Здіймається буря

Розділ 10

Вогнесердові перехопило подих, коли відчинилися двері до оселі Двоногів. Він хотів, щоб Хмаролап негайно розвернувся і побіг геть, але вже знав, що новак не мав жодного наміру це робити. Виховник схилився наперед зі своєї гілки, щоб Двоноги закричали на нього та прогнали Хмаролапа. Лісових котів вони недолюблювали. Та цей Двоніг нахилився і погладив білого пухнастика, який миттю потягнувся і почав лащитися до його руки, поки той щось примовляв. За інтонацією Двонога було зрозуміло, що вони раніше вже так віталися. Гірке, ніби мишача жовч, розчарування сповнило Вогнесерда, коли Хмаролап весело подріботів до дверей і зайшов усередину.

Після того як двері зачинилися, воєвода ще довго не міг злізти з дерева і сидів там, ніби причмелений. Його новак спокусився на таке життя, від якого він сам відвернувся. Можливо, він геть помилився щодо Хмаролапа? У такій задумі кіт просидів, аж поки сонце не почало ховатися за деревами і не настала вечірня прохолода. Він легко зістрибнув на паркан, а звідти — на землю.

Вогнесерд покрокував лісом, сліпо йдучи додому за власним запахом. Поведінка Хмаролапа здавалася йому жахливою зрадою, та все ж було важко на нього злитися. Вогнесерд так палко прагнув довести Кланові, що кицюні не гірші за лісових котів, що навіть не подумав про те, що його учень міг віддати перевагу оселі Двоногів. Вогнесердові подобалося життя в лісі, але він сам його для себе обрав. Хмаролапа ж віддала до Клану мати, ще коли той був надто малий, аби приймати рішення.

Вогнесерд усе крокував, не помічаючи навколо ні слідів, ні запахів, аж поки не зрозумів, що прийшов до паркану своєї сестри. Він здивовано витріщився на нього. Чи не привели його лапи сюди навмисно? Кіт повернувся, бо не був готовий поділитися своїм відкриттям із Принцесою. Вогнесерд не хотів казати, яку помилку вона зробила, віддавши Хмаролапа у Клан. Важкими, ніби набитими камінням, лапами він почвалав до Високих Сосон і табору.

— Вогнесерде! — пролунав тихий голос позаду нього. Принцеса!

Він застиг, серце впало в п’яти. Сестра вже побачила його, тож не можна було просто піти. Кіт розвернувся, і Принцеса зістрибнула до нього з паркану. Її рябе хутро м’яко колихнулося, коли киця приземлилася поруч.

— Я так довго тебе не бачила! — нявкнула вона. Її голос був стривожений. — Навіть Хмаролап уже довго не заходив. У вас усе гаразд?

— Усе… усе чудово, — затнувся Вогнесерд. Він відчув, як його голос дрижав, а плечі напружилися від спроби звучати переконливо.

Принцеса вдячно моргнула, повіривши його словам, і привітально торкнулася носом Вогнесерда. Він лизнув її, вдихаючи знайомий запах, який нагадав про дитинство.

— Це добре, — замуркотіла киця. — Я вже почала хвилюватися. Чому Хмаролап не приходить до мене? Я весь час чую запах сина поблизу, але вже багато днів його не бачила.

Вогнесерд не знав, що відповісти, і відчув полегшення, коли Принцеса продовжила свій монолог.

— Я так гадаю, ти багато займаєш його тренуваннями? — пронявчала вона. — Востаннє він розповідав, ніби ти дуже вражений його успіхами. Хмаролап сказав, що набагато перевершує інших новаків! — Принцеса виглядала задоволеною, і її очі сяяли від гордощів.

«Вона так само, як і я, хоче, аби Хмаролап став добрим вояком», — подумав Вогнесерд. Він винувато пробурмотів:

— Твій син подає великі надії, Принцесо.

— Він же мій первісток, — муркнула Принцеса. — Я знала, що Хмаролап буде особливим. Я досі за ним сумую, хоч і розумію, наскільки добре йому там.

— Я впевнений, що всі твої кошенята по-своєму особливі.

Вогнесерд дуже сильно хотів розповісти сестрі правду, та не мав досить відваги зізнатися, що її жертва була марною. Натомість він нявкнув:

— Я мушу йти.

