Здіймається буря

Розділ 16

Кігті Вогнесерда наче вросли у Громошлях, коли він побачив кота, який ось уже скільки часу відкидав загрозливу тінь на його життя. Більше не було потреби гратися у відданість Клану. Тигрокіготь був вигнанцем, ворогом усіх котів, які дотримувалися вояцького правильника.

Вогнисте вечірнє сонце стікало кров’ю на верхівки дерев, його помаранчеві промені вигравали на темній шубі великого смуганя. Крізь тишу спорожнілого Громошляху Тигрокіготь вищирився до Вогнесерда:

— Заганяти малечу до смерті — це найкраще, що ти вмієш робити для захисту території?

Розум Вогнесерда нараз прояснів, і ось уже його тіло пульсувало потужністю та холодною люттю. Він глянув просто в очі Тигрокігтеві, відчуваючи, як подих наступної потвори куйовдить його шерсть. Потвора з ревом промчала повз, за нею гуркотіла наступна, але кіт твердо стояв на місці. Він не відчував страху. У проміжку між двома потворами Вогнесерд зосередився на Тигрокігті та стрибонув.

Очі смуганя розширилися від здивування, коли на нього налетів рудий кіт, який ще в польоті випустив кігті й зараз люто шипів. Вони покотилися травою під прихисток дерев. Вогнесерд черпав сили зі знайомих запахів лісу — тепер це його земля, не Тигрокігтя. Двійко котів люто боролися, приминаючи пожухлий підлісок і виорюючи пазурами глибокі борозни в землі.

У першому стрибку Вогнесерд добряче зачепив Тигрокігтя. Лапами відчував кожнісіньке його ребро. Колишній Громовий воєвода добряче схуд, але м’язи під густою шубою були тверді як скеля. Вогнесерд швидко збагнув, що вигнання не позначилось на його вояцькій силі. Тигрокіготь припав до землі та негайно підстрибнув угору, вигнувшись під час стрибка. Вогнесерд відчув, що злітає зі спини ворога, а після — удар об землю і болюче приземлення на бік. Рудий кіт нявкнув від удару і, перевівши подих, спробував підвестися, але недостатньо швидко. Тигрокіготь наскочив на Вогнесерда, кігтями пришпилив до землі та, здається, готовий був порвати його на шмаття.

Вогнесерд закричав від болю, проте великий кіт не відпускав його. А потім він відчув сморід воронячого їдла. Це Тигрокіготь схилився, щоб зашипіти на вухо:

— Ти чуєш мене, кицюню? Я вб’ю тебе, а тоді всіх твоїх вояків — одного за одним.

Навіть у горнилі бою ці слова змусили Вогнесерда здригнутися. Тигрокіготь мав на увазі саме те, що сказав. Раптом Громовий воєвода збагнув, що довкола відчутні нові, незнайомі запахи котів, а потім до нього долинуло шурхотіння лап. Їх оточили. Але хто? Спантеличений запахами Громошляху, крові Білогорлика та власного страху, Вогнесерд замислився: чи це не можуть бути вояки, що залишилися від банди волоцюг Хвостолома? Це ж вони ще геть недавно допомогли Тигрокігтеві напасти на табір Громового Клану. Невже Білогорлик обрав за краще приєднатися до цих негідників, аніж повернутися до власного спустошеного Клану?

У відчаї Вогнесерд штовхнув нападника задніми лапами, вгородивши пазурі йому в живіт. Тигрокіготь, певно, недооцінив, наскільки сильним став його супротивник, бо негайно розчепив лапи і важко осів на землю. Вогнесерд відповз від нього і, підвівши голову, побачив, що Мишошубка та Білошторм кидаються з підліску на двох ворожих котів. Тоді перевів погляд на Тигрокігтя, який сидів на задніх лапах, височіючи над Вогнесердом із вищиреними зубами та примруженими, повними ненависті очима. Щойно смугань зробив випад, як воєвода пригнувся і кинувся вперед, цілячи темному воякові в ніс. Позаду він чув крики і шипіння Білошторма та Мишошубки, які билися з усім завзяттям Зореклану. Проте їх переважали кількістю. Вогнесерд знову кинувся на Тигрокігтя, тим часом роззираючись у пошуках шляхів до відходу. Чиїсь пазурі черкнули його по задніх лапах, і він, озирнувшись, побачив одного з волоцюг, що вчепився в нього, люто вищирившись. Кіт був кощавий і бруднющий, як і решта, а в його очах читалася злість.

