Беру свої слова назад

– 1 -

Починаючи з «Криголама», у всіх своїх книжках про війну я показую жахливі й дикі суперечності в мемуарах Жукова. Офіційні кремлівські ідеологи не залишилися в боргу. Головний їхній аргумент: від життя, наймиліший, відстаєш! Ми давно відкинули шість кон'юнктурних видань мемуарів Жукова й орієнтуємося тільки на єдино вірне і правдиве сьоме видання, а ти все як і раніше на перше видання посилаєшся.

Йшов час. З'ясувалося, що сьоме видання виявилося настільки ж спотвореним проклятою цензурою, як і всі попередні. Та ж доля спіткала і восьме, і дев'яте видання. Але знову в мене кидають зброєю пролетаріату: ми-от вловлюємо дух часу, борзо переписуєм історію відповідно до найправдивішого десятого видання, а ти все ніяк від першого відмовитися не можеш.

Довелося зізнатися самому собі: мене загнали в глухий кут. Як виграти цю гонку? Вони - в Москві. Виходить новітнє видання «Спогадів та роздумів», яке спростовує всі попередні, і спритні цінителі Жукова тут же виправляють свої погляди на хід війни відповідно до останніх вказівок. А я далеко. Поки до мене нове видання дійде, кремлівські ідеологи його вже кон'юнктурним оголошують і працюють з новим, найправдивішим.

Що ж робити?

Вихід напрошувався досить простий: зібрати всі видання мемуарів Жукова, прочитати, порівняти, вловити тенденцію, на цій основі видавати прогноз розвитку. Знаючи, як деформувалися мемуари вчора та позавчора, можна передбачити, в який бік їх вигне завтра. Використовуючи елементарний аналіз, можна заглянути в майбутнє, можна дізнатися, в який степ прийдешнього дня занесе великого мемуариста. Найбільший стратег усіх часів і народів володів (якщо йому вірити) науковим передбаченням. Ось його ж, це саме передбачення, я й узяв на озброєння. Використовуючи оте, можна опинитися попереду тих, хто ще тільки чекає виходу новітнього, єдино вірного видання.

Так я став провісником.

Що ж виявилося? Виявилося, що в даній ситуації бути провісником - справа нехитра. Нове, не знаю яке за рахунком, видання мемуарів видатного полководця тільки готується до друку, а я вже сьогодні вдивляюсь у непроникну імлу майбутнього і бачу прийдешні зміни. Відкриваю секрет ясновидіння: треба уважно читати те, що сьогодні пишуть захисники Жукова у своїх книжках, статтях і дисертаціях. Треба вдивлятися, вчитуватися, прислухатися до їх аргументи. У цьому - ключ. Те, що захисники Жукова кажуть сьогодні, завтра обов'язково буде знайдене в забутих рукописах полководця, і новітнє видання буде виправлене відповідно до духу часу.

Розберемо на прикладі.

– 2 -

Не один Светлишин обговорював з Жуковом план Генерального штабу від 15 травня 1941 року. Слідом за ним про зустрічі з єдиним рятівником згадав академік Анфілов: «На початку 1965 року я, тоді полковник, старший викладач кафедри історії війн та військового мистецтва Військової академії Генерального штабу, зустрівся з Г.К. Жуковим» («Красная звезда», 26 березня 1996 р.). У 1995-1996 роках у багатьох газетах і журналах Анфілов розповів, що план Генерального штабу від 15 травня 1941 року він розкопав не на початку 60-х років, а ще до Светлішіна - в 1958 році. І ось при зустрічі з Жуковим в 1965 році Анфілов нібито поставив питання про цей документ. На що Жуков нібито відповів: «Ми цей проект не підписали, вирішили заздалегідь доповісти його Сталіну. Але він прямо-таки закипів, почувши про попереджувальний удар по німецьких військах. "Ви що, з глузду з'їхали, німців хочете спровокувати?" - роздратовано кинув Сталін. Ми послалися на складну біля кордонів СРСР обстановку, на ідеї, що містилися в його виступі 5 травня... "Та я сказав це, щоб підбадьорити присутніх, щоб вони думали про перемогу, а не про непереможність німецької армії, про що сурмлять газети всього світу", - прогарчав Сталін» («Куранти», 15-16 квітня 1995 р.).

