Здіймається буря

Розділ 28

Вогнесерд лагідно закрив очі Жовтоіклої та опустив голову на її плече, відчуваючи, як із тіла виходить тепло.

Він не знав, скільки часу отак пролежав, слухаючи, як його серце самотньо б’ється у порожній печері. На мить коту здалося, що він відчуває запах Плямолистки, занесений до кубла прохолодним вітерцем. Вона прийшла провести Жовтоіклу до Зореклану? Вогнесерд пустив у себе цю заспокійливу думку і відчув, що провалюється у сон.

— З нами вона буде в безпеці, — почувся лагідний нявкіт Плямолистки. Вогнесерд різко підняв голову і роззирнувся.

— Вогнесерде? — озвався від входу Сіросмуг. Воєвода змусив себе сісти.

— Я поховав Куцохвоста, — нявкнув сірий вояк.

— Жовтоікла померла, — сказав Вогнесерд. Його безбарвний голос відлунив він кам’яних стін. — Вона була жива, коли я її знайшов, але померла.

— Вона щось казала?

Вогнесерд заплющив очі. Він нізащо не відкрив би трагічну таємницю Жовтоіклої жодному коту, навіть своєму старому другові.

— Лише… що вдячна Синьозірці за те, що та дозволила їй жити у Громовому Клані.

Сіросмуг зайшов до печери і заходився вилизувати щоку медикиці.

— Коли я йшов, то аж ніяк не думав, що ніколи більше з нею не заговорю, — скорботно промурмотів він. — Поховаємо Жовтоіклу?

— Ні, — твердо нявкнув Вогнесерд, відчуваючи раптом незбагненну ясність. У голові відлунили слова Плямолистки: «З нами вона буде в безпеці». — Жовтоікла була не тільки медикішкою, а ще й войовницею. Я чатуватиму біля неї, а на світанку ми її поховаємо.

— Але ж нам треба повернутися до Річкового табору і розповісти, що сталося, — нагадав йому Сіросмуг.

— Тоді я прийду вже увечері — чувати, — відповів Вогнесерд.

Назад крізь спустошений ліс двоє друзів ішли мовчки. Поки вони дісталися до Річкового табору, сіре пообіднє світло вже почало пригасати. Коти групками лежали по краях галявини, ділячись язиками після вечері. Громові побратими збились у відокремлену купку. Щойно Вогнесерд і Сіросмуг з’явилися на терені, Попелюшка підвелась і пошкандибала до них.

Синьозірка встала зі свого місця коло Білошторма. Вона промчала повз Попелюшку і першою добігла до прибулих вояків. В очах провідниці сяяла надія.

— Ви знайшли Жовтоіклу і Куцохвоста?

Вогнесерд побачив, як Попелюшка аж сахнулася, прищуливши вуха, прагнучи цих новин так само відчайдушно, як і Синьозірка.

— Обоє мертві, — сказав він їм.

І ось новий біль прохромив серце воєводи, коли він побачив, як похитнулась Попелюшка. Маленька киця невпевнено позадкувала, очі їй наче заволокло туманом. Він хотів підійти, але перед ним стояла Синьозірка. В очах Громової провідниці не було болю. Її погляд був твердий і холодний, аж Вогнесерд відчув, як спиною пробіг мороз.

— Плямолистка казала, що вогонь порятує Клан! — прошипіла вона. — Але він нас знищив.

— Ні, — почав було Вогнесерд, проте не зміг підібрати слів, щоби втішити провідницю.

Він перевів погляд на Попелюшку, яка позадкувала до решти котів. До неї поквапилась Піскошторма і притиснулась до новачки, підтримуючи її тільце. Вогнесерд знову подивився на Синьозірку, аж похолонувши від незворушного виразу її обличчя.

— Сьогодні Громовий Клан повернеться додому, — крижаним тоном оголосила вона.

— Але ж ліс порожній. Табір зруйновано! — заперечив Сіросмуг.

— Байдуже. Тут ми чужинці. Маємо повернутись на наші рідні землі, — кинула Синьозірка.

— Тоді я вас проведу, — запропонував сірий вояк.

