Здіймається буря

Розділ 14

За кілька наступних днів усі струмки на землях Громового Клану пересохли. Питну воду можна було знайти лише на межі з Річковим Кланом, на дальньому краю Сонячних Скель.

— Ще не було такого літа, — бурчала Одноока. — Ліси сухі, як підстилка в яслах.

Вогнесерд шукав на небі бодай натяк на хмари, подумки молячись Зоряному Кланові, щоб невдовзі задощило. Засуха змушувала Громових котів ходити по воду все ближче і ближче від того місця, де Попелюшка дала притулок хворим Тіньовим котам. Воєвода не хотів ризикувати тим, щоб патрулі близько контактували з хворобою. Та водночас він був трохи вдячний долі за те, що засуха відвернула загальну увагу. Це дало Вогнесердові змогу спокійно подумати про те, що сталося з Хмаролапом.

Повернувся патруль, а Морозошубка зібрала гурток старійшин та королев, які мали йти до річки пити. Вони стояли у вузенькій смужці тіней на краю галявини.

— Чому Зоряний Клан послав нам таку засуху? — скаржився Дрібновух.

Краєм ока Вогнесерд помітив, як на нього зиркнув старий кіт, і, здригнувшись, пригадав застереження старійшин про порушений ритуал.

— Мене турбує не засуха, — крекнула Одноока, — а Двоноги в лісі. Я ще ніколи не бачила такого гармидеру, вони ж розлякують здобич і нищать наші мітки своїм смородом. А невеликий дощик міг би їх відігнати.

— Що ж, я турбуюся про Верболозу, — нявкнула Крапохвістка. — До струмка і назад шлях неблизький, а вона не любить залишати кошенят надовго. Але якщо Верболоза не нап’ється, у неї всохне молоко, і кошенята голодуватимуть.

— Злотоквітка також, — докинув Плямошкур. — Може, ми всі принесемо по шматочку моху, просоченому водою, щоб вони могли злизувати з них вологу? — припустив він.

— Це чудова думка, — нявкнув Вогнесерд.

Цікаво, чому він сам про це не подумав. Можливо, тому що намагався взагалі якомога менше думати про ясла, особливо про одне кошеня.

— Зможете принести трохи моху сьогодні?

Старий чорно-білий кіт кивнув.

— Ми всі принесемо, — запропонувала Крапохвістка.

— Дякую, — вдячно підморгнув їй Вогнесерд.

Він не без жалю думав, як же сильно зараз хотів би Хмаролап допомогти старійшинам. Білошубий новак завжди був дуже близький до них, вічно слухав вечорами їхні історії, іноді навіть їв із ними. Вогнесердові ставало боляче, коли він довго про це думав, а надто зважаючи на те, що самі старійшини заледве й помітили зникнення Хмаролапа. Хіба Вогнесерд був єдиним у цілому Клані, хто вважав, що первісток його сестри зможе приноровитися до життя в лісі? Він роздратовано смикнув вухами. Мабуть, Синьозірка мала рацію, а молодий котик правильно зробив, покинувши Клан. Проте від цього смуток за ним нітрохи не меншав.

Воєвода гукнув Піскошторму та Орлякошуба, які відпочивали собі в затінку кропиви після полуденного патруля. Обоє нараз підірвалися та подріботіли до нього.

— Проведете Дрібновуха та інших? — нявкнув Вогнесерд. — Я не знаю, наскільки близько від річки там доведеться проходити. Якщо вони зустрінуть Річковий патруль, їм знадобиться підтримка. Я знаю, що ви потомилися, але всі інші коти на вловах чи тренуваннях, а я маю зостатися з Білоштормом на варті табору.

— Без проблем, — нявкнув Орлякошуб.

— Я не стомлена, Вогнесерде, — наполягла Піскошторма, зводячи на нього свій зелений погляд.

Вогнесерд відчув поколювання в лапах, коли згадав, що кілька днів тому сказала йому Попелюшка.