«Красная звезда», «Военно-исторический журнал», багато інших газет і журналів багаторазово повторили слова Сталіна: «Та я сказав це, щоб підбадьорити присутніх...» І все, здавалося б, встало на свої місця: Жуков запропонував план, роздратований Сталін категорично з обуренням його відкинув. Чи є про що сперечатися?

Є.

Елементарна чесність вимагає від усіх, хто повторює цю нісенітницю, повідомити читачам, що це - слова не Сталіна. Це слова Анфілова, якому нібито сказав Жуков, якому нібито сказав Сталін.

Перед тим як повторювати балади Анфілова, редактори й видавці повинні були задати наймудрішому академіку все ті ж питання: а чому ж ти мовчав 37 років - з 1958 по 1995 рік? Пописав гори книжок про початок війни і про велич Жукова, але про цю розмову мовчав. Добре, в 1965 році про це говорити було не прийнято. Але в кінці 80-х, коли бушувала так звана гласність, базікати можна було про що завгодно. Чому не розповів тоді? А от розвалився Радянський Союз, і тут взагалі в перші місяці можна було робити все, що подобається. Але тільки після того, як Карпов опублікував план Генерального штабу від 15 травня 1941 року, а прості люди, прочитавши «Криголам», змогли гідно оцінити значення цього документа, тут тільки Анфілов і прокинувся. Тут тільки й згадав, що він про цей план знав давно, що він з Жуковом його обговорював, що Жуков розповів про сталінське кипіння і гарчання.

Більш важливе питання: чому після зустрічі з Жуковом у 1965 році військовий історик Анфілов ніде ніяк не зафіксував пояснення великого полководця? Якщо він тоді дану тему не вважав важливою, то нема чого через 30 років, у 1995 році, оголошувати себе хранителем історичних свідоцтв екстраординарного значення. А якщо він тоді пояснення Жукова вважав важливим, то слід було зафіксувати зміст розмови на папері та здати на зберігання у Військово-історичний відділ Генерального штабу.

І ще. Анфілов мав Жукову сказати: ось я, військовий історик, розкопав план Генерального штабу від 15 травня 1941 року, не виключено, що й після мене хтось на нього наткнеться, тому, Георгій Костянтинович, вам би слід самому про це розповісти в мемуарах, щоб потім якийсь пройдисвіт, який-небудь кочегар з криголама не надумав би перекручувати нашу славну історію.

Незрозуміла поведінка і самого Жукова. Припустимо, приходить у 1965 році до нього Светлишин, каже про знайдений план. За ним у тому ж році приходить Анфілов, каже про той же план. А Жуков якраз засів за мемуари. Як громадянин і патріот, Жуков мав на такі розмови реагувати. Жуков був просто зобов'язаний внести ясність, щоб у нащадків не залишилося ні найменшої можливості перекручено трактувати героїчну історію Радянського Союзу. Навіть не посилаючись на документ, Жуков міг би сказати щось досить певне: були в нас і інші варіанти, і інші задуми, але Сталін їх відкинув. От і все. Одне тільки речення.

Але Жуков цього не сказав.

З цього можна зробити тільки два висновки.

Перший. Жуков не піклувався про честь своєї Батьківщини і своєї армії. Він бачив, що виплив документ, який можна витлумачити у вкрай невигідному для Радянського Союзу світлі. Але Жуков не зробив абсолютно нічого для того, щоб вибити козирний туз з рук майбутніх злостивців. Не зробив нічого, щоб припинити можливість для майбутніх противників комунізму використовувати цей кричущий компромат як викривальний матеріал і доказ агресивної сутності комунізму взагалі та сталінської диктатури зокрема.

Другий висновок. Ні Анфілов, ні Светлишин і ніхто інший в той час доступу до цього плану не мали і великого стратега розпитуваннями на дану тему не турбували. Жуков був упевнений у непорушності комунізму, тому не турбувався про те, що свідчення про злочинний характер режиму коли-небудь з'являться на світло. Ось чому він нічого не робив для того, щоб знешкодити цю бомбу сповільненої дії під героїчною історією Країни Рад.

Першовідкривачами треба вважати не Светлишина й Анфілова в кінці 50-х і початку 60-х років, а Волкогонова і Карпова наприкінці 80-х. Один про нього згадав, а другий опублікував майже повністю, не розуміючи, що це не підтвердження жуковської геніальності, а звинувачення режиму. А коли спохватилися, було пізно.

