Здіймається буря

Розділ 4

Цієї ночі уві сні Вогнесерд чув чиїсь кроки. Позаду нього з лісу вийшла плямиста кицька із сяючими бурштиновими очима. Вогнесерд глянув на Плямолистку, і серце знову защемило. Медикиця загинула багато повень тому, але біль і досі не вщухав. Вогнесерд нетерпляче очікував лагідного вітання, проте цього разу Плямолистка не торкнулася носиком його щоки, як те робила раніше. Натомість вона повернулася та пішла геть. Здивований, він вирушив назирці, подеколи зриваючись на біг, щоб тільки не відставати від киці, яка впевнено простувала лісом. Вогнесерд гукнув її. Плямолистка, хоча й не прискорила ходи, але залишилася глухою до його вигуків.

Без жодного попередження з-поза дерева вигулькнула темно-сіра тінь. То була Синьозірка, і очі Громової провідниці палали від жаху. Вогнесерд крутнувся, ухиляючись від неї і водночас намагаючись не втратити Плямолистку з поля зору.

Але несподівано з папоротей, якими поросли узбіччя путівця, вистрибнув Хмаролап і збив його з лап. На якусь мить незрушно впавши на землю, Вогнесерд відчув, як його буквально пропікає поглядом Білошторм — білий вояк стояв за гіллям дерева.

Вогнесерд звівся на лапи і знову кинувся навздогін Плямолистці. Вона все ще випереджала його на кілька лисячих хвостів, мчала вперед, не збавляючи кроку, навіть не повертаючи голови, щоби глянути, хто ж її гукає. Він ухилявся від інших котів і біг, а вони взивали до нього. Слів він розібрати не міг, проте всі разом їхні голоси зливалися в оглушливий хор запитань, критики, благань про допомогу. Нявкотіння все гучнішало і гучнішало, аж поки заглушило його власні крики, тож навіть якби Плямолистка його слухала, вона б усе одно нічого не почула.

— Вогнесерде! — пролунав голос, приглушуючи всі інші. То був Білошторм. — Мишошубка і Довгохвіст уже готові рушати. Прокидайся, Вогнесерде!

Ще й досі в напівсні, з посоловілими очима, Вогнесерд насилу звівся на ноги.

— Щ-що? — невпевнено нявкнув він.

Вояцьке кубло заливало світанковим світлом. Білошторм стояв поруч — у порожньому гнізді, де раніше спав Сіросмуг.

— Патруль чекає, — повторив вояк. — А ще Синьозірка хоче поговорити з тобою перед виходом.

Вогнесерд потрусив головою, приводячи себе до тями. Сон злякав його. Уві сні Плямолистка завжди була до нього ближча, ніж будь-коли в житті. Її поведінка цієї ночі пекла його, наче укус гадюки. Невже завжди лагідна медикиця мала намір його покинути?

Вогнесерд відхилився і потягнувся. Лапи його тремтіли.

— Скажи Мишошубці з Довгохвостом, що я скоро буду.

Він швиденько вислизнув із кубла, минаючи поснулі тіла інших вояків. Ряболиця спала біля самого виходу поруч із Морозошубкою: обидві кішки знову повернулись до вояцького життя, коли їхні кошенята покинули ясла.

Вогнесерд вийшов на терен. Надворі вже потеплішало, хоча сонце ще навіть не вибилось над верхівками дерев. Зелений ліс манив із табору. Вбираючи знайомі лісові запахи лісу, Вогнесерд відчув, як біль від сну блідне, і нарешті зміг розслабитися.

Довгохвіст і Мишошубка чекали біля виходу з табору. Вогнесерд кивнув їм і рушив до кубла Синьозірки. Які нагальні справи мала Громова провідниця із самого рання? Вона приготувала для нього особливе завдання? Невже Синьозірка більш-менш повертається до свого звичного стану? Вогнесерд дуже сподівався на це, тож радісно нявкнув, підійшовши до завіси лишайників.

— Заходь! — голос провідниці звучав радісно, і Вогнесердові надії тільки зміцніли.

Синьозірка міряла кроками піщану долівку печери. Вона й не подумала спинитися, коли увійшов Вогнесерд, і йому довелося притиснутись до стіни, щоб тільки зійти з її дороги.

— Вогнесерде, — почала провідниця, не дивлячись на воєводу. — Мені треба розділити сни із Зоряним Кланом. Я мушу вирушити до Місяцескелі.

Це був сяйливий камінь, що лежав глибоко під землею, за межами Вітряних угідь — там, де сідало сонце.

— Ти хочеш піти до тієї самої Місяцескелі? — вражено вигукнув Вогнесерд.

— А ти що, знаєш іншу Місяцескелю? — нетерпляче буркнула Синьозірка. Вона досі ходила кублом, і її кроки глухо відлунювали від стін.

— Просто це далека дорога. Ти впевнена, що її витримаєш?

— Я мушу поговорити із Зоряним Кланом! — наполягла Синьозірка. Зненацька вона завмерла і, примружившись, глянула на свого воєводу. — І я хочу, щоб ти пішов зі мною. Тим часом Білошторм перебере на себе керування.

