Здіймається буря

Розділ 19

— Круколапе! — кинувся вперед Вогнесерд і привітно потерся об свого старого друга.

— Я такий радий знову тебе бачити, Вогнесерде! — Круколап відповів на привітання і повернувся до Піскошторми. — Невже це Пісколапка?

— Піскошторма! — різко виправила його руда киця.

— Звісно. Тільки ж коли я тебе востаннє бачив, ти була вдвічі менша! — чорний кіт примружив очі. — Як Порохолап?

Вогнесерд розумів обережний тон друга. Піскошторма і Порохошуб тренувалися в той само час, що й він, вбачаючи у Круколапі радше суперника, ніж побратима. Коли чорний кіт утік від свого виховника, Тигрокігтя, і став жити на землях Двоногів за височинами, Порохолап і Пісколапка наче не дуже засмутилися. Вогнесердові здавалося, що Круколап за ними теж не надто сумував.

— З Порохошубом теж усе добре, — знизала плечима Піскошторма. — У нього тепер є власний учень.

— А це твоя учениця? — запитав Круколап, дивлячись на Яснолапку.

Вогнесерд аж смикнув вушками, коли Піскошторма відповіла:

— Я поки не маю учнів. То новачка Білошторма. Її звати Яснолапка.

Тепленький легіт шарудів листям у кронах дерев. Вогнесерд повернувся на шум. Ця несподівана зустріч роззброїла його, зробила беззахисним. Згадавши про загрозу Тигрокігтя та його банди, він обережно роззирнувся підліском.

— Що ти тут робиш, Круколапе? — суворо запитав воєвода.

Круколап, який здивовано вивчав Піскошторму поглядом своїх бурштинових очей, озирнувся.

— Тебе шукаю.

— Справді? Чому?

Вогнесерд знав, що без вагомої причини Круколап не повернувся б до лісу. Молодий чорний котик жив у вічному страху після того, як випадково став свідком убивства Рудохвоста, тодішнього воєводи Громового Клану. Рудохвоста вбив Тигрокіготь, а потім спробував позбутися ще й Круколапа, намагаючись змусити його замовкнути. Вогнесерд із Сіросмугом допомогли другові втекти. Відтоді Круколап жив на фермі Двоногів із Ячменем, іще одним самітником — котом, який не був ані кицюнею, ані членом жодного з лісових Кланів. У Круколапа явно була дуже вагома причина для того, щоб повернутися в угіддя свого старого ворога. Зрештою, йому нізвідки було дізнатися, що Тигрокігтя викрили і вигнали із Клану. На думку Круколапа, Тигрокіготь досі ще був воєводою.

Чорний котик неспокійно смикнув хвостом.

— На межі наших угідь оселився кіт, — почав він.

Вогнесерд розгублено витріщився на нього, тож Круколап спробував пояснити:

— Я його на полюванні знайшов. Він був зляканий і гадки не мав, де опинився. Багато не сказав, але запах у нього був Громового Клану.

— Громового Клану? — перепитав Вогнесерд.

— Я запитав, чи він прийшов через височини, але бідолаха й сам не знав, що й до чого. І я просто відвів його до гнізда Двоногів, де він, як каже, мешкав.

— То він кицюня? — недовірливо перепитала Піскошторма чорного кота. — Ти певен, що там був запах Громового Клану?

— Та ж не забув я свій рідний запах, — різко заперечив Круколап. — І на звичайну кицюню він схожий не був. Насправді скидалося на те, що його не дуже тішить перспектива повернутись до своїх Двоногів.

У Вогнесерда в животі замлоїло радісним передчуттям, проте він змусив себе мовчати, поки Круколап сам усього не скаже.

— Мені цей запах не давав спокою. Я пішов до гнізда Двоногів, щоби знову поговорити з котом, але він тоді саме був усередині. Я спробував поговорити з ним крізь вікно, але Двоніг мене відігнав.

— Якого кольору був той кіт? — Вогнесерд відчув на собі пильний погляд Піскошторми.

— Білого, — відповів Круколап. — Мав пухнасту білу шубку.

— Але… це ж на Хмаролапа схоже! — першою озвалась Яснолапка.

— Ви його знаєте? — нявкнув Круколап. — То все правильно? Він із Громового Клану?

Вогнесерд заледве розчув слова Круколапа. Хмаролап був у безпеці! Він почав намотувати кола, відчуваючи, як йому аж лапи зводить від щастя.

— З ним усе добре? Що він казав?

— Н-ну, — затнувся Круколап, вертячи головою, щоб не зводити погляду з Вогнесерда, який усе ходив колами. — Як я вже казав, він був геть розгублений.

