Беру свої слова назад

– 1 -

Тема «Власов» невичерпна.

Як і тема «Берія».

Можливо, коли-небудь доберемося й до них.

А зараз мова про Жукова. Цікаві його оцінки.

Заступник командувача Волховського фронту генерал-лейтенант Власов Андрій Андрійович у 1942 році потрапив у полон. На заключному етапі війни всупереч протидії Гітлера Власов зумів з радянських військовополонених створити розрізнені антикомуністичні військові формування під загальною назвою РОА.

Ось розповідь Жукова:

В оповідях Жукова мене завжди вражає велика кількість деталей: валізка з золотом, тюки мотлоху... Звідки це? Про Власова ніхто ніколи ні в яких документах нічого подібного не повідомляв. Управління особливих відділів НКВС інформацією за No 4-7796 від 7 лютого 1941 року повідомляло до Управління кадрів ЦК ВПП (б): «компрометуючих матеріалів на т. Власова немає». Не помічений Андрій Андрійович Власов у лахмітництві. Це Жуков помічений у мародерстві та розкраданні трофейного майна. В особливо великих розмірах. Валіза з діамантами, дачі, набиті тюками краденого лахміття, стіни, обвішані гобеленами і картинами багатомільйонної вартості, багатовікової давності. - Це не про Власова, це про Жукова в офіційних документах повідомляли. Видно, великий стратег інших за своїми мірками міряв, під свій аршин підганяв.

– 2 -

Розповідь Жукова розберемо по кісточках.

Почнемо з власовських скарбів. З яких джерел Жуков дізнався про валізку з золотом? Власов потрапив у лапи відділу контррозвідки СМЕРШ 13-ї армії 1-го Українського фронту 13 травня 1945 року. 13-ю армією командував генерал-полковник Пухов Микола Павлович, 1-м Українським фронтом - Маршал Радянського Союзу Конєв Іван Степанович. Про захоплення такого бранця Пухов був зобов'язаний доповісти Конєву, а Конєв - Верховному Головнокомандувачу. Пухову перед доповіддю Конєву слід було уточнити деталі. Так само повинен був поступити і Конєв перед доповіддю Сталіну. Товариш Сталін міг задати будь-яке питання, тому й Пухову, і Конєву слід поцікавитися: в якому стані бранець? Поранений чи ні? Здоровий чи хворий? Чи багато ще людей захоплені разом з ним? Хто саме? Чи вжито заходів до пошуку інших? Чи є при ньому документи? І т.д. і т.д. Товариш Сталін любив ґрунтовні доповіді.

Цікаво, що ні Пухов, ні Конєв, які за службовим обов'язком з цією справою були прямо пов'язані, нічого про валізку з золотом ніколи не розповідали. Про це розповів Жуков Георгій Костянтинович, який до цієї справи не мав ніякого стосунку, якого взагалі на території Чехословаччини тоді не було.

Потрапивши в чисті руки смершівців, Власов у найперший момент, як прийнято, був обшуканий. Після краху Радянського Союзу будь-якому досліднику доступний протокол обшуку. У Власова було вилучено тридцять тисяч рейхсмарок. Більше ніяких цінностей при ньому не було. Ні золотих годинників, ні монет, ні злитків. Натільний хрест, який з нього зірвали, і той був не золотим і не срібним, а олов'яним.

Походження тридцяти тисяч поясненне. У німецькій армії Власов був генерал-полковником, отримував міністерський оклад - шість тисяч на місяць. Ні в 1944-му, ні тим більше в 1945 році широких можливостей витрачати гроші не випадало - майже все розподілялося за картками. Крім того, після краху й капітуляції Німеччини власовські формування розпалися. Що ж накажете робити з фінансами полків, дивізій і всієї Російської Визвольної Армії? Розділити. Що ще?

Якщо тридцять тисяч рейхсмарок - це частина фінансових коштів РОА, то Власову, за будь-якими стандартами, дісталося небагато. Особливо якщо порівнювати з жуковським розмахом. Сам Жуков і його братія збирали рейхсмарки цілими вагонами й підвалами та витрачали їх, не рахуючи, мільйонами, ящиками й мішками.

Отже, де ж заповітна валізка, з якою Власов збирався втікати в Америку?

Я можу припустити лише два варіанти.

Перший. Товариші з гарячими серцями, холодними головами і чистими руками з відділу контррозвідки СМЕРШ 13-ї армії просто по-людськи забули внести валізку в протокол, по-братськи розділивши вміст.

Другий варіант. Не було ніякої валізки з золотом. Жуков просто повторив чиюсь брехню.

