Здіймається буря

Розділ 12

— Допоможіть! Не дайте їм мене забрати! — Вогнесерд чув відчайдушне вищання Хмаролапа.

Двоніг же навіть вусом не повів. Він заліз у потвору із Хмаролапом у руках та зачинив за собою двері. Випустивши із себе хмару задушливого диму, потвора рушила геть у напрямку Громошляху.

— Ні! Зажди!

Вогнесерд не зважив на крик Піскошторми, а просто кинувся доріжкою навздогін потворі. Грубе каміння різало йому лапи, але що швидше він біг, то швидше рухалась потвора, аж поки звернула за ріг та зникла з-перед очей.

Кіт загальмував, відчуваючи, як печуть лапи і гупає серце. Піскошторма знову гукнула його:

— Вогнесерде! Повернися!

Він у відчаї глянув на Громошлях, де всього кілька митей[3] тому стояла потвора, а тоді поквапився назад до подруги. Знетямлений від жаху, Вогнесерд сліпо йшов услід за нею дорогою повз гніздо, садочком і через паркан — назад, під безпечний прихисток лісів.

— Вогнесерде! — видихнула Піскошторма, коли вони ступили на вкриту листям лісову долівку. — З тобою все добре?

Він не міг відповісти. Тільки дивився на порожню огорожу, намагаючись осягнути те, що сталося. Двоноги викрали Хмаролапа! Вогнесерд і досі бачив благальний погляд молодого котика. Куди вони його забрали? Хай куди, а Хмаролап не хотів туди їхати.

— У тебе лапи кровоточать, — промурмотіла Піскошторма.

Вогнесерд підняв лапу і повернув, щоб подивитися. Він байдуже спостерігав, як із тріщин у подушечці тече кров, аж поки Піскошторма сама не підійшла і не взялася злизувати бруд із його ран. Пекло, але Вогнесерд не заперечував. Це трохи заспокоїло його, навіявши далекі спогади про дитинство. Поступово паніка, що скувала мозок, почала танути.

— Хмаролап зник, — похмуро нявкнув Вогнесерд. Порожнеча у нього на серці лунко дзвеніла журбою з кожним ударом.

— Він знайде дорогу додому, — сказала Піскошторма.

Вогнесерд глянув у її спокійні зелені очі та відчув, як і в ньому блиснула іскорка надії.

— Якщо захоче, — додала киця. Її слова кольнули, ніби терня, але очі були повні співчуття, і Вогнесерд зрозумів, що вона просто каже йому правду. — Хмаролапові, можливо, краще буде там, куди він вирушив. Ти зичиш йому щастя, хіба ні?

Вогнесерд поволі кивнув.

— Тоді ходімо, треба повертатися до табору, — жваво нявкнула Піскошторма, проте Вогнесерд відчув тільки ще більшу злість.

— Тобі легко казати! — вигукнув він. — Ти, як і всі, від крові Клану. А Хмаролап доводився мені єдиною ріднею. Тепер у Клані немає нікого близького мені.

Піскошторма здригнулася, ніби він її ударив.

— Як ти можеш таке казати? У тебе є я! — кинула вона. — Я ж тобі допомогти намагаюся. Це вже нічого не означає? Я думала, що наша дружба важлива для тебе, але, очевидно, помилялась!

Руда войовниця повернулась і, зачепивши лапи Вогнесерда своїм хвостом, кинулась навтьоки до лісу.

Воєвода спостерігав, як подруга зникає серед дерев, геть спантеличений її відповіддю. Лапи пекли, а сам він почувався розбитим. Кіт поволі побрів до лісу, оминаючи огорожу, за якою жила Принцеса. Він не міг навіть уявити, як воно буде — розповісти їй, що трапилося з малим.

З кожним кроком до Вогнесердового горя гострими шпичаками додавалась тривога про те, що казати решті Клану. Легко було уявити, як Темносмуг насміхатиметься з того, що родич Вогнесерда повернувся назад до вигідного життя кицюні. Народжений кицюнею завжди буде кицюнею! Можливо, в жарті, яким уже стільки часу шпигали Вогнесерда, була-таки частка правди.

Раптом його увагу привернув шерхіт мишки десь під соснами. Клан і досі треба було годувати.

Вогнесерд інстинктивно присів, проте це вистежування здобичі не принесло йому втіхи. З холодною швидкістю він наздогнав і вбив мишку, після чого поніс її до табору.

Коли воєвода повернувся до тунелю, сонце вже торкалося верхівок дерев. Вогнесерд зупинився та перевів подих, перш ніж заходити на галявину зі своєю здобиччю.

Коти, повечерявши, саме ділилися язиками. Одразу на вході його перестріла Мишошубка, аж Вогнесерд замислився, чи вона зумисне чекала його повернення.

— Тебе довго не було, — лагідно зауважила киця. — Усе гаразд?

Вогнесерд збентежено відвів очі. Він відчував, що про Хмаролапа найперше треба розповісти Синьозірці.

— Білошторм, поки тебе не було, організував вечірній патруль, — провадила Мишошубка.

— Ем… добре… дякую… — затнувся кіт. Мишошубка ввічливо кивнула та відступила вбік.

