Здіймається буря

Розділ 27

Пообіді, ближче до вечора, тривкий сморід диму змінився смородом мокрого попелу, але Вогнесерд просто-таки насолоджувався цим гірким запахом.

— Вогонь уже, певно, згас, — нявкнув він Сіросмугові, який сидів поруч із ним під кущем кропиви. — Ми можемо піти і глянути, чи безпечно повертатись нашому Кланові.

— І пошукати Жовтоіклу та Куцохвоста, — промурмотів Сіросмуг.

Вогнесерд знав, що його старий друг здогадається, чому насправді він хоче повернутись до табору. Воєвода підморгнув сірому воякові, вдячний за розуміння.

— Треба спитати Кривозора, чи можна мені піти, — додав Сіросмуг.

Вогнесерда ці слова шокували. Він уже й забув, що товариш тепер належав до іншого Клану.

— Скоро буду, — гукнув сірий вояк, прямуючи геть.

Вогнесерд перевів погляд на інший кінець галявини, де Синьозірка сиділа, притулившись до Білошторма, наче білий кіт був єдиним, що відділяло її згорьований розум від страхітливої долі Клану. Воєвода замислився, чи варто повідомляти провідниці, куди він іде. Вирішив не казати. Тимчасово йому доведеться діяти самому, покладаючись на те, що Клан убереже таємницю про слабкість Синьозірки перед допитливими Річковими котами.

— Вогнесерде, — підійшов до нього Хмаролап. — Думаєш, вогонь уже згас?

— Ми зі Сіросмугом перевіримо.

— Можна й мені?

Вогнесерд похитав головою. Він не знав, що вони знайдуть у Громовому таборі. А ще виховник боявся, що його новакові вистачить одного погляду на зруйновану лісову домівку, аби знову спокуситися вигідним життям кицюні.

— Я зроблю все, що ти скажеш, — пообіцяв малий.

— Тоді сиди тут і потурбуйся про Клан, — нявкнув Вогнесерд. — Ти потрібен Білоштормові.

Хмаролап спробував приховати своє розчарування, опустивши голову.

— Так, Вогнесерде, — погодився він.

— Скажеш Білоштормові, куди ми пішли, — додав воєвода. — Я повернусь до сходу місяця.

— Гаразд.

Вогнесерд дивився услід своєму новаку, який поволі йшов назад до решти котів, молячись, щоб оце хоч раз Хмаролап підкорився наказу і зостався в Річковому таборі.

Сіросмуг повернувся разом із Кривозором. Бурштинові очі провідника були примружені.

— Сіросмуг мені оце сказав, що хоче піти з тобою до вашого табору, — нявкнув він. — Ти не можеш взяти когось із власних вояків?

— Ми втратили двох побратимів у вогні, — пояснив Вогнесерд, підводячись. — Я і сам волів би їх не знайти.

Річковий провідник, здавалося, зрозумів його.

— Якщо вони не вижили, то краще, щоб тебе втішив старий друг, — лагідно нявкнув він. — Сіросмуг може піти з тобою.

— Дякую, Кривозоре, — відповів Вогнесерд, схиливши голову.

Сіросмуг ішов до річки. На протилежному березі швидкоплинних вод ліс був чорний і обвуглений. Найвищі дерева спромоглися зберегти трохи листочків, які хоробро тріпотіли на верхівках гілок. Проте це була невелика перемога — решта гілок стали чорними та голими. Хоч Зоряний Клан і послав бурю, яка загасила вогонь, але вона прийшла надто пізно, щоб урятувати ліс.

Без жодного слова Сіросмуг ковзнув у річку і поплив. Вогнесерд рушив за ним, з усіх сил намагаючись не відставати від свого друга, який уже доволі пристойно плавав. Коли ж обоє котів вилізли на протилежний берег, то на мить завмерли, із жахом дивлячись на рештки улюбленого лісу.

— Бачити це місце з-поза ріки — єдина втіха, яка мені зараз лишилась, — промурмотів Сіросмуг.

Вогнесерд співчутливо глянув на старого друга. Звучало так, наче Сіросмуг сумує за домом значно сильніше, ніж він гадав. Проте запитати так нічого й не вдалося: сірий кіт кинувся вгору берегом до кордону із Громовим Кланом. Сіросмуг миттю перетнув його, спинившись тільки помітити межу. Вогнесерд не зміг не замислитись: позначає його друг Річкові чи Громові кордони?

