Здіймається буря

Пролог

Передсмертне гарчання пролунало залитою місячним світлом лісовою галявиною. На самому її краю, у тінях під кущем, сиділо двоє котів. Один із них корчився від болю, луплячи по землі довгим хвостом. Інший кіт звівся на лапи і схилив голову до товариша. Він був медикотом уже багато повень, але зараз міг хіба що безпорадно спостерігати, як провідника Клану долає недуга, що вже забрала стільки життів. Трави, здатної полегшити судоми і лихоманку, просто не існувало. Плямисте сіре хутро ставало дибки, коли він дивився, як його провідник знову і знову б’ється в конвульсіях і знесилено падає на вистелене мохом гніздо. Медикіт злякано схилився і принюхався. Провідник іще дихав, але дихання було слабке і нерівне, а його кощаві боки важко надималися.

У лісі щось зашаруділо. Цього разу не кіт, а сова. Медикіт знову принюхався. Сови приносили до лісу смерть, вони викрадали здобич, ба навіть кошенят, які відійшли задалеко від своїх матерів. Він звів до неба очі, в яких світилося благання, і став молити духів пращурів-вояків про те, щоб совиний клич не був лихим знаменням. Медикіт позирнув крізь гілля, яке спліталося в дах кубла, вишукуючи на темному небі Срібносмугу. Але плеяда зірок, в якій мешкав Зоряний Клан, ховалася за хмарами. Сірий кіт здригнувся від страху. Невже духи пращурів полишили їх, коли недуга спустошувала Клан?

Вітер війнув серед дерев і зашарудів тендітним листям. Високо вгорі хмари трохи розійшлися, і єдина зірка кинула промінчик світла крізь дах кубла. Віддалік у тіні провідник довго і протяжно зітхнув. Надія рибиною стрепенулася в серці медикота. Зоряний Клан усе-таки був із ними.

Раптово ослаблий від полегшення медикіт звів голову догори, подумки дякуючи предкам за те, що вони пощадили життя провідника. Примруживши очі супроти світла зірки, він почув, як у його голові тихцем перемовляються голоси духів. Вони шепотіли про славні битви, про нові землі, про великий Клан, якому належить піднятися з попелу давнини. Медикіт відчув, як задоволення, зародившись у грудях, шугнуло всім його тілом аж до кінчиків лап. Ця зірка несла значно більше, ніж просто звістку про порятунок.

Раптом широке сіре крило затулило промінчик зірки, знову зануривши кубло в темряву. Медикіт позадкував і притиснувся до землі, сова ж тим часом шугнула вниз і шарпнула дах кубла пазурами. Вона, певно, відчувала запах хвороби, що ослабила провідника, і прилетіла в пошуках легкої здобичі. Проте гілля було надто густе, щоб птах міг крізь нього проломитися.

Медикіт дослухався до неквапливого лопотіння крил сови, що відлітала до лісу, а тоді сів і знову обвів поглядом небо, відчуваючи, як серце гупає у грудях. Разом із совою зникла і зірка. На її місці була тільки чорнота. Страх прокрався під шубку медикота і стиснув йому серце.

— Ти це чув? — напруженим від тривоги голосом озвався кіт зі входу до кубла.

Медикіт швиденько випорснув на терен, добре розуміючи, що Клан чекатиме від нього хоч якогось пояснення знаменню. Вояки, королеви й старійшини — ті, які ще могли вилізти із власного кубла, — збилися докупи у затінку на дальньому кінці галявини. Медикіт витримав недовгу паузу, слухаючи, як коти його Клану стривожено перешіптуються одне з одним.

— Що тут забула сова? — прошипів муругий вояк, поблискуючи очицями у темряві.

— Вони ніколи не підлітали так близько до табору, — вискнув один зі старійшин.

— Вона забрала кошенят? — вимогливо запитав інший вояк, озираючись на кішку, що стояла за ним.

— Не цього разу, — відповіла срібляста королева. Уже троє її кошенят померли через хворобу, тож зараз голос киці тремтів від болю. — Але ж вона може й повернутися. Мабуть, зачула, що ми слабкі.

— Здавалося б, запах смерті мав їх відлякувати, — на галяву вийшов смугастий вояк.

Його лапи були у багні, а шерсть розкуйовджена. Він ховав свого побратима. Потрібно було викопати ще кілька могил, але кіт уже надто втомився.

— Як провідник? — запитав він напруженим від страху голосом.

— Ми не знаємо, — відповів муругий вояк.

— Де медикіт? — вискнула королева.

Коти почали роззиратися галявиною, і медикіт бачив, як їхні перелякані очі поблискують серед темряви. У голосах здіймалася паніка. Клан потрібно було заспокоїти, запевнити, що Зоре клан не полишив їх напризволяще. Глибоко вдихнувши, медикіт пригладив хутро на плечах і побрів тереном.

— Та нам і медикота не треба, аби зрозуміти, що крики сови віщують смерть, — заверещав один зі старійшин. У його шалених очах світився страх.

— А ти звідки знаєш? — кинув муругий вояк.

— Ага, — погодилася королева, позираючи на старійшину. — Зореклан до тебе не говорить! — вона повернулась до медикота, який саме підійшов. — Та сова була знаменням?

Незручно переминаючись із лапи на лапу, він уникнув прямої відповіді.

— Зоряний Клан сьогодні говорив зі мною. Ви бачили зірку серед хмар?

Королева кивнула, а очі котів навколо зажевріли надією, якої вже й не випадало очікувати.

— Що вона означала? — запитав старійшина.

— Провідник житиме? — гукнув плямистий вояк. Медикіт завагався.

— Та не може ж він померти зараз! — вискнула королева. — Як щодо дев’яти життів? Зоряний Клан нагородив його ними лише шість повень тому!

— Не нам оскаржувати волю Зоряного Клану, — відповів медикіт. — Але предки нас не забули, — провадив він, намагаючись відігнати видиво совиного крила, яке затулило тоненький промінець світла. — Зірка принесла нам звістку надії.

Із затіненого куточка галявини почувся писк, і плямиста королева, миттю підірвавшись, кинулася на звук. Інші все ще не відводили поглядів від медикота, але почали потроху заспокоюватися.

— Зоряний Клан сказав щось про дощ? — запитав молодий вояк. — Його ж так давно не було, можливо, дощ вимиє звідси хворобу.

Медикіт похитав головою.

— Не про дощ, а про великий новий світанок, який чекає на наш Клан. У промені світла наші пращури-вояки показали мені майбутнє — воно буде преславним!

— То ми вціліємо? — нявкнула срібляста королева.

— Ми не просто вціліємо, — пообіцяв медикіт. — Ми будемо правити цілим лісом!

Над юрмою котів прошелестіли полегшені зітхання — перше муркотіння, яке лунало в цьому таборі за останню повню. Але медикіт відвернув голову, щоб ніхто не побачив, як у нього тремтять вуса. Він молився, щоб коти не запитали про сову. Йому забракло мужності поділитися страшною пересторогою від Зоряного Клану. Зірку затулило пташине крило, тож Клан заплатить найвищу ціну за цей великий світанок.