Здіймається буря

Розділ 15

Вогнесерд обережно тримав у зубах клубок вологого моху. Дорогою додому трохи води витекло, але всередині зоставалось достатньо, щоби вгамувати спрагу Злотоквітки та Верболози, аж поки присмерковий патруль принесе ще води.

Клан лежав маленькими групками покотом на галявині, а сонце повільно сповзало за верхівки дерев. Більшість котів уже повечеряли і зараз ділились язиками, на хвилю спиняючись, щоб привітатися з воєводою, який саме вийшов із тунелю. Він кивнув Вітрогонові, Мишошубці та Шиполапові, які ладналися у присмерковий патруль.

Ряболиця збирала наступну групу старійшин у похід по воду. Вона чекала на них біля поваленого дуба, а Вогнесерд почув рішучий нявкіт Дрібновуха.

— Треба дорогою тримати вуха нашорошеними, а очі настороженими, — казав старий сивий кіт. — Бачите шрам у мене на вусі? Я його ще новаком заробив. Сова, просто нізвідки. Але я їй тоді залишив більший шрам!

Вогнесерд розслабився, заспокоєний знайомими баєчками про життя у Клані. Тіньові коти пішли, як Попелюшка й обіцяла, а ще він зустрівся зі Сіросмугом. Воєвода прослизнув до ясел і делікатно поклав мох поміж Верболозою та Злотоквіткою.

— Дякую, Вогнесерде, — нявкнула Верболоза.

— Після вечері буде ще, — пообіцяв Вогнесерд, спостерігаючи, як королеви злизують безцінні краплі води з клаптика моху. Він намагався не звертати уваги на кошеня Тигрокігтя, яке голодно зиркало на нього з тіні, поки Злотоквітка стискала мох, намагаючись отримати ще бодай трішки води.

— Ряболиця знову поведе старійшин до води, коли сяде сонце і в лісі не буде Двоногів, — пояснив воєвода.

Злотоквітка облизала губи.

— Дехто з них уже давненько не блукав лісом після смерку, — зауважила вона.

— Дрібновух дочекатися не міг, — муркнув Вогнесерд. — Щойно розповідав історії про сов, яких він полював біля Сонячних Скель. А от бідолаха Куцохвіст трішки нервує.

— Трохи похвилюватися йому не зашкодить, — зауважила Верболоза. — Якби ж то я могла з ними піти. Сутички із совою — це ж гарний спосіб розім’яти лапи!

— Сумуєш за вояцьким життям? — здивовано запитав Вогнесерд. Верболоза, здавалося, була цілком на своєму місці, лежачи отак на боці в яслах, поки по ній товклися чималі вже кошенята.

Він і не думав про те, що киця може сумувати за своїм старим життям.

— А ти б не сумував? — виклично запитала Верболоза.

— Ну, так… — знітився воєвода. — Але ж ти маєш кошенят.

Королева повернула голову, щоб підняти маленьку плямисто-білу кицю, яка бухнулась на бік. Вона поклала її собі між передні лапи та облизала.

— О, так, я маю кошенят, — погодилась Верболоза. — Але я хочу бігати лісом, полювати власну здобич і боронити наші кордони.

Вона знову лизнула кошеня і додала:

— Я вже не дочекаюся, щоби вперше повести цих трьох до лісу.

— З них, певно, будуть добрі вояки, — нявкнув Вогнесерд.

Спогади про першу виправу Хмаролапа, коли той сам пішов у засніжений ліс та приніс звідти мишу, знову накотили на Вогнесерда, і він аж кліпнув. А тоді понурив голову і повернувся до виходу, крадькома позираючи на кошеня Тигрокігтя. Він не міг не замислюватися про те, що ж за вояк із нього виросте.

— Бувай, — промурмотів воєвода і вислизнув з ясел.

