Здіймається буря

Розділ 8

Тривожний нявкіт і тупотіння лап серед галявини збудили Вогнесерда. Він закліпав очима, звикаючи до яскравого світла, яке лилося крізь гілля, що нависало над вояцьким кублом.

Зі стіни листя виринула золотава голівка. То була Піскошторма, її блідо-зелені очі захоплено поблискували.

— Ми спіймали Тіньових вояків! — нечутно нявкнула вона.

Вогнесерд зірвався на лапи.

— Що? Де?

— Біля Совиного Дерева, — пояснила Піскошторма і додала: — Вони спали!

В її голосі чулася зневага до вояків, що так знехтували своїми обов’язками.

— Ти сказала Синьозірці?

— Порохошуб їй саме розповідає.

Піскошторма вийшла з вояцького кубла, і Вогнесерд кинувся за нею повз Вітрогона, який саме підвів голову, розбуджений цим гармидером.

Після Зборища Вогнесерд спав неспокійно, вражений гнітючою тишею, якою зустріли звістку про його призначення воєводою. У снах незнайомі коти відверталися від нього, наче від сови лихих передвісток, що летіла лісом тіней. Він сподівався, що дні вигнанця вже далеко позаду, проте викличні погляди лісових котів застерігали про інше. Залишалося тільки сподіватися, що Клани не дізнаються про порушену церемонію назовництва. Це тільки посилить їх неспокій стосовно того, що кицюня замінила шанованого воєводу.

Тепер же перед ним постав іще один виклик. Як він вчинить із ворожими котами, спійманими на Громових землях? Вогнесерд сподівався лише, що Синьозірка буде достатньо спокійна і допоможе йому.

Досвітній патруль стояв кружком посеред галявини. Вогнесерд проштовхався всередину і побачив перед собою двох Тіньових котів, які припали до твердої землі. Їхні хвости були настовбурчені, а вуха прищулені.

Одного вояка він миттю впізнав. То був Дрібнохмар, мурий котик. Вони зустрічались на Зборищі, коли Дрібнохмар був ще кошенятком. Хвостолом змусив його стати новаком, коли йому щойно виповнилося три повні. Зараз він був уже дорослий, проте й досі дрібний, і виглядав доволі паскудно. Хутро Дрібнохмара скуйовдилося, від нього смерділо воронячим їдлом і страхом. Крижі кота були кощаві, ніби крила без пір’я, очі блимали із глибин черепа. Інший Тіньовий вояк виглядав ненабагато краще. «Навряд чи нам випадає остерігатися таких ворогів», — неспокійно подумав Вогнесерд.

Він поглянув на Білошторма, який очолював досвітній патруль.

— Вони кидалися в бійку, коли ви їх знайшли?

— Ні, — зізнався Білошторм, вимахуючи хвостом. — Коли ми їх розбудили, вони благали нас привести їх сюди.

Вогнесерд геть розгубився.

— Благали вас? — перепитав він. — Чого це раптом?

— Де ці Тіньові вояки? — загорлала Синьозірка, пробираючись крізь юрбу котів. Її лице перекосилося від страху та люті. Вогнесерд відчув, як напружився його живіт.

— На нас знову нападають? — прошипіла провідниця до двох нещасних вояків.

— Білошторм надибав їх із патрулем, — швиденько пояснив Вогнесерд. — Вони спали на Громовій території.

— Спали? — форкнула Синьозірка, прищуливши вушка. — Тож на нас напали чи ні?

— Ми знайшли тільки цих вояків, — нявкнув Білошторм.

— Ти певен? — наполягала Синьозірка. — Це може бути пастка.

Дивлячись на цих двох жалюгідних котиків, Вогнесерд нутром розумів: останнє, про що вони думають, то напад. Проте Синьозірка теж не дурниці казала. Мудро було би пересвідчитися, що в лісах не ховаються інші Тіньові коти, чекаючи на сигнал до нападу. Він гукнув Мишошубку і Порохошуба.

— Ви двоє, візьміть кожен по вояку і по новаку. Почніть від Громошляху і пройдіть аж до табору. Я хочу, щоб навіть найменший шматочок землі перерили в пошуках Тіньового Клану.

На превелике полегшення Вогнесерда, обоє вояків негайно підкорилися. Порохошуб узяв Вітрогона і Зололапа, а Мишошубка подала знак Прудколапові та Орлякошубу, після чого всі шестеро котів побігли з табору до лісу.

Вогнесерд повернувся до полонених, які досі налякано тремтіли.

— Що ви робите на Громових землях? — запитав він. — Дрібнохмаре, чому ти тут?