— І не дивно. Хмаролап раніше не виходив за межі Громових угідь, — воєвода усе нетерплячіше бродив навколо Піскошторми та Яснолапки. — Він іще й біля Високих Каменів не бував. Звідки ж йому було знати, що він геть недалечко від дому?

Піскошторма кивнула, а Круколап додав:

— Тоді ясно, чому він був такий згорьований. Певно, думав…

— Згорьований? — Вогнесерд нараз зупинився. — Чому? Хмаролап був поранений?

— Ні, ні, — швиденько нявкнув Круколап. — Просто виглядав, як купка нещастя. Я думав, він трохи зрадіє, коли покажу йому дорогу до гнізда Двоногів, але це його не дуже втішило. Ось тому я, власне, і йшов до тебе.

Вогнесерд опустив погляд, не уявляючи, що й думати. Увесь цей час він переконував себе, що Хмаролап знайде щастя у новому житті, навіть якщо вони ніколи більше не побачать одне одного.

Круколап невпевнено кліпнув.

— Я правильно зробив, коли прийшов сюди? — нявкнув він. — Чи це… гм… Хмаролапа вигнали із Клану?

Вогнесерд понуро перехопив його погляд. Чорний котик важив життям, коли прийшов сюди, — він заслуговував бодай пояснення.

— Хмаролапа з лісу викрали Двоноги, — почав Громовий воєвода. — Він мій новак і племінник. Зник щось зо чверть повні тому. Я… я вже думав, що більше його не побачу.

Піскошторма запитально глянула на Вогнесерда.

— А чого це ти думаєш, що побачиш його? Він живе на землях Круколапа з Двоногами.

— То я піду і заберу його! — заявив Вогнесерд.

— Підеш і забереш? Нащо?

— Ти ж чула Круколапа. Хмаролап нещасний!

— А ти певен, що його треба рятувати?

— Тебе б не треба було? — заївся Вогнесерд.

— Мене б не довелося рятувати. Я нізащо не стала би підгодовуватися у Двоногів, — різко зауважила Піскошторма.

Круколап замалим не закашлявся, проте змовчав.

— Було б добре, якби він знову повернувся до новацького кубла, — втрутилась Яснолапка, проте Вогнесерд її навряд чи почув. Він повернувся до Піскошторми, люто наїжачивши карк.

— То ти вважаєш, що Хмаролап заслужив того, щоб назавжди зостатися у Двоногів, на самоті та в горі? Через те, що він просто по-дурному помилився?

Піскошторма роздратовано форкнула:

— Я не це кажу. Ти ж навіть не знаєш напевне, чи він захоче повернутися.

— Круколап каже, Хмаролап виглядав нещасним, — наполягав Вогнесерд.

Проте він і сам засумнівався. А якщо Хмаролап уже призвичаївся до життя кицюні?

— Круколап із ним говорив один-єдиний раз, — Піскошторма повернулась до чорного кота. — Хмаролап мав поганий вигляд, коли ти бачив його крізь вікно[4] Двоногів?

Круколап знервовано смикнув вусами.

— Важко сказати. Він їв.

Піскошторма миттю повернулась до Вогнесерда.

— У нього є дім, у нього є їжа, і ти досі думаєш, що його треба рятувати? Як щодо Клану? Ти їм потрібен. Хмаролап же, здається, в безпеці. Моя думка — залиш його там.

Вогнесерд витріщився на Піскошторму. Шерсть на її спині теж наїжачилась, а в очах сяяла рішучість. Воєвода, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг, збагнув, що його подруга таки має рацію. Чи може він зараз залишити Клан, бодай на трохи, коли Синьозірка така слабка, а усім Громовим котам загрожує Тигрокіготь? І все це заради новака, який уже встиг зарекомендувати себе лінивим і жадібним.

А все ж серце підказувало спробувати. Віра в те, що одного дня Хмаролап стане великим вояком, не давала йому спокою. Клан же зараз потребував якомога більше вояків.

— Я мушу піти, — просто нявкнув він.

— І що, коли ти приведеш Хмаролапа додому? — заперечила Піскошторма. — Він буде в безпеці?

Вогнесерд відчув, як спиною пробіг холодок. Чи міг він справді привести Хмаролапа додому лише для того, щоб його забив Тигрокіготь? І хоч Вогнесерда й мучила непевність, він усе одно знав, що належить зробити.

— Я повернусь до сонцепіку, — нявкнув воєвода. — Скажи Білоштормові, куди я пішов.

Піскошторма зненацька неабияк стривожилась.

— Ти підеш просто зараз?

— Треба, щоб Круколап мене туди відвів, то не просити ж його кілька днів покукати в лісі, — пояснив Вогнесерд. — Не тоді, коли десь тут блукає Тигрокіготь.

