Здіймається буря

Розділ 13

— Із Хмаролапом усе добре? — запитав Зололап.

Вогнесерд кліпав очима, підбираючи слова, щоб пояснити зникнення Хмаролапа.

— Мені здається, він покинув Клан, — нарешті промурмотів воєвода. Не було сенсу й намагатися приховувати те, що трапилось.

Зололап широко розплющив очі від подиву і збентеження.

— П-покинув? — відлунням повторив новак. — Але він… він би нам сказав. Тобто Хмаролап же не збирався там залишатися'.

— Залишатися де? — гостро запитав Вітрогон, сідаючи. — Що відбувається?

Зололап винувато глянув на Вогнесерда, знаючи, що зраджує таємницю друга.

— Повертайся до вечері, — лагідно нявкнув Вогнесерд. — Передай Темносмугові, що Хмаролап повернувся до свого життя кицюні. Нема з чого робити таємниці.

— Я просто не можу повірити, що він насправді пішов, — сумовито нявкнув Зололап. — Мені його справді не вистачатиме.

Котик повернувся і пішов до новацького кубла, біля якого вже голодною совою сидів Темносмуг. До заходу сонця новини розійдуться цілим табором.

— То куди зник Хмаролап? — запитав Вітрогон.

— Повернувся назад до Двоногів, — відповів Вогнесерд, і кожне його слово важко, наче камінь, падало в лісовому повітрі.

У його вухах досі лунав відчайдушний плач про допомогу, проте Вогнесерд не бачив жодного сенсу вибачатися перед іншими за свого непутящого новака. Як він міг переконати Клан, що Хмаролапа забрали всупереч його волі? Усі пам’ятали, що малий так розжирів на подачках Двоногів.

Вітрогон спохмурнів:

— Темносмуг буде просто щасливий це почути.

А смугастий вояк уже тріумфально поглядав із протилежного боку галявини, прихиливши голову, щоб послухати принесені Зололапом новини. Вогнесерд, затамувавши подих, спостерігав, як той пішов назустріч Довгохвосту та Дрібновуху. Так новини про зникнення Хмаролапа почали поширюватися Кланом, наче вусики темного, виткого плюща. Дрібновух протиснувся поміж гілками дуба, щоб поділитись новинами з іншими старійшинами, а Довгохвіст кивнув своєму старому наставнику і попрямував до ясел. Як Вогнесерд того і боявся, Темносмуг вирішив упевнитись, що цілий табір знатиме про рішення Хмаролапа повернутися до свого старого життя кицюні.

— А ти нічого не зробиш? — різким від обурення голосом запитала Піскошторма. — Ти так і дозволиш, щоб Темносмуг розпатякував усім про Хмаролапа?

Вогнесерд похитав головою.

— Як я можу боротися з правдою? — сумовито нявкнув він.

— Ти ж можеш оголосити про це всьому Кланові! — мовила войовниця. — Пояснити їм, що сталося насправді.

— Хмаролап відмовився від життя з Кланом ще тоді, коли почав приймати їжу в Двоногів.

— Ну, тобі принаймні варто сказати про це Синьозірці, — наполягала Піскошторма.

— Пізно, — муркнув Вітрогон.

Вогнесерд простежив за поглядом брунатного вояка та побачив Темносмуга, що виходив із кубла Синьозірки. Їй таки зіпсували вечір і саме тоді, коли провідниці як ніколи був потрібен спокій. Вогнесерд аж смикнув хвостом, побачивши самовдоволену посмішку на морді Темносмуга, хоча й знав, що злість його переважно спрямована на Хмаролапа.

— Ходімо, ти ж так іще й не повечеряв, — цього разу лагідніше нявкнула Піскошторма.

Але у Вогнесерда вже геть не було апетиту. Він лише сидів і роззирався галявиною, відповідаючи на погляди інших котів — деякі стривожені, деякі просто жадібно-цікаві.

Вітрогон зачепив хвостом задню лапу Вогнесерда.

— Стережись.

До них наближався Темносмуг із виразом безмежного самовдоволення на морді, яке він і не намагався приховати.

— Синьозірка хоче тебе бачити, — гучно нявкнув він до воєводи.

Приречено зітхнувши, Вогнесерд підвівся і попростував до кубла Громової провідниці.

Він завагався на вході, відчуваючи неабияку тривогу. Цілком неминучим йому видавалося те, що Синьозірка побачить у зникненні Хмаролапа ще одну зраду з боку Громового кота. Чи не означало це, що тепер вона сумніватиметься й у Вогнесердові через його походження кицюні?