— Так скоро? — вигукнула Принцеса. — Що ж, прийди до мене ще невдовзі. І приведи із собою Хмаролапа!

Кіт кивнув. Він ще не хотів повертатися до табору, та ця розмова була надто важкою, ніби доводилося долати величезну прірву між лісовим і домашнім життям.

Вогнесерд прямував довгою дорогою до табору, звична зелень лісу заспокоювала його. Коли Громовий воєвода вийшов на вершину яру з-за дерев, то раптом усвідомив, наскільки він усе-таки сумує за Сіросмугом. Тепер йому взагалі ні з ким було поділитися.

— Привіт! — голос Піскошторми злякав його. Руда киця піднімалася яром і, мабуть, відчула його запах. — Як минуло тренування? А де Хмаролап?

Вогнесерд глянув на неї. Зелені очі войовниці засяяли, і він раптом зрозумів, що може їй звіритись. Кіт стурбовано роззирнувся і запитав:

— Ти тут сама?

Піскошторма зацікавлено глянула на нього.

— Так. Я думала трохи пополювати перед вечерею.

Вогнесерд підступив до краю схилу і подивився вниз на вершечки дерев, які прикривали табір. Піскошторма стала біля нього. Киця нічого не говорила, лише співчутливо притулилася до нього боком. Вогнесерд знав, що може зараз навіть піти геть, і вона нічого не спитає.

— Піскоштормо, — нерішуче почав він.

— Що?

— Як гадаєш, я неправильно вчинив, коли привів Хмаролапа у Клан?

Піскошторма помовчала кілька секунд, а коли почала говорити, її слова були обережними і чесними водночас:

— Коли я побачила сьогодні, як твій учень спав біля свого кубла, то подумала, що він радше схожий на кицюню, ніж на вояка. Але тоді я згадала, як Хмаролап зловив свою першу здобич. Він був лише кошеням, але вийшов у таку хурделицю й спіймав мишку. Цей білий котик виглядав таким сміливим, таким гордим за свій вчинок. Тоді він виглядав як справжній кіт Клану.

— То я зробив правильно? — з надією нявкнув Вогнесерд.

Після ще однієї важкої паузи Піскошторма відповіла:

— Думаю, лише час покаже.

Вогнесерд мовчав. Це не була та відповідь, на яку він сподівався, але його подруга мала рацію.

— Із ним щось трапилося? — запитала Піскошторма і занепокоєно примружила очі.

— Я бачив, як він сьогодні заходив у гніздо Двоногів, — одним духом випалив Вогнесерд. — Думаю, він дозволяє їм себе підгодовувати вже давно.

Піскошторма зморщилася.

— Він знає, що ти його бачив?

— Ні.

— Тобі варто йому сказати, — порадила подруга. — Хмаролапові треба визначитися, ким він хоче бути.

— Але що як він вирішить повернутися до життя кицюні? — запротестував Вогнесерд. Йому хотілося, щоб Хмаролап залишився у Клані. Не лише заради Вогнесерда, аби показати іншим котам, що кицюні можуть стати вояками, але й заради нього самого. Хмаролап міг стільки всього дати Громовим котам, а в обмін отримав би їхню відданість. Виховник відчув, як закалатало серце на думці, що його учень може відкинути це все.

— Це його вибір, — нявкнула Піскошторма.

— Якби я був кращим виховником…

— Це не твоя провина, — перебила Піскошторма. — Ти не можеш змінити того, що в нього на серці.

Вогнесерд знизав плечима.

— Просто поговори з ним, — наполягала Піскошторма. — Дізнайся, чого хоче твій новак. Але дозволь йому вирішувати.

Її очі були сповнені співчуття, та Вогнесерд усе ще почувався нещасним.

— Піди і знайди його, — нявкнула киця. Воєвода кивнув, і Піскошторма попрямувала в глиб лісу.

Із важким серцем він почав спускатися до лощовини, сподіваючись, що Хмаролап буде повертатися тим самим шляхом, яким пішов. Вогнесерд не хотів підстерігати свого новака, він боявся, що зовсім його відлякає. Але Піскошторма має рацію. Хмаролап не може жити у Громовому Клані, одною лапою залишаючись у гнізді Двоногів.

