Здіймається буря

Розділ 17

Вогнесерд важко подибав назад на Громошлях. Сморід Тигрокігтя та волоцюг досі важко висів у повітрі, проте не чутно було вже нічого, крім пташиних пісень та шепотіння леготу серед листя. Серед цього спокою після битви він гостро відчував запахи Тіньового Клану. Чи були тут іще Тіньові коти, крім Білогорлика, серед волоцюг? Невже пошесть у Тіньовому таборі лютувала настільки, що вояки добровільно йшли у вигнання та долучалися до банди Тигрокігтя з міркувань безпеки? Хоча, можливо, запахи просто занесло з Тіньових угідь потойбіч Громошляху.

Вогнесерд поглянув на Громошлях, на тіло чорно-білого вояка. Якщо Білогорлик і доєднався до волоцюг через хворобу у Клані, це все ж не пояснювало вираз жаху на його обличчі перед смертю. Чого б то Білогорликові лякатися Тигрокігтя, якщо цей смугань був його провідником? Відчуваючи докори сумління, Вогнесерд раптом подумав, що, можливо, Білогорлик наткнувся на тіло Вітрогона геть випадково, вже після того, як Тигрокіготь напав на Громовий патруль. Але що він взагалі робив на Громових землях? Де був Дрібнохмар? Надто багато запитань, і жодної задовільної відповіді.

Одне Вогнесерд знав точно: він не міг полишити Білогорлика тут, на Громошляху, щоб його тіло нівечили потвори. Зараз було тихо, тож воєвода вийшов на середину і зубами взяв мертвого кота за карк. Він обережно відтягнув тіло на моріжок, сподіваючись, що побратими загиблого невдовзі знайдуть його та гідно поховають. Що б там Білогорлик не накоїв, тепер Зореклан йому суддя.

Коли Вогнесерд увійшов до залитого місячним сяйвом табору Громового Клану, тіло Вітрогона вже лежало посеред терену. Вояк виглядав цілком мирно, лежав там, простягнувшись, начебто спав. Синьозірка міряла кроками землю поруч із його тілом, похитуючи своєю великою головою з боку на бік.

Решта Клану трималася віддалік, у тінях осторонь галявини. Повітря повнилось горем. Коти безмовно походжали попід деревами, стривожено позираючи на провідницю, яка бродила туди-сюди, тихесенько щось мурмочучи. Вона й не намагалась опанувати своє горе, як колись. Вогнесерд пригадав, як тихо Синьозірка оплакала старого друга та воєводу, Левосерда, багато повень тому. Зараз вона не виказувала ні крихти тієї мовчазної гідності.

Вогнесерд відчував, як Клан спостерігає за ним і провідницею. Синьозірка підвела очі, воєвода зустрів її погляд і стривожився, побачивши там страх і шок.

— Вони кажуть, це Тигрокіготь зробив, — крекнула вона.

— То міг бути один із його волоцюг.

— Скільки їх?

— Я не знаю, — визнав Вогнесерд, адже неможливо було їх рахувати посеред бою. — Багато.

Синьозірка знову почала хитати головою, але він розумів, що провідниця має знати всю правду, хотіла вона цього чи ні.

— Тигрокіготь хоче помститися Громовому Кланові, — доповів воєвода. — Він сказав мені, що вбиватиме наших вояків одного за одним.

Позаду нього весь Клан перелякано завив. Вогнесерд не зважав на них, зосередившись на Синьозірці. Він відчував, як його серце тріпоче, ніби спіймана пташка, і все благав Зореклан дати йому наснаги впоратися з цією новоявленою загрозою. Поступово Громові коти затихли, а воєвода чекав разом із ними, поки заговорить Синьозірка. Віддалік, злетівши з гілки дерева, скрикнула сова.

Синьозірка підняла голову.

— Він лише моєї смерті хоче, — промурмотіла вона так тихо, що тільки Вогнесерд її почув. — Заради Клану…

— Ні! — кинув Вогнесерд, урвавши її. Невже Синьозірка справді збиралася здатися Тигрокігтю? — Він цілому Кланові хоче помститися, не тільки тобі!

Провідниця понурила голову.

— Така мерзенна зрада! — прошипіла вона. — Як я могла не розгледіти цю зраду, ще коли він жив серед нас? Яка ж я була дурна! — Синьозірка похитала головою, заплющивши очі. — Мишоголова дурепа.

Вогнесерд відчув, як у нього затремтіли лапи. Синьозірка, здається, серйозно налаштувалася займатись самокатуванням, перекинувши на себе всю відповідальність за крутійство Тигрокігтя. Воєводі стало недобре, коли він збагнув, що тепер йому доведеться взяти на себе відповідальність за Клан.

— Віднині маємо бути певні, що табір надійно захищено вдень і вночі. Довгохвосте, — поглянув він на смугастого вояка, — ти стійкуватимеш до місяцепіку. — Тоді повернувся до Морозошубки. — Далі стійкуватимеш ти. — Обоє котів кивнули, і Вогнесерд схилився до тіла Вітрогона. — Мишошубка з Орлякошубом поховають Вітрогона перед світанком. Доти біля нього стійкуватиме Синьозірка, — тут він перевів погляд на провідницю, яка втупилась у землю, сподіваючись, що вона його почула.

