорлявий вояк. Він сам перед собою боявся визнати, наскільки переймається через Хмаролапа, тому лише похитав головою. — Ні, нічого.

Вітрогон із Шиполапом зникли в тунелі папоротей. Вогнесерд відчув себе винуватим, спостерігаючи, як новак Мишошубки слухняно тупцяє услід за вояком. Чому він власного учня не може навчити такому послуху?

Пообіддя тяглося повільно. Вогнесерд умостився біля куща кропиви перед вояцьким кублом і нашорошив вуха, дослухаючись у шерехах лісу якихось ознак повернення Хмаролапа. Страх, який вселила в нього Синьозірка, трохи ослаб, коли Темносмуг доповів, що вони під час патрулювання чули запахи Хмаролапа і не помітили ні сліду зайд на землях Громового Клану.

Сонце вже почало сідати за верхівки дерев, і до табору повернувся мисливський патруль. Із ним прийшли Білошторм і Яснолапка, яких із тренувальної лощовини, безсумнівно, виманив запах свіжини. Довгохвіст із Прудколапом повернулись одразу після них, тільки Хмаролап і досі десь вештався.

Здобичі було вдосталь, але жоден кіт не наближався до купи свіжини. Табором розлетілася новина про церемонію назовництва. Вогнесерд чув, як Шиполап, Яснолапка і Прудколап захоплено перешіптуються про це. Та щойно зі свого кубла виступила Синьозірка, вони позатихали і всі як один звели догори свої захоплені оченята, в яких сяяло передчуття.

Провідниця Громового Клану застрибнула на Високий Камінь одним невимушеним рухом.

Було видно, що вона вже оклигала від фізичних ушкоджень, отриманих у битві з волоцюгами. Але Вогнесерд не знав, що мав відчувати — полегшення чи тривогу. Чому ж розум провідниці не одужав так само швидко, як і тіло? Серцебиття воєводи тільки прискорилось, коли Синьозірка підвела голову, готуючись скликати Клан. Голос провідниці лунав сухо і надламно, наче закостенів від нечастого використання. Та варто їй було виголосити знайомі слова, як Вогнесерд відчув, що до нього повертається впевненість.

Призахідне сонце мерехтіло на його полум’яній шубці, а він думав про власну церемонію назовництва, коли тільки-но приєднався до Клану. Гордо розправивши плечі, Вогнесерд зайняв місце воєводи під Високим Каменем. Решта Клану розмістилася на галявині. Темносмуг спокійно собі сидів попереду, незмигно дивлячись перед собою. Порохошуб нерухомо сидів поруч із ним, нездатний приховати захват, яким просто-таки сяяли його очі.

— Ми сьогодні зібралися, щоб дати двом кошенятам Клану їхні новацькі імена, — формально почала Синьозірка, дивлячись на Ряболицю, обабіч якої сиділи кошенята.

Вогнесерд заледве впізнав галасливих сірих малюків, яких допіру бачив у яслах. Тут вони здавалися значно дрібнішими, надто з огляду на те, що їхнє хутро було дбайливо прилизане. Одне з них схилилося до матері, його вуса дрижали у знервованому захваті. Більшеньке кошеня порпало землю лапками.

У юрбі вичікувально зацитькали. Вогнесерд почув, як згори пролунав наказ Синьозірки:

— Підійдіть.

Кошенята пліч-о-пліч виступили на середину галяви, їхні плямисті сірі шубки знову наїжачились від хвилювання.

— Порохошубе, — кинула Синьозірка. — Ти будеш виховником Зололапа.

Вогнесерд проводжав поглядом Порохошуба, який підійшов до більшого кошеняти і став біля нього.

— Порохошубе, — повела далі Синьозірка, — це буде твій перший новак. Передай йому свої хоробрість та рішучість. Я знаю, що ти добре його тренуватимеш, але не бійся звертатися до старших вояків, якщо тобі потрібна буде порада.

Порохошубові очі палали гордощами, коли він схилився, щоб торкнутися своїм носом носика Зололапа. Новак гучно замуркотів і, услід за своїм виховником, став осторонь кола.

Менша киця все ще стояла посеред галявини, її оченята блищали, а груди схвильовано здіймалися. Вогнесерд піймав її погляд і тепло підморгнув. Кицька витріщилася у відповідь, наче від цього залежало її життя.