Смугастий кіт дивився великими від жаху очима, і Вогнесерд зловив себе на тому, що співчуває йому. Котик виглядав таким же розгубленим і безпорадним, як і вперше на Зборищі, коли він був іще практично молочним кошеням.

— М… ми з Білогорликом[2] прийшли сюди в надії, що ви дасте нам їжі та цілющих трав, — нарешті вимовив Дрібнохмар.

Громові коти недовірливо зашипіли, і Дрібнохмар позадкував, притискаючись до землі всім своїм кощавим тілом.

Вогнесерд розгублено витріщився на в’язня. Відколи це Тіньові вояки шукають підтримки і допомоги у свого найзапеклішого ворога?

— Вогнесерде, зачекай, — м’яко залунав у нього над вухом голос Попелюшки. Крізь примружені повіки вона розглядала Тіньових вояків. — Ці коти нам не загроза. Вони ж хворі.

Кицька підійшла вперед і носиком делікатно торкнулась передньої лапи Дрібнохмара.

— Його лапа тепла, — нявкнула Попелюшка. — У нього гарячка.

Вона хотіла вже обнюхати лапу другого кота, коли це крізь юрбу проштовхалася Жовтоікла.

— Ні, Попелюшко! — гарикнула вона. — Ану геть від них!

Новачка крутнулась на місці.

— Чого? Ці коти хворі, ми мусимо їм помогти! — вона повернула голову, благально позираючи то на Вогнесерда, то на Синьозірку.

Здавалося, кожен кіт повернувся до провідниці, проте вона просто вражено дивилась на полонених. Вогнесерд бачив, як Синьозірка бореться зі збентеженням і страхом, погляд її був геть розгублений. Він збагнув, що йому потрібно відволікти увагу котів, поки стривожена провідниця збирається з думками.

— Чому ми? Чому ви прийшли на нашу землю? — знову запитав він у двох в’язнів.

Цього разу озвався інший Тіньовий вояк, Білогорлик. У цього чорного кота лапки і груди колись були білі, проте зараз закалялись пилюкою.

— Ви ж допомагали Тіньовому Клану раніше, коли ми вигнали Хвостолома, — тихенько пояснив він.

«А ще Громовий Клан пригрів у себе Тіньового провідника, — неспокійно подумав Вогнесерд. — Чи Білогорлик це вже забув?» А тоді збагнув, що Хвостолом силою робив кошенят новаками і посилав їх на тренування, коли вони тільки відмовлялися від молока. Вигнання жорстокого провідника, мабуть, було для них таким полегшенням, що подальші події стали здаватися вже незначущими. Зараз Хвостолом мертвий, а Громові вояки для Тіньового Клану загрози не становили, якщо не рахувати звичайної кланової ворожнечі.

Білогорлик продовжував:

— Ми сподівалися, ви зможете допомогти нам іще й цього разу. Ночезір тяжко хворий. У таборі панує сум’яття, бо ж похворіло чимало котів. Нам не вистачає ні здобичі, ані лікарських трав.

— А що робить Носошморг? Він ваш медикіт. Дбати про вас — то його головний біль! — відрізала Жовтоікла, перш ніж воєвода устиг що-небудь сказати.

Вогнесерда її тон просто-таки осадив. Жовтоікла колись належала до Тіньового Клану. Хоч зараз вона була цілком віддана Громовому Кланові, все ж така відсутність співчуття до своїх колишніх побратимів його неабияк здивувала.

— Ночезір на Зборищі виглядав наче нормально, — прогарчав Темносмуг.

— Так, справді, — погодилась Синьозірка, підозріливо примружуючи очі.

Проте Вогнесерд уже пригадав, яким слабким виглядав Тіньовий провідник, тож і не здивувався, коли Дрібнохмар нявкнув:

— Йому погіршало, коли ми повернулися до табору. Носошморг просидів біля нього цілу ніч. Ні на крок не відходив від Ночезора. Дозволив кошеняті померти просто біля материнського живота і не дав ані макового зернятка, щоби полегшити його мандрівку до Зоряного Клану! Ми боїмося, що він і нам дозволить померти. Будь ласка, допоможіть!

Благання Дрібнохмара для Вогнесерда виглядали вельми і вельми правдоподібно. Він із надією глянув на Синьозірку, проте в її блакитних очах досі відбивався шал.

— Вони мусять піти, — тихо і наполегливо прогарчала Синьозірка.

— Чому? — гостро заперечив Вогнесерд. — Вони нам не загроза, не в такому стані!

— Вони розносять хворобу, яку я вже бачила в Тіньовому Клані, — Жовтоікла заходилась кружляти навколо Тіньових котів, вивчаючи їх і водночас тримаючи дистанцію. — Востаннє вона вбила чимало котів.

