Здіймається буря

Розділ 25

Вогнесерд поклав кошеня Крапохвістки до лап Білоштормові й повернувся до Клану.

— Тут достатньо мілко, щоби більшість шляху пройти вбрід, — крикнув він. — Мілкіше, ніж зазвичай. В одному місці посередині доведеться пробиратись уплав, але ви зможете.

Усі коти втупилися в нього нажаханими очима.

— Ви повинні мені довіряти! — казав воєвода.

Білошторм одну довжелезну мить дивився в очі Вогнесердові, а тоді спокійно кивнув. Він підняв кошеня Крапохвістки та побрів углиб, аж поки по самий живіт не зайшов у темну воду. Кіт махнув хвостом, даючи знак іншим іти за ним.

Вогнесерд відчув знайомий запах, коли його плече черкнула м’якенька руда шубка. Він зустрівся з м’яким зеленим поглядом Піскошторми.

— Думаєш, це безпечно? — промурмотіла вона, показуючи на бистрину.

— Я обіцяю, — відповів Вогнесерд, понад усе бажаючи опинитись деінде, далеко від цього берега.

Він лагідно підморгнув войовниці, намагаючись її втішити, хоча насправді понад усе бажав заритись носом у її шубку і сховатись, аж поки не закінчиться це жахіття.

Піскошторма кивнула, мовби читаючи його думки. Тоді промчала мілководдям і кинулась у глибоку центральну протоку, а водномить збрижені води осяяла блискавиця. Вогнесердові замалим світ не померк, коли киця втратила опертя на підводному камінні та зникла під водою. Кров у вухах стугоніла незгірш від грому, поки він чекав, коли вона з’явиться.

Раптом Піскошторма випірнула, відкашлюючись і молотячи по воді лапами, але все ж неухильно пливла до цілі. Вона заледве вибралась на той берег, її шубка потемніла, просякла водою й щільно обліпила тіло, але кішка не зважала на це й озвалася до побратимів:

— Просто перебирайте лапами, і все буде добре!

Вогнесерд пишався своєю войовницею. Він дивився на її гнучку постать, що силуетом вимальовувалася на тлі дерев протилежного берега, і заледве стримувався, щоб не кинутись у бистрину і не поплисти до неї. Але йому ще належало простежити, як переберуться усі інші коти.

Порохошуб і Хмаролап потягли тіло Плямошкура до берега. Порохошуб глянув на тіло, тоді — на протилежний берег. Неможливо переправити туди мертвого кота, тим паче що й одному йому перебратися буде нелегко.

Вогнесерд підійшов до вояка.

— Залиш Плямошкура, — промурмотів він, хоч від самої думки про те, щоб залишити старійшину на березі, його серце розривалося. — Ми повернемось і поховаємо його, коли пройде вогонь.

Порохошуб кивнув і разом із Хмаролапом увійшов до річки. Новака було не впізнати за розводами кіптяви на білосніжному хутрі. Вогнесерд носом торкнувся боку молодого котика, коли той проходив повз, сподіваючись підбадьорити його.

Підвівши голову, воєвода побачив Дрібновуха, що нерішуче переминався з лапи на лапу. На протилежному березі Піскошторма стояла у воді по живіт, допомагаючи котам вибратись на сухе. Вона підбадьорливо гукнула старого сірого кота, але Дрібновух позадкував, коли небеса розітнув новий спалах блискавиці. Вогнесерд кинувся до старійшини, схопив за карк і потягнув до води. Кіт завищав і заборсався, воєвода з усіх сил намагався тримати його голову над поверхнею води. Після жару полум’я вода здавалася крижаною, Вогнесерд заледве міг дихати, але плив уперед, добре пригадуючи, як легко Сіросмуг долав цю річку.

Раптом бистрина підхопила їх із Дрібновухом та понесла геть. Вогнесерд замолотив лапами, відчуваючи, як у грудях здіймається паніка. Повз нього поволі проплив пологий берег, натомість попереду завидніла крута земляна стіна. Як же йому там вилізти, та ще й із Дрібновухом? Старий кіт уже й не опирався, мертвим багажем повиснувши у щелепах воєводи. Лише уривчасте дихання підказувало, що він досі живий. Вогнесерд заборсався, намагаючись піймати струмину і тримати мордочку старійшини над водою.

Без жодного попередження з берега вигулькнула чиясь голова і потягла Дрібновуха на себе. То була Леопардошубка, Річкова воєвода! Трохи пововтузившись у багнюці, вона витягла Дрібновуха з води, поклала на землю й знову сягнула по Вогнесерда. Він відчув, як її гострі зуби впиваються в карк, поки кішка тягла його на слизький берег. Коли його лапи торкнулися твердої землі, Вогнесерд полегшено видихнув.