Круколапів хвіст зненацька став щіткою.

— Ти про що це? Блукає?

Піскошторма скорчила Вогнесердові гримасу.

— Ходімо, — нявкнув воєвода до чорного кота. — Я дорогою поясню. Що раніше вийдемо, то краще.

— Ти не підеш без мене, — сказала Піскошторма. — Це геть мишомізка ідея, але вам може знадобитися допомога, якщо ви налетите на Тигрокігтя чи Вітряний патруль!

Вогнесерда неабияк втішили слова Піскошторми. Він вдячно глянув на неї та повернувся до Яснолапки.

— Ти ж повернешся в табір та розповіси Білоштормові, куди ми пішли? — запитав воєвода новачку. — Круколапа він знає.

Яснолапка спершу стривожилась, проте швиденько відвела погляд і схилила голову.

— Звісно.

— Йди прямо додому і не витикайся, — наказав Вогнесерд, трохи переймаючись тим, що новачці доведеться піти самій.

— Я про себе подбаю, — щиро пообіцяла Яснолапка. Тоді повернулась і зникла у підліску.

Вогнесерд відкинув усю тривогу про неї і рушив крізь хащі. Піскошторма і Круколап йшли поруч із ним, і це нагадувало йому ті часи, коли вони полювали в юності ще з Круколапом та Сіросмугом. Але нерухомий ліс тиснув на нього, хутро ставало дибки в передчутті шляху, що лежав перед ними, і все ніяк не вдавалося позбутися думки, що цей шлях веде їх до катастрофи.

Трійко котів проминули Чотиридерево і полізли на Вітряні землі. Вогнесерд пригадав, що востаннє був тут із Синьозіркою. Зараз вони йшли тим само шляхом, через височини до ферм Двоногів, що лежали між Вітряними землями та Високими Скелями. Принаймні тепер не було вітру, який би відніс запахи Громових котів на торфовище. Повітря на височинах було таким сухим, що хутро, здавалося, похрускувало, тручись об галузки вересу.

Усі троє рушили стежкою, що пролягала якнайдалі від Вітряного табору. Зазвичай земля там була пругка і волога, але зараз вона вкрилась сухою кіркою, а прижухлий під палючим сонцем верес подекуди побурів.

— То що там сталося з Тигрокігтем? — не збавляючи ходу, порушив мовчанку Круколап.

Вогнесерд давно вже чекав нагоди розповісти другові, що з його старим мучителем нарешті покінчено. Проте у новинах про зраду та вигнання Тигрокігтя була тільки темрява. Тепер, коли від лап зрадника загинув Вітрогон, Вогнесерд розповідав цю історію з гіркотою й смутком на серці.

Круколап завмер на місці.

— Він убив Вітрогона?

Вогнесерд також спинився і скрушно кивнув.

— Зараз Тигрокіготь очолює банду волоцюг — він поклявся всіх нас убити.

— Але хто піде за таким провідником?

— Ну, дехто з них — старі друзяки Хвостолома, які пішли з ним у вигнання, коли його самого ми прогнали з Тіньового Клану, — Вогнесерд замовк, змушуючи себе пригадати деталі нещодавнього бою. — Але з ним були й інші коти, яких я раніше не бачив. Гадки не маю, звідки вони.

— Тож Тигрокіготь зараз сильний, як ніколи, — понуро нявкнув Круколап.

— Ні! — гукнув Вогнесерд. — Він тепер вигнанець, не вояк. У нього немає Клану. Зореклан точно не на боці Тигрокігтя, якщо той порушує вояцький правильник. За ним немає ні Клану, ні правильника, тож цей зрадник нізащо не здолає Громовий Клан.

Вогнесерд затих, збагнувши, що говорить так упевнено, як ніколи раніше. Піскошторма не зводила з нього гордого погляду.

— Сподіваюся, твоя правда, — нявкнув Круколап.

«Я теж», — подумав Вогнесерд. Тоді знову рушив уперед, примружуючи очі від яскравого сонця.

— Звісно ж, його правда, — впевнено сказала Піскошторма, рушаючи за воєводою.

Круколап наздогнав її.

— Що ж, я просто радий, що зараз живу осторонь цього всього.

Руда кицька поглянула на нього.

— Ти що, взагалі не сумуєш за Кланом? — у її голосі чулося звинувачення.

— Попервах сумував, — визнав Круколап. — Але зараз у мене новий дім, мені там подобається. Коли мені хочеться компанії — там є ще Ячмінь, мені цього вистачає. Краще вже так, ніж Тигрокіготь щодня.

Очі Піскошторми спалахнули.

