Беру свої слова назад

– 1 -

Ведуть туристів по Брестській фортеці: подивіться направо, подивіться наліво, це - цитадель, це - острів Прикордонний, а це - Госпітальний...

Все ясно, все зрозуміло. Тільки от...

На острові Прикордонному в Тереспольському укріпленні Брестської фортеці на західному березі Західного Бугу знаходився 132-й окремий батальйон військ НКВС. У музеї оборони фортеці вам розкажуть про специфіку цього батальйону. Він був конвойним. Будь-який довідник (наприклад, «Велика Вітчизняна війна. Енциклопедія». М., 1985. С. 110) ці відомості підтверджує. Відстань від казарм 132-го окремого конвойного батальйону НКВС до державного кордону вимірювалася десятком кроків.

Я нічого не розумію. Хай хоч хто-небудь мені пояснить, навіщо тюремних вертухаїв посадили до кордону ближче, ніж прикордонників? Якщо готувалися до раптового нищівному удару по Німеччині, тоді все ясно. У разі нападу Червоної Армії на Німеччину тут був би розгорнутий приймальний і пересильний пункт військовополонених і класово ворожого елементу. Фортечні рови, каземати і бастіони - це споруди, за конструкцією і за духом споріднені з тюремним і каторжним централами. Здавна фортеці служили в'язницями. Так, побудована Петром Петропавлівська фортеця вже при ньому служила в'язницею. Але ніякі бойові звершення і подвиги в її послужному списку не значаться.

Брестська фортеця в якості пересильного табору цілком згодилася б. І транспортування полонених із Бреста проблеми не становила. Брест - ворота Радянського Союзу. Звідси могутня магістраль веде прямо в Москву, а це найбільше залізничне транспортне перехрестя світу. Іншого такого потужного залізничного вузла на цій планеті не знайти. З Бреста - на Москву, а далі - куди завгодно, жени худоб’ячими ешелонами хоч сто тисяч ворогів, хоч мільйон. Поруч із пересильним табором Брест можна було б влаштувати фільтраційні табірні пункти. Два кільця фортів навколо фортеці цілком для цього згодилися б. Стіни там глухі, непробивні. Нехай кричать у камерах тортур, ніхто не почує. Тут і розстрільні пункти можна було б організувати. Урочище Борки або Відьми Лисячі на південь від Бреста просто природою створені для такої справи. Можна, звичайно, ворогів розстрілювати і подалі від кордону. До речі, якщо від'їхати на схід по цій магістралі, то саме поруч з нею ми знайдемо найзнаменитіші (з відомих) розстрільні місця Радянського Союзу: Куропати під Мінськом, Катинь під Смоленськом.

Але якщо напад на Німеччину не готувався, тоді призначення 132-го окремого конвойного батальйону НКВС, а головне, його розташування - чистий ідіотизм, якщо не шкідництво.

– 2 -

Поряд з островом Прикордонним - острів Госпітальний. На цьому острові знаходився центральний госпіталь Західного особливого військового округу. Як накажете це розуміти? Країна знала: кордон - на замку. Кожен пам'ятав: краще від кордону подалі триматися - сталінські прикордонники, як вертухаї в таборі, стріляють без попередження. Але на госпітальному острові Брестської фортеці напередодні війни логіці й духу соціалізму всупереч відбувалося щось неймовірне. Прикинемо: прямо в прикордонній смузі, вздовж берега прикордонної річки гуляють молоді чоловіки в госпітальних халатах, у білих тапочках. А якщо який пірне і попливе прямо до ворогів класових? Хто ж таке дозволив? Хто допустив? І куди, перепрошую, невсипущі органи дивилися?

Нам кажуть, що напад Німеччини був раптовим, тобто війни в осяжному майбутньому радянські вожді не чекали і вже самі, ясна річ, нападу не планували і не задумували. Просто жили мирним життям. Повіримо. У мирний час лікування особового складу організовано за простою двоступеневою схемою: санітарна частина полку (іноді дивізії) - окружний військовий госпіталь. Солдат - молодий здоровий хлопець, ніяких серйозних хвороб у нього бути не може. Тому солдата, як правило, лікують на місці. І тільки якщо потрібно складне лікування, наприклад хірургічне втручання, тоді його відправляють в окружний військовий госпіталь.

У мирний час у складі Західного особливого військового округу були чотири армії: 3-я, 4-а, 10-а і 13-а. Крім цього, чотири стрілецькі, один повітряно-десантний, два механізовані корпуси, шість укріплених районів і кілька окремих дивізій, бригад, полків і батальйонів, які до складу армій не входили, а безпосередньо підпорядковувалися командувачу округом. І от уявімо ситуацію. У 100-ї стрілецької дивізії, яка знаходилася в районі Мінська, у рядового Іванова запалився апендикс. Місцевий ескулап пише скерування: Іванова доставити в прикордонну смугу для термінової операції...

До німецького вторгнення в окружний військовий госпіталь на Госпітальний острів Брестської фортеці возили бійців і командирів з Вітебська, Могильова, Смоленська за 400, 500, 600 кілометрів, з глибокого тилу прямо до прикордонних стовпів.

Таке розташування центрального госпіталю Західного особливого військового округу нам пояснюють просто: так склалося історично... Та нічого подібного! До вересня 1939 року окружний військовий госпіталь знаходився в Мінську. А ще раніше - у Смоленську. Після «визвольного походу» Брест став радянським, і сюди терміново перенесли окружний військовий госпіталь. Навіщо?

Коли я дізнався про цей госпіталь і його, м'яко кажучи, незвичайне розташування, то вирішив: мабуть, товариш Сталін після «визвольних походів» 1939-1940 років лібералізацію замислив - нехай, мовляв, народ на закордонні простори милується, нехай кордон буде прозорим! Але не все так просто. Якщо справа пішла до пом'якшення звичаїв людожерського режиму, навіщо в тій же фортеці на сусідньому острові батальйон тюремних вертухаїв тримати?

