Беру свої слова назад

– 1 -

Полковник А. Кочуков, один з найзавзятіших захисників Жукова, відверто розповів про те, як створювалися військово-історичні шедеври:

Ось так все у нас просто. Розгортаємо газету й читаємо мудру статтю генерала армії Івана Володимировича Тюленева. А при іншому розкладі могли б читати ту ж статтю і похвалити мудрість Маршала Радянського Союзу Кирила Семеновича Москаленка. Статтю підготували для Москаленка. Вона йому не сподобалася. Нічого страшного. Підписав Тюленєв.

Кочуков розповідає, що маршалу Москаленку підготували лише тези, а потім проговорюється: Тюленеву він віз не тези, а готову статтю. Полководцю залишалося тільки прочитати і підписатися. Він це і зробив. Ще й пожурив: ох, письменники, слово казенне, а треба душу вкладати!

Хто ж був справжнім автором, ми ніколи не дізнаємося. Можливо, сам Кочуков. А, може, Кочуков тільки возив статтю на підпис, а писали її хлопці рангом нижчі.

Те ж саме дізнаємося і про мемуари Жукова. Розповідає В. Комолов, керівник авторського колективу мемуарів Жукова: «Мені, наприклад, довелося вивчити близько 250 книжок і брошур з військової історії, зробити масу виписок ...» («Красная звезда», 12 січня 1989 р.). Офіційно автори мемуарів Жукова іменувалися редакторами. Сам Комолов - головним редактором. Але редактору нема чого вивчати 250 книжок з військової історії і робити масу виписок. Цим автор повинен займатися.

І ще: мемуари - це спогади. Що згадав, то й пиши. А якщо зібрав відомості з сотень чужих книжок і вписав у свою, то це - все, що завгодно, але тільки не мемуари.

– 2 -

Чарівне самовдосконалення жуковських текстів особисто мене приводить у захват і трепет. Приклад з початкового періоду війни.

У червні 1941 року в районі Мінська був оточений і розгромлений Західний фронт. Загинули всі чотири армії цього фронту. На початку липня за рахунок стратегічних резервів Сталін створив новий Західний фронт, але й він тут же потрапив в оточення. Знову - чотири армії. Тільки тепер в районі Смоленська. А це - головний стратегічний напрямок війни.

Винним за перше оточення був оголошений командувач Західним фронтом генерал армії Павлов. Його розстріляли. Разом з ним розстріляли не тільки генералів з вищого керівництва Західного фронту, а й взагалі всіх, хто був поряд: від начальника штабу фронту до начальників санітарного складу, ветеринарної лабораторії і Військторгу.

А кого розстрілювати за друге оточення Західного фронту? Нового командувача і його штаб звинуватити в тих же помилках? Другий раз такий номер не пройде. І перший, і другий раз вказівки Західному фронту йшли з Генерального штабу, від його геніального начальника - генерала армії Жукова.

Сталін зняв Жукова з посади начальника Генерального штабу. За цим повинна була піти єдино можлива в таких випадках кара. За «геніальне» планування, за загибель восьми армій Жукова слід карати за вищою мірою. Цілком заслужив.

У 1953 році заарештований Маршал Радянського Союзу Л.П. Берія направив кремлівським вождям кілька послань. Серед іншого там згаданий досить цікавий момент: в липні 1941 року Берія врятував Жукова від сталінської розправи. А через 12 років Берія сам чекав розстрілу. Втрачати йому було нічого й брехати не треба. Навпаки, явна брехня могла лише погіршити його становище - сказали б: так ти ще й брешеш!

Так ось, у 1953 році заарештований Берія нагадав Жукову: я ж тобі життя врятував у 41-му році!

Але чого варта послуга, яка вже надана? Жуков, ясна річ, рятівника свого не згадав і для його порятунку нічого не зробив.

– 3 -

11 грудня 1941 року, виступаючи в Райхстазі, Гітлер повідомив цифри: за п'ять місяців війни, з 22 червня по 1 грудня, захоплено і знищено 17 332 радянські бойові літаки, 21391 танк, 32541 гармата, взято в полон 3806865 радянських солдатів і офіцерів. Це не рахуючи вбитих, поранених і тих, що порозбігалися по лісах.

50 років наші маршали й генерали оголошували ці цифри вигадками Гебельса і маренням біснуватого фюрера.

