Здіймається буря

Розділ 9

— Куди вони зникли? — аж затнувся Вогнесерд.

— Гляньмо зблизька, — запропонувала Піскошторма, негайно рушаючи до місця, де зникли Тіньові коти.

Воєвода поквапився за нею. Наблизившись до латки трави, де мов крізь землю провалився Білогорлик, Вогнесерд помітив тінь під Громошляхом. Там знаходився вхід до кам’яного тунелю, на кшталт того, яким вони зі Сіросмугом проходили в пошуках Вітряного Клану. Піскошторма майнула повз нього і, збігши вниз, заходилась обнюхувати темний прохід. Пориви вітру били Вогнесерда по вухах, коли потвори гуркотіли Громошляхом. За кислим смородом чорного каменю він все одно відчував свіжі запахи Тіньових котів. Вони точно пішли сюди.

Тунель був десь у двоє котів заввишки, ідеально круглий та облицьований камінням блідо-кремового кольору. Мох, який доходив десь до половини висоти стін, свідчив про те, що під час гололисту тут текла вода. Зараз тунель виглядав сухісіньким, дно його було встелене прілим листям та різним сміттям Двоногів.

— Ти раніше чув про це місце? — запитала Піскошторма.

Вогнесерд похитав головою.

— Мабуть, цим тунелем Тіньовий Клан переходить до Чотиридерева.

— Це легше, ніж ухилятись від потвор, — зауважила киця.

— Не дивно, що Дрібнохмар хотів переходити Громошлях без нас. Цей тунель — таємниця, яку Тіньовий Клан хоче зберегти. Ходімо в табір та розповімо Синьозірці.

Вогнесерд побіг угору схилом та назад до лісу, озираючись через плече на Піскошторму, чи та не відстає. Вона не відставала — обоє котів прямували додому. Перетнувши межу, воєвода відчув уже знайоме полегшення від повернення на землі Громового Клану. Хоча, наслухавшись принесених Дрібнохмаром новин про пошесть у Тіньовому Клані, він вельми і вельми сумнівався, що у ворогів вистачить сил виставляти прикордонні патрулі.

— Синьозірко! — геть захеканий після гону додому, Вогнесерд попростував прямісінько до кубла провідниці.

— Так? — пролунала відповідь з-поза лишайників.

Кіт увійшов до кубла. Громова провідниця лежала в гніздечку, підібгавши під себе передні лапи.

— Ми знайшли тунель на Тіньових землях, — розповів воєвода. — Він проходить попід Громошляхом.

— Сподіваюся, ви туди не пішли, — гаркнула Синьозірка.

Вогнесерд завагався. Він сподівався, що провідниця буде в захваті від їхнього відкриття, натомість її тон був різкий і сварливий.

— Н-ні, не пішли, — пробелькотів він.

— Ви надто ризикували, заходячи на їхні землі. Ми не хочемо виступати проти Тіньового Клану.

— Якщо Тіньовий Клан і справді такий слабкий, як розповідають їхні вояки, не думаю, що їм буде до нас діло, — зауважив Вогнесерд.

— Ті двоє котів пішли? — Синьозірка дивилася повз нього, явно заклопотана своїми власними думками.

— Так, пішли через тунель. Завдяки цьому ми його і знайшли, — пояснив воєвода.

Провідниця кивнула.

— Ясно.

Вогнесерд намагався вгледіти в очах сірої киці бодай найменшу іскринку співчуття. Невже її взагалі не бентежила пошесть у Тіньовому Клані?

— Ми правильно зробили, відіславши їх? — не втримався він, щоб не запитати.

— Звісно! — чмихнула Синьозірка. — Ми ж не хочемо нової пошесті в таборі.

— Не хочемо, — важко погодився Вогнесерд.

Коли він повернувся до виходу, провідниця додала:

— Поки що нікому не кажи про тунель.

— Добре, — пообіцяв Вогнесерд, уже вислизаючи з її кубла.

