Здіймається буря

Розділ 29

Упродовж наступних кількох днів на небі не розвиднювалося, але злив, які би завадили відбудовувати табір, не було. Насправді, Вогнесерд був би радий, якби дощ змив попіл і трохи оживив ліс.

Та цього ранку сонце сяяло яскраво, а хмари відпливали ген за горизонт. «На сьогоднішньому Зборищі небо буде чисте», — сумно подумав Вогнесерд. Він уперше в житті сподівався, що місяць заховається і Зборище не зможуть провести. Синьозірка все ще не прийшла до тями і показалася зі свого гнізда лише один раз. Білошторм переконав її глянути, як просувається відбудова. Громова провідниця бездумно кивнула котам, що працювали на терені, та швидко пошкандибала геть у своє кубло. Вогнесерд гадав, чи взагалі пам’ятає Синьозірка про сьогоднішнє Зборище. Мабуть, йому варто піти до неї й перевірити.

Він обійшов галявину краєм, із гордістю споглядаючи роботу Клану. Табір набував своїх колишніх обрисів. Повалений дуб біля кубла старійшин геть почорнів, але був цілим, хоч його гілки всі згоріли. Від зелених кущів ожини навколо ясел залишилися лише сухі галузки, але коти обплели їх зеленим листям, яке поприносили з дальніх куточків лісу. Стіну навколо табору спорудили з найміцнішого хмизу, який лише змогли знайти, та все ж ніщо не могло замінити щільну огорожу з папороті, яка обгороджувала терен. Для цього треба почекати, поки ліс знову відросте.

Вогнесерд почув якесь шкряботіння за яслами. Крізь листяну завісу він помітив знайомий полиск білого хутра.

— Хмаролапе! — покликав воєвода.

Новак вибіг з-за ожини з повним ротом галузок, якими він заплітав ясла. Вогнесерд вітально підморгнув йому. Не лише воєвода помітив, як важко Хмаролап працював на відбудові табору ці кілька днів. Ні в кого більше не виникало сумнівів щодо відданості цього кота Кланові. Невже Хмаролапові потрібне було щось настільки сильне, як пожежа, аби він усвідомив справжнє значення відданості? Юний котик виглядав утомленим, він мовчки стояв перед виховником, а його шубка була вимазана сажею та брудом.

— Піди відпочинь, — м’яко сказав Вогнесерд. — Ти заслужив.

Хмаролап впустив із рота свої галузки.

— Можна спершу з цим закінчити?

— Можеш доробити це пізніше.

— Але мені залишилося ще трохи, — заперечив Хмаролап.

— Ти виглядаєш дуже втомленим, — наполягав Вогнесерд. — Іди відпочивай.

— Гаразд, Вогнесерде, — він повернувся і сумно глянув на повалений дуб, біля якого сиділи Крапохвістка з Одноокою. — Кубло старійшин так спорожніло.

— Плямошкур і Куцохвіст тепер із Зоряним Кланом, — нагадав малому Вогнесерд. — Сьогодні вони спостерігатимуть за тобою зі Срібносмуги.

Його охопила хвиля жалю, коли він згадав, що Синьозірка відмовилася справити належний обряд для померлих побратимів.

— Я не віддам їх у пазурі Зореклану, — гірко сказала тоді провідниця. — Наші войовничі предки не заслуговують товариства Громових вояків.

Тоді Білошторм сам заспокоїв Клан, промовивши слова, що мали відіслати Жовтоіклу та Куцохвоста до їхніх старих друзів у Срібносмузі. Так само, як білий вояк зробив це і для Плямошкура у Річковому таборі.

Хмаролап кивнув, але виглядав так, ніби ці слова його не переконали. Вогнесерд знав, що новакові все ще важко повірити, ніби світло Срібносмуги — це сяяння духів предків, які дивилися на них зі своїх високих угідь.

— Піди відпочинь, — повторив він.

Юний котик подріботів до пенька, біля якого інші новаки зібралися поїсти і поділитися язиками. Яснолапка підбігла привітатися, і Хмаролап відповів їй, по-дружному тицьнувши носом. Та оскільки повіки новака вже склеювалися від утоми, він одночасно з вітанням широко позіхнув і ліг прямо там, де стояв. Яснолапка присіла поруч і почала ніжно вилизувати його брудну шубку. Дивлячись на них, Вогнесерд відчув наплив самотності, згадавши, як вони колись так само товаришували зі Сіросмугом.