Вогнесерд глянув на свого друга і раптом збагнув значення цієї туги в його очах. Сіросмуг хотів повернутись додому. Це усвідомлення здійнялося в мозку Вогнесерда метеором, який зненацька освітлює нічне небо. Воєвода очікувально глянув на провідницю. Вона, звісно, теж відчула Сіросмугове бажання повернутись до Клану?

— І чому б нам був потрібен супровід? — примружившись, запитала Синьозірка.

— Я міг би допомогти вам відбудувати табір, — непевно запропонував Сіросмуг. — Може, на трохи зостатися, — він зіщулився, коли Синьозірка люто зиркнула на нього.

— Ти хочеш сказати, що намірився повернутись до Громового Клану? — кинула вона. — Ну, не вийде!

Вогнесерд лише мовчки витріщився на провідницю.

— Ти вирішив бути відданим своїм кошенятам, а не Клану, — огризнулась Синьозірка. — От і живи тепер зі своїм вибором.

Сіросмуг здригнувся. Вогнесерд недовірливо глянув на стару провідницю, а та повернулась і оголосила перед цілим Кланом:

— Готуйтесь вирушати. Ми повертаємось додому!

Громові коти негайно підвелися, проте Вогнесерд відчував лише розчарування і злість, спостерігаючи, як Синьозірка збирає навколо себе Клан.

Погляд провідниці був сфокусований на точці далеко за іншими котами, десь на самому краю галявини. Там стояли Мрячконіжка і Каменешуб, спостерігаючи за Громовим Кланом. Вогнесерд бачив горе в очах Синьозірки, яка дивилась на своїх дорослих кошенят. Стара кішка знала, як воно — розриватися між ріднею й Кланом. Одного разу провідниця обрала відданість Клану, а не кошенятам, і цей вибір заподіяв їй такого болю, якого вона навіть ворогу не могла побажати.

Наче прозрівши, Вогнесерд, здається, збагнув її реакцію на прохання Сіросмуга. Вона злилась не на сірого вояка, а на себе саму. Синьозірка й досі шкодувала, що покинула своїх дітей. І вона, принаймні якась частина її, намагалася впевнитись, що Сіросмуг не повторить тієї ж помилки.

Громові коти знервовано кружляли в сутінках, що все густішали над ними, але провідниця ще рушила до Кривозора.

Вогнесерд повернувся і лизнув плече Сіросмуга.

— У Синьозірки є свої причини казати все це, — промурмотів він. — Зараз вона дуже страждає, але отямиться. Можливо, тоді ти зможеш повернутись додому.

Сіросмуг підвів очі та з надією глянув на друга.

— Гадаєш?

— Так, — відповів Вогнесерд, молячись Зореклану, щоб це виявилось правдою.

Тоді воєвода кинувся за Синьозіркою й наздогнав її саме вчасно, щоб почути, як Громова провідниця офіційно дякує Кривозору за щедрість Річкового Клану. Позаду них стояла Леопардошубка, холодно зорячи на Громових котів.

— Громовий Клан у боргу перед вами, — нявкнула Синьозірка, схиливши голову.

Вогнесерд побачив, як Леопардошубка на цих словах примружилась, блиснувши своїми смарагдовими очима. У лапах закололо від недоброго передчуття. «Якої винагороди вимагатиме Річковий Клан за свою добрість?» — подумав він. Вогнесерд знав Річкову воєводу достатньо добре, щоб розуміти: вона захоче чогось натомість.

Він не відставав від Синьозірки, коли та вийшла наперед Клану і повела своїх котів із Річкового табору. Вогнесерд озирнувся і побачив Сіросмуга, що самотньо стояв у тінях. Очі сірого вояка повнились скорботою, коли він спостерігав, як його колишні побратими ідуть геть.

Вогнесерд зітхнув, побачивши, що Дрібновух знову завагався на березі ріки. Так, вона розлилась після дощу, але ж Темносмуг та Білошторм уже перейшли і зараз чекали на мілині біля протилежного берега. Порохошуб плив поруч із Папоротелапкою, підтримуючи її, бо мала новачка відчайдушно борсалася, намагаючись утримати свою маленьку сіру голівку над водою. Піскошторма перепливала річку з Попелюшкою. Руда войовниця ні на крок не відходила від учениці медикиці, ще відколи Вогнесерд повернувся з новинами про Жовтоіклу.

— Покваптесь! — наказала Синьозірка, нетерпляче вищирившись до Дрібновуха.