Незважаючи на спустошення, Сіросмуг, здається, радів поверненню на старі угіддя. Сірий вояк то обганяв воєводу, то тупцював позаду, обережно принюхуючись, перш ніж долучитися до друга. Вогнесерд аж здивувався, що той іще може розбирати тут якісь запахи. Ліс змінився до невпізнаваності, підлісок згорів дотла, у повітрі не було ні звуків, ні запахів здобичі. Земля під лапами стала клейкою, бо попіл змішався з водою й перетворився на чорне, смердюче багно, яке прилипало до хутра. Вогнесерд здригався, коли краплі дощу падали на його промоклу шубку. 1 від співу самотньої хороброї пташини, яка тьохкала віддалік, серце щеміло болем за все втрачене.

Нарешті вони вийшли на схил. Тепер табір було добре видно, згоріло-бо все захисне плетиво, а тверда земля, омита дощем, поблискувала, ніби чорне каміння. Тільки Високий Камінь виглядав так само, як і раніше, якщо відкинути накип липкого чорного попелу.

Вогнесерд помчав униз, здіймаючи перед собою невелику лавину дрібних камінців. Від дерева, з якого він врятував кошеня Злотоквітки, зараз зосталася купка обвуглених скіпок, через яку він легко перестрибнув. Шукав тунелю, який колись вів на терен, але замість нього побачив кілька почорнілих галузок. Воєвода сковзнув попід ними і вийшов на закіптюжену галявину.

Він роззирався, слухаючи важке гупотіння власного серця, коли це його підштовхнув Сіросмуг. Кіт простежив за поглядом сірого вояка до місця, де лежало скорчене Куцохвостове тіло. Медикиця, мабуть, намагалась відтягти непритомного старійшину назад до табору, сподіваючись, певно, що розколота скеля, під якою вона облаштувала собі кубло, захистить їх від вогню.

Вогнесерд рушив до обгорілого тіла, але Сіросмуг нявкнув:

— Я поховаю Куцохвоста. Іди до Жовтоіклої.

Він підняв побуріле тіло і потягнув його з табору до ділянки, на якій ховали померлих.

Вогнесерд проводжав друга поглядом, а серце його завмирало від жаху. Він знав, що саме тому, власне, і повернувся до табору, але лапи раптом занадто ослабли, щоб рухатись. Воєвода змусив себе підійти до обгорілих пеньків, які позначали вхід на галявину Жовтоіклої. Там більше не було ніякого зеленого тунелю. Оселя медикицьки здавалася чужою й безмовною, чутно було тільки невпинний стукіт крапель об слизьку землю.

— Жовтоікло! — хрипко гукнув Вогнесерд, виходячи на галявину.

Скеля, в якій стара кішка обладнувала своє кубло, була чорна від сажі. Незважаючи на сморід попелу, воєвода відчув знайомий запах.

— Жовтоікло? — знову гукнув він.

Із скелі у відповідь пролунало низьке, гаркітливе нявчання. Вона була жива! Аж здригнувшись на радощах, Вогнесерд прослизнув у тінисту печеру.

Усередині було геть темно. Кіт ніколи ще там не бував, тож на мить спинився при вході, чекаючи, щоб очі призвичаїлись до мороку. Під однією зі стін рядочком стояли трави і ягоди — задимлені, проте неопалені. Тоді він побачив пару очей, що світилися до нього з найдальшого закутка вузенької печери.

— Жовтоікло! — Вогнесерд кинувся до медикицьки.

Вона лежала, підібгавши під себе лапи, вся закіптюжена і надто слабка, щоб поворухнутися. Кішка заледве могла тримати очі розплющеними, а коли заговорила, голос був слабкий і ледве чутний.

— Вогнесерде, — прохрипіла вона. — Я рада, що прийшов саме ти.

— Не слід було тебе тут залишати, — воєвода притиснувся мордочкою до її хутра. — Мені дуже прикро.

— Що там із Плямошкуром?

Вогнесерд у відчаї похитав головою.

— Він удихнув забагато диму.

— Куцохвіст також, — крекнула Жовтоікла.

Вогнесерд побачив, як її повіки затремтіли й стали заплющуватися. У відчаї він нявкнув:

— Але ми врятували кошеня Злотоквітки!

— Яке з них? — промурмотіла медикиця.

— Ожинка.

Він побачив, як Жовтоікла стулила повіки, і похолов.

Тепер стара кішка знала, що він ризикував її життям заради Тигрокігтя. Зоряний Клан щось їй показав. Щось, чого вона боялась настільки, щоб не хотіти, аби малий уцілів?