— Ем… добре, — нявкнув воєвода, можливо, надто голосно. Він заходився напівсвідомо вмивати собі груди, можливо, занадто різко, і раптом помітив, як Орлякошуб ледве стримується, щоб не смикнути вусами від замилування.

Вогнесерд відчув колосальне полегшення, коли інші коти пішли геть крізь тунель, зоставивши його самого на порожній галявині. Білошторм сидів із Синьозіркою в її кублі. Верболоза та Злотоквітка були в яслах зі своїми кошенятами. Вогнесерд помітив, що Тигрокігтеве кошеня, підбадьорюване Злотоквіткою, останнім часом почало самотужки дибати тереном. Він досі уникав дивитися малому в очі, тільки обережно спостерігав, як той поступово вливається в життя табору.

Зараз, прислухаючись до нявкотіння решти кошенят, Вогнесерд думав хіба про те, які голодні вони будуть, якщо мама невдовзі не вип’є води. Він сподівався, що котам не доведеться йти аж до самої річки, й уявляв собі, як гурт королев і старійшин поволі бреде крізь підлісок у супроводі Піскошторми, як її помаранчеве хутро майорить поміж зеленого листя папороті. Раптом воєвода згадав про Тіньових котів. Що, коли Попелюшка не відіслала їх і вони ще й досі там?

Вогнесерд здригнувся. Він поквапився до галявини Жовтоіклої та мало не збив із лап Попелюшку, яка саме виходила з тунелю.

— Що з тобою, сто вовків? — весело нявкнула вона, але щойно побачила похмурий вираз обличчя Вогнесерда, як і її настрій миттю змінився.

— Ти сказала Дрібнохмарові та Білогорлику, що вони мусять піти? — в лоб запитав Вогнесерд.

— Ми про це вже, здається, говорили, — нетерпляче відповіла Попелюшка.

— Ти певна, що вони пішли?

— Вони пообіцяли піти вночі, — у її блакитних оченятах палав вогник, мовби закликаючи Вогнесерда посперечатися.

— Ти впевнена, що там більше не чути хворобу? — хутро кота аж наїжачилось від хвилювання.

— Слухай! — кинула кицька. — Я сказала їм піти — вони пообіцяли піти. Я не маю на це часу. Треба ще позбирати ягоди, і якщо цього не зроблю я — їх обнесуть птахи. Ти мені не довіряєш? То піди сам і перевір!

Із кубла медикицьки долинуло низьке виття:

— Я не знаю, на кого ти там нявкочеш, але негайно припини і йди по ті холерні ягоди!

— Пробач, Жовтоікло, — кинула Попелюшка через плече. — Я просто говорю з Вогнесердом.

Кицька обурено зиркнула на воєводу, а тим часом знову озвалася Жовтоікла:

— Ну то скажи йому, хай припинить марнувати твій час, а то зараз мені буде відповідати!

Попелюшка розслабилась і радісно смикнула вусами. Вогнесерд аж засоромився.

— Пробач, Попелюшко. Я тобі довіряю. Просто я…

— Просто ти дратівливий старий борсук, — пояснила вона йому, приязно штурхаючи в плече. — Іди і сам перевір ту печеру.

Кицька проминула його і пошкутильгала до виходу з табору.

Попелюшка мала рацію. Вогнесерд знав, що зможе остаточно заспокоїтись тільки тоді, коли сам побачить той старезний дуб, коли на власні очі пересвідчиться, що там немає ні Тіньових котів, ні хвороби. Проте зараз він піти не міг. Вони з Білоштормом були єдиними вояками на терені. Лапи аж свербіли від нетерплячки, тож Вогнесерд заходився міряти кроками терен. Коли він уже вкотре повернувся до Високого Каменя, то побачив, що до нього наближається Білошторм.

— Ти вже розібрався з вечірнім патрулем? — озвався білий вояк.

— Я оце думав, що Вітрогон може взяти Шиполапа і Мишошубку.