Розглянемо перший варіант. Якщо наші невсипущі компетентні товариші дійсно прибрали валізку, то вони повинні були ділитися вмістом. Перш за все з Пуховом і Конєвом. Бо і той і другий мали всі підстави й повне право поговорити з полоненим перед відправленням до Москви. А в ході розмови полонений міг би згадати про некоректну поведінку чистих на руку чекістів.

Крім того, начальник відділу СМЕРШ 13-ї армії мав би ділитися з начальником Управління СМЕРШ 1-го Українського фронту, а той, у свою чергу, - з начальником ГУКР СМЕРШ НКО СРСР комісаром ДБ 2-го рангу Абакумовом Віктором Семеновичем.

Але й це не все. Слід було ділитися зі всім ланцюжком прокурорів - від прокурора 13-ї армії до Генерального прокурора СРСР. Бо будь-який з них міг розкрити існування валізки і дати справі хід.

І це не кінець ланцюжка. Власов - занадто видатна постать. До слідства повинні були залучити не тільки ГУКР СМЕРШ, а й НКВС. Якщо не поділитися з наркомом внутрішніх справ генеральним комісаром державної безпеки Берією Лаврентієм Павловичем, то він і образитися міг. І його підлеглих треба було не забути.

Але не виключалася й зустріч товариша Сталіна зі знаменитим полоненим. І зовсім не виключалося, що полонений міг заявити: «Ви, громадянине Сталін, звичайно, мене повісите. Так не забудьте і громадянина Берію з Абакумовом, Конєвом, Пуховом...»

Сперечатися не буду, але особисто мені ясно: Власов був тим полоненим, у якого було неможливо відібрати і привласнити ні чоботи, ні шинель, ні взуттєву щітку. Належало слідство на найвищому рівні. І не такі дурні наші чекісти, прокурори й генерали, щоб вкрасти валізку і поплатитися головою.

Висновок простий: якщо валізка з золотом не вказана в протоколі обшуку, отже, не було ніякої валізки.

І якщо перший варіант відпадає, то залишається тільки другий: Жуков - наклепник і пліткар.

– 3 -

Розповідь Жукова про втечу ад'ютанта Власова - це щось за гранню фантастики. Сюрреалізм якийсь. Вже хто-хто, а власовці до червоних не переходили. Вже вони ж знали, що їх чекає. Ось розповідь рядового власівця: «Німці не дурні, вони відразу нам - найчорнішу роботу, щоб назад не було ходу, так і засіли по вуха. І з німцями шлях до першого перехрестя, і червоним попадемося - за яйця підвісять» (А. Кузнєцов. Бабин Яр. Нью-Йорк, 1986. С. 425).

Розповісти про втечу до червоних власовського офіцера психічно здорова людина просто не могла. Але якщо й повірити цьому маренню, якщо припустити, що Жуков був здоровий і тверезий, то й тоді залишаються запитання. Звідки, наприклад, Жукову знати, що саме кричав ад'ютант Власова? І звідки стратегу відомо, що Власов по межі побіг? Чому не по стежці? Не по просіці? Не по чистому полю, нарешті? Звідки у Жукова це ясне бачення подій, учасником яких він не був і бути не міг?

А звідки в 1945 році з'явився револьвер? Не інакше з музею. До кінця війни від револьверів і у Вермахті, і в Червоній Армії давно і остаточно відмовилися. І як цей самий револьвер опинився в руках ад'ютанта Власова, який утік до червоних? Прикинемо: ось здався власовець. Хто ж у відділі контррозвідки СМЕРШ міг зважитися на таке: хто дав полоненому власовцю в руки зброю?

Але ж не простий власовець перебіг, а офіцер.

Так не простий же офіцер, а ад'ютант самого Власова.

Хто б узяв на себе відповідальність дати йому револьвер, нехай навіть і музейний?

О, ця жуковська точність! Ох, ця дивовижна здатність помічати деталі, які ніколи сам не бачив: ад'ютант наздогнав Власова і стукнув револьвером по потилиці... Не по тім'ячку, не у скроню, не по шиї, не по загривку. А ось саме - по потилиці.

Отже, звідки Жуков почерпнув деталі?

Скринька просто відкривається. Була свого часу випущена мерзенна книжечка Аркадія Васильєва «О першій годині дня, ваше превосходительство». Це роман. Спартачений на луб’янській кухні. Там уміють. На Луб'янці «романом» називали не те, що всі ми маємо на увазі. «Роман» на луб'янському жаргоні - це вигадані й абсолютно неймовірні свідчення заарештованих. «Романістами» називали найобдарованіших луб'янських садистів, які були здатні винаходити немислимі сюжети, а потім вправно і швидко вибивати визнання з арештантів. «Прозаїк» Аркадій Васильєв - платний агент ҐБ. Він виконував замовлення. Найбрудніші. Він, наприклад, виступав так званим «громадським обвинувачем» на процесі Даніеля і Синявського. Звинувачував він їх у тому, що насмілилися думати самостійно. Весь процес був показовою прочуханкою для науки народам Радянського Союзу і всіх «братніх» країн: не смійте думати! Є кому думати за всіх вас! За вас думає Центральний Комітет!