Із кожною миттю передчуття Вогнесерда гіршали.

— Хто ще піде з нами?

— Ніхто, — понуро відповіла Синьозірка.

Вогнесерд здригнувся. Він був геть спантеличений рішучістю, яка звучала в голосі Синьозірки: вона говорила так, мовби від цієї мандрівки залежало їхнє життя.

— Але ж удвох нам небезпечно буде подорожувати, хіба ні? — обережно зауважив воєвода.

Синьозірка зміряла його крижаним поглядом. Вогнесерд відчув, що йому пересохло в роті, коли кішка просичала до нього:

— Ти хочеш узяти інших? Нащо?

Вогнесерд спробував приховати тремтіння голосу.

— А якщо на нас нападуть?

— Ти мене захистиш, — тихо буркнула Синьозірка. — Хіба ні?

— Ціною життя! — урочисто пообіцяв Вогнесерд. Як би він не ставився до поведінки Синьозірки, його відданість провідниці була непохитна.

Слова воєводи, здається, переконали Синьозірку, бо вона нарешті сіла навпроти нього.

— Добре.

Вогнесерд схилив голову набік.

— А як же загроза від Вітряного та Тіньового Кланів? — усе ще невпевнено нявкнув він. — Ти ж сама вчора це згадувала.

Синьозірка повільно кивнула. Вогнесерд повів далі:

— Нам доведеться пройти землями Вітряного Клану.

Синьозірка рвучко підвелася.

— Я мушу поговорити із Зоряним Кланом! — крикнула вона, і хутро на її плечах наїжачилося. — Чому ти хочеш мене відрадити? Або ти підеш зі мною, або я йду сама!

Вогнесерд знову глянув на провідницю. Він просто не мав вибору.

— Я піду, — погодився воєвода.

— Добре, — Синьозірка знову кивнула, її голос трішки пом’якшав. — Потрібні будуть трави для мандрівки, щоб підкріпити сили. Я піду візьму їх у Жовтоіклої.

Провідниця прослизнула повз Вогнесерда і рушила до виходу з печери.

— Ми що, вирушаємо негайно! — гукнув Вогнесерд.

— Так, — відповіла Синьозірка, навіть не зупиняючись.

Вогнесерд вискочив із кубла вслід за нею.

— Але я мав іти з досвітнім патрулем, — запротестував він.

— Виряди їх самих, — наказала Синьозірка.

— Добре.

Вогнесерд стояв і дивився, як киця зникає серед папоротей, що приховували галявку Жовтоіклої. Він відчував, як млоїть на серці, бредучи до виходу з табору, де на нього чекали Довгохвіст і Мишошубка. Смугастий кіт нетерпляче махав хвостом, а коричнева войовниця просто лежала на животі, спостерігаючи крізь примружені повіки, як Вогнесерд крокує до них.

— У чому справа? — з ходу запитав Довгохвіст. — Чому Синьозірка йде до Жовтоіклої? З нею все добре?

— Вона пішла по трави для мандрівок. Синьозірці потрібен Зоряний Клан, тому ми йдемо до Місяцескелі, — пояснив Вогнесерд.

— Далека дорога, — зауважила Мишошубка, поволі підводячись і сідаючи. — Чи ж це мудро? Синьозірка ж, певно, ще слабка після нападу волоцюг.

Вогнесерд про себе відзначив, що киця тактично вирішила не згадувати про участь Тигрокігтя в тому нападі.

— Синьозірка сказала, що Зореклан покликав її, — відповів він.

— Хто ще піде? — запитав Довгохвіст.

— Тільки ми із Синьозіркою.

— Я теж піду, якщо хочеш, — запропонувала Мишошубка.

Вогнесерд скрушно похитав головою, а Довгохвіст глузливо вищирився.

— Думаєш, зможеш сам її захистити, так? Може, ти й воєвода, але ти не Тигрокіготь! — прошипів вояк.

— І дуже добре, що він не Тигрокіготь! — Вогнесерд відчув невимовне полегшення, коли позаду нього залунав голос Білошторма. Білий вояк, мабуть, чув розмову від початку, бо на цьому не спинився: — Значно менше шансів, що Вогнесерда і Синьозірку помітять, якщо вони мандруватимуть удвох. Не кажучи вже про те, що їм гарантовано безпечний коридор до Місяцескелі. Що більше котів у цій виправі, то більше шансів, що їх приймуть за нападників.

Мишошубка кивнула, а от Довгохвіст відвернувся. Вогнесерд вдячно підморгнув Білоштормові.

— Жовтоікло! — пролунав стурбований голос провідниці з кубла медикиці.

— Іди до неї, — тихенько нявкнув Білошторм. — Я поведу патруль.

— Але Синьозірка хоче, щоб ти очолив Клан, поки нас не буде, — сказав йому Вогнесерд.

— У такому разі я залишуся і організую мисливські виправи. А патруль поведе Мишошубка.