І з військової точки зору не все тут гаразд. Ви де-небудь коли-небудь таке зустрічали, щоб держава розгорнула найбільший військовий госпіталь прямо на кордоні з сусідньою країною? Та не просто на кордоні, а на центральній магістралі, яка пов'язує дві столиці! Прямо поруч з прикордонними постами. Чи мислима справа: в мирний час армія Пакистану поставила б великий стаціонарний військовий госпіталь за сотню метрів від кордону з Індією? І саме там, де кордон перетинає дорога між двома столицями. Або, припустимо, з'явився сирійський військовий госпіталь на кордоні дружнього Ізраїлю. Так навіщо ж? Невже їм у Сирії землі мало?

Ось я і думаю: невже товаришеві Сталіну землі в Росії не вистачало, щоб військові госпіталі до прикордонних стовпів виносити?

Тепер уявімо ту ж ситуацію, але зменшимо масштаб. Уявіть себе начальником штабу корпусу або загальновійськової армії. Можливість війни не виключена. Ваші дивізії готуються до оборони. Кожна дивізія займає смугу 30 кілометрів по фронту і 20 кілометрів у глибину. І ось командир однієї з цих дивізій вирішив дивізійний госпіталь розташувати прямо на передньому краї, та не по центру бойового порядку, а на лівому фланзі, аж на край.

Виходить, що в оборонному бою належить під вогнем противника возити поранених вздовж фронту з правого флангу на лівий. За 30 кілометрів. Але якщо і довеземо бідолаху, то доведеться його лікувати прямо на передньому краї. Знову ж під вогнем противника. Вислухайте ситуацію і, як начальник вищого штабу, оцініть дії ваших підлеглих...

Тепер повернімося до дійсного масштабу.

Кожна дивізія має медико-санітарний батальйон, кожна армія під час війни має госпітальну базу в складі кількох евакуаційних та хірургічних госпіталів. Крім того, військовий округ, який у разі війни перетворюється на фронт, має свою власну госпітальну базу - до десятка й більше госпіталів. Так ось: найголовніший з усіх цих госпіталів розташували у Брестській фортеці, на самому лівому фланзі Західного фронту, за сотню метрів від державного кордону. Західний фронт - це 470 кілометрів з півночі на південь, від кордону Литви до кордону України. На самому лівому фланзі - центральний госпіталь Західного фронту. Якщо готувалася оборона, то вибір місця для цього госпіталю - злочин. Як сюди возити поранених з сусідніх армій? За 200, 300, 400 кілометрів уздовж фронту? Через розриви снарядів? Під градом осколків? Але хворі й поранені будуть не тільки на передньому краї, а й в тилу. Наприклад, постраждалі від бомбувань. І що накажете робити: возити поранених з глибокого тилу на передній край? Та й що толку людей з особливо небезпечними пораненнями везти в Брестську фортецю, якщо вона з перших хвилин оборонної війни в будь-якому випадку виявиться під вогнем противника?

– 3 -

Командувач Західним фронтом генерал армії Д.Г. Павлов, як нас учили, особливими розумовими здібностями не відрізнявся. Не будемо сперечатися. Але над Павловом була управа. Над ним стояв вищий штаб. І це був не який-небудь, а Генеральний штаб Робітничо-Селянської Червоної Армії. На чолі цього штабу - найбільший полководець усіх часів і народів генерал армії Жуков. Дозвольте поцікавитися: куди дивився Генеральний штаб? Про що думав його геніальний начальник?

Напередодні війни і на першому її етапі керівництво тилом здійснювали загальновійськові штаби. «На начальників штабів покладалася персональна відповідальність за організацію і роботу тилу зі всебічного забезпечення військ при веденні бойових дій. У складі Генерального штабу Червоної Армії було Управління влаштування тилу і постачання... Під влаштуванням тилу розумілося призначення тилових районів, розміщення тилових частин і установ, підготовка і використання шляхів сполучення» (Тил Радянських збройних сил у Великій Вітчизняній війні / За заг. Ред. Генерала армії С.К. Куркоткин. М., 1977. С. 46).

Тил Червоної Армії включав служби постачання і забезпечення: автобронетанкову, артилерійську, інженерну, протихімічного захисту, зв'язку, інтендантську (продовольчо-фуражну, речову і обозно-господарську), паливно-мастильних матеріалів, санітарну, ветеринарну та фінансову.

За організацію та роботу цих служб тилу несли відповідальність начальники штабів батальйонів, полків, бригад, дивізій, корпусів, армій, військових округів і фронтів. На самому верху піраміду відповідальності вінчав начальник Генерального штабу. Інструкції та настанови того часу підкреслювали, що ця відповідальність - персональна. За тил Західного особливого військового округу (під час війни - Західного фронту) ніс персональну відповідальність начальник штабу округу (фронту) генерал-майор В.Є. Климовський. Це він призначав райони для тилових частин, підпорядкованих округу, в тому числі і за розташування окружного військового госпіталю у Брестській фортеці. А за весь тил Червоної Армії, в тому числі й за тил Західного особливого військового округу, персонально відповідав начальник Генерального штабу генерал армії Жуков. Робота вищого начальника полягає в тому, щоб роботу підлеглих контролювати і направляти. І якщо підлеглі творять дурості, то старший зобов'язаний на промахи вказати і вимагати усунення.

Висловлюю думку, і можете не погоджуватися. Можете спростовувати. Здається мені, що перед війною центральний госпіталь майбутнього Західного фронту на березі прикордонної річки розгорнули тільки тому, що було вирішено кордон дещо відсунути. Причому в осяжному майбутньому. Якщо готувався напад на Німеччину, то кращого місця для головного госпіталю Західного фронту не знайти. Москва-Смоленськ-Мінськ-Барановичі-Брест-Варшава-Берлін - це головний стратегічний напрямок війни. Це центральна вісь. Це головна магістраль. За нею буде йти основний потік вантажів у діючу армію. По ній же у зворотному напрямку - потік полонених і поранених. Саме на цій магістралі, саме в Бресті на самому кордоні, на крайньому краєчку радянської землі і слід було ставити найкращий госпіталь Західного фронту. За державним кордоном слідом за стрімкими військами підуть рухливі госпіталі. А тут - стаціонарний. Розгорнутий вже в мирний час. Якщо потрібна термінова і дуже складна операція, так щоб не везти до Мінська, Смоленська і Москви...