— Добра думка, — неуважно відповів Білошторм. Він явно мав на гадці щось інше. — Чи може Яснолапка завтра піти у досвітній патруль? — запитав він. — Це піде їй на користь. Я… останнім часом не надто часто водив її на тренування.

Білошторм смикнув вухами, і Вогнесерд стривожено збагнув, що білий вояк усе більше й більше часу проводить із Синьозіркою. Він не міг відкараскатись від думки, що цей мудрий кіт боїться надовго залишати провідницю саму. Крім того, Вогнесерд відчував якесь винувате полегшення від того, що найшанованіший вояк Клану поділяв його тривогу стосовно провідниці.

— Звісно, — погодився воєвода.

Білошторм присів біля Вогнесерда та роззирнувся галявиною.

— Тихе сьогодні пообіддя.

— Піскошторма з Орлякошубом повели королев і старійшин на водопій. Плямошкур підкинув ідею принести назад просоченого водою моху для Верболози та Злотоквітки.

Білошторм кивнув.

— Можливо, там вистачить ще й на Синьозірку. Вона не дуже хоче покидати табір, — старий вояк притишив голос. — Вона щоранку злизує росу з листя, але в таку спеку їй потрібно щось більше.

Вогнесерд відчув, як десь у грудях знову заворушилася тривога.

— Здавалося, їй стало значно краще.

— Їй тепер постійно краще, — запевнив його Білошторм. — А все ж вона… — його глибоке нявчання затихло. Хоч Вогнесерд і був збентежений понурим виразом на обличчі старого вояка, будь-які слова здавалися вже зайвими.

— Я розумію, — промурмотів він. — Я попрошу Плямошкура віднести їй трохи моху, коли вони повернуться.

— Дякую! Знаєш, ти дуже добре тримаєшся, — спокійно зауважив Білошторм.

Вогнесерд сів.

— Ти про що?

— Я про твоє воєводство. Я знаю, що це не мед, надто коли Синьозірка… так почувається, а тут ще й засуха. Проте в цьому Клані навряд чи знайдеться кіт, який зможе закинути провідниці, що вона помилилася, призначивши тебе.

«Окрім Темносмуга, Порохошуба і більшості старійшин», — подумки відповів Вогнесерд. Тоді зрозумів, що поводиться трохи грубо, тому вдячно підморгнув білому воякові.

— Дякую, Білошторме, — промуркотів він. Така висока похвала від кота, думку якого він цінував не менше за Синьозірчину, не могла його не підбадьорити.

— І мені шкода Хмаролапа, — лагідно провадив Білошторм. — Тобі, певно, дуже важко. Зрештою, він же твоя рідня, а Кланонароджені коти, як на мене, надто легко сприймають такі зв’язки як належне.

Вогнесерда здивувала проникливість старого вояка.

— Ну… так, — несміливо почав він. — Я за ним сумую. Не лише тому, що Хмаролап — моя рідня. Я справді вірив, що з нього, зрештою, міг би вийти добрий вояк.

Він зиркнув на Білошторма, майже очікуючи, що старий кіт йому заперечить, але той, погоджуючись, кивав.

— З нього був добрий мисливець, а ще добрий друг для решти новаків, — погодився вояк. — Проте Зоряний Клан міг приготувати Хмаролапові іншу долю. Я не медикіт і не вмію читати зорі, як Жовтоікла чи Попелюшка, але я завжди довіряв нашим пращурам, куди б вони не вели наш Клан.

«І саме тому ти шляхетний вояк», — подумав Вогнесерд, захоплюючись тим, наскільки Білошторм відданий вояцькому правильнику. Якби у Хмаролапа було бодай стільки розуміння цього правильника, скільки було в одному вусику Білошторма, все могло б обернутися геть по-іншому…

Від звуку камінців, які зненацька зашурхотіли за таборовою стіною, обоє котів аж підстрибнули. Вогнесерд кинувся до входу в табір. Крапохвістка з іншими мчали вниз каменистим схилом, здіймаючи хмари пилюки та розкидаючи навсібіч дрібні камінці. Її хутро було розкошлане, а очі — широко розплющені від паніки.