Робота «громадського обвинувача» давала Аркадію Васильєву непоганий прибуток. Деталі - в книжці Л. Владимирова «Росія без прикрас і замовчувань» (Мюнхен. Посів, 1968).

Для Аркадія Васильєва творення «романів» про доброго Дзержинського, про чекістів з гарячими серцями і чистими руками, про злих, підступних ворогів - це ревне виконання все тих же обов'язків «громадського обвинувача». Книжка «О першій годині дня, ваше превосходительство» - сяючий вінець прокурорської кар'єри Васильєва. Брехня вже в назві. Не було в Російській Визвольної Армії благородій і превосходительств. Були панове: пан лейтенант, пан майор. І лише від того в РОА були панове, що в російській мові нічого більше немає - ні мсьє, ні герів, ні містерів, ні серів. Пани або товариші. Третього не дано. Товаришами вони ніяк бути не хотіли. Був ще варіант: громадянин начальник... Але він з ряду причин не був прийнятий. Що ж, крім панів, залишалося?

«Роман» Васильєва - це навіть не про Власова. Це перш за все про доблесних і хоробрих чекістів з розумними, трохи втомленими очима. Радянські розвідники, виявляється, оточували Власова щільними бойовими порядками. Вони все знали, все бачили, все передбачили. Це вони палиці в колеса вставляли. Це вони, сміливі й відважні, країну врятували.

В цьому «романі» перекручено все, в ньому вигадано безліч подробиць. Документів про лахміттяні схильності Власова немає. Тому Васильєву довелося описувати деталі, спираючись виключно на свою уяву.

Були і крім Васильєва «прозаїки» подібного штибу. Теж про доблесних чекістів, які пробралися в оточення Власова, балади співали. А великий стратег Жуков всі ці нісенітниці повторював. Озвучував, як тепер прийнято виражатись у кращих будинках.

Жуков виконував роль підсилювача пліток. На першому етапі - «романи» Васильєвих, Кожевнікових та інших ґебілов. На другому етапі - «спогади» Жукова. Спочатку вони вигадували, потім Жуков все вигадане раптом «згадував». Ніхто не приховував, що «романи» Васильєва і йому подібних - вигадка, хоча і малохудожня. Але після підтверджень Жукова ґебешні вигадки перетворювалися на «історичні факти».

– 4 -

Не менш дивні розповіді Жукова про те, що він знав Власова з 20-х років. Ні в 20-х, ні в 30-х роках Жуков Власова не знав і не зустрічав. Їхні шляхи не збігались і не перетинались. Біографію Власова, повідану Жуковом, взагалі в жоден стандарт не ввіпхнути. Навіть вільні луб'янські «прозаїки» й ті повинні були б засоромитися, читаючи балади стратега. Жуков учився на курсах у 1924 році, а Власов - у 1920-му, на інших курсах - у 1928-1929, в академії - в 1934-1935 роках.

До 1940 року бойові шляхи Жукова і Власова не збігалися не тільки в часі, а й за місцем і за профілем. Жуков - кавалерист, а Власов до кавалерії ніякого стосунку не мав. Послужний список Власова: рядовий боєць у 27-му Приволзькому стрілецькому полку, потім - 14-й Смоленський стрілецький полк 2-ї Донської стрілецької дивізії. У цій дивізії, пізніше перейменованій в 9-у Донську стрілецьку, Власов пройшов всі щаблі службової драбини, не пропустивши жодної, - від взводного до виконувача обов'язків командира стрілецького полку. Два роки Власов був викладачем тактики. Потім командував 215-м і 133-м стрілецькими полками. У різні роки в кар'єрі Власова - кілька посад у розвідці: від помічника начальника 1-го (інформаційного) сектора розвідувального відділу штабу Ленінградського військового округу до начальника розвідувального відділу штабу Київського особливого військового округу. У вересні 1938 року Власов був призначений командиром 72-ї стрілецької дивізії. З жовтня 1938-го по листопад 1939 року - відрядження в Китай, де він працював військовим радником і отримав золотий китайський орден. Після повернення, в січні 1940 року, Власов був призначений командиром 99-ї стрілецької дивізії, потім, в лютому 1941 року, - командиром 4-го мехкорпусу.