Якщо ж заперечувати агресивні наміри і задуми командування Червоної Армії, тоді не тільки генерал-майора Климовського, а й генерала армії Жукова слід вважати кретинами і злочинцями.

– 4 -

Ще запитання: як сталося, що величезну фортецю із зовнішнім периметром у 45 кілометрів оточили за кілька годин?

Перед самим крахом Радянського Союзу відповідь на це питання дав заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил СРСР генерал армії М.А. Гарєєв: «На ділянці протяжністю 80-100 кілометрів північніше і південніше Бреста взагалі не було військ» (Мужество. 1991. No 5. С. 256).

Ось причина оточення. З одного боку, «в Бресті накопичилася величезна кількість військ» (Л.М. Сандалов. На московському напрямку. С. 58), з іншого - правіше і лівіше Бреста на десятки кілометрів - нікого. Дике збіговисько в центрі, а фланги відкриті. При такому розташуванні радянські війська в Бресті були просто підставлені під оточення і розгром.

Чим же ці війська займалися? Якщо справа і зліва від міста на сотню кілометрів кордон не захищав ніхто, то, можливо, війська у Бресті готували оборону самого міста і фортеці?

Зовсім ні. «На оборону самої фортеці за окружним планом призначався лише один стрілецький батальйон з артдивізіоном» (Там же. С. 52).

Стрілецький батальйон 1941 року - 827 осіб. Якщо, звичайно, він повністю до останньої людини вкомплектований. Радянські ж генерали та історики в погонах запевняли нас, що скрізь був жахливий некомплект.

Артилерійський дивізіон - 12 гармат і 220-296 осіб в залежності від типу гармат і тяги.

Якщо розставити один батальйон і один артилерійський дивізіон по зовнішньому периметру Брестської фортеці, то на кожному з 45 кілометрів буде більше двадцяти бійців. Але це теоретично. На практиці їх буде менше. Тому що не всі у стрілецькому батальйоні - стрільці з гвинтівками. У стрілецькому батальйоні є мінометна рота і протитанковий взвод. Їх треба тримати ближче до командного пункту, щоб у потрібний момент розгорнути в правильному напрямку. І в артилерійському дивізіоні не всі солдати при гарматах. І в батальйоні, і в артилерійському дивізіоні є і медики, і кухарі, і зв'язківці, і старшини в ротах і батареях, і писарі в штабі, хтось у каптьорці сидіти повинен, чоботи рахувати, а хтось повинен забезпечувати особовий склад грошовим і тютюновим постачанням, хтось постачати набоями і снарядами, підвозити хліб і кашу, хтось повинен доглядати за кіньми або обслуговувати машини. Хтось повинен командувати, управляти вогнем батарей, вести спостереження, оцінювати обстановку, приймати рішення, віддавати накази, стежити за їх неухильним виконанням. Розвідка працювати повинна. І виходить, що в стрілецькому батальйоні чистої піхоти з гвинтівками і ручними кулеметами - 36 відділень по 12 осіб у кожному. Якщо ці відділення повністю укомплектувати і якщо посадити їх по зовнішньому периметру, то виходить більше кілометра на відділення. Але тоді всередині фортеці - в цитаделі, у трьох передмостових укріпленнях, в бастіонах і фортах - взагалі не залишиться піхоти. І в резерві у командира батальйону не залишиться ні взводу, ні відділення піхоти. Чим він дірки в обороні закривати буде? І як бідному командиру батальйону всім цим воїнством управляти, якщо рідкий ланцюжок сидить по периметру? Гінців на велосипеді посилати? Та ж фортеця вся річками, каналами і ровами порізана. Начебто Венеція.

І 12 гармат на всіх. Якщо згадати протитанковий взвод батальйону, тоді гармат буде 14. Теж по периметру розставити? Не густо вийде. Або в кулак зібрати? Виходить ріденький кулачок. І як накажете управляти вогнем? На всі напрями артилерійських спостерігачів вислати? Так немає їх стільки в дивізіоні.

Отже, велике скопище військ у величезній фортеці і поряд з нею, але для оборони фортеці виділено стільки військ, що ледь вистачить для несення вартової служби. А всіх інших навіщо сюди пригнали? Заради чого, якщо не заради оборони?

Можливо, інші батальйони, полки та дивізії оборону не в фортеці, але навколо фортеці готували?

Знову ж таки ні. «Окопи будувалися переважно у вигляді окремих прямокутних осередків на одну-двох людей без ходів сполучення, без маскування; протитанкові загородження створювалися тільки на окремих ділянках у вигляді протитанкових ровів і надовбів. Протипіхотні загородження НЕ мінувалися. Командних і спостережних пунктів і сховищ була незначна кількість» (Л.М. Сандалов. Перші дні війни. С. 46).

З цієї цитати ми дізнаємося дві важливі речі.

По-перше, мінно-вибухові загородження взагалі не використовувалися. Ні протитанкові, ні протипіхотні. Надовби і рови гарні проти танків. Але тільки якщо позаду них - окопи та траншеї. Та не порожні, а зайняті військами, які своїм вогнем ворожих саперів до загороджень не підпускають. Якщо ж ніхто рови і надовби не охороняє і вогнем не прикриває, то немає від них пуття. Підійдуть ворожі сапери, не поспішаючи встановлять заряди, підірвуть надовби або завалять стінки рову. Роботи на десять хвилин. Або на п'ять. Ще простіше: противник такі загородження може обійти. Тим більше що вони не суцільні, а тільки на окремих напрямках. Як уточнює генерал-полковник Сандалов, «кількість загороджень була незначною». Головне, такі загородження видно противнику. І з землі, і з повітря. Противник на них не полізе. А ось протитанкові міни не видно. Крім того, вони не тільки зупиняють супротивника, але й убивають його і калічать. Ось картинка була б: виповзають танки Ґудеріана з річки і прямо на мінне поле. Але не було протитанкових мінних полів. Як і протипіхотних. Можна було б надовби дротом обплести і протипіхотними мінами начинити, щоб ворожим саперам служба медом не здавалася. Але цим теж ніхто не займався.

