Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXXVII. Нарешті!

Нарешті! Ось вам Віржилія. Перед тим, як прийти в гості до радника Дутри, я запитав у батька, чи була якась попередня домовленість про одруження.

— Ніяких домовленостей. Колись давно, коли ми з ним розмовляли і мова зайшла про тебе, я зізнався, що хотів би бачити тебе депутатом. І говорив я таким чином, що він пообіцяв як-небудь допомогти, і сподіваюсь, що таки допоможе. Що ж до нареченої, то таке ім’я я сам дав тому створінню, то просто перлина, квітка, зіронька, щось надзвичайне... — така в нього донька. Я подумав собі, що якби ти з нею одружився, то швидше став би депутатом.

— Оце і все?

— Оце і все.

Ми пішли в гості до Дутри. Той чоловік був справді уособленням купи чеснот: усміхнений, життєрадісний, патріот. Його трохи дратували суспільні негаразди, проте він плекав надію, що невдовзі їх можна буде подолати. Він сказав, що моя кандидатура до парламенту цілком підходить, проте варто було б почекати кілька місяців. А потім він представив свою дружину — дуже поважну сеньйору — та доньку, котра в жодному разі не спростувала панегірики мого батька. Я вам присягаюся, що геть нічого мій батько не перебільшував. Перечитайте розділ XXVII. Я, у котрого в голові все ще роїлися думки про ту маленьку кульгаву дівчину, розглядав доньку Дутри під особливим кутом. А вона ж, не знаю, чи взагалі в неї в голові тоді були якісь думки, дивилась на мене по-іншому. Наприкінці місяця ми вже мали тісні стосунки.