— Це всі? — запитала Леопардошубка.

Вогнесерд роззирнувся. Річкові коти походжали поміж Громових, які вилазили на берег, обтрушувалися і всідалися сохнути на камінні. Він помітив там і Сіросмуга.

— Н-наче так, — затнувся Вогнесерд. Він бачив Синьозірку, що лежала під вербовим гіллям. Тепер, коли промокле хутро щільно обліпило її кощаві боки, вона здавалась особливо маленькою й вразливою.

— А з ним що? — Леопардошубка носом показала на непорушне чорно-біле тіло на протилежному березі.

Вогнесерд озирнувся. Папороть на тому боці вже палала, жбурляючи у воду іскри й освітлюючи дерева.

— Він мертвий, — прошепотів кіт.

Без жодного слова Леопардошубка сковзнула в річку і попливла до протилежного берега. Її золотаве хутро поблискувало в полум’ї вогню: вона вхопила тіло Плямошкура і негайно кинулась назад, впевнено збурюючи чорну воду передніми лапами. Над головою знову гахнув грім, від якого Вогнесерд аж здригнувся, проте Річкова воєвода не спинялася.

— Вогнесерде! — Сіросмуг підбіг і міцно притиснувся до старого друга. — Усе гаразд?

Рудий кіт, геть заморочений, кивнув, а Леопардошубка тим часом поклала тіло Плямошкура до його ніг і нявкнула:

— Ходімо. Поховаємо його в таборі.

— У… Річковому таборі?

— Ну, хіба що ви захочете повернутись до себе, — холодно відповіла гонорова киця.

Тоді повернулась і пішла угору схилом, геть від ріки та вогню. Громові коти поволі підводилися і йшли слідом, а крізь листяне шатро над головами вже почали падати перші краплі дощу. Вогнесерд смикнув вухом. Чи не запізно для охопленого полум’ям лісу почався цей дощ? Виснажений, він спостерігав, як Сіросмуг легко підняв обважніле тіло Плямошкура своїми сильними щелепами. Дощ тим часом припустив сильніше, зрошуючи ліс, а Вогнесерд ішов із іншими котами, сковзаючи на гладенькому камінні.

Річкова воєвода вела понурий, забрьоханий гурт крізь комиші, якими поріс берег, аж поки попереду не завиднів острів. У будь-яку іншу пору його б оточувала вода, зараз же стежка до нього ледь поблискувала вологою свіжого дощу.

Вогнесерд упізнав це місце. Коли він був тут уперше, острів оточувала крига. Рогіз тоді гостряками випинався з-під замерзлої води, а зараз буйно ріс розлогими купинами. Серед його прижухлих стебел височіли сріблясті верби. Дощ каскадами стікав із їхніх тендітних, прихилених галузочок на піщаний ґрунт.

Леопардошубка йшла вузенькою стежинкою поміж стін рогози — на острів. Там також пахло димом, але гуготіння вогню притихло. Вогнесерд розбирав навіть звуки краплин дощу, які плюскотіли поверхнею води поміж комишів.

Кривозір стояв на галявині посеред острова, наїжачивши шерсть на плечах. Вогнесерд помітив, що Річковий провідник підозріливо поглядає на Сіросмуга, спостерігаючи, як до їхнього табору входить Громовий Клан. Але Леопардошубка підійшла до світло-брунатного смуганя і пояснила:

— Вони тікали від вогню.

— Річковий Клан у безпеці? — негайно запитав Кривозір.

— Вогонь не перейде річку, — відповіла воєвода. — Надто ж тепер, коли змінився вітер.

Вогнесерд принюхався до повітря. Леопардошубка мала рацію: вітер таки змінився. Буря прийшла зі свіжим вітром. Цей вітер куйовдив промокле хутро, і Вогнесерд відчував, як яснішає у нього в голові. Коли він роззирнувся в пошуках Синьозірки, з вусів злетіло кілька крапель води. Громовий воєвода знав, що їй належить офіційно привітати Кривозора, але провідниця стояла серед котів свого Клану, похиливши голову і заплющивши очі.

Вогнесерд відчув, як у животі замлоїла тривога. Громовий Клан не міг допустити того, щоб Річкові коти побачили, наскільки слабка їхня провідниця. Він швидко став на її місце.

— Леопардошубка та її патруль виказали величезну доброту і хоробрість, допомігши нам утекти від вогню, — нявкнув Вогнесерд, низенько схиливши голову перед Кривозором.

Над котами у нічному небі й далі палахкотіли блискавки, а віддалік гуркотів грім, гублячи свої розкотисті звуки за лісом.