— Ти хоробрий вояк, Вогнесерде, — зненацька розплющила очі Жовтоікла і глянула на воєводу. — Я не могла би пишатися тобою більше, навіть якби ти був моїм власним сином. І один Зореклан знає, як би я хотіла, щоб це був ти, а не… — вона натужно, хрипко видихнула, і Вогнесерд зрозумів, що кожне сказане слово шпичаком впивається в її горло. — Хвостолом.

Воєвода здригнувся, коли стара медикиця відкрила йому свою жахливу таємницю: жорстокий Тіньовий провідник доводився їй сином, від якого вона відмовилась при народженні, бо медикотам не можна мати дітей. Хто знає, яку пекельну агонію пережила Жовтоікла, спостерігаючи, як її син убив власного батька, щоб стати провідником, а тоді замалим не знищив свій клан своїми кровожерними амбіціями.

І як міг Вогнесерд сказати цій мудрій киці, що він уже все знає, що він розумів причину її бажання дати Хвостоломові притулок у Громовому Клані, який прийняв і її? Жовтоікла просто хотіла отримати останній шанс потурбуватися про сина, якого змушена була віддати. Кіт схилився і лизнув її вухо, сподіваючись заспокоїти, але медикицька не вгавала.

— Я вбила його. Я його отруїла. Я хотіла, щоб він помер… — її хрипку сповідь урвав болючий напад кашлю.

— Тихенько. Побережи сили, — вмовляв Вогнесерд.

Про це воєвода також знав. Він, заховавшись, спостерігав, як Жовтоікла давала Хвостоломові отруйні ягоди, бо її син зрадницьки допоміг Тигрокігтю та його волоцюгам напасти на Громовий Клан. Вогнесерд бачив, як жорстокий вояк помирає на лапах своєї матері, він чув, як Жовтоікла говорить про свої справжні взаємини з безпорадним котом.

— Давай я принесу тобі води, — запропонував він.

Але Жовтоікла похитала головою.

— Вода мені зараз не допоможе, — прохрипіла вона. — Я хочу розповісти тобі все, перш ніж…

— Ти не помреш! — видихнув Вогнесерд, відчуваючи, наче його серце пронизала гостра крижинка. — Скажи, що я маю зробити, щоб допомогти тобі.

— Не гай мій час, — люто кашлянула Жовтоікла. — Я помру, що б ти там не робив, але я цього не боюся. Просто слухай.

Вогнесерд ладен був благати її замовкнути, поберегти подих і прожити ще кілька митей, але він достатньо поважав медикицьку, щоб послухатись навіть тепер.

— Я б хотіла, щоб ти був моїм сином, але я не змогла б народити такого кота, як ти. Зоряний Клан послав мені Хвостолома, і то був мій урок.

— І що ж ти мала вивчити? — заперечив Вогнесерд. — Ти ж чи не мудріша за Синьозірку.

— Я вбила рідного сина.

— Він на це заслуговує!

— Але я була його мамою, — прошепотіла Жовтоікла. — І хай Зоряний Клан судить мене, як йому завгодно. Я готова.

Не здобувшись на відповідь, Вогнесерд схилив голову і заходився вилизувати хутро Жовтоіклої, наче його любові до цієї старої кішки мало вистачити, щоб іще на трохи затримати її в цьому лісі.

— Вогнесерде, — промурмотіла кішка.

Воєвода зупинився.

— Так?

— Дякую, що привів мене у Громовий Клан. Скажи Синьозірці, я завжди буду вдячна за те, що вона дала мені новий дім. Це гарне місце, щоб померти. Шкода тільки, що я не побачу, як ти стаєш тим, ким тобі судилося стати за присудом Зореклану, — голос старої медикиці різко ослаб, її боки здійнялися у спробі набрати більше повітря у продимлені легені.

— Жовтоікло, — заблагав Вогнесерд. — Не вмирай!

Зболене дихання кішки шарпало йому серце, бо він розумів, що нічого не зможе вдіяти.

— Не бійся Зоряного Клану. Вони зрозуміють тебе і те, що ти зробила із Хвостоломом, — у відчаї обіцяв Вогнесерд. — Наші пращури-вояки вшанують тебе за відданість побратимам і за твою безмежну хоробрість, бо ж стільки котів уже завдячують тобі життям. Попелюшка померла б після того нещасного випадку, якби ти про неї не подбала. А коли був зелений кашлюк, ти ж день і ніч боролася…

Громовий воєвода не міг спинитися і стримати слова, які самі вилітали з його рота, навіть коли зрозумів, що дихання медикиці обірвалося вічною тишею. Жовтоікла померла.