— Заходь, Вогнесерде, — гукнула Синьозірка. — Я за запахом відчуваю, що ти там!

Він пройшов крізь завісу. Провідниця сиділа, скрутившись, у гніздечку, біля неї був Білошторм, і в очах обох світилася цікавість. Вогнесерд прищулив вуха, марно намагаючись припинити нервово прясти ними.

— То ось чому ти раніше заходив, — нявкнула Синьозірка. — Поцікавитись, чи я там не голодна, аякже! — Вогнесерда дивовижні радощі в її голосі захопили геть зненацька. — Ти пропонуєш принести мені їжу лише коли думаєш, що я помираю. Я вже подумала, що табором гуляє чутка, що я тут дуба ріжу!

Вогнесерд повірити не міг, що провідниця так легко переживає новини про Хмаролапа.

— П-пробач, — затнувся він. — Я збирався тобі розповісти про Хмаролапа, але ти була така… спокійна. Я не хотів тебе лякати.

— Ну, може, я й не дуже добре почувалась останнім часом, — визнала Синьозірка, кивнувши головою, — але я ж не з павутини плетена. — Її сині очі раптом посерйознішали, і вона продовжила: — Я досі твоя провідниця, і я повинна знати все, що відбувається в моєму Клані.

— Так, Синьозірко, — відповів Вогнесерд.

— Темносмуг мені розповів, що Хмаролап пішов жити до Двоногів. Ти знав, що таке могло трапитись?

Вогнесерд кивнув.

— Але тільки віднедавна, — додав він. — Я щойно вчора довідався, що мій новак випрошує їжу в кублі Двоногів.

— І ти подумав, що сам це залагодиш, — промурмотіла Синьозірка.

— Так, — Вогнесерд зиркнув на Білошторма, який мовчки за всім спостерігав, не пропускаючи ні найменшої дрібниці.

— Котячому серцю не накажеш, — застерегла Синьозірка. — І якщо серце Хмаролапа прагнуло життя кицюні, то навіть Зоряний Клан не міг би цього змінити.

— Я знаю, — погодився Вогнесерд. — Але ж не все так просто, — він не мав наміру вибачатися за Хмаролапа перед рештою Клану, але хотів, щоб Синьозірка бачила повну картину. Навіть розумів: виправдовує цим радше Хмаролапа, ніж себе. — Двоноги забрали новака проти його волі.

— Забрали? — повторив Білошторм. — І що ж наштовхує тебе на таку думку?

— Я бачив, як його забрали й увезли на потворі, — пояснив воєвода. — Він кликав на допомогу. Я погнався, але нічого не міг зробити.

— Але до цього Хмаролап уже якийсь час ходив до Двоногів по їжу, — примруживши очі, нагадала йому Синьозірка.

— Так, — визнав Вогнесерд. — Я вчора з ним говорив і не дуже певен, що він хоче прожити життя кицюні. Хмаролап і досі вважав себе котом Клану.

Вогнесерд проковтнув клубок і додав:

— Я не думаю, що він розумів, наскільки сильно порушує вояцький правильник.

— Ти певен, що саме таких вояків потребує Громовий Клан? — запитала Синьозірка.

Вогнесерд потупив очі, засоромившись свого новака і збагнувши, що провідниця каже правду.

— Цей котик іще молодий, — тихенько нявкнув воєвода. — Я думаю, що в нього серце кота Клану, навіть якщо сам він цього не розуміє.

— Вогнесерде, — лагідно нявкнула Синьозірка. — Громовому Клану потрібні віддані, хоробрі коти, як ось ти. Якщо Хмаролапа забрали, то на те, мабуть, була воля Зоряного Клану. Може, він і не в лісі народився, але був частиною нашого Клану достатньо довго, щоб наші предки-вояки встигли ним зацікавитись. Не сумуй так. Де би Хмаролап не опинився, Зоре клан подбає про те, щоб він був щасливим.

Вогнесерд поволі підвів очі на свою стару виховницю.

— Дякую, Синьозірко, — нявкнув він.

Може, предки дійсно краще знають, що потрібно Хмаролапові. Хотілося вірити, що вони не показували свою зневагу до кицюнь, вигнавши новака. Це все не остаточно переконало Вогнесерда, проте він був вдячний провідниці за її співчуття і відчував неабияке полегшення від того, що Синьозірка не побачила чогось надто лихого у зникненні Хмаролапа.