— Темносмуже, — виголосивши ім’я вояка, Синьозірка завагалася. Вогнесерда щось наче шпигнуло, коли він помітив страх у очах провідниці. Він затамував подих, проте Синьозірка відвела погляд убік і продовжила:

— Ти будеш виховником Папоротелапки.

Очі малої киці ще більше округлились, і вона повернулась до великого смуганя, що вже й сам рушив до неї.

— Темносмуже, — нявкнула Синьозірка, — ти розумний і сміливий. Передай свої найкращі риси цій молодій новачці.

— Звісно, — пообіцяв Темносмуг.

Він потягнувся носом до Папоротелапки, яка на мить аж позадкувала, перш ніж відповісти на його вітання. Уже рушивши за Темносмугом, вона стривожено озирнулась на Вогнесерда. Той підбадьорливо кивнув.

Інші коти взялись вітати двох новаків, вони з’юрмились навколо, вигукуючи їхні нові імена. Вогнесерд саме хотів приєднатись до решти, коли це краєм ока помітив білу шубку, що з’явилась на терені табору. Хмаролап повернувся.

Воєвода кинувся йому навперейми.

— Де тебе носило? — почав він.

Хмаролап кинув водяну мишу, яку доти тримав у зубах.

— Полював.

— І це все, що ти вловив? Ти ж під час безлисту краще полював!

Хмаролап знизав плечима.

— Краще ніж нічого.

— А що ж голуб, якого ти зловив уранці? — запитав Вогнесерд.

— Хіба ти його не приніс?

— То була твоя здобич! — гаркнув Вогнесерд.

Хмаролап сів і обгорнув лапки хвостом.

— Ну, я його, напевне, вранці заберу, — нявкнув він.

— Так, — погодився Вогнесерд, роздратований байдужістю Хмаролапа. — А доти походиш голодний. Піди поклади це, — він тицьнув носом у мишу, — до решти свіжини.

Хмаролап знову знизав плечима, підняв мишу і пішов собі.

Вогнесерд повернувся, досі розлючений, і побачив позаду себе Білошторма.

— Він навчиться, коли буде готовий, — лагідно нявкнув білий вояк.

— Хочеться вірити, — промурмотів Вогнесерд.

— Ти вже вирішив, хто поведе досвітній патруль? — поцікавився Білошторм, дипломатично змінюючи тему.

Вогнесерд завагався. Він про це ще й не думав, як не думав і про інші патрулі чи мисливські виправи, які належало спорядити на завтра. Його більше турбували думки про Хмаролапа.

— Ну ти подумай, — нявкнув Білошторм. — Часу ще багато.

— Я поведу патруль, — швидко вирішив Вогнесерд. — Візьму Довгохвоста і Мишошубку.

— Добра думка, — муркнув Білошторм. — Сказати їм?

Він глянув на купу свіжини, біля якої саме почали збиратися коти.

— Так, — відповів Вогнесерд. — Дякую.

Він спостерігав, як білий вояк прямує до свіжини, відчуваючи, що у самого в животі буркоче від голоду. Вогнесерд хотів уже приєднатися до решти, коли це помітив знайому постать біля свіжини. Хмаролап очевидно зневажив наказ не брати собі частку здобичі. Воєвода аж спалахнув від гніву, проте не зрушив із місця, відчуваючи важкість у лапах, мовби ті були витесані з каменю. Він не хотів сперечатися з Хмаролапом перед усім Кланом.

Вогнесерд спостерігав, як його новак вибрав собі жирну мишку — і негайно врізався в Білошторма. Білий вояк суворо подивився на Хмаролапа і щось йому промурмотів. Неможливо було розчути, що саме, проте учень Вогнесерда негайно кинув мишку і, підібгавши хвоста, дав драла до кубла.

Вогнесерд швиденько відвернувся, присоромлений тим, що не приструнив Хмаролапа раніше, ніж це зробив старий вояк. Зненацька голод наче зник. Він побачив Синьозірку, що лежала під кущем папороті біля вояцького кубла, і хотів було вже поділитися тривогами стосовно неслухняного новака із власною виховницею. Але в її очах знову виднівся той зацькований вираз. Синьозірка неохоче перекидала з боку на бік маленького дрозда. Смуток кригою обійняв серце воєводи, коли провідниця Громового Клану піднялася на лапи і поволеньки рушила до кубла, покинувши дрозда під кущем.