Тигрокіготь знову зашипів. Вогнесерд уже готувався до його наступного удару, коли це помітив сірий зблиск. Повз нього майнула кремезна постать, а тоді воєвода впізнав вояка, з яким уже не раз до цього бився пліч-о-пліч.

Сіросмуг!

Сірий кіт стрибонув на незахищене черево Тигрокігтя, збивши того на землю. Вогнесерд крутнувся і вкусив плече вояка, який допіру вчепився в його лапу; він тиснув, аж поки не відчув зубами кістку. Коли волоцюга заквилив, воєвода відпустив його і виплюнув кров, що натекла до рота.

Вогнесерд здивовано оглянув поле битви, що вирувала навколо нього. Сіросмуг, певно, привів із собою цілий Річковий патруль, бо зараз у меншості опинились волоцюги, які билися з гладкошерстими котами. Озирнувшись, він побачив сірого вояка, що виривався від Тигрокігтя, і кинувся другові на допомогу. Вони разом напосіли на ворога, напираючи і змушуючи його відступати назад — крок за кроком, як не раз тренувалися разом. Тоді, навіть не перезирнувшись, друзі стрибнули і повалили великого кота на землю. Тигрокіготь тільки придушено зашипів, коли Вогнесерд утопив морду свого ворога в пилюку, поки Сіросмуг впивався зубами у плечі смуганя, а задніми лапами шматував його бік.

Громовий воєвода чув, як верески стихають у глибині лісу та зрозумів, що волоцюги тікають із поля бою. Тигрокіготь скористався тим, що Вогнесерд відволікся, і вирвався з його лап. Він кинувся в ожинник, розлючено відпльовуючись, і зник серед колючого галуззя.

Коли виски нападників геть затихли, вояки обтрусили з шубок порох і сіли зализувати рани. Вогнесерд тільки-но запримітив, що син Синьозірки, Каменешуб, був серед Річкових котів.

— Когось серйозно поранили? — видихнув він.

Усі коти похитали головами, навіть Мишошубка, яка досі ще стікала кров’ю після першого нападу.

— Нам слід повертатися до своїх угідь, — нявкнув Каменешуб.

— Громовий Клан дякує вам за допомогу, — Вогнесерд шанобливо схилив голову.

— Волоцюги всім нам загрожують, — відповів Каменешуб. — Ми не могли дозволити вам битися самим.

Білошторм потрусив мордочкою, струшуючи краплини крові, а тоді глянув на Сіросмуга.

— Добре знову битися поруч із тобою, друже. Що тебе сюди привело?

— Він почув крики Вогнесерда від Чотиридерева, де ми патрулювали, — відповів Каменешуб замість Сіросмуга. — І переконав нас прийти на поміч.

— Дякую, — тепло відповів Вогнесерд. — Вам усім.

Каменешуб кивнув і повернув до лісу. Патруль рушив услід за ним. Вогнесерд торкнувся мордою Сіросмуга — він не хотів, щоб друг ішов. Вони ж навіть не встигли поговорити.

— Побачимось, Сіросмуже, — нявкнув Громовий воєвода.

Навіть під густою шубкою Сіросмуга чутно було, як він муркоче.

— Бувай, — промурмотів сірий вояк.

Вогнесерд здригнувся, коли над лісом нарешті погасло сонце. Він бачив, як у темряві світяться болем очі Мишошубки. Тоді на нього з новою силою накотило горе: він пригадав, якою дорогою ціною вони здобули перемогу над волоцюгами. Тіло Вітрогона, певно, вже захололо. А це ж була не єдина дочасна смерть, яку Тигрокіготь сьогодні приніс до лісу.

Вогнесерд глянув на Білошторма.

— Ви з Мишошубкою зможете забрати Вітрогона до табору без мене? Я скоро вас наздожену. Але спершу маю зробити ще дещо.

Білий вояк зацікавлено примружив очі, але нічого не сказав і просто кивнув.