Тієї ночі Вогнесерд знову снив. Сон ніс його високо над лісом до Чотиридерева. Над головою простягалося чисте нічне небо, міцно тримаючи його у своїх зоряних кігтях, перш ніж опустити на Велику Скелю. Вогнесерд відчув правічну силу, що приховував кругляк під його лапами і подушечками, які досі ще поколювали після тієї гонитви за Хмаролапом. Він також відчував наближення Плямолистки. На серці відразу стало легше від того, що медикицька не покинула його, як в останньому сні.

— Вогнесерде… — у вухах зашепотів знайомий голосок, і Вогнесерд повернувся, сподіваючись побачити, як десь там позаду нього у сяйві місяця поблискує плямиста шубка киці. Але її там не було.

— Плямолистко, де ти є? — гукнув він, відчуваючи, як серце щемить від бажання побачити її.

— Вогнесерде, — знову промурмотів голос. — Стережись ворога, який гадано спить.

— Ти про що? — запитав кіт, відчуваючи, як усередині все напружується. — Який ворог?

— Стережись!

Вогнесерд розплющив очі та труснув головою. Всередині кубла все ще було темно, і він чув рівне дихання інших Громових котів. Воєвода підвівся та рушив до виходу. Прослизаючи повз Темносмуга, він помітив, що вушка вояка нашорошені, хоч очі й були заплющені.

Стережись ворога, який гадано спить. Застереження знову пролунало в голові Вогнесерда, проте він відігнав цю думку. Плямолистка не має потреби нагадувати йому остерігатися Темносмуга. Вогнесерд аж надто добре знав, що відданість цього вояка Громовому Кланові навіть близько не означала відданість особисто йому, воєводі. Плямолистка застерігала його про щось інше, щось чого, на її думку, він міг не помітити самостійно.

Галявину заливало сріблясте місячне сяйво та обвівав прохолодний вітерець. Вогнесерд сидів на узліссі та дивився на зорі. А що, коли Плямолистка хвилювалась за нього? Він порпався в пам’яті, перемотуючи все, що трапилося з ним останнім часом: одужання Синьозірки, зникнення Хмаролапа, викриття хвороби Тіньових котів. Тіньові коти! Попелюшка сказала, що вилікувала їх від хвороби. А якщо не вилікувала? Можливо, тільки виглядало на те, що їм краще. Вогнесерд відчув, як його крижі блошиними укусами защипав страх. Плямолистка була медикицею й могла знати, що Тіньові коти й досі хворі. Можливо, хвороба вже у Громовому таборі. Що більше Вогнесерд про це думав, то більш упевнювався, що сон був саме про це.

Поміж дерев угорі шугали кажани, і їхні безшелесні крила наче роздмухували полум’я тривоги в серці воєводи. Як він міг дозволити Тіньовим котам зостатися на Громових землях? Потрібно було запитати Попелюшку, чи вона певна того, що вони здорові. Кіт зірвався на лапи і нечутно побіг галявиною, крізь тунель із папороті до кубла Жовтоіклої.

Там він загальмував, важко дихаючи. Різке хропіння Жовтоіклої луною долинало з розколини у скелі, яка височіла попереду. Поруч Вогнесерд чув делікатніше дихання Попелюшки, що линуло з гніздечка у хащах папороті. Він просунув голову до невеличкої порожнини.

— Попелюшко!

— Це ти, Вогнесерде? — нявкнула киця.

— Попелюшко, — знову зашипів Вогнесерд, цього разу гучніше, так що новачка розплющила очі.

Вона скоса зиркнула на нього, а тоді поволі перекотилась на живіт.

— У чому справа? — запитала Попелюшка, наморщивши лоба.

— Ти абсолютно певна того, що Тіньові коти здорові? — запитав Вогнесерд. Він говорив упівголоса, хоч і розумів, що Жовтоікла зі свого кубла все одного його не почує.

Попелюшка збентежено кліпнула.

— Ти розбудив мене, щоб це запитати? Я ж тобі вчора казала, їм уже краще.

— Але вони й досі хворі?

— Ну… так, — визнала кицька. — Але не такі хворі, як раніше.

— А як ти? У тебе є якісь симптоми хвороби? Наші коти не приходили до тебе з лихоманкою чи болями?

Попелюшка позіхнула і потягнулась.