От цікаво, чому Синьозірка вирішила зробити з тунелю таємницю. Зрештою, вони знайшли слабину Тіньового Клану, здатну зіграти їм на лапу. Наразі, звісно, немає потреби нападати, проте хіба ж краще знання лісу може зашкодити Громовим котам? Вогнесерд зітхнув, і тут на нього налетіла Піскошторма.

— Що вона сказала? Зраділа, що ми знайшли тунель? — одразу кинулась розпитувати войовниця.

Кіт похитав головою.

— Сказала тримати це в таємниці.

— Чому? — здивовано нявкнула Піскошторма.

Вогнесерд знизав плечима і пішов до свого кубла. Світло-руда киця подріботіла за ним.

— Усе добре? — запитала вона. — Синьозірка ще щось сказала? Що з нею?

Воєвода збагнув, що надто вже виставляв напоказ свою бентегу стосовно провідниці Громового Клану. Він схилив голову і швиденько пригладив шерсть на грудях, тоді глянув на Піскошторму і з удаваною веселістю нявкнув:

— Мушу йти. Я обіцяв, що по обіді поведу Хмаролапа на полювання.

— Мені піти з тобою? — руда войовниця виглядала стурбованою, проте негайно додала: — Буде весело. Ми вже он скільки разом не полювали.

Піскошторма кивнула в бік новацького кубла, біля якого на осонні дрімав собі Хмаролап. Його повне пухнасте пузце здіймалося й опадало в такт диханню.

— Йому точно потрібно розтрястися, — провадила киця. — Він уже схожий на Верболозу. Не думаю, що раніше бачила такого товстого кота.

У голосі Піскошторми не було докору, а все ж Вогнесердові стало гаряче під хутром. Хмаролап і справді був товстий, як на такого молоденького котика, куди товстіший за решту новаків, хоч вони всі насолоджувалися щедрою здобиччю зеленлисту.

— Напевне, я сам візьму Хмаролапа на тренування, — неохоче нявкнув він. — Бо останнім часом я його щось наче занедбав. Давай підемо іншим разом?

— Ти мені просто скажи, та й підемо. Зловлю нам іще одного кролика. Якщо ти, звісно, досі не навчився їх ловити! — підначила Піскошторма, полоскотавши його щоку кінчиком свого хвоста, перш ніж піти.

Вогнесерд помітив іскорку розчарування в її блідо-зелених очах. Піскошторма сумувала за тими часами, коли вони полювали разом у засипаному снігом лісі, де повітря наче аж хрумтіло від морозу. Тоді руда кицька неабияк здивувала його своєю спритністю та вмілістю.

Спостерігаючи, як вона йде геть, Вогнесерд відчув якесь дивне, радісне поколювання в лапах. Він похитав головою й рушив до Хмаролапа. Прокинувшись, заспаний новак вигнув спину дугою та потягнувся, аж його короткі лапки затремтіли від напруги.

— Ти сьогодні виходив із табору? — запитав Вогнесерд.

— Ні, — відповів Хмаролап.

— Ну, то ми йдемо полювати, — відрубав воєвода. Його трохи роздратувало те, що новак може просто так собі лежати і насолоджуватися сонечком.

— Та й ти, певно, голодний.

— Та ні, — відповів білий котик.

Вогнесерд розгубився. Хмаролап крав свіжину? Новакам не можна було їсти, поки вони не принесуть здобич для старійшин або не підуть на полювання з виховниками. Він негайно прогнав цю думку. Новак не міг би такого зробити, щоб ніхто з Клану його не помітив.

— Ну, раз ти не голодний, то зараз підемо в лощовину на тренування, повчу тебе битися, — нявкнув воєвода. — Пополюємо пізніше.

Не давши молодому котику змоги заперечити, Вогнесерд кинувся з табору. Він чув, як позаду нього тупотить Хмаролап, але навіть не подумав озирнутися чи спинитися, поки не забіг у лощовину, де і сам тренувався ще новаком. Повітря тут було таким спокійним, навіть у затінку, що спека заважала дихати.

— Нападай, — наказав виховник Хмаролапові.

