Здіймається буря

Розділ 24

— Жовтоікло!

Вогнесерд поклав Ожинка на землю й загукав медикицю. У вухах стугоніла кров, і марно він дослухався відповіді — не чув нічого, тільки страхітливе потріскування вогню.

Ожинко припав до землі, притиснувшись своїм маленьким тільцем до ніг Вогнесерда. Не відчуваючи нічого, крім страху та відчаю, воєвода схопив його і погнав угору, туди, де лежав Плямошкур.

Старий кіт і не поворухнувся. Вогнесерд бачив, як заледве здіймаються та опадають його груди, і розумів, що Плямошкур сам не зможе зайти в безпечне місце. Він поклав Ожинка на землю.

— За мною! — гукнув він, перш ніж уже добряче притомленими щелепами взяти за карк Плямошкура.

Востаннє кинувши погляд на охоплений вогнем схил, Вогнесерд потягнув чорно-білого кота геть у глиб лісу. За ними чапав Ожинко, надто вражений, щоб нявкати, його великі очі, здавалося, не бачили геть нічого. Вогнесердові понад усе хотілося понести їх обох, але ж не міг він залишити Плямошкура помирати. Доведеться Ожинкові знайти в собі сили, щоб пережити цю страхітливу мандрівку на власних лапах.

Вогнесерд сліпо йшов слідами інших котів, навряд чи й помічаючи навколишній ліс, хоча й не забував повертатися, перевіряючи, чи не відстав, бува, Ожинко. Його мозок заполонило те, що він допіру бачив на схилі: страхітлива стіна вогню й диму перед його табором, його домом. Жовтоікла з Куцохвостом були невідомо де.

Вони наздогнали решту біля Сонячних Скель. Вогнесерд лагідно поклав Плямошкура на плаский камінь. Ожинко побіг прямісінько до Злотоквітки, яка негайно схопила його за карк і кілька разів розгнівано струснула, перш ніж хрипко замуркотіти. Тоді поклала малого на землю й заходилась вилизувати задимлене хутро — спершу різко, але з кожним разом все лагідніше. Королева глянула на Вогнесерда, і в її погляді сяяла вдячність, яку вона ніколи не змогла б виразити словами.

Воєвода кліпнув та відвів погляд. До нього потихеньку почало доходити, що Жовтоікла, можливо, загинула через те, що він спинився врятувати життя Тигрокігтевому сину. Кіт помахав головою. Зараз не час про це думати. Він потрібен Кланові. Вогнесерд роззирнувся, розглядаючи нажаханих котів, які тулились на гладенькому камінні. Вони гадали, що тут безпечно? Їм же треба було йти до річки. Вогнесерд примружився, намагаючись запримітити Піскошторму серед похилених постатей, але від невимовного виснаження лапи здавалися важчими за камінь, у нього вже просто не було сил на те, щоб підвестися і пошукати її.

Тоді він відчув, як біля нього заворушився Плямошкур. Старий кіт підвів голову, судомно хапаючи повітря, перш ніж вибухнути таким бухиканням, що аж Попелюшка поспішила йому на поміч від гурту котів. Вогнесерд спостерігав, як вона натискає на грудину старійшини, марно намагаючись прочистити його легені.

Плямошкур припинив кашляти. Тепер він просто лежав, лежав дивовижно тихо і навіть не хрипів. Коли Попелюшка підвела голову, в її погляді була чиста печаль.

— Він мертвий, — промурмотіла кицька.

Зі скелі здійнялось налякане нявкотіння. Вогнесерд недовірливо глянув на Попелюшку. Як може бути таке, що він тягнув Плямошкура сюди, просто щоб той помер? Майже на тому самому місці, де Срібнострумка відійшла у лапи Зоряного Клану. Воєвода з тривогою глянув на Попелюшку, розуміючи, що вона, мабуть, теж про це думає. У її очах була лише скорбота, а вуса дрібно затремтіли, коли новачка присіла, щоби лагідно заплющити очі старого кота. Вогнесерд боявся, що вона не витримає такого горя. Коли інші старійшини почали підходити, щоби востаннє поділитися язиками з Плямошкуром, сіра киця сіла і глянула в очі Вогнесердові.

— Ми втратили ще одного кота, — прошепотіла вона. Голос Попелюшки був порожній, наче вона досі в це не вірила. — Але моя скорбота Кланові не допоможе.

— Ти поволі стаєш такою ж міцною, як і Жовтоікла, — лагідно сказав Вогнесерд.

Попелюшка зненацька стрепенулась.

— Жовтоікла! Де вона?

Вогнесерд відчув гострий біль у грудях, наче тріска з охопленого вогнем дерева, відламавшись, устромилася в саме серце.

— Я не знаю, — зізнався він. — Я загубив її в диму, коли вона рятувала Куцохвоста. Я вже повертався по Жовтоіклу, але кошеня…

Його голос затремтів, і кіт замовк. Лише мовчки дивився на сіру новачку, в очах якої читався непередаваний біль. Що ж таке було з їхнім Кланом? Чи Зореклан вирішив їх усіх повбивати?