Воєвода рушив до гнізда Синьозірки, біля якого сидів Довгохвіст. Вояк кивнув, вітаючись. Вогнесерд же спинився на вході. Лишайник весь обгорів, і камінь був чорний від сажі. Кіт тихо нявкнув і зайшов усередину. Без захисту лишайника туди проникало і сонячне світло, і вітер, тож Синьозірка відтягнула своє гніздо у тінь, у глиб печери.

Поруч із провідницею, що скрутилася клубочком, сиділа Попелюшка і намагалася переконати її з’їсти купку трав.

— Від них тобі покращає, — переконувала молода кицька.

— Зі мною все чудово, — відрубала Синьозірка, втупившись у піщану підлогу.

— Тоді я залишу їх тут. Може, ти захочеш з’їсти пізніше.

Попелюшка підвелася і нетвердо пошкандибала до виходу.

— Як вона? — прошепотів Вогнесерд.

— Уперта, — відповіла новачка і вийшла з кубла.

Вогнесерд обережно підійшов до старої провідниці. Зараз вона здавалася йому незнайомкою, замкнутою у світі страху й підозри, направлених не на Тигрокігтя, а на їхніх предків із Зоряного Клану.

— Синьозірко, — почав він, схиливши голову. — Сьогодні Зборище. Ти вирішила, хто піде?

— Зборище? — з огидою перепитала провідниця. — Сам вирішуй, кого взяти. Я не йду. У мене більше немає причин шанувати Зореклан.

Раптом крізь відкритий прохід увірвався подув вітру, що приніс хмару попелу. Останні слова Синьозірки перервалися вибухом кашлю. Вогнесерд тривожно дивився, як судоми стрясають її тендітне тіло. Синьозірка була провідницею Клану! Це ж вона розказала йому про Зоре клан і про те, як духи предків наглядають за лісом. Вогнесерд не міг уявити, що Синьозірка відмовляється від віри, на якій досі трималося її життя.

— Ти… ти не мусиш вшановувати Зореклан, — зрештою вимовив він. — Просто прийди представити свій власний Клан. Їм зараз потрібна твоя підтримка.

Синьозірка глянула на нього.

— Колись підтримка була потрібна моїм кошенятам, але я віддала їх іншому Кланові, — прошепотіла вона. — А чому? Бо Зореклан сказав, що в мене інша доля. То це така моя доля? Потерпіти напад зрадників? Спостерігати, як помирає мій Клан? Зореклан помилився. Воно не було того варте.

У Вогнесерда кров застигла в жилах. Він розвернувся і сліпо покрокував геть із кубла. На чатах Довгохвоста замінила Піскошторма. Воєвода з надією глянув на руду войовницю, але вона явно не пробачила йому жорстокі слова. Тож коли він проходив повз, мовчки втупилася у власні лапки.

Від таких обставин Вогнесердові було не по собі. Раптом він помітив Білошторма, який повертався до табору з полуденного патруля. Воєвода привітався помахом хвоста, і вояк попрямував до нього.

— Синьозірці сьогодні недобре, вона не піде на Зборище, — нявкнув Вогнесерд, коли Білошторм підійшов ближче.

Білий вояк похитав головою так, ніби ця новина його зовсім не здивувала.

— Були часи, коли ніщо не могло завадити Синьозірці потрапити на Зборище, — тихо сказав він.

— Ми все одно повинні піти, — наполягав Вогнесерд. — Потрібно попередити про Тигрокігтя. Його банда є загрозою для всіх Кланів.

Білошторм кивнув.

— Гадаю, можна сказати, що Синьозірка занедужала, — запропонував він. — Але ж ми накличемо біду, якщо інші Клани прознають, що наша провідниця заслабла.

— Якщо ми не підемо взагалі, буде ще гірше, — зауважив Вогнесерд. — Клани дізнаються про пожежу. Ми мусимо зібратися з усіма силами і показатися їм.

— Вітряний Клан все ще очевидно вороже налаштований, — погодився Білошторм.

— Ага, і те, що ми з Піскоштормою і Хмаролапом перемогли їхніх вояків на їхній території, мало допоможе, — визнав воєвода. — І треба ще подумати про Річковий Клан.

Білошторм зацікавлено глянув на нього.

— Але ж вони дали нам притулок після пожежі.

— Знаю, — відповів Вогнесерд. — Та не можу позбутися думки, що Леопардошубка захоче чогось на обмін.

— Нам нічого віддавати.

— У нас є Сонячні Скелі, — відповів Вогнесерд. — Річковий Клан не приховує своєї зацікавленості у цій частині лісу, а нам зараз як ніколи потрібен кожен клаптик території, аби прогодуватися.