По-друге, в районі Бреста чотири радянські стрілецькі й одна танкова дивізії траншей не копали. Стрілецькі осередки на одну-дві особи не були пов'язані між собою траншеями і ходами сполучення. А якщо так, то проти сильного противника утримати таку «оборону» неможливо. Як постачати стрільців набоями? Як їх годувати? Як міняти на час сну і відпочинку? Як виносити поранених? Як перекинути резерв туди, де ворог явно готує прорив? Як стрільцями керувати? Як командиру відділення перевірити, чи не спить боєць у своєму окопі? Чи веде бій? А то ж хитрий згорнеться клубочком на дні своєї стрілецької комірки, і поки інші супостата відбивають, він, пройдисвіт, голови через бруствера не висуне. Якщо окопи з'єднані траншеєю, то немає проблем. Командир відділення пройшов по траншеї, поговорив з кожним, кожному завдання поставив, кожного перевірив, кожного матом покрив. Траншеєю і лікар прибіжить, і боєць ящик патронів піднесе або термос з кашею. А як без траншей? Якщо траншеї немає, то командир відділення по полю змушений бігати або повзати. Багато не набігає. Вб'ють. І повзати довго не дозволять. А взводному як відділеннями управляти? А ротному — взводами?

Але й солдату не мед одному в такій комірці сидіти. Маршал Радянського Союзу К.К. Рокосовський у перші дні війни, коли був ще генерал-майором, поставив на собі експеримент. Заліз в одиночну стрілецьку клітинку, яка не була пов'язана траншеєю з іншими осередками, і трохи там посидів. Зізнається: моторошно було. Сидиш і не знаєш, праворуч і ліворуч від тебе є хто-небудь чи вже немає нікого. Можливо, сусіди давно вбиті. Або, не будь дурнями, розбіглися, а ти тут один фронт тримаєш...

Про те, що така «оборона» з одиночними та парними осередками без траншей не могла протриматися кілька годин, та й не задумувалася на такий тривалий період, можна судити за зовсім простою деталлю...

Російська армія застосовувала траншеї з часів оборони Севастополя в 1854 році і у всіх наступних війнах. Траншеї захищали солдата від куль і осколків. В траншеях на позиції відділення і взводу створювалося все необхідне для життя і роботи людей: перекриті щілини, ніші для продовольства і боєприпасів, укриття, бліндажі, командно-спостережні пункти. Крім усього іншого, польова фортифікація наказує на позиції кожного відділення мати тупикове відгалуження траншеї, яке офіційно називається «відхожий рівчак». Тепер уявімо собі будь-яку радянську дивізію на самому кордоні 22 червня 1941 року. Переважна кількість солдатів приймають перший бій. При цьому в людей виникають найприродніші потреби. Вони, до речі, іноді й без бою виникають. Як батьки-командири мислили перші битви? Якщо від Балтійського до Чорного моря не було ніде траншей, отже, не було і тупикових відгалужень. Де накажете відправляти природні потреби в оборонній війні? Вискакувати бійцю з одиночного або парного стрілецького осередку з цією метою або не вискакувати? Як перед війною Генеральний штаб задумував вирішувати цю проблему? І про що, вибачте, думав його геніальний начальник?

Півбіди, якщо б ці поодинокі осередки були зайняті стрільцями. Обійшлися б без відхожих рівчаків. Так немає ж. Дивізії розташовувалися в місцях постійної дислокації - у військових містечках. І що накажете робити, якщо завтра війна? Підняти дивізії по тривозі і гнати їх бігом на 20, 30, 50 кілометрів до своїх одиночних і парних стрілецьких осередків? Під мінометним обстрілом?

Якби дивізії далеко від кордону знаходилися. Хоча б за десять кілометрів. Або за двадцять. Але вони біля самих кордонів. Вони під вогнем з першого моменту війни. Можливості зайняти свої жалюгідні одиночні й парні осередки у них не було жодної.

Наші геніальні стратеги явно розраховували не на вогонь батарей, не на траншеї, не на ряди колючого дроту і не на мінні поля, а на масовий героїзм.

Після війни Жуков валив провину на нашого непохитного солдата: війська були нестійкі! Війська впадали в паніку!

Захисникам жуковської мудрості на пам'ять: необстріляні війська впадають у паніку тільки в чистому полі під раптовим ударом. Якщо війська знаходяться в траншеях, то з чисто психологічних причин вони не втікають, а стійко боронять свої позиції. Бо в траншеї людина відчуває себе в більшій безпеці, ніж на відкритому просторі. Повзе на тебе танк з гарматою, наведеною прямо в душу,- це сприймається з траншеї зовсім не так, як в чистому полі. Навіть гуркіт бою в траншеї сприймається інакше: і кулі не так страшно свистять, і осколки верещать дружелюбніше. Якщо раптовий удар застав необстріляного солдата в чистому полі, то для нього порятунок втечею - один з варіантів. Якщо ж раптовий удар застав його в завчасно викопаних польових укріпленнях, то для того, щоб втекти, солдату треба з безпечної траншеї вискочити на відкритий простір під вогонь, під снаряди, міни, бомби, осколки і кулі. Під танкові гусениці. Бігти для нього - гірший варіант, ніж сидіти в окопі. Якщо ж основна маса не рванула з позицій, то скоро хтось почне стріляти по противнику. За ним - й інші.