— Леопардошубка добре зробила, допомігши вам. Усі Клани бояться вогню, — відповів Річковий провідник.

— Наш табір згорів, а угіддя ще й досі горять, — провадив Вогнесерд, змахуючи повіками дощ, який заливав очі. — Нам нікуди йти.

Він знав, що у них немає іншого вибору, окрім як віддатись на милість Річкового провідника.

Кривозір примружився і замислився. Вогнесерд відчув нервове поколювання в лапах. Та не підозрює ж Річковий провідник, що ця групка побитих котів може бути їм загрозою? Нарешті Кривозір озвався:

— Можете залишатися, поки вам не стане безпечно повернутися.

Вогнесерд полегшено видихнув.

— Дякую, — нявкнув він, заплющивши очі.

— Ви хочете, щоб ми поховали вашого старійшину? — запропонувала Леопардошубка.

— Ви дуже щедрі, але хай краще Плямошкура поховає його власний Клан, — відповів Вогнесерд.

Старий вояк не знайде спочинку на своїх угіддях, тож Громовий воєвода розумів, що його побратими захочуть самі вирядити Плямошкура в останню путь до Зоряного Клану.

— Добре, — нявкнула Леопардошубка. — Я винесу його тіло з табору, щоб ваші старійшини його поховали. — Вогнесерд вдячно кивнув, а Річкова воєвода вже вела далі: — І попрошу Багношуба допомогти вашій медикиці.

Ряба войовниця оглянула промоклих і перемерзлих котів. Тоді примружилась, побачивши зіщулену фігурку Громової провідниці.

— Синьозірка поранена?

— Дим їй дуже зашкодив, — обережно відповів Вогнесерд. — А вона пішла одною з останніх. Пробач, я мушу приглянути за Кланом.

Він підвівся і побрів туди, де пліч-о-пліч сиділи Хмаролап і Дрібновух.

— Почуваєтесь на силі поховати Плямошкура?

— Я так, — відповів Хмаролап. — Але Дрібновух, думаю…

— Достатньо живий, щоби поховати свого старого побратима, — гаркнув Дрібновух, його голос наче аж просякнув димом.

— Я попрошу Порохошуба, хай вам допоможе, — сказав їм Вогнесерд.

Слідом за Попелюшкою поміж вояків Громового Клану походжав світло-брунатний котик. У роті в нього був клубок трав, який він поклав на вогку землю, коли Громова новачка спинилась біля Верболози та її кошенят. Дрібні кошенята жалібно нявчали, але відмовлялись пити, коли мама притискала їх до свого живота.

Вогнесерд похапцем підбіг до них.

— З малими все добре?

Попелюшка кивнула.

Багношуб запропонував дати їм меду, щоб пом’якшити горло. З ними все буде добре, просто дим не пішов їм на користь.

Брунатний котик, що стояв біля неї, нявкнув до Верболози:

— Як гадаєш, вони зможуть з’їсти трішки меду? — сіра королева кивнула і вдячно подивилась на Річкового медикота, який підняв із землі клапоть моху, обмащений липкою, золотавою рідиною. Вона замуркотіла, спостерігаючи, як її малята лижуть мед — спершу сором’язливо, тоді жадібно, вподобавши солодке.

Вогнесерд рушив геть. Попелюшка все тримала під контролем. Воєвода знайшов собі затишний куточок на узліссі та й сів умиватися. Обсмалена шубка, коли він уперше провів по ній язиком, смакувала просто гидезно. Усе тіло нило і стогнало від утоми, але кіт умивався далі. Він хотів змити із себе всі сліди диму, перш ніж відпочити.

Закінчивши, Вогнесерд роззирнувся табором. Річкові коти порозбігалися від дощу по своїх кублах, зоставивши Громових сидіти групками по краях терену, під стіною комишів, і шукати бодай якогось прихистку від дощу, який невпинно густішав. Воєвода бачив, як Сіросмуг темною постаттю походжає поміж своїх колишніх побратимів, утішаючи їх лагідним нявчанням. Попелюшка вже закінчила піклуватися про котів і зараз лежала клубочком, ущент виснажена, біля Зололапа. Вогнесерд саме розрізняв у півтемряві блідо-рудий бік Піскошторми, який здіймався й опадав поруч зі срібно-смугастою спиною Довгохвоста. Синьозірка спала поруч із Білоштормом.

Вогнесерд поклав мордочку на передні лапи, слухаючи, як дощ лопотить по вже багнистій галявині. Щойно його очі заплющились, як у голові зринув образ нажаханого лиця Жовтоіклої. Серце застукотіло, але виснаження взяло своє, тож він, зрештою, піддався сну.