— Так, — погодився Вогнесерд, намагаючись не виказувати свого хвилювання. Він повернувся до Мишошубки і наказав: — Візьми із собою Шиполапа.

Войовниця поштиво кивнула, тож Вогнесерд повернувся і побіг тереном до кубла медикицьки.

— Я так думаю, тобі теж знадобляться якісь трави для подорожі, — зауважила Жовтоікла, коли воєвода увійшов до тунелю. Стара медикиця спокійно сиділа собі на галявині, а от Синьозірка невтомно походжала навколо неї, занурена у власні думки.

— Так, коли ласка, — відповів Вогнесерд.

Із розколини в камені вийшла Попелюшка і, навіть не спинившись привітатися з Вогнесердом, пошкутильгала до Жовтоіклої.

— Що з цього ромен? — прошепотіла вона у розірване вухо медикиці.

— Ти вже мала б це знати! — гостро кинула Жовтоікла.

Попелюшка смикнула вухами.

— Я думала, що знаю, а тоді подумала, що не впевнена. І вирішила перевірити.

Жовтоікла форкнула, звелась на лапи та пішла до підніжжя каменя, де рядочком лежали кілька різних трав.

Вогнесерд зиркнув на Синьозірку. Вона припинила міряти кроками землю, а натомість стояла і дивилася на небо, обережно принюхуючись до повітря. Кіт тихенько підійшов до Жовтоіклої.

— Але ж ромен — це не трава для мандрівок, — ледь чутно видихнув він.

Жовтоікла примружилась.

— Синьозірці треба щось, щоб заспокоїти серце, окрім трави для фізичної сили, — медикиця глянула на Попелюшку і продовжила: — Я, знаєш, сподівалася домішати його до трав для мандрівки так, щоб не розголошувати це цілому табору! — вона торкнулась однієї купки трав важкою лапою. — Осьде ромен.

— Так, тепер я пригадую, — покірно нявкнула Попелюшка.

— Було б добре, якби ти й не забувала, — дорікнула їй Жовтоікла. — У медикиці немає часу на сумніви. Вкладай усю енергію в сьогодні та не переймайся минулим. У тебе є зобов’язання перед Кланом. Припини плакатися і роби свою роботу!

Вогнесерд не міг не співчувати молодій киці. Він намагався перехопити її погляд, проте Попелюшка навіть не дивилась на нього. Натомість вона ретельно заходилась коло мішанини для мандрів, лапкою відгрібаючи невеличкі порції з кожної купки трав і змішуючи їх докупи. Жовтоікла весь час зосереджено спостерігала за її роботою.

Позаду них Синьозірка знову підвелася і стала крокувати галявкою.

— Ще не готові? — нетерпляче нявкнула вона.

Вогнесерд підійшов до Синьозірки.

— Уже майже, — сказав він. — Не хвилюйся. Ми дістанемося Високого Каменя ще до сутінок.

Попелюшка вже спішила до них із клубками трав, проте Синьозірка лише кліпнула у відповідь.

— Це тобі, — нявкнула кицька, кладучи суміш трав Синьозірці до лап. — А осьде твої, — сказала вона Вогнесердові.

Він все ще раз по раз ковтав слину, намагаючись змити гіркий присмак трав, коли Синьозірка вже рушила до виходу з галяви, даючи своєму воєводі знак іти за нею. Табір почав прокидатися. Верболоза вилізла з ясел і саме кліпала очима від яскравого сонячного проміння, а Плямошкур розминав свої старечі кінцівки біля поваленого дуба. Обоє з цікавістю позирнули на Вогнесерда і Синьозірку, а тоді взялися до своїх щоденних занять.

— Агов!

Позаду них пролунав знайомий голос, і Вогнесерд відчув, як йому похололо на серці. Звісно ж, то був Хмаролап, який щойно виліз зі свого кубла. Шерсть новака стояла дибки, розкуйовджена після нічного сну.

— А ви куди? Можна з вами?

Вогнесерд спинився і запитав свого новака:

— А горлицю тобі забрати не треба?

— Горлиця зачекає. Та її все одно якась сова вже забрала, — відповів Хмаролап. — Ну можна з вами, ну будь ласочка!

— Сови їдять живу здобич, — виправив його Вогнесерд. Він запримітив Вітрогона, який сонно вилазив із вояцького кубла, і гукнув його через терен. — Вітрогоне, поведеш нині Хмаролапа на полювання?

Він помітив у очах вояка розчарування, проте Вітрогон все ж кивнув, хоча й без ентузіазму. Вогнесерд пригадав, як щойно вчора Вітрогон радо брав із собою Шиполапа ловити білок. Очевидно, вояк не був у захваті від Хмаролапа, і, чесно кажучи, Вогнесерд його розумів. Його новак анітрохи не старався заслужити бодай крихту пошани від інших вояків.

— Це нечесно, — заскиглив Хмаролап. — Я вже вчора полював. Ну можна я з вами?

— Ні. Сьогодні ти полюєш із Вітрогоном! — відрізав Вогнесерд. І, перш ніж Хмаролап устиг іще щось заперечити, повернувся і побіг услід за Синьозіркою.