Сірий кіт здивовано озирнувся на її різкий тон, а тоді миттю кинувся у воду. Вогнесерд напружив м’язи, готовий прийти на порятунок, але в цьому не було потреби. Обабіч старійшини, що ошаліло тріпався у воді, виринули Довгохвіст і Мишошубка, підтримуючи його своїми сильними плечима.

Синьозірка пірнула в річку і легко попливла на протилежний берег, з її тіла негайно зникла вся крихкість, слабкість. Пожежа знову зробила з неї сильну кішку, якою вона колись була. Вогнесерд кинувся у воду за провідницею. Хмари над деревами вже стали майже прозорими, і воєвода, ступивши на берег, відчув прохолоду посвіжілого вітру. Він підійшов до Попелюшки, схилився і лизнув її голову. Піскошторма глянула на нього повними скорботи очима, а тим часом решта Клану невпевнено тупцювала на березі, із мовчазним жахом споглядаючи ліс. Навіть у блідому світлі місяця можна було побачити масштаби спустошення: дерева стояли геть оголені, густі запахи листя і папороті перемінились на гіркий сморід паленого дерева і спеченої землі.

Синьозірка ж наче нічого цього не помічала. Вона просто пройшла повз котів та рушила на схил, який вів до Сонячних Скель і далі додому. Клану не залишалося нічого, крім як іти за своєю провідницею.

— Ніби ми й не вдома, — прошепотіла Піскошторма. Вогнесерд лише кивнув у відповідь.

— Хмаролапе, — воєвода наздогнав свого новака. — Дякую, що залишився у Річковому таборі, як я просив.

— Без проблем, — знизав плечима той.

— Як там старійшини?

— Ну, їм треба трохи часу, щоб змиритися зі смертю Куцохвоста і Плямошкура, — голос малого затремтів. — Але я вмовив їх трохи поїсти, поки тебе не було. Треба підтримувати сили, як би вони не горювали.

— Чудово. Ти все правильно зробив, — сказав йому Вогнесерд, гордий за таке мудре рішення свого учня.

Рівнина зяяла відкритою раною у краєвиді. Піскошторма спинилась і глянула вниз, за схил. Вогнесерд помітив, як тремтить войовниця. Він і сам тремтів, хоч його хутро вже й висохло після переправи. Клан поволі зійшов униз крутосхилом і за Синьозіркою рушив до табору. Вийшовши на терен, коти мовчки роззирались оголеним, почорнілим простором, який колись був їхнім домом.

— Відведи мене до тіла Жовтоіклої! — різко нявкнула Синьозірка, порушивши тишу.

Вогнесерд наїжачився. Вона вже не була слабкою тінню провідниці, яку він з усіх сил захищав останніми повнями, проте й не стала знову мудрою та лагідною кішкою, яка запросила його до клану і тренувала як новака. Він побрів до галявини Жовтоіклої, Синьозірка йшла слідом. Вогнесерд озирнувся і побачив, що за провідницею кульгає ще й Попелюшка.

— Вона в кублі, — нявкнув воєвода, зупинившись при вході. Синьозірка сковзнула в тіні, що повивали нутро скелі.

Попелюшка сіла і заходилась чекати.

— Ти не заходиш? — запитав Вогнесерд.

— Я оплачу її потім, — сказала Попелюшка. — Гадаю, зараз ми потрібні Синьозірці.

Здивований самовладанням, яке звучало в голосі Попелюшки, Вогнесерд зазирнув у її очі. Вони були неприродно ясні від смутку, але здавалися спокійними, коли киця лагідно підморгнула йому. Воєвода підморгнув у відповідь, вдячний новачці за силу духу посеред такої нескінченної трагедії.

Із кубла Жовтоіклої до них долинув моторошний крик. Синьозірка виглянула назовні, несамовито крутячи головою й роззираючись навколо.

— Як Зореклан міг це зробити? Чи ж він не знає милосердя? — гукнула вона. — Я більше ніколи не піду до Місяцескелі! Віднині мої сни належать мені. Зоряний Клан оголосив війну моєму Кланові, і я ніколи цього не пробачу.