Ось тому й були зроблені вкрай непереконливі спроби оголосити, що документ же був, та тільки в дію не був приведений.

Ось тому й потрібні були сольні виступи лжесвідків: а от мені Жуков за чаєм повідав... Правда, я тоді зафіксувати його слова не спромігся, але тепер же пригадую...

– 3 -

Цікаво, що офіційна пропаганда посилається одночасно як на Светлишина, так і на Анфілова: обидва говорили з Жуковом, обидва в 1965 році, обом він розповів, що план був Сталіном відкинутий.

В основному розповідь двох великих дослідників збігається, але в деталях не стикується. Вони один одного спростовують і викривають. Анфілову Жуков нібито сказав «ми не підписали», а Светлишину - «моя записка». Дрібниця. Дрібничка. Але значеннєва різниця величезна. У першому випадку Жуков говорить про колективну творчість, у другому - називає себе єдиним автором.

Светлишину Жуков нібито розповів, що Сталін йому своє рішення так і не повідомив, своє незадоволення «розгніваний» Сталін передав через секретаря Поскребишева. А ось Анфілову той же Жуков у тому ж році нібито розповідав, що Сталін своє незадоволення висловив особисто. При цьому «кипів» і «гарчав».

Розуміючи, що викрити лжесвідків не складає ніяких труднощів, стовпи вітчизняної ідеології звернулися до думки «більшості військових істориків», які й підтвердили: план був відкинутий Сталіном. А доказ? Тут у них відповідь готова: немає підпису Сталіна!

Товариші вчені, доценти з кандидатами, давайте згадаємо одну просту річ: усі заходи, які заплановані в документі Генерального штабу від 15 травня 1941 року, були виконані.

1. В кінці травня - початку червня було проведене приховане відмобілізування військ під виглядом навчальних зборів запасу. Додатково було призвано 813 тисяч резервістів. З глибини країни їх таємно перевезли в західні прикордонні військові округи. За рахунок цього полки, бригади і дивізії у прикордонних районах були довкомплектовані за штатами воєнного часу.

2. Під виглядом виїзду до таборів було проведене приховане зосередження військ ближче до західного кордону. Всі армії, про які йде мова в документі, були розгорнуті в глибині країни й таємно перекидались у райони, зазначені у плані Генерального штабу від 15 травня 1941 року. Більша частина дивізій на 22 червня 1941 року перебувала в русі - в ешелонах або похідних колонах. Крім цього, до західних кордонів залізницями перекидалось одночасно 47 тисяч вагонів військових вантажів.

3. Авіаційні полки та дивізії з віддалених військових округів таємно перекидалися на польові аеродроми поблизу кордону. Там же був розгорнутий авіаційний тил - сотні тисяч тон авіаційного палива, бомб, патронів, снарядів, запасних частин, продовольства і всього іншого.

4. Під виглядом навчальних зборів і тилових навчань були розгорнуті тил сухопутних військ і госпітальна база. Ось тому одне з безлічі свідчень. У перші дні війни один тільки Західний фронт тільки в Західній Білорусії втратив 3 управління госпітальних баз армій, 13 евакоприймачів, 3 автосанітарні роти, 3 санітарні склади, 44 госпіталі, в тому числі 32 хірургічні, крім того, евакуаційні госпіталі на 17 тисяч ліжок і 35 інших санітарних частин та установ (Генерал-полковник медичної служби Ф.І. Комаров. ВИЖ. 1988. No 8. С. 43). При цьому було втрачене медичне майно, яке не піддається обліку: хірургічний інструмент, бинти, медикаменти, госпітальні намети та інше. А у східній частині Білорусі практично нічого не залишилося. «Формовані санітарні установи фронту на території східної Білорусії залишилися без майна» (Там же).

Навіщо балакати про те, підписаний документ чи ні, якщо все, що в ньому міститься, виконувалося або вже було виконано?

Уявіть собі, що вас всіх, шановні товариші вчені, зігнали в кар'єр і за ваші злочини перед народом, за спотворення і перекручення нашої історії, за брехню, за вірну службу сатанинському антинародному режиму розстріляли. А потім раптом з'ясовується, що вирок же не підписаний. Це, звичайно, жахливо. Але вам від цього легше?