Власову було абсолютно нічого робити на кавалерійських курсах, де його нібито зустрічав Жуков. У Власова був зовсім інший профіль підготовки: 24-і Нижегородські курси командного складу РСЧА, вищі тактико-стрілецькі курси удосконалення комскладу РСЧА («Вистріл») і перший курс Військової академії ім. Фрунзе.

В «Українському особливому військовому окрузі» Власов не служив ні в 1940-му, ні в якому іншому році. І не міг у такому окрузі служити. І Жуков таким округом не командував. І не міг командувати. Такого округу ніколи не існувало. Був Український військовий округ. Але він не був особливим. І існував він лише до 16 травня 1935 включно. У той час ні Жукова, ні Власова там не було. 17 травня 1935 року Український військовий округ був розділений на Київський і Харківський. 26 липня 1938 Київський військовий округ став особливим.

Великий стратег розповідає біографію Власова, але не пам'ятає власну. Він не уявляє, де і коли сам служив. Не пам'ятає, ким командував. А вже про інших він і поготів нічого не знає.

Не міг Власов командувати 40-ю стрілецькою дивізією в битві під Москвою. 40-а ордена Леніна імені Орджонікідзе стрілецька дивізія під Москвою не воювала. І взагалі на радянсько-німецькому фронті її не було. 40-а перебувала в Посьєті. На самому краєчку радянської землі. Це знаменита Хасанська дивізія. Там їх дві було: 32-а і 40-а. 32-у полковника Полосухіна В.І. восени 1941 року перекинули з Далекого Сходу, а 40-а комбрига Мамонова С.К. там так і залишилася. Всю війну вона перебувала у складі 39-го стрілецького корпусу 25-ї армії Далекосхідного фронту.

Розповідь Жукова про те, що Власов «показав себе слабким командиром», - брехня. Перед війною Власов командував 99-ю стрілецькою дивізією, яка під його командуванням стала кращою дивізією Червоної Армії. Кращою серед всіх 303 дивізій, як стрілецьких, так і всіх інших. Підготовлена Власовом 99-та стрілецька дивізія найпершою у всій Червоній Армії в перший місяць війни отримала бойовий орден. Про це каже й сам Жуков: «99-а дивізія, завдавши великих втрат противнику, не здала жодного метра своїх позицій. За героїчні дії вона була нагороджена орденом Червоного Прапора» (Спогади та роздуми. М., 2003. Т. 1. С. 273).

На війні Власов не командував ні 40-ю стрілецькою дивізією, ні якою-небудь іншою. Перед війною він пішов на підвищення - став командиром 4-го мехкорпусу 6-ї армії. На цій посаді зустрів 22 червня. В катастрофічній ситуації літа 1941 року показав себе з кращого боку. На другому місяці війни був призначений комендантом Київського укріпленого району. Одночасно отримав наказ сформувати (з підручного матеріалу) й очолити 37-у армію. Власов армію сформував і, спираючись на Київський укріплений район, тривалий час стримував німецький наступ. Це змушені визнавати навіть радянські полководці високого рангу і бездоганної репутації. Двічі Герой Радянського Союзу генерал-полковник А.І. Родимцев: «Героїчними зусиллями 37-ї армії безпосередня загроза Києву з півдня була усунена» (ВІЖ. 1961. No 8. С. 69). Правда, Олександр Ілліч не уточнив, хто саме на порожньому місці з ненавчених резервів сформував 37-у армію і нею так уміло командував.

«На передньому рубежі Київського УР 11-14 липня був відбитий перший натиск мотопіхоти і танків противника, які намагалися з ходу захопити Київ і переправи через Дніпро. Потім, спираючись на цей УР, війська 37-ї армії протягом 71 діб відбивали атаки 17 дивізій противника» (Інженерні війська Радянської Армії. М., С. 195).

На жовтневому (1957 року) пленумі ЦК КПРС Хрущов змушений був визнати: «37-ю армією тоді командував Власов, командував чудово» (Георгій Жуков. Стенограма жовтневого (1957 р.) пленуму ЦК КПРС та інші документи. С. 385).

У 1941 році героїчні захисники Києва гордо називали себе власівцями.

Не вина Власова в тому, що 37-у армію обійшли на флангах. У цьому вина Жукова. У червні під Мінськом через «геніальне» планування Жукова загинув Західний фронт. Сталін створив новий Західний фронт, але Жуков здав його в липні під Смоленськом. Ось звідти Ґудеріан розвернувся і вдарив у тил Південно-Західного фронту, глибоким гаком обходячи п'ять радянських армій, в їх числі й 37-у армію Власова. А південніше таким же гаком охоплювала радянські війська 1-а німецька танкова група. Свободу стратегічного маневру ця танкова група знайшла в результаті н грандіознішого в історії воєн танкового бою в районі Дубна, Рівного та Луцька. Цим боєм з радянського боку безпосередньо керував Жуков. Маючи восьмиразову кількісну і якісну абсолютну перевагу над противником, Жуков примудрився цей бій програти. У результаті противник отримав свободу маневру на землі України, форсував Дніпро, а потім танки Ґудеріана і Кляйста, зустрівшись у районі Лохвиці, замкнули кільце найграндіознішого в історії людства київського оточення.