Вогнесерд витріщився на провідницю, заціпенівши від жаху. Він помітив, що Попелюшка тихенько прослизнула до кубла Жовтоіклої. Може, новачка пішла оплакувати свою виховницю? Але кицька з’явилася вже за мить, тримаючи щось у зубах, і поклала свою ношу до лап провідниці.

— З’їж це, Синьозірко, — заблагала Попелюшка. — Вони знімуть біль.

— Вона поранена? — запитав Вогнесерд.

Молода киця повернулась до нього і заговорила тихіше:

— Певним чином, так. Але ці рани невидимі. Макове насіння заспокоїть її та дасть мозку час оклигати.

Тоді Попелюшка знову повернулась до Синьозірки і благально зашепотіла:

— З’їж їх, будь ласка.

Провідниця схилила голову і покірно злизала маленькі чорні зернятка.

— Ходімо, — лагідно нявкнула новачка і повела Синьозірку геть.

Вогнесердові лапи затремтіли, коли він побачив, наскільки вправною стала Попелюшка. Жовтоікла могла б пишатися своєю ученицею. Він увійшов до кубла і підняв скорчене, задимлене тіло медикицьки за карк. Виніс його на залиту місячним сяйвом галявину і положив так, щоб Жовтоікла могла спочивати з тією самою гідністю, з якою й жила. Воєвода схилився і востаннє лизнув свою стару подругу.

— Сьогодні ти востаннє спатимеш під зорями, — прошепотів він і сів біля неї, наготувавшись чатувати.

Попелюшка приєдналась до нього, коли вже щербатий місяць почав ховатись, а виднокруг над чорними деревами засяяв рожевим. Вогнесерд підвівся і заходився розминати натомлені ноги. Він роззирнувся спустошеною галявиною.

— Не сумуй за лісом, — промурмотіла сіра киця. — Він невдовзі відросте, ще сильніший після пережитих ран, як-то зламана кістка може не раз зростатися.

Вогнесерд дозволив цим словам заспокоїти себе. Вдячно кивнув Попелюшці та пішов до решти клану.

Мишошубка стійкувала біля кубла Синьозірки.

— Попелюшка наказала, — пояснив Білошторм, виходячи з тіні. Шубка вояка досі була геть задимлена, а очі почервоніли від вогню та виснаження. — Вона сказала, що Синьозірка хвора і за нею треба наглядати.

— Добре, — нявкнув Вогнесерд. — Як там решта Клану?

— Більшість трохи поспали, коли познаходили сухі місцини, на які можна було б лягти.

— Треба вирядити досвітній патруль, — уголос міркував воєвода. — Тигрокіготь може скористатись нагодою.

— І кого ти вирядиш? — запитав Білошторм.

— Темносмуг наче найміцніший з усіх вояків, проте його сила нам знадобиться для відбудови табору, — промовляючи це, Вогнесерд розумів, що не каже всієї правди. Він бажав, щоб цей темний смугань був перед очима і його можна було пильнувати. — Я б хотів, щоб ти теж залишився, якщо ти не проти.

Білошторм, погоджуючись, схилив голову, а Вогнесерд тим часом продовжував:

— Треба пояснити іншим котам, що відбувається.

— Синьозірка спить. Гадаєш, нам варто її турбувати? — Білошторм стурбовано спохмурнів.

Вогнесерд похитав головою.

— Ні. Нехай відпочине. Я поговорю з Кланом.

Він легко застрибнув на Високий Камінь і виголосив добре відомий клич. Унизу коти повільно і заспано почали виповзати з руїн, які колись були їхніми кублами. Усі здивовано смикали вухами і помахували хвостами, коли бачили Вогнесерда, що стояв там, звідки до Клану зазвичай зверталась провідниця.

— Ми повинні відбудувати табір, — розпочав воєвода, коли коти повсідалися перед ним. — Я знаю, що зараз тут повний розгардіяш, але ж і зеленлист у самому розпалі. Ліс невдовзі відросте, ще сильніший після пережитих ран, — він кліпнув, несвідомо повторивши слова Попелюшки.

— А чому про це каже не Синьозірка?

Вогнесерд аж заціпенів, коли Темносмуг отак озвався до нього з-поза решти котів.

— Синьозірка виснажена, — сказав йому Вогнесерд. — Попелюшка дала їй макового насіння, щоб вона відпочила і набралася сил.