Все, що передбачено у плані Генерального штабу, було в точності здійснено. Тому не має ніякого значення, підписував Сталін документ чи не підписував, гарчав він при цьому чи не гарчав. Відсутність підписів узагалі ніякої значення не має. Аргумент цей фальшивий. Ним користуються захисники Гітлера і Сталіна. Гітлер винищив мільйони людей. А підпису його не виявлено. Хіба цього достатньо, щоб оголосити його безвинною овечкою? На початку 30-х Сталін винищив мільйони людей у Радянському Союзі. Але немає підпису. І немає документів, у яких він би наказував знищувати мільйони людей. Якщо немає підпису, та взагалі документа такого немає, отже, невинен? Чи ніякого знищення не було?

– 4 -

І ось ще «більшості військових істориків» питання: А ХТО ЦЕЙ ПЛАН ВИКОНАВ?

Припустимо й повіримо, що розгніваний Сталін кипів і гарчав. Тимошенко й Жуков засвоїли урок, від свого плану тут же відмовились і більше до цього питання не поверталися. План був написаний від руки в одному примірнику. План ліг в архів. Про нього знали п'ять осіб: Сталін, Тимошенко, Жуков, Ватутін і Василевський. Якщо повірити фантазіям Светлишина, то зміст плану було відомий ще й сталінському секретарю Поскребишеву. Припустимо, що Тимошенко, Жуков, Ватутін і Василевський злякалися сталінського гарчання, від виконання плану відмовились і ніколи більше про нього не згадували. Як же сталося, що командувачі далекими військовими округами в Сибіру і на Північному Кавказі, на Уралі і на Волзі, не змовляючись, сформували сім нових армій і рушили їх у західні райони країни відповідно до невідомого їм плану? Як сталося, що хтось підняв авіацію на Алтаї і Далекому Сході, у Приволзькому, Московському, Архангельському, Орловському й у всіх інших військових округах і перекинув її на прикордонні аеродроми? Хто мав право призивати сотні тисяч резервістів і переправляти їх на тисячі кілометрів до самих кордонів? Хто біля кордонів розгорнув на ґрунті склади і сховища з десятками мільйонів снарядів і мільярдами патронів? Хто й чому завантажив десятки тисяч вагонів військовим спорядженням і відправив на захід? Місцева ініціатива? Та нарком шляхів сполучення товариш Каганович не дав би стільки паровозів та вагонів місцевим начальникам. І Жукову не дав би. І Тимошенку. Він їм не підкорявся. Він підпорядковувався тільки Сталіну. І тільки за його наказом міг проводити цю найграндіознішу залізничну операцію в усій людській історії.

Що ж виходить? Сталін гарчить, кипить, стукає кулаками й тупає ногами, а командувачі округами й арміями, командири полків, бригад, дивізій і корпусів всупереч заборонам вождя виконують плани, які їм невідомі. Сталін оголошує, що виконання такого плану було б «тільки на руку ворогам Радянської влади», але вся Червона Армія піднята на ноги і план виконує.

Так, можливо, всі вони до кордонів заради оборони йшли, їхали і летіли?

А ось це розмова за рамками наукового підходу. План раптового нападу на Німеччину - ось він. Нехай і непідписаний. А де план оборони? Покажіть його. Згоден на будь чернетку, брудну, ніким не затверджену і не підписану.

Мені кажуть: можна з «Криголамом» погоджуватися, можна сперечатися, але де підтверджувальний документ? Дозвольте тим же обухом стукнути в лоб «більшість військових істориків»: а де ж документ, дорогі товариші? Де план оборонної війни? Де плани оборонних операцій?

Проти мене виступив генерал-полковник Ю.А. Горьков із серією нищівних статей під дзвінкою назвою «Кінець глобальної брехні». Генерал-полковник опублікував плани прикриття державного кордону на період зосередження військ і оголосив: ось вони, плани оборони країни! Нещасний генерал просто не розуміє різниці між обороною країни і прикриттям кордону. Невже планами прикриття кордону вичерпувалися наші стратегічні задуми? Невже вся оборона великої держави зводилася до того, щоб прикрити кордон, тобто силами армії підтримати прикордонників, причому тільки на період, поки йде зосередження головних сил? А коли головні сили зосередяться, то за якими планам їм діяти?

