Здіймається буря

Розділ 11

— Попелюшко! Що ти тут робиш? — воєвода повернувся до сірої кицьки. — Ти знала про це?

Між лапками Попелюшки лежала купка трав. Вона виклично підвела голову.

— Їм була потрібна моя допомога. У їхньому таборі не залишилося нічого, окрім самої хвороби.

— Тому вони одразу повернулися! — розлючено глянув на неї Вогнесерд. — Де ти їх знайшла?

— Біля Сонячних Скель. Я відчула запах хвороби, коли збирала вчора зілля. Вони шукали притулку, — пояснила Попелюшка.

— Тому ти привела їх сюди, — гаркнув воєвода. — Може, вони взагалі прийшли назад на наші землі, бо знали, що ти їх пожалієш.

Попелюшка непокоїлася за Тіньових котів, і це було видно, ще коли вони приходили до Громового табору.

— Ти думала, що зможеш їх лікувати і ніхто про це не дізнається? — він не міг повірити, що учениця медикицьки наразила себе і весь Клан на таку небезпеку.

Попелюшка сміливо зустрілася з ним очима.

— Не вдавай, ніби ти лихий на мене. Тобі ж так само їх шкода, — нагадала вона своєму колишньому виховникові. — Ти б теж не зміг їм відмовити вдруге!

Попелюшка вірила, що вчинила добре, і в її словах була правда. Вогнесерд не міг не співчувати хворим котам і почувався незручно через немилосердя, яке проявила Синьозірка.

— А Жовтоікла знає? — запитав він. Його злість миналася.

— Ні, не думаю, — відповіла новачка.

— Вони дуже хворі?

— Вже починають одужувати, — у голосі Попелюшки почулася нотка самовдоволення.

— Я все ще відчуваю хворобу, — підозріливо нявкнув воєвода.

— Ну, вони ж іще не зовсім здорові. Але невдовзі будуть.

Раптом із тіней позаду них озвався Дрібнохмар:

— Нам уже краще завдяки Попелюшці.

Вогнесерд зауважив, що голос Дрібнохмара лунав жвавіше, ніж тоді у Громовому таборі, й очі молодого вояка яскраво сяяли.

— Здається, їм справді краще, — визнав він, повертаючись до юної кицьки. — Як ти це зробила? Жовтоікла ж казала, що ця недуга смертельна.

— Мабуть, я знайшла правильні пропорції для суміші трав і ягід, — щасливо відповіла Попелюшка. Вогнесерд помітив, що її слова звучать так упевнено, як давно вже не звучали, і нарешті впізнав ту колись жваву й вольову новачку.

— Ти молодець!

Він інстинктивно замислився: «Як Синьозірка зустріне новини про те, що Громова кицька знайшла ліки від дивної недуги Тіньового Клану?» І раптом згадав, що Синьозірка вже не та провідниця, якою була раніше. Небезпечно розповідати їй, що Попелюшка переховує Тіньових котів на території Громового Клану. Глузд старої кішки був затьмарений нав’язливим страхом атаки.

Тіньові вояки не можуть тут залишатися. Вогнесерд боявся, що Синьозірка накаже вбити їх одразу ж, як дізнається про все.

— Пробач, Попелюшко, — похитав він головою. — Ці коти мусять піти геть. Їм самим небезпечно тут бути.

Кицька роздратовано смикнула хвостом.

— Вони ще надто хворі, щоб повертатися до свого табору. Може, я й можу їх вилікувати, але з мене поганий мисливець. Тіньові коти вже кілька днів нормально не їли.

— Я зараз для них щось упіймаю, — запропонував Вогнесерд. — Це достатньо їх підкріпить для дороги додому.

— Але що буде, коли ми повернемося? — пролунав голос Білогорлика з тіней.

Вогнесерд не міг на це відповісти, але не міг і ризикувати, щоб їхня хвороба перекинулася на Громовий табір. Що як патруль Тіньового Клану вирушить на пошуки своїх вояків на Громові землі?

— Я вас нагодую, але тоді вам доведеться піти, — повторив він.

Голос Дрібнохмара звучав хрипло й надірвано. Він намагався змусити себе сісти, і його лапи шкребли тверду землю.

— Будь ласка, не відсилай нас назад! Ночезір такий слабкий, ніби недуга забирає в нього щодня по життю. Більшість Клану думає, що він невдовзі помре.

Вогнесерд насупився.

— Гадаю, у нього ще багато життів у запасі.

— Ти просто не бачив, наскільки він хворий! — прокричав Білогорлик. — Увесь Клан наляканий. У нас нікому його замінити.

— Як щодо Попелюха, вашого воєводи? — запитав Вогнесерд.