Вогнесерд дивився їй услід і знай повторював собі, що втрата Хмаролапа ще не означає, що він зостався геть сам у Клані. Більшість котів, здається, приймали його як воєводу, незважаючи на порушення в ритуалі назовництва. Вогнесердові не вистачало хіба певності в тому, що Зореклан дотримується такої само думки, і через це давні страхи обсідали його, ніби чорна галич. Чи була втрата Хмаролапа знаменням від Зоряного Клану? Чи не карали предки Громовий Клан, віднявши у нього потенційного вояка? А то й гірше: чи не означало це, що кицюням не місце у Клані?

Вогнесердові почало здаватися, що від тривоги підкошуються лапи і він ось-ось упаде. Воєвода кинув свою здобич на купу свіжини та роззирнувся. Піскошторма лежала біля Вітрогона, тримаючи в лапах горобчика. Вогнесерд аж здригнувся, коли руда кицька скрушно на нього зиркнула. Він знав, що йому доведеться вибачитись, проте спершу належало поговорити із Синьозіркою про Хмаролапа.

Воєвода підійшов до кубла провідниці, привітався і попросив дозволу ввійти. Він здивувався, коли відповів йому Білошторм. Вогнесерд просунув голову крізь лишайники і побачив, що Синьозірка лежить у кублі, підвівши голову, і ділиться язиками з Білоштормом. Це вперше за скільки часу Громова провідниця поводилась, як і всі інші вояки, насолоджуючись товариством вірного друга. Тож, побачивши заспокоєний вираз на обличчі Синьозірки, Вогнесерд відігнав думку про те, щоб турбувати її поганими новинами. Він скаже їй потім.

— Так, у чому справа? — запитала Синьозірка.

— Я… я думав просто, може, ти голодна, — затнувся Вогнесерд.

— Ой… — провідниця наче збентежилась. — Дякую, та Білошторм уже приніс мені поїсти, — вона кивнула на недоїденого голуба, що лежав на долівці кубла.

— Ем… добре, тоді смачного тобі, — і воєвода швиденько втік, перш ніж провідниця встигла запитати, де це він блукав.

Вогнесерд повернувся до купи свіжини, взяв ту саму мишку, що спіймав, і поніс до куща кропиви, під яким лежали Піскошторма з Вітрогоном.

Руда киця щойно помітила, що він до них наближається, відвернулась і напоказ заходилась відгризати крильця від свого горобця. Вогнесерд поклав свою мишку на землю.

— Здрастуй, — привітався з ним Вітрогон. — Я вже думав, ти пропустиш вечерю.

Вогнесерд спробував відповісти приязно, проте муркотіння вийшло якесь різке.

— Важкий день.

Вітрогон глянув на Піскошторму, яка досі не звертала на воєводу жодної уваги, і Вогнесердові здалося, що вуса худого вояка смикнулися.

— Мені шкода за те, що сталося, — прошепотів воєвода до Піскошторми.

— Тобі й має бути, — промурмотіла вона, не підводячи голови.

— Ти хороша подруга, — провадив Вогнесерд. — Пробач, що змусив думати, наче я тебе не ціную.

— Якщо так, то наступного разу спробуй дивитися далі своїх вусів!

— То ми знову друзі?

— Ми завжди друзі, — просто відповіла вона.

Вогнесерд, відчувши неабияке полегшення, сів поруч із подругою й заходився гризти свою мишку. Вітрогон не промовив ні слова, проте його очі радісно поблискували. Дружба воєводи з Піскоштормою, вочевидь, привертала увагу інших вояків. Вогнесерд незграбно роззирнувся галявиною і відчув, як уздовж хребта йому мимоволі пробіглась орда мурашок.

Темносмуг сидів під кублом новаків і спілкувався із Зололапом. Вогнесерд замислився, чому це він говорить із новаком Порохошуба, замість вечеряти з іншими вояками. Зололап хитав головою, але темний смугастий кіт усе говорив і говорив, аж поки новак потупив очі та побрів галявою до куща кропиви.

Вогнесерд смикнув вухами. Із того, як Темносмуг дивився на молодого сірого котика, було ясно, що щось не так.

Зололап спинився біля Вогнесерда, все його дрібне тільце напружилось, а хвостик нервово посмикувався.

— Щось не так? — запитав Вогнесерд.

— Та я собі думав, де Хмаролап, — нявкнув Зололап. — Він казав, що до вечері буде.

Воєвода глянув над головою новака на темного кота, що пильно спостерігав за ними, а в його бурштинових очах сяяв неприхований інтерес.

— Скажи Темносмугові, що як йому цікаво, то він може й сам у мене запитати! — форкнув кіт.

Зололап здригнувся.

— Я… мені шкода, — затинаючись, пробелькотів він. — Темносмуг мені сказав… — новак шаркнув лапами і зненацька підвів голову, глянувши просто у вічі Вогнесердові. — Власне, то не лише Темносмуг цікавиться. Я також переймаюсь. Хмаролап обіцяв, що до цього часу повернеться, — сірий котик наче завагався і відвів погляд, проте додав: — Що б він там не робив, а свого слова завжди дотримується.

Вогнесерд обімлів. Він і подумати не міг, що Хмаролап спромігся зажити поваги серед своїх побратимів, достоту як вояк. Але що Зололап мав на увазі під «що б він там не робив?»