О, товаришу генерале, о, найгідніший супротивнику, для вашого відома: поки йшло зосередження німецьких військ на наших кордонах, по той бік діяв точно такий же план прикриття. Війська в ешелонах, у похідних колонах, в районах розвантаження гранично вразливі, майже беззахисні. Тому райони зосередження треба прикривати передовими частинами, які завчасно висунуті до переднього краю або кордону. Це не суперечить наміру завдати раптового удару, а підтверджує його.

Отже, загадка: як могло статися, що Сталін у гніві, кипінні та гарчанні відкинув план Генерального штабу, Тимошенко і Жуков рвонули під козирок і від плану відмовились, а командувачі як усіх прикордонних, так і всіх внутрішніх округів, не знаючи плану та не здогадуючись про його існування, всі раптом кинулися його виконувати? І його таки виконали. Тільки трішечки не встигли. Гітлер завадив. Де ж розгадка?

А розгадав цей ребус сам генерал-полковник Горьков в тій самій серії викривальних статей «Кінець глобальної брехні». Він роз'яснив, за якими планами діяли командувачі, штаби і війська військових округів. Генерал-полковник повідомив: «Стратегічний план, розроблений у Генеральному штабі Червоної Армії і схвалений 15 травня 1941 політичним керівництвом держави, займає чільне місце стосовно оперативних матеріалів військових округів» (ВІЖ. 1996. No 2. С.2).

Ось воно! Стратегічний план був затверджений. Політичне керівництво країни - це товариш Сталін. Саме відповідно до стратегічного плану з волі Сталіна діяли всі нижчі командири й командувачі.

Щоб не виникла підозра, що допущена обмовка, генерал-полковник Горьков ту ж думку повторив у іншій статті: «Особливе місце тут відводиться останньому оперативному плану війни... розробленому Генштабом Червоної Армії за станом на 15 травня 1941 року. І це цілком природно. Адже саме з цим планом ми вступили у війну. Ним керувалися командувачі військами округів і їхні штаби, діяли війська» (Чи готував Сталін попереджувальний удар проти Гітлера в 1941 році / / В кн.: Війна 1939-1945. Два підходи. М., 1995. С. 58).

Генерал-полковник Горьков повідомив, що план був схвалений Сталіном, що план нападу на Німеччину від 15 травня 1941 року був єдиним, ніякого іншого не було і що саме ним керувалася Червона Армія в перші дні війни. І тільки після цього генерал задумався над своїми словами. І тільки після цього зрозумів, що маху дав. Як же бути? Брати свої слова назад? Та жодному разі! І у своїх наступних публікаціях генерал-полковник Горьков вніс уточнення: стратегічний план від 15 травня 1941 року був схвалений Сталіном, але з нього «був вилучений розділ про нанесення попереджувального удару».

Ох, товаришу генерале, мені б ваш талант викручуватися! Прочитавши ваше уточнення, я провів експеримент. Запрошую вас, товаришу генерале, і всіх охочих його повторити. Я взяв план від 15 травня і гострий олівчик та почав з плану викреслювати все, що стосується раптового нападу на Німеччину і Румунію.

Непотрібне викреслив. А що залишилося? Залишилися дата - 15 травня 1941 року - і відомості про противника. Більше нічого. Спробуйте самі повторити мій досвід. Не забудьте повідомити, що залишиться, якщо з плану нападу на Німеччину прибрати агресивно-наступальну складову.

– 5 -

Тепер повернемося до заяв Анфілова. 5 травня 1941 року в Кремлі Сталін виступив перед випускниками військових академій. Потім виголосив кілька тостів, уточнюючи свою думку. Загальний тон: досить говорити про мир, вистачить базікати про оборону, пора брати ініціативу в свої руки, пора переходити в наступ.

Якщо вірити Анфілову, то Жуков, почувши сталінські промови, тут же кинувся складати план раптового нападу на Німеччину. А потім раптом виявилося, що Сталін зовсім і не хотів на Німеччину нападати, він просто хотів підбадьорити переляканих випускників військових академій.

