Здіймається буря

Розділ 5

Провідниця Громового Клану вже видерлась на кручу, коли Вогнесерд порівнявся з нею. Вона спинилась і понюхала повітря, перш ніж зануритися в ліс. Вогнесерд не без полегшення відзначив, яка розслаблена вона була тепер, коли нарешті вийшла з табору і торувала свій шлях крізь підлісок, просуваючись у напрямку межі з Річковим Кланом.

Вогнесерд здивовано глянув на Синьозірку. Це не був найкоротший шлях до Чотиридерева і височин, до яких вони прямували, однак воєвода ні про що не запитував. Він не міг не відчувати радісного збудження від думки про те, що, можливо, побачить Сіросмуга на тому березі ріки.

Двоє котів вийшли до Річкового кордону вище Сонячних Скель і рушили вздовж лінії міток угору за течією. Теплий вітерець доносив до них блідий запах торфовища. Вогнесерд чув, як за заростями папороті котить свої води річка. Він витяг шию й побачив, як вода поблискує у плямках світла, що лилося крізь крони. Ген угорі листя палало зеленню й іноді спалахувало по краях, коли сонячне світло пробивалося крізь густе плетиво гілок. Навіть у затінку Вогнесердові було спечно. Як же хотілося пірнути оце в річку, мовби Річковому коту, щоб трохи охолонути!

Нарешті ріка звернула, пішла в глиб Річкових угідь, але Синьозірка незмінно бігла вперед, не відходячи від міток, які позначали межу між Річковим і Громовим Кланами. Вогнесерд постійно зазирав по той бік межі, вишукуючи серед дерев бодай найменшого сліду Річкових котів. Він переймався, щоб їх бува не помітив ворожий патруль, та заразом сподівався побачити свого друга. Синьозірка бігла загрозливо близько від кордону, час від часу навіть несамохіть його переходячи, коли вони надто глибоко занурювалися в підлісок. Вогнесерд не уявляв, як відреагують Річкові коти, якщо знайдуть їх тут. Між двома Кланами вже мало не дійшло до конфлікту через кошенят Срібнострумки. Битви вдалося уникнути лише завдяки тому, що Сіросмуг забрав кошенят до Клану їхньої матері.

Зненацька Синьозірка спинилась, підняла мордочку і роззявила рота, куштуючи повітря. Коли вона присіла, Вогнесерд, довіряючи її вояцьким інстинктам, також припав до землі біля куща кропиви.

— Річкові вояки, — пошепки застерегла Синьозірка.

Тепер і Вогнесерд відчув їхній запах. Що сильнішим ставав запах, то більше наїжачувалася шерсть на його карку — аж ось попереду в підліску пролунав шелест. Громовий кіт дуже-дуже повільно підвів голову і визирнув поміж дерев у пошуках знайомої сірої шубки, серце його гучно калатало. Поруч із ним сиділа Синьозірка, її очі були так само широкі, а боки ледь здіймалися — вона майже не дихала. «Синьозірка теж сподівається побачити Сіросмуга?» — зачудувався Вогнесерд. Раніше йому якось не спадало на думку, що провідниця, можливо, теж хоче зустріти якихось Річкових котів. Це б цілком пояснило, чому вони вирушили цим шляхом.

Проте Вогнесерд не надто вірив, що Синьозірка шукає зустрічі зі Сіросмугом. Учора вона навіть забула, що сірий вояк покинув Клан. Вогнесерд відчував, що її голова зараз забита іншими думками. Здогад вразив його несподівано, наче здобич, що сама впала до лап: кошенята Синьозірки. Багато повень тому Громова провідниця народила двох кошенят, які виросли у Клані батька — Річкового кота. Синьозірка віддала своїх малюків, коли вони заледве могли виходити із гнізда. Тоді ще майбутня провідниця була занадто амбітна та віддана Клану, щоб самостійно виховувати кошенят. Діти Синьозірки виросли повноцінними Річковими вояками, не підозрюючи навіть, що їхня справжня мама із Громового Клану. Проте вона ніколи їх не забувала, хай навіть тільки Вогнесерд знав її таємницю. Мабуть, Синьозірка оглядала підлісок у пошуках Каменешуба і Мрячконіжки.