Обоє Тіньових котів відвели погляди і промовчали. Це означало, що Попелюх уже помер? Чи він був надто старим для провідництва? Як і Ночезір, Попелюх був уже старійшиною, коли вигнали Хвостолома. Вогнесерд відчував, що співчуття перемагає його розсудливість.

— Гаразд, — із важким серцем зітхнув він. — Можете залишатися тут, поки не зміцнієте достатньо для подорожі.

— Дякую, Вогнесерде, — хрипло нявкнув Дрібнохмар. Його очі сяяли вдячністю.

Громовий воєвода схилив голову, усвідомлюючи, як важко для цих гордих Тіньових вояків визнавати свою залежність від іншого Клану. Він повернувся і покрокував повз Попелюшку, яка шепнула йому на вушко:

— Дякую, Вогнесерде. Я знала, що ти зрозумієш, — її погляд був сповнений жалю. — Я не могла залишити їх помирати. Навіть… навіть якщо вони з іншого Клану.

Вогнесерд знав, що в цю мить вона думала про Срібнострумку — Річкову королеву, яку їй не вдалося врятувати.

Вона з любов’ю лизнула його вухо.

— Ти справжня медикицька, — промуркотів він. — Ось чому Жовтоікла обрала тебе своєю новачкою.

Дуже швидко Вогнесерд упіймав дрозда і кролика для Тіньових котів — у цій частині лісу водилося багато живності. Він намагався не перейти випадково за кордон з Річковим Кланом, хоча встояти було важко. З їхнього боку здобиччю пахло сильніше, а Вогнесерд давненько вже не куштував водяної мишки. Та, зрештою, його задовольнив соковитий кролик, що пасся біля Сонячних Скель, і дрізд, який був надто заклопотаний розколюванням равлика, аби почути вкрадливі кроки мисливця.

Коли він повернувся, Попелюшка сиділа біля старого дуба, пережовувала ягоди і випльовувала м’якуш у суміш трав. Вогнесерд підштовхнув лапою здобич до печери, але сам не заходив. Сморід хвороби його відлякував.

Він поглянув, як працює Попелюшка, і раптом злякався і за неї. Вона ж, мабуть, багато разів заходила до печери.

— З тобою все добре? — тихо запитав Вогнесерд.

Попелюшка підвела погляд.

— Так, усе гаразд, — відповіла вона. — І я насправді рада, що ти дізнався про цих котів. Не люблю приховувати щось від Клану.

Кіт тривожно смикнув хвостом.

— Гадаю, нам варто про це ще помовчати, — сказав він.

Попелюшка примружила очі.

— Ти не збираєшся розповісти Синьозірці?

— Взагалі я би розповів… — вагаючись, почав було Вогнесерд.

— Але вона все ще не відійшла від історії з Тигрокігтем, — закінчила його думку Попелюшка.

Вогнесерд зітхнув.

— Іноді мені здається, що їй вже краще, та потім вона як скаже щось чи… — він замовк.

— Жовтоікла каже, що провідниці знадобиться багато часу, щоб оклигати, — нявкнула Попелюшка.

— То вона теж помітила?

— Якщо чесно, — сумовито пробурмотіла новачка, — то гадаю, це вже помітила більшість Клану.

— Що вони на це кажуть? — Вогнесерд не був певен, чи хоче почути відповідь.

— Синьозірка дуже довго була чудовою провідницею. Вони просто чекають, поки вона стане такою, як раніше.

Відповідь Попелюшки трохи заспокоїла Вогнесерда. Якщо Клан так думає, то їм слід довіритися. Звісно, Синьозірка одужає.

— Ти повертаєшся зі мною? — нявкнув він.

— Мені треба тут ще дещо закінчити.

Юна кицька підняла ще одну ягідку і почала її пережовувати.

Вогнесерд почувався бентежно, залишаючи Попелюшку саму з двома Тіньовими котами і таким смородом, який змушував його хутро ставати дибки. Він усе гадав, чи правильно вчинив, дозволивши їм лишитися.

Перш ніж зайти до Громового табору, воєвода всівся під пухнастим кущем і добре вмився. У нього аж очі свербіли від того смороду, яким несло від Тіньових котів. Він страшенно хотів би змити цей запах ковтком свіжої води зі струмка за лощовиною, але той уже давно пересох. Щоб знайти воду, треба йти назад до річки, але це надто довго. За цей час у Клані почнуть хвилюватися, куди він подівся. Доведеться пошукати Сіросмуга якогось іншого дня.

На виході з ялівцевого тунелю Вогнесерд наштовхнувся на Піскошторму.

— Ходив на лови? — спитала вона.

— Чесно кажучи, шукав Сіросмуга, — Вогнесерд вирішив не приховувати хоча б частину історії.

— Тоді, гадаю, ти не знаходив жодних слідів Хмаролапа, — нявкнула Піскошторма, яку явно мало хвилювало Вогнесердове зізнання.

— А він не в таборі?