Ожинко закашлявся, і Попелюшка підвелась, замотавши головою, наче щойно вилізла із крижаної води. Вогнесерд дивився, як вона шкутильгає до кошеняти і схиляє над ним голову, енергійно вилизуючи малому грудину, щоб стимулювати дихання. Кашель змінився ритмічним посопуванням, та й те стихло.

Воєвода сидів, слухаючи ліс. Хутро саме норовило стати дибки у застояному повітрі. У кронах зашелестів вітер, що прилетів від табору. Вогнесерд роззявив рота, намагаючись відчути свіжі запахи понад смородом своєї обсмаленої шубки. Вогонь досі горів? А тоді збагнув, що небо все сильніше затягує хмарами диму, бо ж вітер гнав полум’я невпинно вперед, до Сонячних скель. Він аж прищулив вуха, почувши ревіння вогню понад м’яким шелестом листя.

— Я піду вперед, — вигукнув він хрипким і різким від диму голосом. — Ми мусимо йти далі до річки. У безпеці будемо тільки на протилежному березі. Там пожежа нас не дістане.

Збентежені коти підвели голови, тьмяно поблискуючи очима крізь ніч. Заграва вже виднілася крізь дерева. Клуби диму почали спускатися на Сонячні Скелі, а гуготіння вогню, принесене вітром, що все сильнішав, тільки гучнішало.

Раптом скелі та ліс за ними осяяло сліпучим спалахом. Над головами котів зарокотало, аж усі вони попадали, притиснувшись до каменів. Вогнесерд звів очі до неба. Ген за клубами диму він побачив дощові хмари, що котилися небом. Жах змінився полегшенням, коли кіт збагнув, що це нарешті вибухла гроза.

— Надходить злива! — загукав воєвода, підбадьорюючи побратимів. — Вона загасить вогонь! Але треба йти, інакше він нас таки дожене!

Орлякошуб підвівся першим. Коли до Клану поволі дійшов зміст сказаного, інші коти також повставали. Страх перед вогнем переважив інстинктивний страх перед люттю небес. Вони нетвердо снували скелями, невпевнені, куди бігти, а Вогнесерд, на превелике своє щастя, побачив Піскошторму — її хвіст стояв щіткою, а вуха були прищулені. Громові коти поволі розходились, відкривши Вогнесердовим очам Синьозірку, яка нерухомо сиділа на півшляху до верхівки скелі, звернувши лице до небес. Діамантова рогатина блискавки розітнула небо, але провідниця навіть не зворухнулася. «Вона молиться Зоряному Клану?» — засумнівався Вогнесерд.

— Сюди! — наказав він і махнув хвостом. В унісон гахнув грім, заглушивши його слова.

Клан почав спускатися вниз зі скелі шляхом, що вів до річки. Вогнесерд побачив, що вогонь уже потріскує серед поближніх дерев. Повз нього промчав нажаханий кріль. Він, здається, навіть не помітив котів, просто пробіг їхніми рядами, тікаючи від вогню та бурі, й кинувся під камінь, інстинктивно шукаючи прихистку. Але Вогнесерд знав, що невдовзі вогонь охопить і цю частину лісу, і не бажав ризикувати ще бодай одним котом, прирікаючи когось на таку страхітливу смерть.

— Швидко! — гукнув він, і всі коти зірвались на біг.

Мишошубка і Довгохвіст знову несли кошенят Верболози, а Хмаролап і Порохошуб тягли Плямошкура, його безвольне чорно-біле тіло незграбно смикалось від ударів об землю. Білошторм і Ряболиця йшли обабіч Синьозірки, лагідно підштовхуючи провідницю вперед.

Вогнесерд почав було шукати поглядом Піскошторму, коли це побачив Крапохвістку, яка ледве тягнула в зубах своє кошеня. Воно неабияк підросло, а Крапохвістка була вже далеко не така молода, як інші королеви. Вогнесерд підбіг та забрав у неї малого. Кішка вдячно глянула на нього й кинулася вперед.

Тепер, коли Громові коти повернули до річки, вогонь наступав на них збоку. Одним оком Вогнесерд пильнував за стіною полум’я, що неухильно наступала, і все підганяв Клан уперед. Над ними загойдалися дерева, розхитані бурею. Стихія налетіла на ліс, женучи вогонь у їхньому напрямку. Річка вже виднілася, але її ще треба було перетнути, плавати ж Громові коти не дуже вміли. Часу йти вниз, до порогів, у Клану не було.

Перетнувши межу з Річковим Кланом, Вогнесерд відчув, як на його бік шаркнуло жаром вогнища. Пожежа загуготіла навіть гучніше, ніж Громошлях. Він наддав ходу, щоби провести решту до берега, і спинився вже там, де лісова долівка перейшла у кам’янистий берег. У світлі нової блискавки каміння замерехтіло сріблом, а звук грому, що пролунав услід, злився з ревом вогню. Клан, спотикаючись, рухався за Вогнесердом. В очах у котів знову зринув жах, коли вони побачили перед собою швидкоплинну річку. Воєвода мало не завив від думки про те, що багатьох доведеться переконувати зайти у воду. Але позаду крізь дерева продиралося полум’я, невпинно переслідуючи втікачів, і вибору в них просто не було.