Кремезний пухнастик саме збіг униз схилом, здіймаючи лапками хмари червонявого пилу, які осідали на його довгому білому хутрі.

— Що? Отак просто? — Хмаролап витріщився на нього, наморщивши носа.

— Так, — відповів Вогнесерд. — Уяви, що я ворожий вояк.

— Добре, — кивнув новак і впівсили побіг на нього.

Кругле пузо сповільнювало котика, маленькі лапи під його масою вгрузали у м’який пісок.

У Вогнесерда було вдосталь часу, щоб підготуватися. Коли Хмаролап нарешті добіг, він просто невимушено ухилився, а новак запоров носом у пісок.

Котик звівся на лапи й обтрусився, чихаючи від пилюки, що набилася йому до носа.

— Дуже повільно, — сказав Вогнесерд. — Іще раз.

Хмаролап припав до землі, важко дихаючи, і примружив очі. Виховник дивився на нього, вражений напругою в погляді свого новака. Цього разу котик виглядав так, наче й насправді збирався напасти. Хмаролап стрибонув, вигнувшись під час приземлення так, щоб ударити супротивника задніми лапами.

Вогнесерд заточився, проте втримався на рівних, у відповідь збивши нападника на землю помахом передньої лапи.

— Краще, — пирхнув він. — Але ти не готовий до контрудару.

Новак непорушно лежав на землі.

— Хмаролапе? — нявкнув Вогнесерд.

Удар його лапи був доволі важким, проте не настільки, щоб сильно зашкодити. У котика смикнулось вушко, проте сам він не ворушився.

Воєвода підійшов до нього, відчуваючи все більшу стурбованість. Глянув униз — проте оченята Хмаролапа були розплющені.

— Ти мене вбив, — насмішкувато зітхнув новак і безсило перекотився на спину.

Вогнесерд форкнув:

— Годі дуркувати. Це серйозно!

— Гаразд, гаразд, — Хмаролап звівся на лапи, все ще важко дихаючи. — Але зараз я голодний. Можемо пополювати?

Вогнесерд уже було відкрив рота, щоб заперечити. Тоді пригадав слова Білошторма: «Він навчиться, коли буде готовий». Можливо, краще не тиснути на Хмаролапа. Поки що суперечки були цілковитим марнуванням часу.

— Ну то ходімо, — Вогнесерд зітхнув і повів новака з лощовини.

Вони рухалися низом схилу в глиб лісу, аж ось Хмаролап зупинився і принюхався.

— Відчуваю кролика, — нявкнув він.

Вогнесерд також принюхався. Малий мав рацію.

— Сюди, — прошепотів новак.

Серед кущів промайнув хвостик молодого кролика. Вогнесерд припав до землі. Він напружив м’язи, готовий кинутись навздогін. Позад нього до землі припав Хмаролап, його пузо помітно випиналося. Перед ними знову майнув кролячий хвостик, і новак кинувся на нього, важко гупаючи лапами по сухій землі. Кролик миттєво почув шум і дременув у підлісок. Хмаролап помчав навздогін, за ним нечутно біг Вогнесерд. Папороть дрижала там, де мчав Хмаролап. Виховник відчув неабияке розчарування, коли новак спинився попереду нього, важко дихаючи. Кролик зник.

— Та ти кошеням краще полював! — вигукнув Вогнесерд. Колись кошеня його сестри показувало потенціал чудового вояка, проте зараз білий пухнастий новак ставав ніжним, мов та кицюня. — Хіба Зореклан знає, як ти примудрився настільки розжиріти з такими мисливськими навичками. Навіть худому коту не під силу обігнати кролика. Ти маєш легше ступати, якщо хочеш вполювати таку швидку здобич!

Воєвода неабияк радів, що Піскошторми тут немає. Він би згорів від сорому, якби вона побачила, наскільки паскудним мисливцем став його учень.

Чи не вперше Хмаролап не заперечив.

— Пробач, — промурмотів він, аж Вогнесерд поспівчував молодому котику.