Але поступово картина прояснялася. З роками й десятиліттями офіційно визнані цифри втрат Червоної Армії за 1941 рік росли і росли, поки практично не збіглися з тими, які оголосив Гітлер. В даний час встановлено та Генеральним штабом ЗС РФ офіційно визнано, що за перші п'ять місяців війни Червона Армія втратила полоненими близько чотирьох мільйонів бійців і командирів, 20500 танків, 17 900 бойових літаків, 20 000 гармат. Одним словом, була повністю винищена, розгромлена і захоплена в полон вся кадрова Червона Армія. Крім цього, противником було захоплено 85% потужностей радянської військової промисловості. У Сталіна залишалися лише резервісти і 15% військових заводів.

Це був найстрашніший і найграндіозніший розгром в історії людства. Ганьба посилюється тим, що все це сталося на своїй землі, де, як відомо, і стіни допомагають. Сором стає нестерпним, якщо згадати, що у противника було в сім разів менше літаків і в шість з половиною разів менше танків, набагато гіршої якості, що в бойових частинах наступальних німецьких військ було від півтора до двох мільйонів солдатів.

Бойові дії Червоної Армії планував Генеральний штаб. На чолі Генерального штабу стояв генерал армії Жуков. Своєї провини за цю небувалу та неймовірну поразку Жуков не визнав. Навпаки, він оголосив себе найбільшим полководцем ХХ століття. У Жукова винні всі: від рядових солдатів до Верховного Головнокомандувача, від робітників на військових заводах до конструкторів зброї та членів уряду. Тільки ні в чому не винен начальник Генерального штабу.

Жуков подав справу так, що влітку 1941 року його не було за що розстрілювати. Його навіть знімати з посади начальника Генерального штабу не було за що. У нього все було прекрасно. За розповідями Жукова виходить, що Сталін його і не знімав з посади начальника Генштабу. Просто... Жуков сам попросив його зняти...

У листі письменникові В.Д. Соколову від 2 березня 1964 Жуков описав цей момент (Георгій Жуков. Стенограма жовтневого (1957 р.) пленуму ЦК КПРС і інші документи. С. 516). Причина, по якій Жукову довелося покинути пост начальника Генерального штабу, виявляється, не в тому, що весь стратегічний фронт звалився від моря до моря. І не в тому, що потрапив в оточення і загинув Західний фронт, і тут же при геніальному плануванні Жукова при повторенні тих самих помилок і прорахунків новий Західний фронт знову потрапив в оточення і гине, відкриваючи Гітлеру шлях на Москву. Причина відходу з поста, якщо вірити Жукову, в іншому. Сталін нібито дозволив собі говорити з великим Жуковом в недозволеному тоні. А принциповий Жуков такого не стерпів. Тут він Сталіну і заявив: «...Мені тут робити нічого. Я прошу звільнити мене від обов'язків начальника Генерального штабу!»

Сталін (якщо ці балади приймати всерйоз) знімати Жукова якраз і не збирався. А Сталін Жукову: «Та ви не гарячіться...» І тільки після цього Сталін погодився: ну гаразд, так вже й бути, знімаю тебе з посади...

Начебто для відсторонення Жукова не було причин! Начебто Жуков за розгром 22 червня не заслужив ста розстрілів! Ніби за нове оточення під Смоленськом він не заробив ганебної страти!

– 4 -

Минуло п'ять років, і в першому виданні мемуарів ця ж сцена була покращена. Вона описана інакше. Крім того, додано, що Сталін на великого стратега зла не мав. Звільнивши Жукова від обов'язків начальника Генерального штабу, Сталін тут же сів пити чай і Жукова поруч посадив... Але Жукову було не до сталінського чаю.

У другому виданні фрагмент зазнав нові зміни. Наприклад, Сталін, знімаючи Жукова, каже йому такі приємні слова: «У вас великий досвід командування військами в бойовій обстановці» (Спогади і роздуми. М., 1975. Т. 1. С. 358). Живий Жуков про такі компліменти нічого не розповідав. А мертвий Жуков схаменувся і додав до мемуару сталінську похвалу.

Ця сцена (як і всі інші) зазнавала подальшої трансформації. У десятому «найправдивішому» виданні роздратований Сталін, знімаючи Жукова, кидає йому образу... Яка звучить найбільшою похвалою: «Ми без Леніна обійшлися, а без вас тим більше обійдемося». Іншими словами, для Сталіна Ленін і Жуков - фігури одного калібру. Цікаво, що Сталін не від свого імені говорив, а нібито від імені всіх: ми обійшлися... Можна розуміти: ми - керівники. А можна і так зрозуміти: ми - народ, ми - країна абияк без Леніна вижили.