Власов тримав Київ до останньої можливості. Він залишив Київ не за власною ініціативою, а за наказом Верховного Головнокомандувача. «Переконавшись у безплідності прямих атак на Київський укріплений район, німецько-фашистське командування в кінці липня 1941 року замінило з'єднання 1-ї танкової групи піхотними дивізіями і всі рухомі війська зосередило на флангах з метою глибокого обходу столиці Україні. У вересні двома східними танковими клинами, що наступали одночасно з півдня від Кременчука і з півночі від Конотопа, ворог замкнув кільце оточення навколо наших сильно ослаблених безперервними боями військ, що знаходились у Києві та на східному березі Дніпра. За наказом Ставки 19 вересня місто було залишене нашими військами» (ВІЖ. 1984. No 6. С. 71). Якби на інших напрямках хоча б половина або навіть одна чверть укріплених районів трималися б так само, як тримався Київський УР під командуванням Власова, то не було б ніякого бліцкригу, через Західну Двіну і Дніпро противник ніколи б не прорвався.

З 20 вересня по 1 листопада 1941 року Власов виходив з оточення. При цьому пішки по тилах супротивника пройшов шлях від Києва до Курська. Сталін знав, що Власов не винен, тому після виходу з оточення знову довірив йому армію: 20-у Західного фронту.

Ми знову в глухому куті. Невже Жуков, який з жовтня 1941 року був командувачем Західного фронту, забув, хто на цьому фронті командував найкращою армією?

20-а армія Власова під Москвою відзначилася навіть на тлі армій Рокосовського, Голікова і Говорова. Власов першим пішов на підвищення - був призначений заступником командувача фронту. Про успіхи Власова кожен може судити сам, відкривши центральні радянські газети за 13 грудня 1941 року. Серед героїв оборони Москви - його портрет. І в центральних газетах 3 січня 1942 року — теж.

Жуков розповідав, що Власов був не здатний командувати навіть дивізією, і нібито збирався його з дивізії знімати. Але це - заднім числом. Ну а переднім числом? (Якщо так можна висловитися.) У 1940 році Жуков написав на Власова, командира 99-ї стрілецької дивізії, правдиву (тобто блискучу) характеристику як на кращого командира дивізії Київського особливого військового округу і всієї Червоної Армії. В результаті Власов (у мирний час!) отримав найвищу державну нагороду - орден Леніна. Через рік з гачком, 24 січня 1942 року, Жуков підписав ще одну характеристику: «Особисто генерал-лейтенант Власов в оперативному відношенні підготовлений добре, організаційні навички має. З управлінням військами армії справляється цілком».

А після війни Жуков все це забув.

– 5 -

В оповіді Жукова нісенітниця лізе на нісенітницю.

Не міг Жуков «подумувати» зняти Власова з командування.

По-перше, не було за що знімати. Операція Власова на річці Ламі увійшла в усі підручники в якості видатного зразка. Правда, без згадки імені Власова. Іншого такого командувача армії в той час у Радянському Союзі просто не було.

А по-друге, не вправі командувач фронту змістити командувача армії. За спробу змістити командувача армії чи навіть за помисли втручатись у сталінську розстановку кадрів можна було мати великі неприємності.

Якщо навіть і повірити Жукову в тому, що Власов у битві під Москвою командував всього лише дивізією, яка до того ж перебувала за десять тисяч кілометрів від Москви на іншій стороні глобуса, то й тоді ніякого стикування не вийде. Правда цікаво: Власов нібито командував тільки дивізією, і ось Сталін призначає його відразу заступником командувача Волховського фронту!

Такого не бувало навіть в імперії Сталіна.

Я не раз показував, що діалоги Жукова зі Сталіном вигадані. Ось вам ще приклад: телефонує нібито Сталін Жукову й каже, що забирає Власова, бо на Волховському фронті прорив.

Сталін такого Жукову не казав. І казати не міг. Тут дві причини.

По-перше, Сталін забрав Власова з-під командування Жукова зовсім не для того, щоб направити на Волховський фронт. На весну 1942 року Сталін планував операцію з прориву до Запоріжжя і форсування Дніпра. Готуючись до цієї грандіозної операції, Сталін посилював свій південний фланг. У тому числі й кадрами. Сталін відправив Власова на Південно-Західний фронт заступником командувача.