Воєвода сидів у лощовині. Сонце вже зайшло за дерева. Повітря було ще теплим, хоч довгі тіні вже розтяглися на піску. Надходив час вечірньої трапези у Клані. Вогнесерд почав було гадати, чи прийде Хмаролап узагалі. Раптом почулося шурхотіння в кущах і дрібні кроки — він зрозумів, що новак наближається, ще перш ніж зачув його запах.

Хмаролап вийшов на галявину з піднятим хвостом і нашорошеними вухами. Він ніс у зубах малесеньку землерийку, та, забачивши Вогнесерда, вмить випустив її з рота.

— Що ти тут робиш? — у голосі котика почувся докір. — Я ж сказав, що повернуся до вечері. Ти мені не довіряєш?

Вогнесерд похитав головою:

— Ні.

Хмаролап схилив голову набік і набрав ображеного вигляду.

— Ну, я ж сказав, що повернуся — і повернувся, — запротестував він.

— Я тебе бачив, — просто нявкнув виховник.

— Де бачив?

— Я бачив, як ти заходив у гніздо Двоногів.

— І що?

Вогнесердові аж мову відняло від безтурботного тону Хмаролапа. Невже він не розуміє, що вчинив?

— Ти ж мав полювати для Клану, — зашипів воєвода, відчуваючи, як усередині закипає лють.

— Я й полював, — відповів Хмаролап.

Вогнесерд зневажливо глянув на мишку, яку новак виплюнув на землю.

— І скількох котів, на твою думку, це має нагодувати?

— Ну то я не буду вечеряти, — нявкнув Хмаролап.

— Лише тому, що ти напхався кицюнячого корму! — гаркнув Вогнесерд. — Для чого ти взагалі повернувся?

— А чому не мав би? Я просто ходжу до Двоногів по їжу, — Хмаролап виглядав щиро спантеличеним. — У чому проблема?

Закипаючи від злості, Вогнесерд прогарчав:

— Я все думаю, чи правильно вчинила твоя мати, коли віддала свого первістка у Клан.

— Що ж, вона це вже зробила, — прошипів Хмаролап у відповідь, — тож ти тепер за мене відповідаєш!

— Може, я й відповідаю за тебе як за новака, та точно вже потурбуюся, щоб тобі не світило звання вояка! — пригрозив воєвода.

Очі малого округлилися від здивування.

— Ти цього не зробиш! Ти не зможеш! Я стану таким бійцем, що тобі не вдасться мене спинити, — він задирливо глянув на виховника.

— Скільки разів тобі повторювати? Бути вояком означає не лише добре полювати і битися. Ти мусиш знати, для чого ти полюєш і борешся.

Вогнесерд насилу стримував лють, що нуртувала в його грудях.

— Я знаю, для чого борюся. Для того ж, що й ти, — виживання!

Вогнесерд недовірливо подивився на новака і прогарчав:

— Я борюся за Клан, а не за себе.

Хмаролап кинув на нього спокійний погляд.

— Гаразд, — нявкнув він. — Я теж боротимуся за Клан, якщо так можна стати вояком. Зрештою, це все виходить на одне.

Вогнесерд ледве стримувався, щоб не втовкмачити новакові трохи глузду кігтями прямо в його мишачі мізки. Він глибоко вдихнув і пронявчав так спокійно, як тільки міг:

— Ти не можеш жити однією лапою там, а іншою тут. Тобі доведеться вирішити. Ти мусиш обрати, чи хочеш ти жити за вояцьким правильником, як кіт Клану, чи як домашня кицюня.

Промовляючи ці слова, він згадав, як Синьозірка сказала йому те саме, коли Тигрокіготь зловив його за розмовою зі старим домашнім другом Ляпком на окраїні лісу. Різниця полягала в тому, що тоді Вогнесерд обрав, навіть не вагаючись. Він став вірним Кланові з того моменту, як уперше ступив до лісу.

Хмаролап виглядав спантеличеним.

— Чому я мушу обирати? Мені все подобається, і я не збираюся щось змінювати, тільки щоб тобі стало краще!

— Це не для того, щоб мені стало краще, — відрубав Вогнесерд. — Це для блага Клану! Життя кицюні суперечить усьому, що сказано у вояцькому правильнику.