— А як ти знаєш, що він не прийде за тобою до твого нового дому?

Круколап смикнувся.

— Тигрокіготь гадки не має, де ти є, — швиденько запевнив його Вогнесерд. Тоді застережливо зиркнув на Піскошторму. — Ходімо, треба забиратися з Вітряних угідь.

Троє котів побігли крізь хащі вересу надто швидко, щоб розмовляти. Вогнесерд уникнув зарості ялівцю, де вони із Синьозіркою натрапили на Багнокігтя, натомість наполіг зробити чималий гак відкритим торфовищем. На голому схилі не було жодного захисту від сонця, тож Вогнесерду почало здаватися, що його шубка наче палає. Нарешті, вони вийшли на схил, що вів до земель Двоногів. Під ними лежала долина, помережана стежками, поцяткована лужками та гніздами Двоногів, наче візерунчасте хутро мурого кота.

— Вітряні коти, певно, перечікують спеку у своєму таборі, — важко дихаючи, нявкнув Громовий воєвода, коли вони вже спускалися донизу. — Залишається сподіватись, що решта шляху буде так само легкою.

Коти добігли до смуги дерев, і Вогнесерд радо ступив у прохолодну тінь та гущавину знайомих лісових запахів. Високо над ними пронизливо голосили двоє канюків, звіддалік долинав гуркіт потвори Двоногів. Лапи боліли, спокушаючи прилягти і трохи відпочити, але бажання побачити Хмаролапа гнало вперед.

Піскошторма роззиралась навсібіч, її вуса тремтіли. Вогнесерд збагнув, що так далеко від Громових угідь вона досі відходила лише раз, коли ще новачкою супроводила Синьозірку до Місяцескелі. Таку мандрівку здійснювали всі коти, перш ніж стати вояками. Вогнесерд же бував тут уже кілька разів, не лише коли подорожував до Високих Скель, але й коли вони зі Сіросмугом допомагали Вітряному Кланові повернутися з вигнання на рідні землі. Але по-справжньому як удома на цій території почувався лише Круколап.

— Нічого тут тинятися, — застеріг чорний кіт. — Особливо зараз. Двоноги полюбляють ходити цими стежками зі своїми собаками.

Вогнесерд таки відчував запах собаки десь неподалік. Він прищулив вуха і тихенько рушив за Круколапом, який повів їх із лісосмуги.

Крізь огорожу чорний кіт протиснувся першим. Вогнесерд пропустив наперед Піскошторму, а тоді й собі проліз крізь дірку, що вже густо поросла листям. Він упізнав широкий шлях із червоної глини, який лежав на протилежному боці. Вони уже переходили його зі Сіросмугом, коли мандрували, щоб знайти Вітряний Клан. Круколап глянув у обидві сторони, тоді перебіг шлях та зник у гущавині живоплоту. Піскошторма глянула на Вогнесерда, і той підбадьорливо кивнув. Вона кинулася вперед, а воєвода побіг відразу за нею.

Потойбіч живоплоту високо над їхніми головами колосився ячмінь. Замість піти межею поля, Круколап рушив просто в гущавину тріскотливих стебел. Вогнесерд і Піскошторма прямували за ним, кваплячись, щоб не втратити з виду чорний хвіст, який маячив у хащах попереду. Вогнесерд трохи стривожився, збагнувши, що нізащо не вибереться звідси сам. Він геть утратив відчуття напрямку, бо ж бачив перед собою лише безкінечність золотавих стебел та смужку чистого блакитного неба над головою. Воєвода відчув неабияке полегшення, коли вони нарешті вийшли звідти та присіли відпочити під живоплотом на тому кінці поля. Друзі непогано впоралися. Сонце ще тільки-но почало заходити, а височини вже залишилися позаду.

Вогнесерд відчув, що живопліт пахне дуже знайомо.

— Твоя мітка? — озвався він до Круколапа.

— Тут починається моя земля, — роззирнувся навсібіч Круколап, наче показуючи, що весь цей обшир полів попереду — то його помешкання і мисливські угіддя.

— То Хмаролап десь тут неподалік? — запитала Піскошторма, обережно принюхуючись.

— На тому боці схилу є вимоїна, — відповів їй Круколап, показуючи напрямок носом. — Там і стоїть гніздо Двоногів.

Раптом Вогнесерд відчув, як хутро на спині стало дибки мовби саме собою. Що ж то за запах? Він завмер і роззявив рота, щоб запах досягнув нюхових залоз на піднебінні.

Позаду нього Круколап підняв носа, нашорошивши свої чорні вушка і нервово посмикуючи хвостом. Тоді широко розплющив очі.

— Собаки! — прошипів він.