По-друге, командувач 20-ї армії Західного фронту генерал-лейтенант Власов знаходився в підпорядкуванні Жукова тільки до 7 лютого 1942 року. Ні в січні, ні на початку лютого 1942 року Сталін не міг говорити з Жуковом про тяжке становище на Волховському фронті, оскільки там ніякої катастрофи ще не було та не передбачалося.

І лише через місяць, 8 березня 1942 року, Сталін викликав Власова зі станції Сватове Ворошиловградської області, де знаходився штаб ПЗФ, і призначив заступником командувача Волховського фронту. Власов отримав наказ рятувати 2-у ударну армію. Але її становище було абсолютно безнадійним. Ось тільки один приклад. Начальник Особливого відділу НКВС Волховського фронту старший майор державної безпеки Мельников 6 серпня 1942 року направив заступнику наркома внутрішніх справ комісару державної безпеки 3 рангу Абакумову доповідну записку «Про зрив бойової операції з виведення військ 2-ї ударної армії з ворожого оточення». Серед безлічі прикладів сформованого в 2-ї ударної армії становища є й такий: «Зам. нач. політвідділу 46-ї дивізії Зубов затримав бійця 57-ї стрілецької бригади Афіногенова, який вирізав з трупа вбитого червоноармійця шматок м'яса для харчування. Будучи затриманий, Афіногенов по дорозі помер від виснаження».

У 2-ї ударної армії не було снарядів, не було патронів, не було бензину для машин, не було ніякого транспорту: коней давно з'їли. Армія харчувалася крихтами від сухарів. Норми харчування були знижені з 50 грамів крихт на день до 10 грамів. Потім перестали видавати і ці крихти. 2-а ударна армія варила халяви чобіт, ремені, командирські сумки. І поїдала трупи своїх товаришів.

Заяви Жукова про те, що Власов здався в полон, давно спростовані документами. Власов був захоплений в полон 12 липня 1942 року в селі Туховежі Ленінградської області. Блукав по лісі вкрай охлялий; генерала прихистили і сховали наші рідні радянські люди і... здали німцям. Не за мішок картоплі і не за кілограм сала. А з ідейних міркувань.

– 6 -

До речі, про зрадників.

Дивне ставлення комуністичної пропаганди до особистості Андрія Андрійовича Власова. До краху Радянського Союзу комуністи називали його зрадником. Цьому дивуватися не варто. Хоча й тут є що заперечити. При Леніні в Росії було винищено більше людей, ніж під час гітлерівської окупації. Ленін був німецьким шпигуном. Про це більше ніхто не сперечається. Служити німцям недобре. А служити німецькому шпигунові краще? Про Леніна, руйнівника Росії, зараз пише навіть «Литературная газета» (2004, No 19): не тільки в німецького Генерального штабу великий вождь гроші брав, але і під час Російсько-японської війни отримував кошти від японської розвідки на підрив своєї Батьківщини. Якщо це не зрада Батьківщині, то що тоді?

Гітлер грабував Росію. А хіба Ленін не грабував? Ось зовсім невеликі шматочки про ленінську доброту. 1919 рік. «В саму Польщу нелегально відправили велику групу командного складу дивізії на чолі з її політкомісаром, колишнім поручиком старої армії Стефаном Жбіковським. Ця група створила Військовий апарат компартії Польщі й готувала збройне повстання. Вона мала в своєму розпорядженні необмежені фінансові кошти, отримані від Комінтерну» (В.І. П’ятницький. Осип П'ятницький і Комінтерн на терезах історії. Мінськ, 2004. С. 76). Тут ключове слово — необмежені.

Той же 1919 рік. «У другій половині травня до Відня прибув емісар Бели Куна, один з видатних угорських комуністів - Ерне Беттельхайм. Він привіз із собою купу грошей і абсолютно дикий план соціалістичної революції у Відні» (Там же. С. 79).

Вересень 1919 року. За особистою вказівкою Леніна до Берліна для роздування Світової революції до Німеччини відправляється якийсь Рейх Яків Самуїлович, він же - «товариш Томас». Ось його розповідь.