Він уже відчував, як зблизька пахтить складена в купу здобич, проте, перш ніж влаштуватися на вечерю, йому належало зробити ще дещо. Вогнесерд рушив галявиною до кубла Жовтоіклої.

Стара медикицька спочивала на вечірньому осонні, хутро її було скуйовджене і недоглянуте, як і завжди. Вона підвела голову і крекнула:

— Привіт, Вогнесерде. Що ти тут робиш?

— Шукаю Попелюшку.

— Нащо? Що ти зараз хочеш? — залунав голос Попелюшки десь у глибині папоротевих хащ, після чого негайно на білий світ вистромилася її голова.

— У нас тепер так вітають воєводу? — зачудовано блиснувши очима, гаркнула Жовтоікла.

— Так, коли він мене будить, — буркнула у відповідь Попелюшка, вилазячи з кубла. — Бо він, здається, заповзявся цими днями зовсім не давати мені спокою!

Жовтоікла примружила очі.

— Ти утнув щось таке, про що мені варто знати?

— Ти допитуєш свого воєводу? — огризнулася Попелюшка.

Медикицька аж замуркотіла.

— Я знаю, що ви щось там затіяли, — нявкнула вона. — Але випитувати не буду. Я тільки бачу, що моя новачка знову стала сама собою. А це добре, бо з неї досі не було жодної користі, коли вона цілими днями дибала, як муха у сметані!

Вогнесерд радо спостерігав, як гиркаються ці дві кішки — достоту так само, як до загибелі Срібнострумки, коли Попелюшка тільки-но стала новачкою медикицьки. Проте воєвода почувався не дуже зручно і зачовгав лапами по землі. Він-бо хотів сказати Попелюшці, що Тіньові коти пішли, але в присутності Жовтоіклої зробити це було нелегко.

— Оце так дивина, — гаркнула стара кішка, дивлячись прямісінько на Вогнесерда. — Мені раптом захотілося смикнути ще одну мишку з купи свіжини. — Кіт вдячно підморгнув старій медикиці. — Ти щось хочеш, Попелюшко? — озирнулась Жовтоікла, виходячи з тунелю. Попелюшка похитала головою. — Добренько, я за мить повернусь. Ну, може, за дві.

Щойно вона зникла, Вогнесерд тихенько нявкнув:

— Я перевірив. Тіньові коти пішли.

— Я ж казала, що вони підуть, — відповіла попеляста кицька.

— Але ще кілька днів тому вони були там, — зауважив Вогнесерд.

— Якби вони пішли раніше, то не було би з того жодної користі, — нявкнула Попелюшка. — Перш ніж відпустити їх, я мала впевнитися, що ці бідолашні навчилися змішувати лікарські трави.

Вогнесерд смикнув хвостом, рознервований впертістю Попелюшки, але сваритися з нею сил не мав. Вона всім серцем вірила, що все зробила правильно, дбаючи про хворих котів. Частково він і сам із цим погоджувався.

— Ти ж знаєш, я казала їм піти, — нявкнула новачка, хоча впевненості в її голосі поменшало.

— Я тобі вірю, — лагідно погодився Вогнесерд. — То була моя справа, не твоя — перевірити, чи вони пішли.

Попелюшка зацікавлено зиркнула на нього.

— Звідки ти знаєш, коли пішли Тіньові коти?

— Сіросмуг розповів.

— Ти говорив із Сіросмугом? Він живий-здоровий?

— Живий-здоровий, — муркнув Вогнесерд. — Уже плаває як риба.

— Жартуєш! — нявкнула Попелюшка. — Нізащо б не подумала.

— Я теж, — погодився воєвода, а тоді спинився, засоромившись того, що живіт забуркотів від голоду.

— Піди поїж, — лагідно муркнула киця. — І поспіши, поки Жовтоікла не розтельбушила всю здобич.

Вогнесерд присів і лизнув вушка Попелюшки.

— Бувай, — нявкнув він.