І коли Жуков викривав доблесні дивізії Червоної Армії і звинувачував їх у боягузтві і нестійкості, треба було запитати, а що зробив начальник Генерального штабу для того, щоб війська не впадали в паніку? Що він зробив для того, щоб гарантовано забезпечити стійкість військ у перших оборонних боях?

– 5 -

Був у районі Бреста ще й укріплений район. У стадії будівництва. Він мав першу позицію і другу. «Перша позиція будувалася по східному березі річки Західний Буг і відтворювала накреслення його русла. У червні 1941 року велося будівництво споруд тільки на першій позиції укріпрайону. В глибині цього району будівництво споруд ще не починалося. Смуга передпілля, внаслідок того, що споруди будувались по березі річки, не створювалася» (Л.М. Сандалов. Перші дні війни. С. 45). «Будівництво довготривалих споруд і роботи польового посилення укріплених районів на багатьох дільницях проводилися безпосередньо вздовж кордонів на очах у німецьких прикордонних застав. Бетоновані точки та дзоти першої позиції проглядалися з німецьких спостережних пунктів» (Там само. С. 12).

Далі можна цитату не продовжувати. І не треба буйної уяви, щоб уявити, що сталося рано вранці 22 червня 1941 року.

Противник знав, де саме будуються ДОТи, знав точне розташування кожного з них, знав сектори обстрілу кожної амбразури. Перед дотами не було смуги передпілля: ні колючого дроту, ні мінних полів. ДОТи на додачу до всього не були зайняті військами. Не треба бути геніальним стратегом, щоб зрозуміти: в разі раптового нападу противник на човнах переправиться через річку і захопить ДОТи до того, як радянські солдати прокинуться по тривозі і встигнуть до них добігти. Від казарм шлях неблизький. Іноді й до десятка кілометрів.

Ґудеріан згадує «Берегові укріплення вздовж річки Буг не були зайняті російськими військами».

На інших напрямках - як під Брестом. «ДОТи перед Граєво виявилися без особового складу і були захоплені ворожими диверсантами» (Р.С. Ірінархов. Західний особливий. С. 183).

Вельми важливо, що в укріплених районах не було польового підсилення, тобто не було звичайної піхоти, яка сидить в окопах і траншеях між дотами, попереду і позаду них. ДОТ - це страшний крокодил. Але якщо сісти крокодилові на спину, то він не вкусить. ДОТ має мертві простори, які не прострілюються з його амбразур. Тому ДОТи будуються групою. Мертві простори одного перекриваються секторами обстрілу другого і третього. Якщо ж один ДОТ зайнятий гарнізоном, а сусідні порожні або взагалі не готові, то ми ризикуємо опинитися в ситуації крокодила, на спині якого сидить дядько з сокирою. Якщо ДОТ один, то ворожі сапери можуть підійти з непрострілюваного напрямку, встановити на даху звичайні або спрямованої дії заряди або димовими шашками вентиляцію забити. Сапери взагалі на вигадки мастаки, на багато хитрощів здатні. Положення можуть врятувати бійці з польового підсилення. Вони відіб'ють ворожих саперів. Але якщо одиночний ДОТ без кругового обстрілу (а таких переважна більшість) не захищений вогнем сусідніх дотів або не прикритий діями хоча б одного відділення стрільців, які діють в окопах і траншеях навколо нього, тоді гарнізону доту краще вийти назовні. Принаймні все навколо видно, на всі боки стріляти можна. Приклад для наочності: «На південь від фортеці, біля сіл Митьки і Бернад, оборонялася 2-а рота лейтенанта І.М. Борисова. Суцільної лінії оборони тут не було, ДОТи стояли поодинці і були недобудовані. Після кількох годин бою вони були блоковані гітлерівцями і підірвані разом з гарнізонами»(Там же. С. 192).

– 6 -

«У смузі 4-й армії термін зайняття Брестського укріпленого району було визначено округом для однієї стрілецької дивізії 30 годин, для іншої — 9 годин» (Л.М. Сандалов. Перші дні війни. С. 12). План простий і зрозумілий: якщо німці раптово нападуть о 4 годині ранку, то одна радянська дивізія займе оборону навколо дотів, які стоять прямо вздовж берега прикордонної річки, до 13 години, а інша дивізія - через добу, до 10 ранку наступного дня. До цього генерал-полковник Сандалов додає, що «на навчальних тривогах з'ясувалося, що ці терміни є заниженими». Іншими словами, терміни нереальні. У такі фантастично короткі терміни дивізії просто не встигали зайняти оборону в укріпленому районі. Коли так, слід було гарнізони дотів і польові війська тримати не в казармах, а в полі, там, де належить воювати.

Ось розповідь про одну тільки роту Брестського укріпленого району. «Майже весь квітень 1941 року особовий склад знаходився невідлучно в дотах. Але на початку травня надійшов наказ, і гарнізони були виведені з дотів. Бійців поселили у казармах, продовольство, боєприпаси повернули на ротний склад. Таким чином, до початку війни у вогневих точках не було ні продовольства, ні боєприпасів, крім декількох ящиків патронів у доті караульного взводу. З моменту нападу гітлерівців ДОТи займалися під вогнем. З 18 бійців доту Шанькова в ДОТ пробралися тільки 5 чоловік. За снарядами і патронами доводилося пробиратися на ротний склад, але незабаром він злетів у повітря від попадання снаряда» (Р.С. Ірінархов. Західний особливий. С. 192).

Комуністичні пропагандисти десятиліттями розповідали історії про те, що радянські фортифікаційні споруди були слабкими, погано озброєні, мали погану оптику, в основному були кулеметними, а гарматних було мало. Це не так. І є достатньо свідчень, що спростовують вигадки всіх мастей Тельпуховських і Деборинів. Величезну дослідницьку роботу безпосередньо на місцевості, зокрема в укріпленому районі No 1 (Київському), провів український історик Олександр Кузяк. Настійно рекомендую ознайомитися з його статтями в українському журналі «Сержант» № 13-15 за 2000 рік і в польському альманасі «Forteca». Кожен бажаючий може сам зайнятися науковим пошуком в Коростеньському, Новоград-Волинському, Шепетівському, Мінському і десятках інших покинутих радянських укріплених районах і переконатись особисто у брехливості офіційних кремлівсько-луб'янських казкарів. Але повернемось у Брестський УР: «Багато ДОТів мали по одній чи кілька гармат, спарених з кулеметами. Гармати діяли напівавтоматично. Бойові споруди оснащувалися дуже доброю оптикою» (Р.С. Ірінархов. Західний особливий. С. 231).