Якщо брати до уваги, що Сталін через рік зробив Жукова своїм заступником, то ця фраза набуває нового змісту: без Леніна Радянський Союз вистояв, а ось без Жукова — ніяк.

– 5 -

Донька Жукова Марія Георгіївна любить розповідати страшні історії про те, що великому стратегу нібито не дозволяли писати правду: «Від Суслова, інших працівників ЦК надходили до видавництва АПН накази “різати" по живому і викидати з мемуарів най-най...» («Красная звезда», 29 червня 2002 р.).

На запитання «Красная звезда», чому після закінчення МДІМВ (МГИМО) вона не пішла в дипломатію, Марія Георгіївна відповіла: «Я усвідомила, що головне завдання мого життя - робота над татовими архівами і книжкою, яку він доручив мені написати. Незадовго до смерті, мабуть, розуміючи, що кон'юнктурні писаки перебрешуть все його життя, тато завів зі мною розмову про те, щоб я, коли виросту, вивчила всі його архіви, щоденники, листи і написала правдиву книжку» (там же).

«Правдиву» книжку Марія Георгіївна написала. Вступна стаття - «Душа його християнська». Виявляється, що учасник трьох державних переворотів, душогуб, що перестріляв запаморочливе число людей без суду і слідства, військовий злочинець, який підписав наказ розстрілювати сім'ї червоноармійців і командирів, які потрапили в полон, злодій, мародер і багатоженець, член Президії ЦК КПРС, найкривавіший полководець в історії людства до всього цього був ще й глибоко віруючою людиною.

За часів «перебудови» ще не ввійшло в моду хресним знаменням себе осіняти, бо при Горбачові Жукова описували справжнім комуністом і вірним ленінцем. А з 1991 року пішла мода хреститися перед храмом. І тут же, слідуючи за останньою модою, «маршал перемоги» постав перед здивованою публікою з сяючим німбом над просвітленим чолом. Про християнські чесноти великого стратега поговоримо окремо, зараз зазначу тільки - навіть («Красная звезда» 2 грудня 2003 р.) обурилася: «Марія Георгіївна зайво наділяє свого батька Георгія Костянтиновича побожністю».

Упевнений, коли піде на Русі мода на мусульманство, Марія Георгіївна відшукає докази: її великий батько всю війну Коран за пазухою носив. А ад'ютанти возили за ним по всіх фронтах молитовний килимок. І в Мекку все рвався, сердешний, босоніж сходити, та не зумів...

Прокляті кон'юнктурники з ЦК перешкодили.

– 6 -

Головний подвиг Марії Георгіївни - не книжка про батька, а робота з його архівами. Це була довга, кропітка праця. Як нагорода за завзятість - фарт. «Наприкінці 80-х років, коли Георгія Костянтиновича вже не було серед живих, його молодша донька Марія, на щастя, розшукала найперший варіант рукопису мемуарів свого батька. Виявилося, що в цілому в друк не пропустили 300 сторінок машинописного тексту!» (Аргументи і факти. 1995. No 18-19).

Досить цікаво, що та ж сама фраза, слово в слово, повторена іншим автором у «Красная звезда» (1 грудня 1999 р.), тільки без знака оклику.

Але не це головне. Важливо звернути увагу на цифру 300.

«Головною заслугою Марії Георгіївни є те, що вона зуміла розшукати первісний рукопис мемуарів Жукова. Мемуари збільшилися більш ніж на 4 друкованих аркуші, тобто понад 100 машинописних сторінок... Справжні погляди великого російського полководця збережені для нащадків»(«Красная звезда», 29 червня 2002 р.). А тут важливо звернути увагу на цифру 100.

Так все складно виходить! В кінці 80-х років над Радянським Союзом гуркотіли так звані «гласність» і «перебудова». Ось саме в цей момент Марія Георгіївна і знайшла «первісний рукопис». А раніше рукопис ніяк не знаходився. Спочатку вона знайшла 300 сторінок машинописного тексту, і був зроблений тритомник. Потім дещо виявилося неактуальним. Тритомник знову порізали, перетворивши на двотомник. Під кінець «перебудови» було заявлено: знайдено 300 сторінок. Через десяток років виявилося, що було знайдено не 300 сторінок, а тільки 100.

200 знайдених сторінок загубилися, їх знову неможливо знайти. Публіку попросили не турбуватися, про знайдені сторінках забути. Виявилося, що знайшли те, що знаходити не слід було. Навіть не так: тоді їх слід було знайти, а зараз їх слід втратити.