— Це ж не зелений кашлюк, ні? — запитав Вогнесерд. Деякі з Громових котів почали поволі задкувати, коли Вогнесерд згадав хворобу, яка під час гололисту лютувала на їхньому власному терені.

— Ні. Вона не має назви, — промурмотіла Жовтоікла, не зводячи очей із полонених. — Її розносять щури, що живуть серед відпадків Двоногів на дальній межі Тіньових угідь. — Медикицька зиркнула на Дрібнохмара. — І старійшини, звісно, знали, що пацюки Двоногів розносять заразу і не годяться на здобич?

— Той новак відніс щура назад, — пояснив Дрібнохмар. — Надто молодий ще був, аби знати.

Вогнесерд слухав, як цей кіт намагається говорити, незважаючи на утруднене дихання.

— Що ж нам робити? — запитав воєвода Синьозірку.

Жовтоікла відповіла, випередивши провідницю:

— Синьозірко, ще не так давно зелений кашлюк нищив наш Клан, — нагадала вона. — Ти тоді втратила життя.

Тут медикицька примружила очі. Вогнесерд здогадувався, про що вона думає. Крім нього тільки Жовтоікла знала, що Синьозірка живе своє останнє життя. Якщо хвороба перекинеться на Громовий Клан, він може залишитися без провідниці. Від цієї думки у Вогнесерда кров похолонула в жилах.

Синьозірка кивнула.

— Твоя правда, Жовтоікло, — тихенько нявкнула вона. — Ці коти мусять піти. Вогнесерде, відішли їх.

Голос провідниці був геть невиразний і безбарвний, а ледь договоривши, вона повернулась до свого кубла.

Вогнесерд відчував жаль до хворих котів, але рішення Синьозірки здавалося цілком правильним, тож він неохоче нявкнув:

— Ми з Піскоштормою супроводимо Тіньових вояків до їхнього кордону.

Серед котів прошелестів схвальний нявкіт. Дрібнохмар поглянув на Вогнесерда, і в його очах читалося благання. Воєвода змусив себе відвернутися.

— Повертайтесь до своїх гнізд, — сказав він своїм побратимам.

Громові коти безшумно розійшлися підліском, що оточував терен. На галявині залишилися тільки Попелюшка із Вогнесердом та Піскоштормою. Білогорлик закашлявся, всім тілом здригаючись від болісних спазмів.

— Благаю, дозволь їм допомогти, — нявкнула Попелюшка.

Вогнесерд лише безпорадно похитав головою, коли з тунелю гукнула Жовтоікла:

— Попелюшко! Ходи сюди. Треба змити хворобу з твоєї мордочки.

Попелюшка глянула на Вогнесерда.

— Ану зараз же! — гаркнула Жовтоікла. — Якщо не хочеш, аби я додала до трав кропиви!

Молода кицька позадкувала до кубла, востаннє скрушно глянувши на Вогнесерда. Проте він уже нічого не міг удіяти. Синьозірка наказала, і цей наказ підтримав увесь Клан.

Вогнесерд глянув на Піскошторму і з величезним полегшенням побачив співчуття в її очах. Вона розуміла, що воєвода розривався між жалощами до хворих котів та прагненням уберегти свій Клан від хвороби.

— Ходімо, — м’яко нявкнула Піскошторма. — Що раніше вони повернуться до свого табору, то краще.

— Добре, — відповів Вогнесерд. Він глянув на Дрібнохмара, намагаючись не зважати на відчай, яким так і яріли очі маленького котика. — На Громошляху завжди більше потвор під час зеленлисту. Ми допоможемо вам перейти.

— Не треба, — прошепотів Дрібнохмар. — Ми самі перейдемо.

— Ми все одно відведемо вас, — сказав йому Вогнесерд. — Ходімо.

Тіньові вояки поспиналися на лапи і нетвердою ходою рушили до виходу з табору. Громові коти йшли за ними, проте не озивалися ні словом. Вогнесерд лише важко зітхав, дивлячись, як хворі котики допомагають один одному підніматися на крутосхил.

Коли вони вже заглибились у ліс, стежку просто перед ними перебігла миша. Тіньові вояки негайно нашорошили вушка, проте вони були надто слабкі для гонитви. Не замислюючись навіть, Вогнесерд кинувся наперед і рушив за мишачим слідом крізь підлісок. Він приніс здобич і кинув її до лап Дрібнохмара. Тіньові вояки, навіть не подякувавши, відразу присіли і заходилися теребити свіжину.

Вогнесерд побачив, що Піскошторма із сумнівом поставилась до його вчинку.

— Вони ж не можуть передати нам хворобу, якщо просто поїдять, — зауважив він. — А їм потрібні будуть сили на повернення до табору.