Не вірячи своїм очам, він дивився, як Хмаролап підняв зубами мишу і покрокував до табору, ігноруючи слова виховника. Вогнесерд знову глибоко вдихнув, стримуючи бажання вигнати Хмаролапа з території Громового Клану раз і назавжди. Дозволь йому самому обирати. Він повторював слова Піскошторми собі під ніс, ідучи за новаком назад до табору. «Зрештою, — зажурено сказав він собі, — нікому не буде зле від того, що Хмаролап харчується у Двоногів». Залишається тільки сподіватися, що ніхто більше про це не дізнається.

Коли вони наблизилися до ялівцевого тунелю, Вогнесерд почув, як із урвища котяться уламки глини. Він зупинився і почекав. Можливо, це Піскошторма повертається з полювання? Та теплий вечірній вітерець повідомив йому, що це була Попелюшка.

Маленька сіра кицька незграбно зістрибнула з останнього каменя. У її роті був цілий оберемок трав, і вона важко кульгала.

— Ти нормально почуваєшся? — запитав Вогнесерд.

Попелюшка кинула трави на землю.

— Усе добре, чесно, — видихнула вона. — Нога трохи мучить, але це й усе. Просто довелося збирати ці трави трохи довше, ніж я очікувала.

— Тобі слід сказати Жовтоіклій, — нявкнув Вогнесерд. — Вона б не змусила тебе так тяжко працювати.

— Ні! — занявчала кицька, хитаючи головою.

— Гаразд, гаразд, — погодився воєвода, дивуючись від того, наскільки наполегливо вона відмовлялася. — Принаймні дозволь допомогти тобі понести ці трави.

Попелюшка вдячно підморгнула.

— Нехай береже тебе Зореклан від усіх недуг, — замуркотіла вона. — Пробач, якщо відповіла надто грубо. Просто Жовтоікла зараз дуже зайнята. У Верболози почалися пологи після сонцепіку.

Вогнесерд почав хвилюватися. Востаннє він бачив пологи Срібнострумки.

— Як вона почувається?

Попелюшка відвела погляд, і по її мордочці пробігла тінь.

— Не знаю, — пробурмотіла вона. — Я запропонувала піти назбирати трав, щоб не довелося допомагати. Я… я не хотіла там бути…

Вогнесерд зрозумів, що вона також думала про Срібнострумку.

— Ходімо, — нявкнув він. — Чим швидше ми дізнаємося, як ідуть справи, тим швидше перестанемо хвилюватися.

Кіт наддав ходу.

— Не біжи так! — скривилася Попелюшка, шкандибаючи позаду. — Коли я дивом одужаю, ти дізнаєшся перший. А поки що трохи повільніше!

Як тільки вони зайшли на терен, Вогнесерд одразу дізнався, що Верболоза окотилася успішно. Одноока і Крапохвістка вийшли з ясел, їхні очі сяяли від щастя, а муркотіння було чути навіть із протилежного боку галявини.

Піскошторма підбігла, аби привітати їх із доброю новиною.

— Верболоза народила двох киць і котика! — сповістила руда войовниця.

— Як вона почувається? — стурбовано запитала Попелюшка.

— Чудово, — запевнила її Піскошторма. — Вона вже їх годує.

Попелюшка голосно замуркотіла.

— Мені треба піти її провідати, — нявкнула вона і подибала до ясел.

Вогнесерд виплюнув свій оберемок трав і роззирнувся.

— А де Хмаролап?

Піскошторма посміхнулась і примружила очі.

— Коли Темносмуг побачив, яку він приніс здобич, то послав його вичищати гнізда старійшин.

— Добре, — нявкнув Вогнесерд, задоволений тим, що втрутився Темносмуг.

— Ти говорив із ним? — тепер уже серйозно запитала Піскошторма.

— Так.

Усю радість Вогнесерда за Верболозу ніби водою змило, коли він згадав про байдужість свого новака.

— І як? — наполягала киця. — Що він сказав?

— Мені здається, він навіть не зрозумів, що вчинив недобре, — холодно відповів Вогнесерд.

На його здивування, Піскошторма не виглядала стурбованою.

— Він ще дуже юний, — нагадала вона. — Не засмучуйся. Просто пам’ятай його перші лови і те, що ви з ним однієї крові. — Войовниця ніжно лизнула його щоку. — Одного дня вона проявиться у Хмаролапові.

Раптом підійшов Порохошуб і перервав їхню розмову. Його очі насмішкувато зблискували.

— Ти маєш пишатися своїм новаком, — вищирився він. — Темносмуг сказав, що Хмаролап побив рекорд із мізерності улову.