— Я жива-здорова, — нявкнула вона. — Тіньові коти живі-здорові. Громові коти живі-здорові. Усі живі-здорові! Що ж тебе, заради Зореклану, бентежить?

— Я бачив сон, — присоромлено пояснив Вогнесерд. — Приходила Плямолистка і казала, щоб я боявся ворога, який гадано спить. Думаю, вона мала на увазі хворобу.

Попелюшка форкнула.

— Сон тебе, напевне, застерігав не будити бідну Попелюшку, в якої був дуже важкий день, а то ще можеш зостатися без вусів!

Вогнесерд збагнув, що вона виглядає геть виснаженою. Його колишня новачка останнім часом була заклопотана ще більше, ніж зазвичай, дбаючи і про Громових котів, і про Дрібнохмара та Білогорлика.

— Пробач, — нявкнув він. — Але я думаю, що Тіньовим котам слід піти.

Попелюшка вперше повністю розплющила очі.

— Ти ж казав, що вони можуть залишитися, аж поки їм не стане зовсім краще, — нагадала вона. — Ти передумав через цей сон?

— Плямолистка вже казала правду й раніше, — відповів Вогнесерд. — Я не можу ризикувати настільки, щоб дозволити їм зостатися.

Попелюшка якусь хвилю мовчки дивилась на нього, тоді мовила:

— Дозволь мені з ними поговорити.

Вогнесерд кивнув.

— Але зроби це завтра, — наполіг він.

Попелюшка поклала голівку на передні лапи.

— Я їм скажу, — пообіцяла вона. — Але чи справді саме це означає твій сон? Якщо в Тіньовому Клані дійсно лютує хвороба, ти посилаєш цих котів назустріч смерті.

Вогнесерд відчув, як йому перехопило подих, проте розумів, що повинен передовсім захистити власний Клан.

— Ти ж можеш показати їм, як робити ліки, хіба ні? — припустив він.

Попелюшка кивнула.

— Гаразд, — повів далі воєвода. — А якщо ти це зробиш, то вони зможуть самі подбати про себе.

Думка про те, що він не покидав Тіньовий Клан напризволяще, приносила певне полегшення, проте Вогнесерд хотів пояснити, чому відсилає їх геть.

— Попелюшко, я мушу прислухатись до Плямолистки… — клубок смутку стиснув йому горло. Запах папороті, яким повнилась галявина, тільки посилив спогади про медикицю, бо саме тут вона жила і працювала.

— Ти так про неї говориш, наче вона й досі жива, — промурмотіла Попелюшка, заплющуючи очі. — Чому ти ніяк не дозволиш їй спочити із Зорекланом? Я знаю, Плямолистка була особливою для тебе. Та пригадай, що мені сказала Жовтоікла, коли я ніяк не могла припинити думати про Срібнострумку. Живи сьогодні. Припини перейматися минулим.

— Що поганого в тому, що я пам’ятаю Плямолистку? — заперечив Вогнесерд.

— А те, що є інша киця — жива — просто у тебе під носом, про яку тобі варто подумати.

Кіт геть розгублено витріщився на Попелюшку.

— Про що ти взагалі говориш?

— А ти хіба не помітив?

— Що не помітив?

Попелюшка розплющила очі та підняла голову.

— Вогнесерде, кожен кіт у цьому Клані ясно бачить, що ти дуже-дуже подобаєшся Піскоштормі!

Вогнесерд відчув, як щось гаряче шугнуло попід його хутром, і вже хотів було заперечити, але Попелюшка не звернула на це уваги.

— А тепер іди і дай мені нарешті відпочити, — промурмотіла вона, знову вкладаючи голову на лапи. — Я завтра все скажу Дрібнохмарові з Білогорликом, обіцяю.

Поки Вогнесерд дійшов до виходу, тихеньке посопування Попелюшки знову залунало в унісон із рівномірним хропінням Жовтоіклої. Він вийшов на галявину і все ще не міг зібрати думки до купи. Він знав, що Піскошторма зараз його поважала. Це значно більше, ніж можна було очікувати, враховуючи її не досить прихильне ставлення до Вогнесерда у ті часи, коли той тільки приєднався до Клану. Але йому і на думку не спадало, що між ними може бути щось, окрім звичайної дружби. Аж раптом воєвода пригадав теплу іскорку в очах рудої войовниці, коли вона вилизувала його зболені лапи. Хутро на спині Вогнесерда миттю наїжачилося від почуття, якого він ніколи раніше не знав.