— Двоноги! — видихнула Крапохвістка, збігши донизу.

Вогнесерд глянув на Орлякошуба та Піскошторму, які допомагали найстарішим котам спускатися з кругляка на кругляк.

— Усе нормально, — гукнула Піскошторма. — Ми відірвалися.

Коли коти опинилися в безпеці, унизу, Орлякошуб усе пояснив, досі ще злякано хапаючи ротом повітря:

— Там був гурт їхнього молодняка. Бігли за нами!

Вогнесерд знову наїжачився, а коти навколо нього налякано занявкотіли.

— З усіма все гаразд? — нявкнув воєвода.

Піскошторма глянула на гурт і кивнула.

— Добре, — Вогнесерд спробував заспокоїтись. — Де ви зустріли Двоногів? Біля річки?

— Ми навіть до Сонячних Скель не дісталися, — відповіла Піскошторма. Вона трошки віддихалась, тож говорила уже спокійніше, хоча в очах іскрилось обурення. — Вони бродили лісом, осторонь звичайних стежок Двоногів.

Вогнесерд намагався не виказати свою тривогу. Двоноги нечасто заходили глибоко в ліс.

— Нам слід почекати темряви, а тоді вже принести води, — вголос вирішив він.

— Думаєш, доти вони звідти підуть? — схвильовано спитала Одноока.

— А чого їм залишатись? — воєвода намагався говорити з упевненістю, якої сам не поділяв. Хто його знає, що можуть робити Двоноги?

— А як щодо Верболози і Злотоквітки? — заперечила Крапохвістка. — Їм вода знадобиться раніше.

— Я принесу, — запропонувала Піскошторма.

— Ні, — нявкнув Вогнесерд. — Я піду, — похід по воду для Верболози давав йому пречудову нагоду послухати пораду Попелюшки і самому перевірити, чи не зосталися Тіньові коти або сліди їхньої хвороби у печері під старим дубом. Він кивнув Піскоштормі. — А ти зоставайся на гребені схилу та визирай Двоногів.

Одноока стривожено нявкнула.

— О, я певен, що вони вже пішли, — заспокоїв старійшину Вогнесерд. — Але з Піскоштормою на чатах вам буде безпечніше.

Він зазирнув у блискучі смарагди очей помаранчевої киці та зрозумів, що сказав чисту правду.

— Я піду з тобою, — нявкнув Орлякошуб.

Воєвода похитав головою. Цю мандрівку він мав здійснити самотужки, щоб перевірити, чи не вилилася в щось гірше ведмежа послуга Попелюшки.

— Ти вартуватимеш табір із Білоштормом, — сказав він бурому воякові. — І я хочу, щоб ти переповів усе побачене Синьозірці. Я принесу стільки моху, скільки зможу. Решті доведеться чекати сутінок.

Вогнесерд із Піскоштормою разом видерлись на гребінь кручі, ближче до верхівки, і принюхались до повітря. Там не було й сліду Двоногів.

— Будь обережним, — прошепотіла Піскошторма, коли Вогнесерд уже намилився до лісу.

Він лизнув їй тім’я і лагідно промурчав:

— Буду.

Його зелені очі на мить зустрілися з її очима, такими ж зеленими; тоді Вогнесерд відвернувся і поволі рушив поміж дерев. Він ішов густим підліском із прищуленими вухами і розкритим ротом, до краю напруживши всі свої чуття, щоб заздалегідь завітрити сліди Двоногів. Їхній запах Вогнесерд відчув біля Сонячних Скель, проте зараз він був уже старий.

Кіт повернувся і рушив навпростець через ліс до схилу над річкою, за яким починались угіддя Річкового Клану. Визираючи Річкові патрулі, він водночас шукав поглядом знайому сіру постать свого друга, Сіросмуга. Але в задушливому лісі не було ані сліду інших котів. Вогнесерд міг набрати води зі струмка без найменших проблем, але спершу належало перевірити печеру під старим дубом.