Не в тому біда, що ДОТи були неміцними або слабо озброєними, а в тому, що гарнізони не встигли їх зайняти. Ось приклад з оборони УР № 6 (Рава-Руського) сусіднього Південно-Західного фронту. Двоповерховий ДОТ «Ведмідь». У двох гарматних амбразурах - 76-мм гармати зі спареними кулеметами, окрім того, дві кулеметні амбразури зі станковими кулеметами. 22 червня 1941 року в цьому доті на дві гармати і чотири кулемети було три людини. «Кожен ДОТ... був неприступним бастіоном на шляху ворога... В доті "Ведмідь", крім нього, Соловйова, було лише два бійці - Павлов і Карачинцев. Соловйов став біля одної гармати, Павлова він поставив до іншої, що знаходилася ліворуч, Карачинцеву наказав у разі необхідності вести вогонь по черзі з двох кулеметів» (Рік 1941. Південно-Західний фронт. Львів, 1975. С. 67-69). Прикинемо: одна людина коло гармати. Майстер на всі руки: він же і командир, і навідник, і заряджає, і замковий, і підносить боєприпаси. І в іншої гармати - та ж картина. А кулеметник від одного кулемета до іншого бігає. Кругове спостереження не веде ніхто: в перископи («дуже добра оптика») нікому дивитися. Вогонь гармат і кулеметів ніхто не координує. І зв'язок з сусідніми дотами ніхто не підтримує. Знову ж - нікому. І стрільцями з польового посилення ніхто не командує. Втім, стрільців польового посилення і близько немає.

Уявімо, що в цьому доті не два підземні поверхи, а чотири, не дві гармати, а п'ять, не чотири кулемети, а десять. Від цього вам легше буде, якщо замість належних за штатом десятків людей у доті три бійці? Якщо замість взводу польового посилення навколо доту в траншеях ні душі? Якщо і траншей поруч немає?

І по всьому кордоні - те ж саме. Розповідає полковник Д.А. Морозов, який зустрів війну зовсім на іншому напрямку: «Потужні споруди не були зайняті своєчасно радянськими військами і не виправдали тих сподівань, які покладало на них командування. У перші години війни укріплення опинилися в тилу у ворога. А наша дивізія, як і деякі інші, залишилася без саперного батальйону» (Про них не згадувалося в зведеннях. М., 1965. С. 9).

І ось червона пропаганда розповідає жалісливі історії про одну гвинтівку на трьох, а платні друзі за рубежами ці історії зі смаком повторюють. До «однієї гвинтівки на трьох» ми ще дійдемо. Але якщо справа дійсно такою була, то слід було тих, хто без гвинтівок, ставити кулеметниками в ДОТи, заряджувачами і замковими до гармат, направити їх до перископів і телефонів.

Не в браку зброї справа, а в геніальному плануванні якогось майже святого начальника Генерального штабу, в якого на прикордонних аеродромах на кожного льотчика доводилося по два літаки, а у внутрішніх військових округах виявилося більше СТА ТИСЯЧ безкінних пілотів.

Наказ вивести гарнізони з дотів і повернути всі запаси на склади був відданий Жуковом 2 травня 1941 року. Не в одній роті ДОТи виявилися без особового складу, без снарядів, набоїв і продовольства, а часто і без людей, але у всіх. Від Балтики до гирла Дунаю.

Одним словом, Брестський укріплений район себе нічим не проявив, ворога не зупинив і не затримав, шкоди йому не заподіяв. Кошти, вгачені на його будівництво, не просто даремно пропали. Вони пішли на користь Гітлеру, на шкоду Червоній Армії і Радянському Союзу. Якби укріплений район біля кордону не будували, то хоча б будівельники з усією технікою, а також сотні саперних батальйонів у перший момент війни в полон не попали б.

Брестський укріплений район не один. По всій лінії кордону сталося те ж саме. І потрапили в лапи німецьких передових загонів тисячі будівельників високої кваліфікації, будівельна техніка, сотні тисяч тонн будівельних матеріалів, озброєння і оптика дотів, боєприпаси та все інше, що було необхідно для оборони, але зберігалося не в залізобетонних дотах, а в дерев'яних складах або просто за колючим дротом під відкритим небом в стороні від вузлів опору укріплених районів.

Головне в тому, що в оборонній війні Брестський і всі інші укріплені райони на західному кордоні Радянського Союзу були приречені саме на таку долю.

А позаду Брестського та інших укріплених районів ніяких підготовлених оборонних рубежів не мали ні 4-а армія, ні ніяка інша. У всіх інших арміях Першого стратегічного ешелону все було точно так само.

– 7 -

«До вечора 22 червня німецькі танкові з'єднання, просунувшись від кордону на 50-60 кілометрів, захопили Кобрин. Тут, як і на правому фланзі фронту, в зв'язку з відсутністю на тилових оборонних рубежах завчасно розгорнутих резервів створилася реальна загроза глибокого прориву ворожих військ і охоплення ними лівого флангу головних сил Західного фронту» (Історія Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. М., 1961. Т. 2. С. 20).