— У них, здається, такий собі апетит, — прокоментувала Піскошторма, коли Дрібнохмар та Білогорлик зненацька підвелись і попрямували у підлісок, зоставивши на землі напівз’їдену мишу. За мить Вогнесерд почув, як вони блюють.

— Яке марнотратство, — промурмотіла Піскошторма, засипаючи землею рештки миші.

— Та вже ж, — розчаровано відповів Вогнесерд. Він почекав на повернення котів, а тоді всі знову рушили до кордону в тому ж порядку, що й раніше.

Вогнесерд відчув кислі випари Громошляху за кілька митей до того, як гурчання потвор досягло його вух. Піскошторма нявкнула до Тіньових котів:

— Я знаю, ви не хочете нашої допомоги, але ми повинні пересвідчитись, що ви перейшли Громошлях.

Вогнесерд кивнув, погоджуючись. Проте він радше переймався їхньою безпекою, ніж підозрював, що коти можуть не вийти із Громових угідь.

— Ми перейдемо самі, — наполіг Дрібнохмар. — Тільки залиште нас тут.

Вогнесерд пильно подивився на хворого кота, раптом подумавши, що, можливо, не варто бути таким довірливим. Проте йому все ще нелегко було повірити, що ці вояки можуть хоч якось загрожувати його Кланові.

— Добре, — вирішив Громовий воєвода.

Піскошторма запитально глянула на нього, проте Вогнесерд ледь помітно махнув хвостом, щоб тільки вона це помітила. Світло-руда киця, заспокоївшись, сіла. Дрібнохмар і Білогорлик попрощалися і зникли серед папоротей.

— Ми зараз будемо… — почала Піскошторма.

— Стежити за ними? — Вогнесерд здогадався, що вона хоче сказати. — Гадаю, нам варто.

Вони трохи вичекали, поки голоси Тіньових котів не притихли в глибині кущів, а тоді й собі почали пробиратися лісом.

— Але ж вони йдуть не до Громошляху, — прошепотіла Піскошторма, йдучи слідом, що вів у бік Чотиридерева.

— Мабуть, вони повертаються тим же шляхом, що і прийшли, — припустив Вогнесерд, торкаючись носом ожинового стебла. Від свіжого смороду хворих котів він аж скривився. — Ходімо. Наздоженемо їх.

Воєводу охопила бентега. Чи він не помилився щодо Тіньових котів? Чи не йшли вони знову в глиб Громових земель, хоча й пообіцяли повернутися додому? Він наддав ходу, а Піскошторма мовчки намагалася не відставати.

Громошлях гудів, наче рій сонних бджіл. Тіньові коти, здається, рухалися паралельно до смердючої кам’яної дороги. Їхній слід вивів Вогнесерда і Піскошторму із лісових папоротей на латку голої землі. Просто попереду них Дрібнохмар і Білогорлик перетнули межу між угіддями двох Кланів і пірнули в густий ожинник, навіть не здогадуючись, що за ними слідкують Громові коти.

Піскошторма примружилась.

— Чому це вони туди йдуть?

— Давай подивимось, — відповів Вогнесерд.

Він кинувся вперед, притлумивши страх від того, що переступає розмежувальну лінію між Кланами. Гуркотіння Громошляху посилилося, і вушка Вогнесерда смикнулись від болючого шуму.

Громові вояки продиралися поміж колючих пагонів. Вогнесерд цілком ясно розумів, що зараз вони на ворожій території. Але треба було впевнитись, що коти із Тіньового Клану повертаються до себе. Судячи зі звуків, Громошлях був лише за кілька лисячих хвостів попереду, навіть запах хворих котів майже повністю губився за його випарами.

Ожини раптом закінчились, і Вогнесерд несподівано ступив на бруднющу траву, яка росла вздовж межі Громошляху.

— Обережно! — застеріг він Піскошторму, яка саме вистрибнула з кущів. Просто перед ними лежав жорсткий сірий шлях, переливаючись у розжареному повітрі. Руда киця позадкувала, коли перед нею прогуркотіла потвора.

— Де ж Тіньові коти? — запитала вона.

Вогнесерд примружив очі та прищулив вуха, бо перед ним ревіли нові й нові потвори, куйовдячи хутро і дражнячи вуса своїм гірким димом. Хворих котів ніде не було видно.

— Дивись, — раптом прошипіла Піскошторма.

Вона на щось показувала носом. Вогнесерд простежив за її здивованим поглядом до межі запилюженої смуги трави. Там ніби не було нічого, і тільки останньої миті він помітив помах хвоста Білогорлика, який зникав у землі, під смердючим рівним камінням Громошляху.

Вогнесердові очі округлилися від здивування. Скидалося на те, що Громошлях роззявив свого рота і проковтнув Тіньових котів.