Але навіть не ці знахідки і пропажі дивують. Хвилює інше питання: як сталося, що «первісний рукопис» треба було розшукувати? Якщо Жуков бачив, що ідеологи шматують його творіння, якщо був зацікавлений у збереженні історичної правди, то просто повинен був сказати донці: ось він, первісний, під ліжком лежить, настануть кращі часи — публікуй.

Але Жуков чомусь «первісний рукопис» заховав так, що «справжні погляди великого російського полководця» могли до нащадків і не дійти. Не будь у нього такої кмітливої доньки, ми б так і задовольнялися текстами, які спохабили кляті кон'юнктурники з Центрального Комітету.

– 7 -

Старання Марії Георгіївни з відновлення «первинного рукопису» - справжній науковий подвиг. Чверть століття безперервної правки! То одне знайде, то прямо протилежне. А то раптом втратить. Але всі знахідки і втрати - саме те, що вимагає даний момент. Однак нам не слід забувати слова самого Жукова, які він написав на рукопису першого видання: «Цей примірник мого рукопису є остаточним. З усіма доповненнями та змінами - в друк! 30/VI-68. Санаторій "Барвиха". Г.К. Жуков». Цей текст неодноразово виставлявся в Лондоні, Парижі, Франкфурті в момент першої публікації мемуарів Жукова німецькою, англійською, французькою та іншими мовами. До появи «найправдивішого» десятого видання цей текст був опублікований в «Красная звезда» (12 грудня 1989 р.).

Цей напис Жукова, на мій погляд, абсолютно чітко вказує на те, що при його житті ніякого «первісного рукопису» не існувало, що сам Жуков був повністю згоден з текстом першого видання. Комолов, керівник авторського колективу мемуарів Жукова, категорично заявляє, що не було ніякого «первісного рукопису»: «За багато років роботи над "Спогадами та роздумами" ми з автором переробили практично весь наявний у нього матеріал. Ні про які інші мемуари мова не заходила» («Красная звезда», 12 грудня 1989 р.).

Після виходу дванадцятого видання мемуарів Жукова я зателефонував до видавництва. Питаю, чи розуміють видавці, що донька видатного стратега Марія Георгіївна халтуру жене? Спочатку вона триста сторінок знайшла, потім двісті знову втратила. На ста вцілілих сторінках найбільший полководець всіх часів і народів 14 разів цитує книжки, які вийшли після його смерті. Ви розумієте, питаю, що це означає?

На це обурена відповідь головного редактора: так він же святий!

Незважаючи на моє попередження, видавництво ОЛМА-ПРЕСС видало наступне, тринадцяте, видання. Мабуть, будуть і інші видання та тиражі.

Але все, починаючи з «найправдивішого» десятого видання, - безсоромна халтура.

А перші дев'ять видань, якщо слідувати логіці маршала бронетанкових військ Лосика, треба називати кон'юнктурними.

Керівників видавництва ОЛМА-ПРЕСС я переконати не зумів. Вони продовжують підсовувати покупцям гнилий товар. І тоді я подзвонив в «Красная звезда»:

– Ви там, бува, Жукова не читали?

– Читали, - бадьоро відповідають.

– Останні найправдивіші видання, починаючи з десятого?

– Як же, як же.

– І нічого не помітили?

– А що?

Розповідаю, в чому справа.

На тому кінці дроту не повірили, але обіцяли перевірити.

Моє повідомлення явно перевірили, і через пару тижнів після телефонної розмови, 26 жовтня 2002 року, в «Красная звезда» дрібними буквами був опублікований наступний текст: «Посмертні видання спогадів Г.К. Жукова за часів перебудови нібито відновлюють початковий текст рукопису. Однак достовірність внесених доповнень та виправлень, на жаль, не може бути підтверджена самим полководцем».

Адже це катаклізм!

Стільки десятиліть безперервних вихвалянь і раптом - перший сумнів. І цього поки достатньо. Мала тріщинка в крижаному моноліті. Нехай поки перша. Будуть і інші. Буде час льодоходу.

А Марії Георгіївні, доньці видатного стратега, побажаємо нових успіхів у пошуках ще не знайдених варіантів «первісного рукопису». «Справжні погляди» великого полководця повинні бути збережені для нащадків. Як учив видатний стратег, треба вловити дух часу, щоб не відстати. Ловіть, Марія Георгіївна, дух часу.

Тільки, публікуючи знову відкриті перли, намагайтеся триматися в рамках пристойності та правдоподібності.