Віддалік майнула плямиста шубка, і Вогнесерд знову пригнувся. Це точно не Сіросмуг і не діти Синьозірки. Знайомий запах підказав Вогнесердові, що перед ним за вояк. То була Леопардошубка, воєвода Річкового Клану.

Вогнесерд зиркнув на Синьозірку: вона досі не опускала голову, дивлячись поміж дерев. Шарудіння папоротей підказало Вогнесердові, що Леопардошубка наближається. Його дихання прискорилося. Що ж буде, якщо вона побачить Синьозірку так близько від Річкової межі?

Вогнесерд завмер, а шарудіння в кущах усе гучнішало. Тоді він почув, як воєвода Річкового Клану спинилася — судячи з цілковитої тиші, вона щось знайшла. Безпомічно дивлячись на Синьозірку, Вогнесерд збирався вже дати їй знак хвостом, коли це вона сама пригнулась і зашипіла йому на вухо:

— Пішли, краще нам глибше зайти в наші землі.

Провідниця мовчки пішла геть, і Вогнесерд полегшено видихнув. Прищуливши вуха, він по-пластунськи рушив за нею, геть від позначеної межі, на безпечну територію Громового Клану.

— Ця Леопардошубка так гучно ходить, що її, певно, і Тіньовий Клан уже почув, — зауважила Синьозірка, коли вони відійшли від кордону. Вогнесерд здивовано смикнув вусами. Він аж подумав було, чи не забула провідниця, як люто Клани захищають свої кордони, надто ж у такі скрутні часи.

— Вона вправна войовниця, але її увагу надто вже легко відволікти, — спокійно провадила Синьозірка. — Її більше зацікавив кролик за вітром, ніж ворожі вояки.

Вогнесерда, безперечно, підбадьорила впевненість провідниці. Тепер він міг спокійно все обдумати. Так, вітерець справді доніс до нього запах кролика, проте він надто переймався Леопардошубкою, щоб це помітити.

— Це нагадує мені часи, коли я водила тебе на тренування, — муркнула Синьозірка, крокуючи залитим сонцем лісом.

Вогнесерд порівнявся з нею.

— Мені теж, — відповів він.

— Ти швидко вчився. Я не помилилась, запросивши тебе до Клану, — промурмотіла Синьозірка. Вона озирнулась на Вогнесерда, і той побачив, що провідниця справді пишається ним. Рудий кіт їй вдячно підморгнув.

— Усі Клани мають за що тобі дякувати, — провадила Синьозірка. — Ти вигнав Хвостолома з Тіньового Клану, повернув Вітряний Клан із вигнання, допоміг Річковому Кланові впоратися з паводком і врятував Громовий Клан від Тигрокігтя, — Вогнесерду вже трохи забило памороки від такої подяки, але провідниця не зупинялась: — У жодного вояка немає твоєї прямоти, відданості чи хоробрості…

Тут Вогнесерд насторожився.

— Але всі Громові коти поважають вояцький правильник так само, як я, — зауважив він. — Кожен із них ладен пожертвувати собою заради Клану.

Синьозірка стала як укопана і подивилась на Вогнесерда.

— Ти єдиний, хто наважився піти супроти Тигрокігтя, — нагадала вона йому.

— Але ж тільки я знав', що то він убив Рудохвоста!

Вогнесерд був ще новаком, коли дізнався, що Тигрокіготь відповідальний за смерть воєводи Громового Клану. Проте він нікому не міг довести, що темний вояк справді замастив свої лапи кров’ю, аж поки зрадник не повів котів-волоцюг проти власного Клану.

Очі Синьозірки люто заблищали.