Цього разу справді виглядало на те, що новак старався з усіх сил. І його виховникові ніяк не давала спокою думка, що він останнім часом сильно занедбав його тренування.

— Чому б мені не пополювати самому? — запропонував Хмаролап, дивлячись собі на лапи. — Я обіцяю принести до табору якусь свіжину.

Вогнесерд якусь хвилю дивився на нього. Хмаролап, звісно, не міг бути аж настільки паскудним мисливцем, бо якось же він від’ївся більше за всіх котів Клану. Можливо, йому краще полювати без нагляду. Нараз воєвода вирішив простежити за своїм новаком і поспостерігати, як той полює.

— Це добра думка, — погодився він. — Тільки повернись до вечері.

Хмаролап негайно кивнув.

— Звісно, — нявкнув він. — Я не блукатиму допізна, обіцяю.

Вогнесерд почув, як у новака в животі буркоче голод. «Можливо, це трохи стимулює його вмілості», — подумав він.

Воєвода слухав, як важкі кроки Хмаролапа розчиняються в лісовій тиші, й боровся з відчуттям провини за те, що збирався за ним стежити. Проте він хотів усього-на-всього перевірити вмілості учня, і так на його місці вчинив би кожен виховник.

Простежити Хмаролапа крізь Високі Сосни було неважко. Підлісок у затінку соснових веж був ріденький, і Вогнесерд далеко попереду чітко бачив білий хвіст свого новака. Ліс озивався галасом численних пташок, тож він сподівався, що Хмаролап зупиниться і поживиться з таких багатих дарів.

Проте котик не спинився. Він біг уперед навдивовижу прудко, з огляду на розміри його пуза, геть від Високих Сосон до діброви, за якою були вже угіддя Двоногів. Вогнесерда охопило недобре передчуття. Не підводячи голови, він прискорився, щоби не втратити Хмаролапа серед підліску. Тоді дерева поступово потоншали, і воєвода помітив попереду себе огорожі, за якими зеленіли садочки Двоногів. Хмаролап збирався навідати свою маму, Принцесу? Її гніздечко Двоногів було неподалік. О, він не міг засуджувати свого учня за бажання час від часу бачитися з нею. Котик був іще достатньо молодий, щоб пам’ятати запах мами. Але чому тоді Хмаролап досі не згадав йому про Принцесу? І чому він сказав, що рушає на влови, а насправді збирався навідати матір? Адже ясно було, що Вогнесерд його б зрозумів.

Воєвода збентежився ще більше, коли Хмаролап повернув біля огорожі Принцеси та рушив уздовж осель Двоногів, аж поки дім його матері зостався далеко позаду. Новак прямував далі, незважаючи навіть на свіжий запах мишки, який трапився йому дорогою. Аж ось він дійшов до берізки, що повисла над блідо-зеленою огорожею. Котик видряпався вгору стовбуром дерева і перестрибнув на паркан, захитавшись, — пузо вибивало його з рівноваги. Вогнесерд пригадав шпильку Порохошуба і здригнувся. Мабуть, садові пташки все ж були більше до смаку Хмаролапові. Проте йому все ж варто буде сказати учню, що Клани не полюють на землях Двоногів. Зореклан дарував їм ліс, здатний прогодувати всіх.

Хмаролап зістрибнув на землю потойбіч огорожі. Вогнесерд швиденько видряпався на дерево, радіючи тому, що воно зараз убране в зелень і серед тріпотливого листя легко сховатися. Унизу білий котик простував дбайливо підстриженим моріжком, високо задерши хвоста і голову. Вогнесерда охопило дуже недобре передчуття, коли Хмаролап безоглядно проминув зграйку шпаків. Пташки здійнялися в повітря вихором крил, проте новак на них і не глянув. Вогнесерд відчував, як у його вухах починає шумувати кров. Якщо його учень ішов сюди не полювати на садових пташок, тоді пощо? А далі він застиг від жаху, побачивши, як Хмаролап сів біля входу до гнізда Двоногів та пронизливо, жалібно занявчав.