Жовтоікла зоставила йому на вибір білку чи голуба. Вогнесерд узяв голуба і роззирнувся галявиною, гадаючи, де б його поїсти. Він відчував, що Піскошторма дивиться на нього, розлігшись десь на землі та обгорнувши передні лапи хвостиком.

Його серце почало битися швидше. Зненацька Вогнесердові більше не важило, що вона не плямиста, що її очі блідо-зелені, а не бурштинові. Він поглянув на блідо-руду войовницю, тримаючи в зубах голуба, і пригадав, що йому казала Попелюшка: живи сьогодні, відпусти минуле. Плямолистка назавжди залишиться в його серці, але кожного разу, як Вогнесерд бачив Піскошторму, хутро на його спині починало ворушитися. І він побрів галявиною до неї. Коли кіт поклав голуба біля подруги та заходився їсти, вона почала гучно муркотіти.

Зненацька почулися гучні верески, аж Вогнесерд підвів голову. Піскошторма побігла назустріч Мишошубці та Шиполапові, які вихором ввірвалися на галявину. Їхнє хутро було сплямоване кров’ю, а Шиполап помітно накульгував.

Вогнесерд швиденько проковтнув і також підвівся.

— Що сталося? Де Вітрогон?

Навколо них з’юрмилися інші коти, вони шипіли від жаху, наїжачивши хутро, — усі готувались до біди.

— Я не знаю. На нас напали, — видихнула Мишошубка.

— Хто напав? — запитав Вогнесерд.

Мишошубка похитала головою.

— Ми не бачили. Вони були в тінях.

— А запах?

— Надто близько до Громошляху. Не розібрати, — важко дихаючи, відповів Шиполап.

Вогнесерд глянув на новака, який стояв, похитуючись на нетвердих лапах.

— Іди до Жовтоіклої, — наказав воєвода. — Білошторме! — гукнув він вояка, який і сам уже мчав із кубла Синьозірки. — Ти підеш із нами, — тоді повернувся до Мишошубки. — Веди нас до місця пригоди.

Піскошторма і Порохошуб дивилися на Вогнесерда, чекаючи наказів.

— Залишайтеся на терені та вартуйте табір, — нявкнув він. — Це може бути пастка, щоби виманити вояків. Таке вже бувало.

Синьозірка жила своє останнє життя, тож Вогнесерд не міг ризикувати, залишаючи табір без захисту. Він прожогом помчав із тунелю пліч-о-пліч із Білоштормом, за ними, важко дихаючи, бігла Мишошубка. Усі разом вони вибралися на кручу та рушили до лісу.

Вогнесерд збавив крок, коли побачив, що Мишошубка вже заледве тримається з ними в одному темпі.

— Біжи, як можеш, — поквапив він.

Воєвода знав, що у неї після бою болить усе тіло, але треба було знайти Вітрогона. Вогнесерд мав жахливе передчуття, що цей напад міг бути якось пов’язаний із Тіньовим Кланом. Дрібнохмар та Білогорлик ще геть недавно були на землях Громового Клану. То вони все ж задурили йому голову і завели Громових котів у небезпеку? Він інстинктивно рушив до Громошляху.

— Ні, — озвалася Мишошубка. — Нам сюди.

Вона майнула повз нього, трохи прискорившись, і рушила до Чотиридерева. Вогнесерд і Білошторм побігли услід.

Вони пробиралися поміж дерев, і Вогнесерд розумів, що вже був тут раніше. Цією дорогою Дрібнохмар та Білогорлик ішли, коли Синьозірка їх відіслала з табору. Невже загін Тіньового Клану пройшов кам’яним тунелем попід Громошляхом?

Мишошубка спинилася під двома високими ясенами. Віддалік розмірено гудів Громошлях, а крізь підлісок до котів долинав його кислий запах. Попереду Вогнесерд бачив на землі тіло Вітрогона, зловісно непорушне. Над вояком нависав чорно-білий кіт. Здригнувшись, Вогнесерд збагнув, що то Білогорлик.