«Інструкції Леніна були короткі: "Візьміть якомога більше грошей, надсилайте звіти і, якщо можна, газети, а взагалі робіть, що покаже обстановка. Тільки робіть!" Відразу ж написав відповідні записки: Ганецькому, Дзержинському... Ганецький в цей час завідував партійної касою, - не офіційною, якою розпоряджався ЦК партії, і не урядовою, якою відали відповідні інстанції, а таємною партійною касою, яка була в особистому розпорядженні Леніна і якою він розпоряджався одноосібно, на власний розсуд, ні перед ким не звітуючи. Ганецький був людиною, якій Ленін передоручив техніку зберігання цієї каси... Я знав Ганецького вже багато років, і він мене прийняв, як старого знайомого товариша, видав 1 мільйон рублів у валюті, - німецькій і шведській. Потім повів мене до комори таємної партійної каси... Всюди золото й коштовності: дорогоцінні камені, вийняті з оправи, лежали купками на полицях, хтось явно намагався сортувати і кинув. В ящику біля входу повно перснів. В інших золота оправа, з якої вже вийняті камені. Ганецький обвів ліхтарем довкола і, посміхаючись, каже: "Вибирайте!" Потім пояснив, що ці всі коштовності, відібрані ЧК у приватних осіб, - за вказівкою Леніна, Дзержинський їх здав сюди на таємні потреби партії... Мені було дуже ніяково вибирати: як робити оцінку? Адже я в каменях нічого не розумію. "А я, здається, розумію більше? - відповів Ганецький. - Сюди потрапляють лише ті, кому Ілліч довіряє. Вибирайте на око - скільки вважаєте за потрібне. Ілліч написав, щоб ви взяли побільше". ...Я став накладати, - і Ганецький все примовляв: беріть побільше, - і радив у Німеччині продавати не відразу, а в міру потреби. І дійсно, я продавав їх потім протягом кількох років... Наклав повну валізу камінням, золото не брав: громіздко. Ніякої розписки на камені в мене не запитували, - на валюту, звичайно, розписку я видав» (В.І. П’ятницький. Осип П'ятницький і Комінтерн на терезах історії. Мінськ, 2004. С. 150-151).

Валіза з діамантами і мільйон валютою - це тільки на першочергові потреби. Щоб влаштуватись у Берліні. Після цього кошти «товаришеві Томасу» почали надходити офіційними каналами. «З Росії з дипломатичною поштою Рейху йшла не тільки валюта, але й різного роду коштовності... З Москви йшла не тільки валюта, а й діаманти, колекції творів мистецтва та нумізматики. Реалізувати їх було аж ніяк не просто. Так, Рейх довго не міг продати колекцію срібних монет, - берлінські антиквари не бралися визначити справжню вартість... Оскільки самому їздити за грошима і коштовностями в Росію було досить обтяжливо, доставка їх здійснювалася кур'єром Наркомінсправ... Гроші також ішли на підкуп різних поліцейських чинів, оренду транспорту, у тому числі літаків, придбання конспіративних квартир, закупівлю і переправлення до Москви новинок літератури, секретарок, які володіють німецькою мовою, і навіть "на всякі смачні речі", як писав сам Рейх у листі від 19 серпня 1920 року. В його розпорядженні постійно перебували два літаки... Гроші зберігались, як правило, на квартирі товариша Томаса. Вони лежали у валізах, сумках, шафах, іноді в товстих пачках на книжкових полицях або за книжками. Передача грошей здійснювалася на наших квартирах пізно ввечері, в кількох картонних коробках вагою по 10-15 кг кожна, мені нерідко доводилося прибирати з дороги пакети грошей, які заважали проходу» (Там же. С. 152-161).

Це невеликий уривок з книжки на 715 сторінок дрібним шрифтом. І все про те ж: жахливо добрим був Ленін - беріть більше! У країні жахливий голод, а Леніну діамантів не шкода. Народних скарбів не шкода, яким іноземні експерти не беруться ціни визначити. І «товариш Томас» не самотній. Ленін роздавав народне надбання і в Америку, і в Японію, і в Румунію. Якби, крім пінгвінів, жив хтось ще в Антарктиді, то Ленін і там би організував партію комуністів. І напхав би валізи діамантами, а книжкові полиці - ящиками з грошима. А звідки у Леніна скарби? Від товариша Дзержинського. Він, за вченням Маркса, винищував панівні класи. При цьому не забував себе і своїх хлопців. Основна частина коштовностей, які залишилися при знищенні мільйонів людей, осідала в кишенях людей з гарячими серцями і чистими руками. А частину вони здавали на потреби уряду, партії, дещо йшло в особистий ленінський гаманець, якою він так щедро розпоряджався. І не збідніла рука давальця.

Цікаво, що до захоплення влади Ленін був звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини. Звинувачення були повністю доведені. Залишалася тільки одна слабка ланка - зв'язок Леніна і Ганецького. За це Ленін і вчепився: так, Ганецький - шпигун, так, він отримував гроші від кайзера на руйнування Росії, тільки я ж тут при чому? Не знаю жодного Ганецького. Грошей від нього не отримував... І тут же, захопивши владу, Ленін призначає цього самого Ганецького розпорядником діамантових потоків, за які ні перед ким не звітував.