Так писали офіційну історію для натовпу. У ті ж роки наші маршали і багатозіркові генерали писали іншу, таємну історію для обмеженого кола. Генерали і маршали в таємних книжках теж економили на правді, але деталей повідомляли більше. Деякі з генеральських книжок були розсекречені через півстоліття після початку війни. Отже, офіційно, для народу: «у зв'язку з відсутністю на тилових оборонних рубежах завчасно розгорнутих резервів». А для обмеженого кола повідомлялося, що не тільки резервів не було на тилових оборонних рубежах, але не було і тилових оборонних рубежів (Л.М. Сандалов. Бойові дії військ 4-ї армії Західного фронту в початковий період Великої Вітчизняної війни. М., 1961. С. 106). Генерал-лейтенант В.Ф. Зотов воював на сусідньому фронті: «Мінно-вибухових загороджень не було. Протипіхотні дротяні загородження були побудовані, але їх теж явно не вистачало. Будівництво тилових рубежів за планом, на жаль, не намічалося» (На Північно-Західному фронті (1941-1943). Зб. статей учасників бойових дій / Під ред. П.А. Жиліна. М., 1969. С. 175).

Офіційна історія війни подробиць не повідомляла. Нам скоромовкою сказали, що до вечора 22 червня був захоплений Кобрин, і галопом помчали далі. Подумаєш, Кобрин.

А ми затримаємося.

В Кобрині знаходився штаб 4-ї армії. Цією армією, як і всіма іншими арміями Першого стратегічного ешелону, ніхто не керував з самого першого моменту війни просто тому, що оборонна війна не задумувалася, не планувалася, не передбачалася. Падіння Кобрина означало захоплення противником штабу, командного пункту та вузла зв'язку 4-й армії. А це, у свою чергу, означало, що ввечері 22 червня управління 4-ю армією було втрачено повністю і остаточно.

Там же, в Кобрині, знаходився штаб 14-го механізованого корпусу. Штаб 4-ї армії не управляв своїми корпусами, а й обидва корпуси не управляли своїми дивізіями: штаб 28-го стрілецького корпусу був розгромлений рано вранці 22 червня у Бресті, штаб 14-го механізованого корпусу - в другій половині того ж дня в Кобрині.

Кажуть, що 4-а армія Західного фронту мала мало літаків. Свята правда. Однак все пізнається в порівнянні. Одна тільки 4-а армія в районі Бреста мала літаків більше, ніж їх було в раптовому японському ударі по Перл-Харбору. Авіація 4-й армії - це 10-а змішана авіаційна дивізія. Штаб - все в тому ж Кобрині. Там же, в Кобрині, - основний аеродром дивізії та 123-й винищувальний авіаційний полк.

Рано вранці німецька авіація накрила всі аеродроми 10-ї змішаної авіаційної дивізії. У перші години війни був захоплений аеродром Високе з усіма запасами. До кінця дня розгромлений штаб авіаційної дивізії і захоплений аеродром Кобрин. З цього моменту ніхто авіацією 4-ї армії не керував, ніхто нею не управляв.

Там же, в Кобрині, знаходився штаб бригадного району ППО. Після його розгрому і захоплення служба повітряного спостереження, оповіщення і зв'язку перестала діяти. Більше ніхто не попереджав війська 4-ї армії про наближення ворожих літаків, не управляв зенітним вогнем і не координував його з діями винищувальної авіації.

Там же, в Кобрині, перебували армійські госпіталі. І вони теж були захоплені противником. Правда, цікаво: армійські госпіталі - за 50-60 км від кордону, а центральний фронтовий госпіталь, тобто госпіталь більш високої інстанції, - на самому кордоні, в Брестській фортеці. Як таке пояснити? Дуже просто: армійський тил - рухливий. Госпіталям і всім іншим частинам і установам армійського тилу належало рухатися вперед. Невелика різниця: вони в ході наступу пройдуть по ворожій землі 500 кілометрів з самого кордону або 560, почавши пересування з глибини радянської території. А «фронтовий тил передбачалося мати стабільний зі стаціонарними складами, базами, медичними, ремонтними та іншими частинами та установами» (Генерал-полковник Г.П. Пастуховский. ВИЖ. 1988. No 6. С. 19). Від того, що госпіталь вищої інстанції в першій наступальній операції передбачалося залишити на своєму місці, його завчасно висунули ближче до кордону, щоб він не виявився аж надто далеко від району боїв.

Там же, в Кобрині, були величезні запаси боєприпасів, пального, продовольства, інженерного майна та ін. Простіше кажучи, до вечора 22 червня 4-а армія була розбита і Брестський напрямок повністю оголений. Частина військ 4-ї армії була блокована у Брестській фортеці.

– 8 -

Ось ще загадка. Через 30 років після війни у Брестській фортеці відкрили меморіальний комплекс. Багато хто захоплювався. А я нічого не розумів. Найнезрозуміліший для мене монумент - «Спрага». Циклопічних розмірів залізобетонний солдат тягнеться до річкової води... Так чому ж спрага? Довкола вода. Фортеця на островах. Фортеця побудована в місці, де річка Мухавець впадає в Західний Буг. Протоки, канали, заповнені водою рови і канави - це один з основних елементів оборони фортеці. Фортеця тут була і раніше. Стару знесли, нову побудували. За тисячу років до німецького вторгнення це місце вибрано для фортеці саме тому, що воно важкодоступно, бо оточене водою. І вся прилегла місцевість низинна, місцями болотиста. Ґрунтові води близько. Хто ж і як готував Брестську фортецю до оборони? У кожному полку - саперна рота. А полків у Бресті, як ми бачили, в надлишку. У кожній дивізії, крім цього, саперний батальйон. І у командира корпусу - ще один саперний батальйон. Крім того, в самій фортеці 33-й інженерний полк.

Невже перед війною ніхто не спромігся всій цій масі саперів поставити завдання викопати колодязі у фортеці? Вода ж поряд. Мабуть, не в пустелі.

У цієї загадки теж є розгадка. Причому крайнє проста. Як ми вже знаємо, 24-го червня був створений штаб оборони фортеці і відбулася перша нарада: капітан Зубачов, полковий комісар Фомін і старший лейтенант Семенков. «Було прийнято рішення - прориватися з фортеці з боєм» (Р.С. Ірінархов. Західний особливий. С. 231). Навіщо ж прориватися? У вас же фортеця! Невже в чистому полі краще, ніж у фортеці?