Якщо цьому вірити, то Сталін - повний ідіот. Сам він, як розповідав Жуков, жахливо боявся війни. Виходить, і випускники військових академій, і весь вищий командний склад Червоної Армії, який був присутній на прийомі в Кремлі, всі ці тисячі кращих офіцерів, генералів, адміралів і маршалів теж від страху тремтіли до такої міри, що їх треба було підбадьорювати. Але замість того, щоб армію свою поставити в оборону, за лічені тижні і дні викопати окопи і траншеї, встановити міни, натягнути колючий дріт, бідний Сталін оголошує: до біса оборону, досить! Не потрібна нам оборона!

Підбадьорив...

Анфілов роз'яснює нетямущим: газети всього світу сурмили про непереможність німецької армії, і ось Сталін вирішив підбадьорити випускників військових академій, мовляв, не так страшний чорт ...

Тут тільки одна невідповідність. Газети всього світу, можливо, й сурмили, та тільки у випускників військових академій до тих газет доступу не було. І не було в ті роки ворожих радіоголосів. І не було в переважної більшості радянських людей у той час радіоприймачів, а були чорні тарілки репродукторів. Тому слухати вони могли тільки гімн пролетарів усього світу «Інтернаціонал», з якого починався робочий день і ним же завершувався. А ще вони слухали вісті з полів, промови товариша Сталіна та інших товаришів, пісні про широкі простори та непереможну Червону Армію. Якби й були в ті роки ворожі радіоголоси і якби були радіоприймачі, то й тоді, згадуючи 1937 рік, побоялися б червоні командири ті голоси слухати. Вони читали «Правду», «Известия», «Красную звезду», читали багато ще всякого до «Крокодила» і «Мурзилки» включно і могли почерпнути інформацію тільки про могутність Радянського Союзу та його доблесної, непереможної Червоної Армії.

Тому товаришеві Сталіну у виступі перед випускниками військових академій не було потреби спростовувати те, про що сурмили газети всього світу.

– 6 -

А тепер припустимо на мить, що червоним командирам раптом стали доступні газети всього світу. Вранці прокидається слухач Військової академії імені Фрунзе, а йому - каву в ліжко і свіжу газетку. Прямо з Багдада. Розкриває, а в ній що не стаття, то про непереможність німецької армії. Гарно написано. Арабською в'яззю... Але якщо й не арабською в'яззю, а цілком знайомими латинськими літерами... Розкриває він шведську газету. Або, наприклад, парагвайську... Є у нас військова академія, яка готує офіцерів Генерального штабу з пристойним знанням мов, та тільки прийом у Кремлі для випускників цієї академії проводиться окремо. І кажуть там зовсім інші промови. А ось спростовувати зміст «газет усього світу» в присутності випускників усіх інших дев'ятнадцяти академій у товариша Сталіна підстав не було. І нема чого йому було підбадьорювати випускників Академії моторизації і механізації ім. Сталіна, Військово-транспортної ім. Кагановича або Військово-електротехнічної ім. Будьонного, бо знав товариш Сталін: немає у товаришів випускників доступу до «газет усього світу», а якщо і був би, то не кожен з них знає, якою мовою говорить Уругвай, а якою — Бразилія.

Промова і тости Сталіна 5 травня 1941 року - це не спростування статей в «газетах всього світу», бо навесні 1941 року «газети всього світу» про непереможність німецької армії не писали. Британські газети того часу доступні будь-якому досліднику. І будь-який дослідник, сподіваюся, мене підтримає. Головний мотив британської преси: вистоїмо! І нехай Гітлер не приндиться! І нехай ніздрі не роздмухує!

Цей тон - не пусте хизування. І це не бравада. Королівські військово-повітряні сили відбили всі спроби німецьких ВПС здобути панування в повітрі над Британськими островами. «Битва за Британію» (яку комуністична пропаганда помилково називає «Битвою за Англію») завершилася перемогою британських ВПС. І навіть не в тому річ, що рахунок збитих літаків і загиблих екіпажів був на користь Британії. Головне в тому, що Гітлеру треба було домогтися панування в повітрі, а йому цього не дозволили, його авіацію з британського повітряного простору рішуче вибили і викинули. І весь світ це бачив. Не маючи панування ні на морі, ні в повітрі, ніяких шансів на перемогу в Гітлера не залишалося. Тривала блокада? Та він сам від неї задихався. Не було в нього часу на блокаду, бо час працював проти нього. Про це писали газети не тільки Великобританії, Канади, Австралії, Південної Африки, але й усього іншого світу. І це досить легко перевірити будь-кому, хто цікавиться тим періодом історії.