Коти внизу стривожено замурмотіли.

— Що більше вона відпочиватиме, то швидше оклигає, — запевнив їх воєвода. — Як і ліс.

— Ліс порожнісінький, — озвалася Ряболиця. — Уся здобич розбіглася чи загинула у вогні. Що нам їсти? — вона стривожено глянула на Зололапа і Папоротелапку, а на обличчя набігла хмарка звичної материнської турботи, хай навіть її кошенята давно вже вийшли з ясел.

— Здобич повернеться, — запевнив королеву Вогнесерд. — Ми повинні полювати, як завжди. Якщо у пошуках свіжини доведеться заходити трохи далі, ніж зазвичай, — будемо заходити.

Коти навколо замурмотіли, погоджуючись, і Вогнесерд відчув, як до нього поволі повертається впевненість.

— Довгохвосте, Мишошубко, Шиполапе і Порохошубе, ви підете у досвітній патруль. — Четверо котів підвели голови на Вогнесерда і кивнули, ні про що більше не запитуючи. — Прудколапе, ти підміниш Мишошубку та подбаєш про те, щоб Синьозірку не турбували. Усі інші почнуть відбудовувати табір. Білошторм організує групи, які збиратимуть матеріали. Темносмуже, ти наглядатимеш за відбудовою таборової стіни.

— І як би я це мав робити? — запитав смугастий вояк. — Папороть уся згоріла.

— Бери все, що під лапу потрапить, — відповів воєвода. — Але стіна мусить бути міцна. Не можна забувати про загрозу Тигрокігтя. Маємо бути напоготові. Усі кошенята повинні сидіти на терені. Новаки — виходити лише з вояками.

Вогнесерд окинув поглядом принишклий Клан.

— Заперечень немає?

У юрбі гучно занявкали.

— Немає! — гукнула Морозошубка, помахуючи брудно-сірим хвостиком.

— Добре, — нявкнув Вогнесерд. — Тоді до роботи!

Коти поволі розходилися з-під Високого Каменя, хто — до Білошторма, а хто — до Темносмуга слухати вказівок.

Воєвода зістрибнув з Високого Каменя і пішов до Піскошторми.

— Маємо піти поховати Жовтоіклу.

— Ти ж не згадував про її смерть, — зауважила войовниця, збентежено глянувши на нього своїми зеленими очима.

— І про Куцохвостову теж!

Він глянув униз, на Хмаролапа, який докірливо нявкнув у нього під ногами.

— Клан знає, що вони мертві, — сказав Вогнесерд, відчуваючи, як хутро зрадницьки наїжачується. — Синьозірці належить ушанувати їх відповідними словами. Хай вона так і зробить, коли їй покращає.

— А якщо провідниця не одужає? — обережно запитала Піскошторма.

— Одужає! — відрізав Вогнесерд.

Руда киця помітно здригнулась, а воєвода подумки вилаяв себе. Вона ж лише озвучувала страхи всього Клану. Якщо Синьозірка справді знехтує ритуалами Зоряного Клану, Жовтоікла та Куцохвіст так ніколи й не почують слів, з якими зможуть спокійно помандрувати до Срібносмуги.

Вогнесерд відчув, як його певність поволі тане. А якщо ліс так і не відросте до гололисту? Де знайти достатньо свіжини, аби прогодувати Клан? Як захищатись, коли нападе Тигрокіготь?

— Якщо Синьозірці не покращає, я не знаю, що буде далі, — промурмотів він.

У Піскошторми в очах спалахнув вогонь.

— Синьозірка зробила тебе воєводою. Ти повинен знати, що робити!

Її слова вразили Вогнесерда у саме серце.

— Втягни пазурі, Піскоштормо! — кинув він. — Чи ж ти не бачиш, що я і так роблю все, що можу? Замість мене критикувати, піди організуй новаків поховати Жовтоіклу, — тоді перевів погляд на Хмаролапа. — Ти теж іди. І спробуй хоч раз не встряти у халепу.

Вогнесерд відвернувся від пари геть збитих із пантелику котів і рушив на той бік терену. Він знав, що вчинив несправедливо, але вони ставили запитання, на яке у нього не було відповіді. Воєвода боявся навіть думати про те, що могло означати це страхітливе питання.

А що як Синьозірці ніколи не покращає?