Вогнесерда аж пересмикнуло, коли вояк додав:

— Хотів би я бути таким чудовим виховником.

— Іди геть, Порохошубе, — гаркнула Піскошторма. — Не треба тут єхидствувати. Це нікого не вражає.

Вогнесерд здивувався, побачивши, що Порохошуб відскочив, ніби руда киця його вогнем обпекла. Вояк розвернувся і побіг геть, кинувши ображений погляд через плече.

— Спритно ти його, — нявкнув Вогнесерд, вражений лютою відповіддю Піскошторми. — Навчиш мене так робити?

— Боюся, що в тебе так не вийде, — зітхнула вона, співчутливо дивлячись услід Порохошубові. Вони провели разом усе новацтво, та їхня дружба почала згасати, коли Піскошторма зблизилась із Вогнесердом. — Не звертай уваги. Я пізніше перепрошу. Не хочеш піти поглянути на новонароджених кошенят?

Вона попрямувала до ясел, звідки саме виходила Синьозірка. Обличчя старої провідниці було спокійне, а очі сяяли. Коли Піскошторма порівнялася з нею, Синьозірка радісно вигукнула:

— Вітаю з поповненням Громового Клану!

Вогнесерд замуркотів.

— Скоро в нас буде більше вояків, ніж у всіх інших Кланах! — нявкнув він.

Раптом очі провідниці затуманилися, і по спині Вогнесерда пробігся холод.

— Будемо сподіватися, що цим воякам ми зможемо довіряти більше, ніж старим, — похмуро прогарчала Синьозірка.

— Ти йдеш? — гукнула Піскошторма з теплого затінку ясел. Вогнесерд потрусив головою, щоб відігнати страхи за Синьозірку, і протиснувся досередини.

Верболоза лежала у гніздечку з м’якого моху. Кошенята тулилися біля неї, наосліп шукаючи щось біля маминого животика.

Вогнесерд побачив особливу ніжність на обличчі Піскошторми. Вона нахилилася і вдихнула теплий молочний запах кожного котика по черзі, поки Верболоза дивилася на все це сонними, щасливими очима.

— Вони гарнюні, — прошепотів воєвода.

Він був радий поповненню, та ніяк не міг відігнати скорботу, що колола його, ніби шпичак. Вогнесерд згадав кошенят, яких народила Срібнострумка, і Сіросмуга. Як зараз живе його товариш — чи був він ще у жалю, чи нове життя у Річковому Клані зі своїми дітьми допомогло йому перебороти смуток?

Хвіст Вогнесерда смикнувся, коли він зачув запах Тигрокігтевого кошеняти. Він повернувся, щоб подивитися на нього, притлумлюючи недовіру, яка піднімалася горлом, ніби жовч. За ним у гнізді скрутилася калачиком Злотоквітка, біля неї спокійно дрімали малюки. Темний котик виглядав так само невинним, як і його ясельні товариші. Вогнесерд відчув укол совісті за своє роздратування.

Наступного дня Вогнесерд прокинувся рано. Думки про Сіросмуга важко клубочилися над ним, ніби дощові хмари. Тепер, коли виникли проблеми з Хмаролапом, він сумував за своїм старим другом ще більше. Розмови з Піскоштормою допомагали йому, та все ж хотілося дізнатися, що сказав би Сіросмуг. Вогнесерд ще трохи полежав у кублі й нарешті вирішив: він піде сьогодні до річки і спробує знайти друга.

Кіт вислизнув із кубла і смачно потягнувся. Сонце тільки-но з’явилось над горизонтом, і ранкове небо здавалося крихким, ніби от-от мало розсипатися. Порохошуб сидів посеред галявини і розмовляв із Папоротелапкою. Вогнесерд понуро дивувався, про що ж міг вояк говорити з делікатною новачкою Темносмуга. Чи не хотів Порохошуб отруїти її думки гидкими чутками? Та Вогнесерд не почув жодного сліду чванливості в його тоні, хоч і не міг розібрати слів. Навпаки, Порохошуб мило щось туркотів до Папоротелапки, ніби горлиця.

Коли Порохошуб помітив воєводу, його очі похолоднішали.

— Порохошубе, — привітався Вогнесерд, — ти поведеш полуденний патруль.