За спиною Великобританії стояли Сполучені Штати. І там, в Америці, була повна ясність: не маючи ресурсів, можна розраховувати тільки на блискавичну війну, але блискавична війна у Гітлера явно не вийшла, вплутався у війну восени 1939 року, зараз на дворі весна 1941 року, а кінець «блискавичної» не проглядається.

Можливо, про непереможність німецької армії сурмили газети Китаю? Не знаю. Не перевіряв. Але не думаю. Вже дуже далека та Німеччина і та Європа. І багато у китайців своїх турбот. А ось газети Японії, точно знаю, про це не сурмили. Зізнаюся, з японською мовою в мене не дуже. Але книжки мої в Японії опубліковані. Там теж була дискусія. Там теж був інтерес. І є у мене знайомі японські історики. Є в кого спитати. За їхніми словами, нічого подібного в японських газетах у 1941 році не було. І ось чому. «Дружба» Японії з Німеччиною була досить дивною. У серпні 1939 року, в ті самі дні, коли в Монголії йшли запеклі бої між радянськими та японськими військами, уряд Німеччини, не попередивши Японію, підписав у Москві пакт про ненапад. З дипломатичної, військової і навіть з чисто етичної точок зору це був кричущий акт зради свого союзника. Тому японські газети описували без захвату наступні за цим військові перемоги Німеччини. А до весни 1941 року стало остаточно ясно, що Німеччина потрапила в пастку.

Але можна й не читати японських газет того часу і думки істориків не питати, щоб знати: не сурмили японські газети про непереможність німецької армії. І не могли сурмити. Просто тому, що після Халхін-Гола в Японії дуже тверезо оцінювали незламну міць Червоної Армії.

Є й інші, навіть більш вагомі індикатори. Японія, як відомо, перед Німеччиною в боргу не залишилася. 13 квітня 1941 року міністр закордонних справ Японії Іосуке Мацуока підписав у Москві радянсько-японський договір про нейтралітет. Пікантність ситуації в тому, що він їхав не в Москву, а в Берлін. Але через Москву. У Москві Мацуока провів попередні переговори з радянським урядом. Потім прибув до Берліна, але Гітлеру про переговори в Москві не повідомив. На зворотному шляху з Берліна заглянув у Кремль на годинку, підписав договір про нейтралітет з Радянським Союзом, на пероні Ярославського вокзалу розпрощався з товаришом Сталіном і поїхав додому. У Німеччині про майбутнє підписання договору ніхто не підозрював. Це був удар у відповідь японського «союзника». Ріббентроп дав вказівку німецькому послу в Токіо зажадати пояснень від японського уряду...

Ось вам поведінка головного німецького «партнера» за пару місяців до нападу Німеччини на Радянський Союз. Якщо Японія таємно від Німеччини домовляється зі Сталіном про нейтралітет, то чого можна очікувати від неї далі?

А для нас цей випадок - доказ того, що в Японії німецьку армію непереможною не вважали і про це на весь світ не сурмили.

Так про які ж «газети всього світу» нам розповідає академік Анфілов? Можливо, про непереможність Німеччини писали газети окупованої Гітлером Європи? Але хто ті газети читав? І хто їм вірив?

Не тільки політикам, економістам, дипломатам, військовим було ясно, що Гітлер з самого початку потрапив у безвихідний глухий кут. Це було ясно простим людям з вулиці. Ветеран війни Віктор Коган був у той час студентом: «Пам'ятаю, коли Англія залишилася один на один з Гітлером, у Ленінградському фізико-технічному інституті говорили, що становище Гітлера блискуче і... безнадійне» («Вести», 8 червня 1998 р.).

Отже, всім - від японського імператора до пітерських студентів, від британських домогосподарок до президента США - було ясно, що Гітлер приречений. А академік Анфілов нам розповідає, що Сталіну, вищому командному складу Червоної Армії та випускникам військових академій це було неясно. Слухачі радянських військових академій, начитавшись уругвайських і марокканських газет, були настільки залякані розповідями про непереможність німецької армії, що Сталіну довелося їх підбадьорювати... закликаючи відмовитися від оборони.