— Принаймні Тіньовий Клан ослаблений хворобою, — нявкнув Білошторм. — Хоча б від них деякий час можна не сподіватися нападу.

— Так, — погодився воєвода, відчуваючи провину за те, що вони полегшують собі долю за рахунок страждань іншого Клану. — Зрештою, новини про Тигрокігтя можуть зіграти нам на лапу.

Білошторм спантеличено глянув на нього, а Вогнесерд продовжив:

— Якщо я зможу переконати інші Клани, що для них він також становить загрозу, то вони кинуть усі свої сили на захист власних кордонів.

Білошторм поволі кивнув.

— Це може бути для нас найкращим виходом, аби вберегти свої землі, поки станемо на лапи. Ти маєш рацію, Вогнесерде. Ми мусимо прийти на Зборище, хоч Синьозірка й не зможе піти з нами.

Вояк пильно глянув Вогнесердові в очі, і той уже знав, що вони думають про те саме. Синьозірка змогла би піти, якби мала бажання.

Після заходу сонця коти почали розбирати свіжину з тієї скромної купки, що вони назносили. Вогнесерд повечеряв дрібненькою землерийкою, яку відніс до свого кущика кропиви і проковтнув за мить. Клан уже кілька днів нормально не наїдався. Живність поверталася до лісу дуже повільно, і Вогнесерд знав, що треба слідкувати за тим, скільки здобичі вони полюють. Потрібно дати лісу час наповнитися знову.

Коли коти закінчили свою нехитру трапезу, воєвода скочив на лапи і покрокував через галявину. Він відчував на собі погляди Клану, коли підійшов до Високого Каменю й заскочив на нього. Не було потреби скликати котів — вони самі зібралися навколо нього в сутінках.

— Синьозірка на Зборище не піде, — оголосив Вогнесерд.

У натовпі пролунав тривожний нявкіт, і воєвода побачив Білошторма, який заспокоював і втихомирював котів. Що саме знав Клан про психічний стан провідниці? У Річковому таборі вони об’єдналися, аби захистити Синьозірку від ворожих очей. Але тут, на власному терені, її слабкість лякала їх і робила вразливими.

Кошеня Тигрокігтя сиділо біля входу до ясел і дивилося на Високий Камінь своїми великими зацікавленими очима. На якусь мить Вогнесерд піддався гіпнотичному ефекту жовтих очей малюка, і підступна фігура Тигрокігтя почала закрадатися в його думки.

— Це означає, що Громовий Клан не буде на цьому Зборищі? — його привів до тями голос Темносмуга, який протиснувся вперед. — Зрештою, що може Клан без провідника?

Вогнесердові здалося, що він помітив у погляді смуганя недобру іскру.

— Громовий Клан піде сьогодні до Чотиридерева, — нявкнув воєвода. — Ми повинні показати іншим Кланам, що ми сильні, незважаючи на пожежу.

Коти закивали, погоджуючись. Новаки нервово перебирали лапами та із захватом дивилися одне на одного. Вони були ще надто малі, аби зрозуміти, наскільки це відповідально — відвідати Зборище без провідниці. До того ж їх відволікали думки про те, хто з них піде з вояками.

— Ми не повинні виказати слабкості заради Синьозірки і заради цілого Клану! — провадив Вогнесерд. — Запам’ятайте: ми — Громовий Клан!

Він викрикнув останні слова, і сам аж здивувався від своєї переконаності в них. Клан відповів йому, випрямивши спини, відмиваючи свої забруднені шубки й облизуючи обпалені вуса.

— Я візьму із собою Темносмуга, Мишошубку, Піскошторму, Білошторма, Зололапа і Хмаролапа.

— А решта зможуть захистити табір? — запитав Темносмуг.

— Тигрокіготь знає, що сьогодні Зборище, — додав Довгохвіст. — Що як він використає цю нагоду для нападу?

— Ми не можемо залишити більше котів, ніж зазвичай. Якщо ми з’явимося у такій малій кількості на Зборищі, то можемо наразитися на напад інших Кланів, — відповів Вогнесерд.

— Він має рацію, — погодилася Мишошубка. — Ми не можемо дозволити ворогам дізнатися про нашу слабкість!

— Річковий Клан уже знає, що пожежа знищила наш табір, — додала Верболоза. — Ми мусимо показати їм, що не втратили на силі.

— Тож ми домовилися? — запитав Вогнесерд. — Довгохвіст, Порохошуб, Ряболиця й Орлякошуб залишаться на терені. Старійшини і королеви, ви будете з ними у безпеці. Ми повернемося якнайшвидше.