— Сіросмуг також знав. А врятував мене лише ти!

Вогнесерд відвернувся і, шукаючи слів, нервово смикав вухами. Здавалося, що Синьозірка не довіряє нікому зі своїх вояків, окрім нього і, можливо, Білошторма. Вогнесерд збагнув, що Тигрокіготь накоїв значно більше лиха, ніж будь-хто у Клані здатен собі уявити. Темний вояк отруїв провідницю недовірою до власних котів, забрав у неї здатність тверезо оцінювати події.

— Ходімо! — кинула Синьозірка.

Вогнесерд спостерігав, як сіра киця пробирається лісом: плечі її були опущені, а хвіст волочився по землі. Він здригнувся. Хоч небо над ними було ясне і прозоре, здавалось, мовби на сонце набігла чорна хмара і кинула похмуру тінь на всю їхню виправу.

Вони дійшли до Чотиридерева, коли сонце вже почало лити своє проміння на землю, підбившись над кронами дерев. Вогнесерд услід за Синьозіркою зійшов до улоговини, серед якої стояли чотири величні дуби. Ці дерева скидалися на мовчазних охоронців, що вартували галявину — місце, де щоповні чотири Клани збиралися разом під покровом перемир’я. Двоє котів проминули Великий Камінь, на якому стояли провідники Кланів, звертаючись до Зборища, і пішли далі, до протилежного краю улоговини.

Трав’янистий схил раптом пішов під гору, м’яка земля перейшла у кам’янисту, і Вогнесерд запримітив, що Синьозірці стало важче тримати крок. Вона все гучніше сопіла, перелазячи з каменя на камінь, тож воєводі доводилося йти повільніше, щоб не обігнати її.

На верхівці схилу Синьозірка спинилась і сіла віддихатись.

— Як ти? — запитав Вогнесерд.

— Не така молода, як раніше, — видихнула Синьозірка.

Вогнесерд відчув хвилювання. Він гадав, що поранення, які вона отримала в битві, вже зцілилися. Звідки ж ця раптова знемога? Провідниця здавалася старішою й вразливішою, ніж будь-коли. «Можливо, це все через цю напругу і спеку, — з надією подумав він. — Зрештою, її шубка густіша за мою».

Поки Синьозірка переводила подих, Вогнесерд стурбовано позирав на хащі ялівцю та вересу, які вкривали височини. Це вже були землі Вітряного Клану, і звідси вони тяглися ген удалину попід безхмарним небом. Він відчув ще більшу тривогу, аніж на межі Річкового Клану. Вітряні коти досі були люті через те, що Громовий Клан надав прихисток колишньому Тіньовому провідникові. І саме Синьозірка вирішила залишити у таборі осліпленого Хвостолома. Що зробить Вітряний патруль, якщо знайде на своїх землях Громову провідницю, яку супроводжує лише один вояк? Вогнесерд не був певен, що зможе захистити її в бійці супроти цілого патруля.

— Треба йти обережно, щоб нас не помітили, — прошепотів він.

— Що ти сказав? — озвалась Синьозірка.

Тут вітер дув сильніше, і Вогнесердові слова відлітали з ним.

— Обережно, кажу, щоб нас не побачили! — Вогнесерд неохоче підвищив голос.

— Чому? — різко спитала Синьозірка. — Ми йдемо до Місяцескелі. Маємо дане Зорекланом право безпечного проходу!

Вогнесерд збагнув, що зараз не варто гаяти час на суперечки, тому швидко запропонував:

— Я піду вперед.

Він добре знав височини, краще за більшість Громових котів. Не раз уже бував тут раніше, проте ніколи не почувався настільки вразливим, як зараз. Він швидко повів Синьозірку в гущавину вересового моря, молячись, щоб Зореклан розділяв певність провідниці щодо права безпечного проходу і щоб пращури-вояки вберегли їх від Вітряних патрулів. Вогнесерд сподівався, що Синьозірці вистачить глузду не піднімати вгору вуха чи хвіст.