Він рушив уздовж кордону, спиняючись під кожним деревом, щоб залишити мітки і поновити межу між двома Кланами. Навіть тут, геть близько від річки, ліс уже втратив свій набутий за час новолисту полиск, а листя було прив’яле й тьмяне. Невдовзі Вогнесерд помітив вузлуватий дуб, а зблизька побачив і запорошену печеру, в якій раніше ховалися Тіньові коти.

Воєвода глибоко вдихнув. Смороду хвороби не було чутно. Полегшено видихнувши, він вирішив швиденько оглянути печеру, а тоді піти по воду. Ют рушив уперед, не зводячи очей із отвору. Він припав до землі, тоді обережно витягнув шию й зазирнув до імпровізованого кубла.

І відразу ж натужно вхопив повітря під вагою, що притисла його до землі. Зненацька чиїсь лапи вхопили Вогнесерда. Він заверещав від переляку і люті, несамовито звиваючись у намаганні скинути із себе нападника. Проте кіт на ньому тримався міцно. Вогнесерд був готовий до того, що ось-ось гострі, як терня, кігті вчепляться в його боки, але лапи нападника були широкі та м’які, а кігті ховалися між подушечок. Тоді ніздрі Громового воєводи вловили запах — сильно перемежований запахами Річкового Клану, але й досі, безперечно, знайомий та рідний.

— Сіросмуже! — зраділо нявкнув він.

— Я думав, ти вже ніколи не прийдеш зі мною зустрітися, — муркнув Сіросмуг.

Вогнесерд відчув, як старий друг зісковзує з його спини, і аж тоді збагнув, що той був мокрий як хлющ від річкової води. Від їхньої метушні в нього теж намокла шубка. Вогнесерд обтрусився і здивовано глянув на сірого вояка.

— Ти переплив річку? — недовірливо нявкнув він. Кожен кіт у Громовому Клані знав, наскільки Сіросмуг не любив мочити своє густе хутро.

Сіросмуг швиденько обтрусився, і вода легко стекла його шубкою вниз. Довга шерсть, яка зазвичай промокала, наче мох, тепер була гладенька й лискуча.

— Це швидше, ніж спускатися до броду, — зауважив він. — Та й моя шубка наче перестала намокати. Гадаю, це одна з переваг харчування рибою.

— Гадаю, просто єдина, — відповів Вогнесерд, скривившись. Він і не уявляв, як сильний, різкий запах риби може дорівнятись до ніжних, мускусних ароматів лісової здобичі.

— Коли звикаєш, вона не така й погана, — нявкнув Сіросмуг і тепло підморгнув Вогнесердові. — Гарно виглядаєш.

— Ти також, — муркнув у відповідь Вогнесерд.

— Як там усі? Порохошуб досі всюди встромляє свого носа? А як Синьозірка?

— Порохошуб нормально, — почав Вогнесерд, а тоді завагався. — Синьозірка…

Він підбирав слова, не впевнений, що саме сказати старому другові про Громову провідницю.

— Що сталося? — запитав Сіросмуг, примружуючи очі.

Вогнесерд збагнув, що друг знає його надто добре, тож несвідомо смикнув вушками.

— Синьозірка ж у порядку, правда? — у голосі Сіросмуга чулася стурбованість.

— Вона в порядку, — швиденько запевнив Вогнесерд, відчуваючи певне полегшення. Сіросмуг помітив його тривогу за Громову провідницю, а не обережність перед другом, який тепер належить до іншого Клану. — Та Синьозірка вже не така, як раніше. Після того, як Тигрокіготь… — він знову замовк.

Сіросмуг спохмурнів і спитав:

— А ти не бачив тих бандюків, відколи його вигнали?

Вогнесерд похитав головою.