Воєвода прислухався до мурмотіння і шукав очей, які були би звернені на нього. З полегшенням він побачив, що коти почали кивати.

— Гаразд, — нявкнув Вогнесерд і зіскочив з Високого Каменя.

Вояки і новаки, яких він відібрав для подорожі, уже стояли біля входу до табору, нетерпляче посмикуючи хвостами. Між ними майоріла знайома біла шубка. Для Хмаролапа це Зборище стане першим. Вогнесерд чекав цього моменту, відколи привів малого у Клан. Він ще пам’ятав своє перше Зборище, як біг униз схилом у супроводі могутніх вояків. А зараз не міг придушити в собі напад розчарування, коли оглянув задимлених і голодних котів, за якими доведеться бігти Хмаролапові. Та все ж Вогнесерд відчував їхнє збудження і приплив енергії. Піскошторма місила землю передніми лапами, а очі Мишошубки захоплено сяяли в сутінках. Вогнесерд підійшов до них.

— Довгохвосте, — нявкнув він, зупинившись на мить біля вояка. — Ти будеш тут за старшого. Оберігай Клан усіма силами.

Довгохвіст схилив голову.

— Вони будуть у безпеці, обіцяю.

Вогнесерд, задоволений від поважного жесту Довгохвоста, раптом знітився під зневажливим поглядом Темносмуга, який стояв біля виходу. Здавалося, ніби вояк бачить ту непевність, що таїться в душі воєводи. Вогнесерд зловив також погляд Піскошторми — вона пильно на нього дивилася. Синьозірка зробила тебе воєводою. Ти маєш знати, що робити! Її виклик, який раніше допікав йому, ніби укус змії, раптом наповнив силою, і він відповів Темносмугові рішучим поглядом, виходячи з табору.

Коти мовчки бігли лісом. Обпалені дерева сягали в чорне небо, ніби покручені кігті. Вогнесердові лапи грузли у вологому й липкому попелі, але у повітрі чувся аромат свіжої зелені, що пробивалася крізь пил.

Він озирнувся. Хмаролап добре тримав темп, а Піскошторма вибігла наперед і порівнялася з Вогнесердом.

— Ти гарно говорив на Високому Камені, — задихано нявкнула вона.

— Дякую, — відповів Вогнесерд. Він випередив її на крутому схилі, але войовниця легко наздогнала його на вершині.

— Пробач за те, що я сказала про Синьозірку, — тихо нявкнула вона. — Я просто була схвильована. Табір виглядає чудово, зважаючи на те, що…

— Що я воєвода? — гірко запитав Вогнесерд.

— Що він був майже вщент зруйнований, — закінчила Піскошторма.

Кіт повів вухами.

— Синьозірка має пишатися тобою, — провадила руда киця, і Вогнесерд насупився. Він не був певен, чи провідниця взагалі помітила що-небудь, та все одно був вдячний Піскоштормі за її слова.

— Дякую, — нявкнув воєвода. Тоді повернувся і глянув войовниці просто в її смарагдові очі. — Я сумував за тобою, Піскоштормо.

Його перервало гупання важких лап позаду.

— То що ти збираєшся сказати іншим Кланам? — прогарчав Темносмуг.

Перш ніж Вогнесерд устиг відповісти, попереду вигулькнуло повалене дерево. Він підстрибнув, але зачепився лапою за гілку і гепнувся на землю. Інші коти пробігли повз нього, але стишили ходу, коли побачили, що Вогнесерд упав.

— Як ти? — запитав Темносмуг, коли воєвода наздогнав його. Очі смуганя відблискували місячним сяйвом.

— Усе гаразд, — коротко кинув Вогнесерд, намагаючись не видати те, наскільки боліла його лапа.

Коли коти досягнули вершини схилу, що вів до Чотиридерева, біль у лапі воєводи не минув. Вогнесерд зупинився, аби перевести подих і зібратися з думками, перш ніж зустрітися з іншими Кланами. Вогонь не торкнувся долини, і чотири дуби, як і раніше, височіли під зоряним небом.

Вогнесерд глянув на Громових котів. Їхні хвости і вуха смикалися в очікуванні. Вони очевидно довіряли йому замінити Синьозірку на цьому Зборищі й переконати усіх, що Громовий Клан не послабила нещодавня трагедія. Він повинен довести, що гідний цієї довіри. Воєвода повів хвостом так, як це багато разів при ньому робила Синьозірка, і стрибнув униз до Великого Каменя.