Коли вони дійшли до ялівцевих хащ, самого серця Вітряних угідь, сонце вже стояло в найвищій точці небосхилу. Чотиридерево зосталось далеко позаду, проте ще лишався чималий шмат дороги до схилу на краю торфовища, який збігав до ферми Двоногів. Вогнесерд завмер. Їм в обличчя віяла гаряча юга, задушлива, як подих хворого кота, і воєвода розумів, що цей вітер рознесе їхній запах по всій ворожій території. Залишалося сподіватися, що їх якось замаскують густі пахощі медоносного вересу. Поруч із ним Синьозірка подала хвостом умовний знак і чкурнула в хащі ялівцю.

Позаду пролунало люте виття. Вогнесерд обернувся і позадкував, здригаючись від випадкових доторків до гіллячок ялівцю. Перед ним, наїжачившись і прищуливши вуха, стояли трійко Вітряних котів.

— Зайди! Ви чого тут? — прошипів плямистий темно-брунатний котяра.

Вогнесерд упізнав Багнокігтя, одного зі старших вояків. Сіро-смугастий вояк на ім’я Клаповух стояв поруч, вигнувши спину та випустивши кігті. Вогнесерд познайомився з цими котами, ба навіть почав їх поважати, поки супроводжував Вітряний Клан із їхнього вигнання на землі Двоногів. Проте зараз від колишньої доброзичливості не було ні сліду. Він не впізнав тільки найменшого кота — мабуть, іще новака, який виглядав не менш загрозливо, ніж його товариші.

Вогнесерд відчув, як дибки стає шерсть уздовж його хребта, як глухо гупає серце, проте він з усіх сил намагався зберігати спокій.

— Ми просто проходимо… — почав було Громовий воєвода.

— Ти на нашій землі, — кинув Багнокіготь. Він дивився просто на Вогнесерда, і його очі палали.

«Де ж Синьозірка?» — у відчаї думав Вогнесерд, сподіваючись частково на її підтримку, частково-на те, що вона почула вереск Багнокігтя і зараз собі безпечно прямує крізь хащі ялівцю до угіддя Двоногів.

Загрозливе гарчання підказало, що провідниця повернулась. Він похапцем зиркнув позаду себе — там, біля самих хащ, стояла Синьозірка, високо піднявши голову і пропікаючи ворожих котів лютим поглядом.

— Ми йдемо до Місяцескелі. Зоряний Клан дарував нам безпечний коридор. Ви не маєте права нас зупиняти!

Багнокіготь і вусом не повів.

— Ви відкинули всі права на захист Зореклану, коли прийняли до себе Хвостолома! — відрізав він.

Вогнесерд міг зрозуміти лють Вітряних котів. Він на власні очі бачив усі злигодні, яких вони зазнали у вигнанні. І все це через Хвостолома і його вояків. Вогнесерд скрушно пригадав, як допомагав нести додому маленьке Вітряне кошеня — останнє вціліле з цілого виводка. Колишній Тіньовий провідник мало не знищив Вітряний Клан своєю жорстокістю.

Вогнесерд відповів на лютий погляд Багнокігтя.

— Хвостолом мертвий, — спокійно пронявчав Громовий воєвода.

Очі Багнокігтя заблищали.

— Ти його вбив? — запитав він.

Вогнесерд завагався, замість нього загрозливо загарчала Синьозірка:

— Звісно ж, він його не вбивав. Громовий Клан не вбивці.

— Ні, — відповів Багнокіготь. — Ви просто їх захищаєте! — Вітряний вояк агресивно вигнув спину.

Збитий із пантелику, Вогнесерд відчував, як натужно працює його мозок, шукаючи інших способів переконати Вітряних котів.

— Ви нас пропустите! — зашипіла Синьозірка.

Вогнесерд завмер, спостерігаючи, як провідниця випускає кігті та напружує лапи, готова кинутись у бій.