Тіньовий вояк закляк, побачивши котів, що наближалися. Він почав задкувати від Вітрогона, ноги його аж підгиналися від шоку.

— Він мертвий! — зойкнув Білогорлик.

Вогнесерд відчув, як у ньому наростає хвиля люті, і прищулив вуха. Це так Тіньові вояки відплатили Громовому Клану за його добрість? Не спинившись навіть поглянути, що роблять Білошторм чи Мишошубка, він люто засичав і щодуху кинувся на Білогорлика. Вогнесерд вибив землю з-під ніг Тіньового кота, і той незграбно бухнувся на спину, взагалі не чинячи опору нападнику, який зловісно нависав над ним.

Вогнесерд розгублено дивився вниз, на ворога, що безпорадно розпластався на землі. Поки він вагався, Білогорлик кинувся геть та пірнув до густих хащ ожини. Вогнесерд помчав навздогін, незважаючи на шипи, що рвали його шубку. Певно, Тіньовий вояк біг до кам’яного тунелю. Воєвода наддав ходу і запримітив кінчик хвоста попереду, де Білогорлик вибирався із хащ на вузенький моріжок.

Вогнесерд вибіг туди буквально на мить пізніше, коли Тіньовий кіт уже стояв на межі Громошляху. Воєвода помчав просто на Білогорлика, розраховуючи, що той кинеться до тунелю, але вояк, запримітивши Громового кота, побіг просто на Громошлях.

Вогнесерд перелякано спостерігав, як нажаханий кіт сліпо мчить через тверду сіру смугу. Вуха закладало від оглушливого ревіння. Вогнесерд відсахнувся, наморщивши лице від пориву смердючого повітря, яке здійняла потвора. Коли та промайнула, він продер очі та струсив пилюку з вух. Посеред Громошляху непорушно лежала скалічена постать. Потвора збила Білогорлика.

Вогнесерд на довжелезну мить застиг, піддавшись жахливим спогадам про нещасний випадок із Попелюшкою. Тоді побачив, як Білогорлик поворухнувся. Його не можна було тут кидати. Хай то навіть Тіньовий ворог, що убив одного з найхоробріших вояків Громового клану. Він роззирнувся Громошляхом. Потвор наче не було. Воєвода поквапився до місця, де лежав Білогорлик.

Котик видавався ще дрібнішим, ніж зазвичай. На його білих грудях у світлі сонця, що поволі тонуло за обрієм, кров блищала, наче полум’я.

Вогнесерд знав, що будь-яке пересування зараз лише прискорить смерть нещасного кота. Досі тремтячи від шоку, він глянув на вояка, лікуванням якого допіру так клопоталася Попелюшка, до того ж потай від решти Клану.

— Чому ви напали на наш патруль? — прошепотів Вогнесерд.

Він схилився до Білогорлика, який відкрив рота, готовий заговорити. Белькотіння вояка раптом потонуло в реві потвори, що промчала за піввуса від них, оповивши обох котів хмарою смердючого диму та порохні. Вогнесерд впився кігтями у тверду поверхню, наскільки була змога, і припав ще нижче, ближче до Тіньового вояка.

Білогорлик знову відкрив рота, і звідти витекла тоненька цівочка крові. Він болісно ковтнув, від чого все його тіло здригнулося в судомі. Але перш ніж Тіньовий кіт заговорив, його очі зосередилися на чомусь за спиною Вогнесерда, десь у лісі з боку Громового Клану. Очі Білогорлика повилися жахом, а потім востаннє кліпнули й оскліли.

Воєвода озирнувся і побачив того, хто сповнив останні миті життя Білогорлика таким невимовним жахом. На узліссі біля Громошляху стояв темний вояк, що так часто навідував Вогнесерда уві сні…

Тигрокіготь!