Розповіді Анфілова - це вигадка жадібної, продажної, злої та дурної людини.

– 7 -

Жуков у розповідіі Анфілова виглядає ще більш непривабливо. Він нібито вважав, що Червона Армія до відбиття агресії не готова, що сил на оборону немає. «Ми не маємо на кордонах достатньо сил навіть для прикриття. Ми не можемо організовано зустріти й відбити удар німецьких військ» (Спогади та роздуми. М., 2003. Т. 1. С. 258). Але от стратег почув промову Сталіна і всупереч своїм переконанням, забувши всі справи й турботи, відсунувши невідкладні завдання оборони країни, кинувся терміново писати новий план війни. Тільки вловив нові віяння, і тут же, не маючи ніяких вказівок вождя, всупереч власній думці флюгером розвернувся у протилежному напрямку і через десять днів несе готовий план наступу, хоча знає, що не те що на оборону, але навіть і на прикриття немає сил. Він несе Сталіну план не той, який вважав за потрібне, а той, який міг би сподобатися Сталіну.

Але от досада: не догодив!

Далі - краще. Жуков сперечатися не став і від своєї нової думки тут же відмовився. Важлива деталь. Жуков каже, що написав новий план війни на догоду Сталіну... але чомусь не став його підписувати.

У Радянському Союзі діяли п'ять золотих правил, дотримання яких дозволяло вижити в будь-якій обстановці:

1. Не думай!

2. Якщо подумав, не кажи!

3. Якщо сказав, не пиши!

4. Якщо написав, не публікуй!

5. Якщо опублікував, відмовся!

І ось вам блискучий зразок слідування цим заповідям.

З одного боку, Жуков гордо заявляє: моя записка! З іншого - написана ця записка рукою Василевського, а підпису Жукова під нею немає.

З одного боку, він усією душею намагається догодити Сталіну, на льоту хапаючи і засвоюючи слова й думки вождя і тут же втілюючи їх у грандіозні плани. З іншого - свій підпис під цими планами поставити забув. Так, про всякий випадок.

І цей холуй повинен бути прикладом для наслідування? Це в нього ми повинні вчитися послужливо вигинати спини і підмахувати, коли накажуть?

– 8 -

Короткий підсумок: документ про підготовку нападу на Німеччину знайдений, опублікований, широко відомий. Документ про підготовку країни до відбиття ворожого вторгнення не відомий, не знайдений, не опублікований.

Я згоден на непідписаний. Але де він?

А якщо коли-небудь його і вдасться виявити, то доведеться пояснити, чому при геніальному плануванні вся армія 22 червня 1941 діяла без планів. І чому в перший день війни ніхто про оборону не думав, а Жуков підписував директиви на наступ. Найдивовижніше: 22 червня 1941 року Жуков підписав директиву на наступ одночасно трьох фронтів, у складі яких було тринадцять армій. За розповіддю Жукова, він підписав не зі своєї волі, а за наказом Сталіна.

Чудеса:

5 травня 1941 року Сталін вимагає від випускників військових академій і всього вищого командного складу Червоної Армії перестати і думати про оборону, а готуватися тільки до наступу.

15 травня розгніваний Сталін нібито гарчить на Жукова і про наступ наказує забути.

22 червня Сталін вимагає від Червоної Армії переходу в рішучий наступ. Про оборону - ні слова.

З цих трьох подій перша і третя багаторазово документально підтверджені.

А друга, про гарчання Сталіна, відомо тільки з багаторазово викритих у брехні Светлишина і Анфілова.

Цей розділ я почав із заяви про те, що передбачити майбутні перетворення мемуарів Жукова досить легко. Свідоцтва Светлишина і Анфілова - аж надто відверта брехня. А прийдешнім поколінням треба все ж таки буде довести, що план Генерального штабу Червоної Армії від 15 травня 1941 року був Сталіном відкинутий. Передрікаю: незабаром буде знайдений ще один шматок тексту, який свого часу не пропустила цензура. І ось у новітньому, найправдивішому виданні мемуарів видатного полководця ми прочитаємо його власну версію подій. Мертвому Жукову належить самому особисто розповісти про неймовірну впертість Сталіна, про те, як документ, призначений особисто Сталіну, Жуков передавав у чужі руки, і про те, як розгніваний Сталін кипів і гарчав.