— Твій новак сьогодні пішов на полювання.

Вогнесерд знав, що вона підозрює те саме, що й він: Хмаролап знову подався до Двоногів.

— Що мені робити?

— Чому б нам не піти пошукати Хмаролапа разом? — запропонувала Піскошторма. — Може, ми разом поговоримо із ним і змусимо задуматися.

Вогнесерд вдячно кивнув.

— Варто спробувати, — погодився він.

Друзі мовчки бігли через Високі Сосни. Вітру не було, і під їхніми лапами м’яко прогиналася глиця. Вогнесерд просувався вперед упевнено, адже ця дорога була йому так само добре знайома, як і шлях до Чотиридерева чи Сонячних Скель. Піскошторма була більш сторожка: вона мало не щомиті зупинялася і принюхувалася, щоб вловити якісь помітки.

Коли вони вийшли із соснового бору в гайок, Вогнесерд відчув, що тривога його подруги почала наростати. Він глянув на неї і побачив, як напружилися її плечі, коли попереду вигулькнули обриси гнізда Двоногів.

— Ти впевнений, що він пішов би цим шляхом? — прошепотіла войовниця, нервово озираючись. Раптом загавкав пес, і хутро Піскошторми стало дибки.

— Усе гаразд, цей пес не виходить із свого саду, — запевнив її Вогнесерд, почуваючись незручно через те, що знав про такі речі. Коли він лише прийшов до Клану, Піскошторма насміхалася з нього через його кицюняче походження. І хоча зараз вона вже цілком прийняла його як лісового кота, Вогнесерд при ній не надто охоче згадував про своє минуле.

— А Двоноги не виводять своїх собак сюди? — запитала киця.

— Іноді, — визнав Вогнесерд. — Але ми це точно помітимо заздалегідь. Собаки Двоногів не крадуться лісом, ти почуєш їх, та й сморід від них чути за сто лисячих хвостів.

Він сподівався, що жарт трохи заспокоїть Піскошторму, але вона все ще була напружена.

— Ходімо, я чую запах Хмаролапа, — кіт потерся щокою об стебло ожини. — Як гадаєш, він свіжий?

Піскошторма теж схилилася до куща.

— Так.

— Тоді ми знаємо напевне, куди він пішов.

Вогнесерд обійшов кущ ожини, відчуваючи полегшення хоча б від того, що слід не вів до саду Принцеси. Зараз він найменше хотів, аби Піскошторма зустрілася з його сестрою-кицюнею. Відколи Хмаролап з’явився у таборі, весь Клан знав, що Вогнесерд навідується до неї, але ніхто й не підозрював, наскільки він був прив’язаний до Принцеси — і не треба, щоб вони дізналися. Краще, щоб усі коти були впевнені, що його серце цілком належить Кланові, незважаючи на дружбу із сестрою.

Коли вони з Піскоштормою наблизилися до живоплоту, через який ще вчора перелазив Хмаролап, у Вогнесерда з’явилося недобре передчуття. Тут були якісь нові запахи, не лише Хмаролапа. Щось змінилося. Він повів Піскошторму до берези, і вона легко скочила за ним на гілку. Її вуса смикалися, коли киця принюхувалася до повітря.

Воєвода поглянув у гніздо Двоногів крізь вікно. Усередині було незвично темно й порожньо. Раптом гримнули двері, й Вогнесерд аж підскочив. Він починав хвилюватися.

— Що це? — знервовано запитала Піскошторма.

— Тут діється щось дивне. Гніздо порожнє. Стій на місці, — наказав він. — Я йду погляну ближче.

Кіт прокрадався крізь садок. Наблизившись до дверей гнізда, він раптом почув позаду кроки. Це була Піскошторма. Вона виглядала насторожено, але рішуче. Вогнесерд кивнув, мовчки погодившись на те, щоб подруга йшла з ним, а тоді розвернувся і далі попрямував до дверей.

Зненацька десь заревіла потвора. Вогнесерд прожогом кинувся на одну з доріжок, що оточували гніздо. Його хутро настовбурчилося від страху, але він продовжував іти аж до кінця стежки. Зайшовши у тінь, кіт почав спостерігати за гніздом Двоногів.

Поруч із ним важко дихала Піскошторма, її хутро терлося об його бік.

— Глянь, — шепнув він. Гігантська потвора, майже як гніздо Двоногів, стояла на Громошляхові. З її нутра виривався оглушливий рев.

Обоє котів здригнулися, коли гримнули ще одні двері неподалік від них. Вогнесерд побачив Двонога, який ішов до потвори. Він ніс у руці кубельце, звите з тонких сухих галузок. Через грубу сітку з одного боку кубельця можна було побачити біле хутро. Вогнесерд придивився краще, і раптом його серце впало: за сіткою він упізнав обличчя, сповнене жаху.

Це Хмаролап!