Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XCIV. Таємна справа

— Ну як там моя дорога матуся?

На ці слова Віржилія, як завжди, зреагувала роздратовано. Вона сиділа в кутку біля вікна і дивилася на місяць. Зустріла вона мене радісно, та коли я починав розмову про нашу дитину, настрій у неї псувався. Їй не подобались такі натяки, надокучали мої завчасні батьківські почуття. Я, для кого вона вже була святою, просто дароносницею, залишив її у спокої. Спочатку я подумав, що ембріон, цей обрис невідомого, ввійшовши в наш інтимний зв’язок, посилить у ній муки сумління. Та я помилявся. Ніколи ще Віржилія не видавалась мені такою відкритою і нестриманою, ніби її не торкалися думки інших та її чоловіка. Там не було мук сумління. Тоді я собі уявив, що вагітність — то була просто вигадка, свого роду засіб, щоб утримати мене, засіб не дуже-то ефективний і, можливо, він їй почав докучати. Моя гіпотеза не була абсурдною, бо моя люба Віржилія іноді брехала, та ще й так дотепно! Тієї ночі я дізнався і справжню причину. Вона боялась пологів і соромилась вагітності. У неї були дуже важкі пологи за першою дитиною, тоді вона кілька хвилин перебувала на межі між життям та смертю, і від цього її проймало морозом по шкірі. Що ж до сором’язливості, то йшлося про те, що вагітність завадить їй вести звичний світський спосіб життя. Безперечно, саме це й було причиною. Я їй натякнув на це і насварив її, але тільки з точки зору своїх прав як батька. Віржилія пильно подивилася на мене, потім відвела погляд і якось недоречно засміялась.