Очі Папоротелапки захоплено спалахнули:

— Можна мені теж піти?

— Не знаю, — відповів Вогнесерд. — Я ще не говорив із Темносмугом про твої успіхи.

— Темносмуг казав, що вона з усім порається, — нявкнув Порохошуб.

— Тоді, може, ти з ним про це поговориш? — запропонував воєвода. Він не хотів наражатися на в’їдливу відповідь, а це могло трохи пом’якшити ставлення вояка до нього. — Але візьми Зололапа і ще одного вояка.

— Не турбуйся, — запевнив його Порохошуб. Видно було, що він щось замислив. — Обіцяю, що Папоротелапка буде в безпеці.

— Ем… гаразд, — нявкнув Вогнесерд і пішов геть. Він не міг повірити, що за цілу розмову з Порохошубом не почув жодної шпильки чи образи.

Проминувши лощовину, Вогнесерд побіг до Сонячних Скель. Земля була така суха, що його лапи здіймали маленькі клуби пилюки. Діставшись кам’янистого берега, він помітив сухі рослинки у розщелинах і раптом усвідомив, що дощу не було ось уже дві повні.

Кіт минув підніжжя скель і попрямував до кордону з Річковим Кланом. Ліс рідшав і спускався до річки. Повітря повнилося співом пташок і шурхотом листя, віддалік розмірено дзюркотіла вода. Вогнесерд спинився і понюхав повітря. Сіросмуга не було чути. Якщо Громовий воєвода хотів зустрітися з другом, йому б довелося заходити на Річкові землі. Та він був налаштований більш ніж рішуче. Досвітній патруль уже пройшов, і з великою вірогідністю коти зараз оглядають кордон з іншої сторони.

Вогнесерд обережно поплазував через лінію поміток до води, почуваючись на відкритій території, ніби на долоні. Від Сіросмуга все ще не було й сліду. Може, йому варто перетнути річку і зайти трохи глибше в землі Річкового Клану? Це було би досить легко зробити: ріка зміліла, тож можна піти вбрід, плисти довелося б тільки посередині, та й то течія там повільна. Зрештою, він звик до води більше, ніж інші Громові коти, після тих жахливих повеней новолисту.

Раптом він застиг від неочікуваного запаху, що залетів у його напіввідкритий рот. Це був запах Тіньового Клану! Що Тіньові коти могли робити так далеко від дому? Адже щоб дістатися до річки, їм би довелося перейти всю територію Громового Клану!

Вогнесерд насторожено позадкував у зарості папороті. Він глибоко вдихнув, намагаючись визначити, з якого боку долинав запах. І тут воєвода усвідомив, що відчув щось більше, ніж просто Тіньових котів. Це був затхлий сморід хвороби, який він недавно чув, і сморід цей ішов здалека.

Вогнесерд почав повільно пробиратися між папоротями. Почорнілі листочки шурхотіли об його хутро. Він побачив попереду поточений стовбур старого дуба, який позначав кордон. Покручене коріння дерева стирчало із землі, де воно колись росло, перш ніж його вирвало буревієм. Тепер там утворилася невелика яма, яку з одного боку заступало коріння. Вогнесерд знову принюхався. Запах очевидно йшов звідти, змішаний із хворобливим смородом, який ні з чим не сплутаєш.

Від страху і бажання захистити свій Клан кіт інстинктивно випустив пазурі. Яка б гидота не була у тій ямі, її треба обов’язково викинути подалі від Громової території. Ковтнувши гіркий клубок, що підступив до горла, Вогнесерд вистрибнув зі свого прихистку. Він вигнув спину і став біля краю печери, готовий оборонятися. Та його зустріла тиша, яку переривало часте дихання.

Вогнесерд вдивлявся у темряву. Хутро йому стало дибки. Коли очі призвичаїлися, він здивовано моргнув. Востаннє, коли Вогнесерд бачив цих котів, вони зникли під Громошляхом, повертаючись на свої землі. Це були двоє Тіньових вояків, які прийшли просити допомоги у Громового Клану, — Дрібнохмар і Білогорлик.

— Чому ви повернулися? — гаркнув Вогнесерд. — Повертайтеся додому, поки ще не заразили всі Клани у лісі!

Він вищирив зуби і загарчав, але раптом позаду нього пролунав знайомий голос:

— Вогнесерде, зупинися! Залиш їх у спокої!