— Ані сліду. Не знаю, що буде із Синьозіркою, якщо вона ще раз когось із них побачить.

— Вона їм очі повидряпує, наскільки я її знаю, — муркнув Сіросмуг. — Не можу собі уявити нічого, що б так надовго звалило Синьозірку.

«Якби ж так воно й було», — сумовито подумав Вогнесерд. Він дивився в очі сірого вояка, які аж іскрилися цікавістю, і розумів: тепер його бажання звіритися старому другові стало недосяжною мрією. Сіросмуг був частиною Річкового Клану, а Вогнесерд не міг ділитися подробицями хвороби провідниці з котом із іншого Клану. А ще він зрозумів, що не може сказати Сіросмугові про зникнення Хмаролапа — принаймні поки що. Вогнесерд намагався переконати себе самого, що просто не хоче турбувати друга, все одно Сіросмуг не може нічим допомогти. Проте насправді мовчав радше через гордість. Не треба Сіросмугові знати, що його друг уже вдруге не зміг стати гарним виховником, та ще й так скоро після випадку з Попелюшкою.

— А як воно в Річковому Клані? — нявкнув Вогнесерд, зумисне змінюючи тему.

Сіросмуг знизав плечима.

— Не дуже й відрізняється від Громового. Хтось товариський, хтось бурчить, хтось веселий, хтось… Мабуть, так і в кожному нормальному Клані.

Вогнесерд не міг не позаздрити тому, наскільки розслабленим виглядав сірий вояк. У Сіросмуга не було такого тягаря відповідальності, як у нього. А ще воєвода досі не міг позбутися неприємного відчуття, що домішувалося до смутку, через рішення товариша покинути Громовий Клан. Утім, Сіросмуг просто не міг залишити кошенят, і Вогнесерд це знав — тільки шкодував, що друг не бився запекліше за право залишити їх у Громовому Клані.

Рудий кіт відігнав ці неприязні думки і запитав:

— Як там твої кошенята?

Сіросмуг гордо замуркотів.

— Вони пречудові! — нявкнув він. — Наймолодша просто викапана мати: гарна і навіть характер такий само! Вона, звісно, неабияк доймає свою годувальницю, але всі коти її люблять. Особливо Кривозір. Старше кошеня якесь приязніше, тішиться всьому, що робить.

— Геть як його тато, — зауважив Вогнесерд.

— І майже таке ж гарне, — докинув Сіросмуг, радісно поблискуючи очицями.

Вогнесерда охопило знайоме відчуття щастя від того, що ось він зі своїм старим другом.

— Я скучив за тобою, — нявкнув рудий воєвода, зненацька охоплений бажанням повернути Сіросмуга назад до табору, полювати і битися поруч із ним. — Чому ти не йдеш додому?

Кремезний вояк похитав своєю великою сірою головою.

— Я не можу залишити кошенят, — нявкнув він.

Вогнесерд не міг приховати недовіру, що на мить промайнула в його очах, адже, зрештою, кошенят вирощували королеви, а не батьки. Сіросмуг же швиденько продовжив:

— Про них дуже добре дбають у яслах. Мої діти в безпеці з Річковим Кланом, і вони там щасливі. Але я не думаю, що зможу без них. Надто вже ці малі нагадують мені Срібнострумку.

— Ти настільки за нею сумуєш?

— Я кохав її, — просто відповів Сіросмуг.

Вогнесерд навіть трошки приревнував, але пригадав жаль, який сам постійно відчував, прокидаючись після снів про Плямолистку. Він потягнувся вперед і носом торкнувся щоки свого друга. Лише Зореклану відомо, чи не зробив би він так само заради Плямолистки. «Чи Піскошторми?» — прошепотів голосок десь у голові Вогнесерда.

Сіросмуг теж торкнувся носом друга, збуривши його невпорядковані думки і геть вибивши з рівноваги.

— Так, досить рюмсати! — нявкнув сірий вояк, наче прочитавши думки товариша. — Ти ж сюди прийшов не зі мною побачитись?