Справедливості заради треба додати, що не один Володимир Ілліч набивав власні засіки діамантами. Такі ж приватні фонди були у Троцького, Свердлова, Бухаріна, Зінов'єва та інших товаришів. Вони теж ні перед ким не звітували.

Гітлер руками своїх катів убивав мільйони наших людей, грабував, скарби Росії вивозив у Німеччину, щоб там побудувати соціалістичне суспільство.

Ленін руками своїх катів вбивав мільйони наших людей, грабував, скарби Росії вивозив у Німеччину, щоб там побудувати соціалістичне суспільство.

Власов служив Гітлеру. Це зрада Батьківщині.

Жуков служив Леніну...

Служити Гітлеру - підлість і злочин. А Леніну? Чим Ленін кращий за Гітлера?

Ленін і Сталін винищили більше людей, ніж Гітлер, тому з точки зору арифметики вибір Власова переважніший за вибір Жукова. Але ми піднімемося над арифметикою. Гітлерівці несли смерть. А марксисти-ленінці-троцькісти-сталіністи - не тільки смерть фізичну, а й моральне винищення всього людства. У гітлерівців - звичайне знищення. А комуністам цього було недостатньо. Перед знищенням вони повинні були спочатку «перевиховати» мільйони людей, тобто перетворити їх на бездушних лицемірів, єдине прагнення яких - вижити за всяку ціну.

– 7 -

При Сталіні народу винищили ще більше, ніж при Леніні. Не тому, що Сталін був гіршим за Леніна, просто він при владі перебував у шість разів довше. Не велика честь служити під червоним прапором ката Гітлера. А чим краще червоний прапор ката Сталіна?

Але не про це мова. Під керівництвом Комуністичної партії Радянський Союз був розорений і успішно розпався на шматки. І ось уже після краху сатанинського режиму одного разу сталося щось неймовірне. Газета «Аргументи і факти» (1996. No 9) раптом обізвала генерал-лейтенанта Власова Андрія Андрійовича зрадником. Я протер очі, не повірив. Але в газеті було написано саме це: «В нашій народній свідомості слово "власовець" по цей день чітко асоціюється зі словом "зрадник"!».

Прямо так і написано.

Товариші дорогі, роздивіться, озирніться! Чи Власова нам вважати еталоном гидоти? Я вам ближчий приклад дам. Поруч з вами за місцем і часом, прямо в Москві проживає якийсь Куликов Віктор Георгійович, Маршал Радянського Союзу, Герой Радянського Союзу. У Червоній Армії з 21 грудня 1939 року. Чи є хоч які-небудь вказівки на те, що він намагався втекти з Червоної Армії? На жаль, таких відомостей нікому виявити поки не вдалося. Адже в той момент Червона Армія була вірним союзником Гітлера і воювала на боці Німеччини. Разом з Гітлером Червона Армія катувала і трощила Європу. Разом каральні операції, наприклад у Польщі, проводили. Разом винищували маси людей. Вони до нас їздили вчитися концтабори будувати. (А потім, після війни, ми гітлерівські концтабори під наші потреби пристосували.)

Дивовижна логіка у товаришів комуністів з «Аргументів і фактів»: Власов служив в армії, яка воювала на боці Гітлера, - це погано, а Куликов служив в армії, яка воювала на боці Гітлера, - це добре.

Рятуючи честь своєї країни, свого народу і своєї армії, я кричу на всі континенти: ми не назавжди мали намір залишатися гітлерівцями! Ми хотіли порвати з гітлеризмом.

Здавалося б, а що в цьому поганого?

Але ні! Маршал Радянського Союзу В.Г. Куликов не згоден: не збиралися ми з Гітлером рвати! Ми всі, і я особисто, хотіли зберігати вірність Гітлеру!

Що ж виходить? Виходить, що Маршал Радянського Союзу В.Г. Куликов - антифашист мимоволі. Просто Гітлер не захотів більше дружити з радянським народом та його великими вождями. А якби Гітлер не напав, то Куликов так би і залишався вірним гітлерівцем.

А ось начальник всіх письменників СРСР, Герой Радянського Союзу Карпов. Ідея у нього та ж: зізнаюся, я проти Гітлера воював, так не по своїй же волі! Це Гітлер з нами справи мати не захотів, а будь моя воля, так я б і далі в компанії з СС спалював би села і розстрілював полонених тисячами.

І багато ще таких знайшлося.

Так от, кожен, хто оголошує, що Радянський Союз не мав намірів нападати на Німеччину, тим самим оголошує себе гітлерівським посіпакою: радий би Гітлеру служити, та тільки він мене на службу не взяв. І весь бруд на генерал-лейтенанта Власова Андрія Андрійовича - через ревнощі: його ж Гітлер узяв на службу, а мене не взяв. А вже я б вірою і правдою...