Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CXLII. Таємне прохання

«Скільки всього пролітає в мізках, поки танцюєш менует!» — сказав якийсь чоловік. Скільки всього можна побачити під час бійки двох псів. Проте я навіть у школі не був запопадливим чи сором’язливим учнем, котрий боїться зробити слушне зауваження. По дорозі я все ж сказав Борбі, що у мене були сумніви, що я не бачив нічого позитивного в тому, аби змагатися за харчі з собаками. Він відповів мені особливо поблажливо:

— Змагатися з людиною має більше сенсу, бо суть справи залишається тією ж, а кістку забирає сильніший. Проте забрати кістку в собаки набагато складніше: тут без хитрості і спритності не обійтися. Хіба видовище не стало б грандіознішим, якби харчі доводилось забирати у собак? Сарану їдять добровільно, як у випадку з Предтечею. Або ж їдять і щось гірше, як у випадку з Єзекиїла[75]. Тож і бридке може бути їстівним, лишається дізнатися, чи достойно для людиниі: боротися з природніх потреб, чи вона все ж таки віддати перевагу послуху, щоб заглибитися в релігійному екстазі. Бо немає нічого вічного, окрім голоду, окрім життя чи смерті.

Ми були вже біля дверей дому, коли мені принесли листа, що його за словами посильного передала якась сеньйора. Ми увійшли, Кінкас Борба з тактовністю справжнього філософа пішов до полиць з книжками і став розглядати корінці. А я читав листа: він був від Віржилії.

Лист було написано нерівним правильним почерком Віржилії: літери були кривими, рядки стрибали. Літера В на підписі виглядала, як хробачок. Отож якби лист потрапив у чужі руки, важко було б встановити його авторство. Я ще раз подивився на лист і перечитав його. Бідолашна дона Пласіда! Але ж я залишив їй п’ять мільйонів рейсів, які я колись неждано-негадано знайшов на узбережжі Ботафого, і я не міг зрозуміти...

— Зрозумієш потім, — сказав Кінкас Борба, дістаючи книжку з полиці.

— Що? — перепитав я перелякано.

— Нічого! — обурено перервав мене Кінкіс Борба. — Ти зрозумієш, що я тобі кажу чисту правду. Паскаль — один з моїх духовних батьків, і хоча моя філософія вартісніша за його, я не можу заперечити, що він велика людина. А тепер подивись, що він пише на цій сторінці? — З капелюхом на голові й тростиною на руці він вказував пальцем на рядки: — Що він каже? Він каже, що людина має велику перевагу над рештою всесвіту: «Вона знає, що помре. Це те, чого більше ніхто у всесвіті не усвідомлює». Ось бачиш. Отож людина, що виборює кістку в боротьбі з собакою, має велику перевагу, бо усвідомлює, що вона голодна. І це робить боротьбу величною, як я вже говорив. «Знає, що помре» — ця фраза має глибокий зміст. Проте гадаю, що ще глибший зміст має фраза: знає, що голодна». Усвідомлення того, що смерть існує, обмежене, скажімо так, людським розумінням, адже лиш коротку мить триває усвідомлення кінцевості життя триває невеликий проміжок часу і завершується назавжди. У той же час перевага голоду в тому, що він повертається, триває, і його усвідомлення постійне. Мені здається (якщо це не буде виглядати занадто нескромним), що формула Паскаля не дотягує до моєї, хоча все одно слід визнати, що він був великим мислителем і великою людиною.