Це питання заскочило Вогнесерда зненацька.

— Ну, не зовсім… — зізнався він.

— Ти шукав Тіньових котів, правда?

— Звідки ти про них знаєш? — запитав геть спантеличений Вогнесерд.

— Цікаво, як би я не знав? — вигукнув Сіросмуг. — Їх же сморід видає з головою. Тіньові коти, навіть коли здорові, пахнуть не фіалками, а хворі… фе!

— Річкові коти про них знають? — Вогнесерд неабияк боявся того, що інші Клани можуть виявити, що Громовий Клан знову переховує на своїх землях Тіньових котів — цього разу хворих.

— Наскільки мені відомо, ні, — запевнив його вояк. — Я зголосився на постійне патрулювання цього кінця річки. Інші коти подумали, що мені просто хочеться бути ближче до колишнього дому, тож ніхто й не заперечував. Думаю, вони всі там потайки сподівалися, що я повернуся назад до Громового Клану, нахапавшись запахів лісу!

— Але чого б тобі захищати Тіньових котів? — збентежено запитав Вогнесерд.

— Та я підійшов і поговорив із ними, як тільки вони ще прибули, — пояснив Сіросмуг. — Вони мені сказали, що то Попелюшка їх там заховала. Ну я і зміркував: коли вже там щось має до діла Попелюшка, ти теж маєш знати. Дати притулок двом хворим блохастикам — це саме те, що я міг би від тебе чекати.

— Ну, коли я про це дізнався, то не дуже зрадів, — зауважив Громовий воєвода.

— Але й сердитись на свою колишню новачку не став.

Вогнесерд знизав плечима.

— Так…

— Вона завжди вміла тобою керувати, — лагідно сказав Сіросмуг. — Хай там як, Тіньові коти пішли.

— А коли пішли? — Вогнесерду неабияк полегшало від того, що Попелюшка дотримала своєї обіцянки.

— Я кілька днів тому бачив, як один із них полює на цьому березі ріки, але звідтоді — ані вуса.

— Кілька днів тому?

Звістка про те, що Тіньові коти були тут іще зовсім недавно, Вогнесерда неабияк стривожила. Невже Попелюшка, незважаючи ні на що, вирішила доглядати хворих, аж поки вони не наберуться сил для самостійної мандрівки? Він роздратовано наїжачив хутро від цієї думки, проте розумів, що таке рішення далось їй нелегко. Залишалось тільки дякувати Зореклану, що Тіньові вояки не наткнулися на Громовий патруль. Тепер же вони пішли, і, хотілося сподіватися, з ними зникла й загроза хвороби.

— Слухай, — нявкнув Сіросмуг. — Я мушу йти. Я на мисливській виправі, а ще по обіді маю приглядати за новаками.

— У тебе є свої новаки? — запитав Вогнесерд.

Друг спокійно глянув на нього.

— Не думаю, що Річковий Клан найближчим часом довірить мені тренувати їхніх вояків, — промурмотів він. Вогнесерд не міг збагнути, радість чи скруха лунає в його голосі.

— Ще якось зустрінемось, — нявкнув Сіросмуг і потерся мордочкою об Вогнесерда.

— Безсумнівно.

Вогнесерд відчув, як чорна діра смутку зануртувала в його животі, коли сірий вояк зібрався йти. Плямолистка, Сіросмуг, Хмаролап… Невже він приречений втрачати всіх, хто був йому близький?

— Бережись! — гукнув Громовий воєвода другові.

Він спостерігав, як Сіросмуг бреде собі крізь папороті до берега і впевнено пірнає. Широкі плечі вояка розтинали водну гладь, залишаючи по собі легенькі брижі на поверхні. Вогнесерд похитав головою, жалкуючи, що не може позбутися тривожних думок так само, як Сіросмуг струшує зі своєї шубки воду, вилазячи на берег. Нарешті рудий кіт повернувся і рушив у ліс.