— Я буду з нею, — нявкнув Білошторм. Білий вояк проштовхався крізь юрбу і сів побіля провідниці, притулившись до неї.

Один по одному коти Клану підходили до полеглого побратима, вшановуючи його. Верболоза вислизнула з ясел і лагідно торкнулась покійника мордочкою, шепочучи слова прощання. За нею рушила Злотоквітка, кивнувши кошенятам, щоб не підходили. Вогнесерд обімлів від недоброго передчуття, коли темно-смугасте кошенятко зацікавлено рушило вслід за мамою. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що це кошеня, хай безневинне, підігрівало у Клані загрозу, що ніс Тигрокіготь. Вогнесерд відігнав ці думки, спостерігаючи, як Злотоквітка лагідно вилизує щоку Вітрогона. Він повинен вірити в неї та у Клан, щоб кошеня стало кращим вояком, ніж був його батько.

Коли Злотоквітка попрямувала геть, наперед вийшов Вогнесерд і схилився, щоб вилизати тьмаву шубку Вітрогона.

— Я за тебе помщусь, — пообіцяв він.

Уже відійшовши, воєвода помітив постать, що виступила з тіні Високого Каменя. То був Темносмуг. Вогнесерд спостерігав, як очі вояка перебігають із Вітрогона на Синьозірку й назад, ті очі палали, проте не страхом чи скорботою, а невситимою цікавістю.

Стривожений, Вогнесерд рушив до єдиного місця, де точно міг знайти спокій. Він пройшов крізь папороті до кубла Жовтоіклої, відчуваючи, як укуси та подряпини починають допікати сильніше — так само, як гострі шпичаки сумнівів, що терзали його думки.

Шиполап сидів на втоптаній галяві. Біля нього схилилися Попелюшка та Жовтоікла, оглядаючи передню лапу новака. Молода кицька саме зняла з рани клубочок павутиння, аж Шиполап від цього скривився.

— Досі кровить, — доповіла новачка.

— А мало б уже перестати, — крекнула Жовтоікла. — Ранку треба добре просушити, перш ніж туди потрапить якась інфекція.

Попелюшка примружилась.

— Є ті хвощові стебла, що я вчора назбирала. Може, видушити з них трошки соку на павутиння, перш ніж прикладати його до лапи? Це спинить кровотечу.

Жовтоікла гучно замуркотіла.

— Правильно думаєш.

Стара медикиця нараз повернулась і поквапилась до свого кубла, Попелюшка ж тим часом притискала Шиполапову рану своєю лапкою. Раптом вона запримітила воєводу, що стояв на вході.

— Вогнесерде! — нявкнула новачка. У її блакитних очах зненацька зринула турбота. — 3 тобою все добре?

— Кілька подряпин та один-два укуси, — відповів Вогнесерд, підходячи до них.

— Я чув, що на нас напали волоцюги, — нявкнув Шиполап, повертаючи голову до воєводи. — І з ними був Тигрокіготь. Це правда?

— Це правда, — понуро сказав Вогнесерд.

Попелюшка глянула на свого колишнього виховника, а тоді штурхнула лапу новака.

— Ось, прикуси поки.

— Я? — здивовано нявкнув Шиполап.

— Це ж твоя лапа! Швидко, бо доведеться назвати тебе Безлапом.

Молодий котик підняв лапу трішки вище й обережно стиснув щелепи довкола рани.

— Синьозірці не слід було виганяти Тигрокігтя з Клану, — тихенько нявкнула Попелюшка до Вогнесерда. — Треба було його принагідно вбити.

Кіт похитав головою.

— Вона б не змогла холоднокровно його забити. Сама знаєш.

Попелюшка не заперечила.

— Чому ж він повернувся? І як міг убити вояка, з яким колись бився поруч?

— Тигрокіготь сказав мені, що вб’є стількох, скількох зможе, — понуро нявкнув Вогнесерд.

Шиполап нявкнув, а вуса Попелюшки здригнулись від шоку.

— Але чому? — запитала сіра киця.

Вогнесерд відчув, як у ньому закипає гнів.

— Бо Громовий Клан не дав йому бажаного.

— А чого ж він бажав?

— Бути провідником, — відповів Вогнесерд.

— Ну, він провідником однак би не став. Навряд чи Клан його шалено полюбить, якщо він так і нападатиме на патрулі.

Вогнесерд аж завагався, піддавшись упевненості Попелюшки. Синьозірка ж така слабка. Кому вистачить духу замінити провідницю, якщо вона… Вогнесерд здригнувся. Він знав, що весь Клан тремтить перед цим величезним котом та його волоцюгами. Громові коти, може, радше приймуть Тигрокігтя собі за провідника, ніж дозволять Кланові зазнати поразки у битві з ним.

— Ти в це справді віриш? — з притиском запитав Вогнесерд у Попелюшки.

Котів наполохав шурхіт кроків Жовтоіклої, яка повернулася з кубла, і всі троє озирнулись. У зубах стара кицька тримала клубок павутиння. Підійшовши, вона поклала його біля Попелюшки і нявкнула:

— Вірить у що?

— Що Тигрокіготь ніколи не стане провідником Клану, — пояснила новачка.

Очі Жовтоіклої спохмурніли, кілька довгих митей вона не озивалася. Нарешті нявкнула:

— Гадаю, що в Тигрокігтя достатньо амбіцій, щоб стати тим, ким він тільки забажає.