Колись дуже давно, коли мені було десять років, восени 1957 року вечорами я слухав радіопередачу «Розповіді про героїзм». Її вів письменник Сергій Смирнов. Він розповідав про Брестську фортецю. Передачу вів майстерно, дух захоплювало. Не я один слухав. Вся країна зі мною. Телебачення тоді у широких народних мас не було, а виступи Смирнова були дійсно цікавими. Але одна фраза мене вразила. Саме ця: 24 червня був створений штаб оборони фортеці, було прийнято рішення на прорив... Як же так? Якщо створений штаб оборони, то він повинен приймати рішення на оборону. Якщо ж штаб на своїй найпершій нараді приймає рішення кинути фортецю, то це не штаб оборони. Цей штаб треба називати якось інакше.

Тим часом і в музеї оборони Брестської фортеці, у безлічі статей і книжок повторено тисячоразово: так званий штаб оборони фортеці насамперед прийняв рішення вирватися з неї. Простіше кажучи, штаб оборони створювався не для оборони і про неї не думав. Можливо, був створений якийсь штаб. Але в ранг штабу оборони його заднім числом звів письменник Сергій Смирнов.

Можна сміятися, можна плакати, але факт залишається: рішення про оборону фортеці ніхто не приймав ні до війни, ні після того, як війна почалася.

Було тільки рішення на прорив, але з фортеці не вирвешся. Міцно її влаштували військові інженери Миколи Першого.

Німецька 45-а піхотна дивізія оточила Брестську фортецю, поставила заслони на виходах і довбала по окремих казематах цитаделі з мортир. А Брестська фортеця мовчала. Незважаючи на величезну якісну і кількісну перевагу радянської артилерії, вона так і не подала голосу.

«Героїчна оборона» Брестської фортеці - це не наслідок видатного планування або цілеспрямованої підготовки. Зовсім ні. «Велика кількість особового складу частин 6-ї і 42-ї стрілецьких дивізій залишилась у фортеці не тому, що вони мали завдання обороняти фортецю, а тому, що не могли з неї вийти» (ВІЖ. 1988. No 12 С. 21).

«Основні сили цих дивізій, замкнені шквальним вогнем противника у фортеці, не змогли вийти з неї, вони виявилися у вогненному мішку» (Р.С. Ірінархов. Західний особливий. С. 219).

Непробивні бастіони і форти Брестської фортеці зводили для того, щоб стримати натиск противника. І ось ці стіни, вали й рови стали для радянських дивізій пасткою.

Видатні російські інженери, які будували фортецю, звичайно ж, передбачили достатню кількість колодязів. Колодязі були, і вони там є до цього часу. Кожен у цьому може сам переконатися, побувавши в цитаделі. Справа в тому, що фортеця була розрахована на централізований опір. Ось тоді води всім би вистачило. Але німецька піхота вже 22 червня панувала не тільки на фортах і всіх трьох передмостових укріпленнях - вона прорвалася і в цитадель. Великі і малі групи радянських бійців і командирів були ізольовані в різних частинах фортеці. Єдиної централізованої оборони не було. Були окремі осередки опору. Там, де була вода і набої, люди трималися довго. Але не всім пощастило. Якась група опинилася замкненою в підвалах зі снарядами. Але навіщо вони потрібні, якщо гармати знищені на відкритих майданчиках? Інша група відбивалася в казематах, перетворених на речовий склад. Тисячі пар чобіт і шинелей, тільки набоїв немає. Комусь пощастило потрапити у продовольчий склад. Їж скільки хочеш. Тільки води немає. Воду на складі не зберігали. Колодязь міг бути в сусідньому казематі. За стіною. Але стіни ж непробивні. Ось звідси і спрага.

І не могли великі інженери, які зводили перлину фортифікаційного мистецтва, припустити, що оборона першокласної фортеці з перших хвилин війни розсиплеться на окремі вогнища. Не могли царські інженери передбачити, що ворог здатний прорватися в цитадель у найперший день. Такої ганьби ніхто з них не міг навіть уявити.

– 9 -

Питання залишається: якщо полки, дивізії та корпуси 4-ї армії (як і всіх інших радянських армій) підготовкою до відбиття агресії не займалися, то що ж вони тоді робили?

Відповідь не треба довго шукати.

«Восени 1940 року... в окрузі почалася смуга польових командирських та штабних занять і військових навчань. Показ, як проводити навчання з військами, був організований в основних округах особисто наркомом оборони Маршалом Радянського Союзу С.К. Тимошенком, і в основу його був покладений досвід радянсько-фінляндської війни. У нас в 4-й армії таке заняття по темі «Наступ стрілецького полку» відбулося на артилерійському полігоні під Брестом. Пригадую, яким незвичним здалося нам пустельне поле, на якому через кілька хвилин повинні були початися тактичні навчання. Але ось ці хвилини минули, і вдарила артилерія. Під її прикриттям до дротяних загороджень та мінних полів (міни були встановлені навчальні) поповзом підібралися сапери і стали проробляти проходи. Потім з глибоких окопів піднялася піхота і, притискаючись до розривів снарядів, кинулася в атаку. Разом з піхотою йшли танки і теж вели вогонь бойовими снарядами.

Підводячи підсумки цього навчання, С.К. Тимошенко багато разів підкреслював:

– Треба вчити війська діяти як на війні і тільки тому, що буде потрібно на війні» (Л.М. Сандалов. На московському напрямку. С. 55).

«Всі передвоєнні навчання за своїми задумами та виконанням орієнтували війська головним чином на здійснення прориву укріплених позицій» (Л.М. Сандалов. Перші дні війни. С. 39).

«Командно-штабні навчання і виходи в поле протягом усього зимового періоду та весни 1941 року проводилися виключно на наступальні теми...» (Там же).

Іноді різноманітності заради темою навчань і військових ігор було не наступ, а контрнаступ. Ворог, мовляв, напав, а ми наносимо удар у відповідь. Якщо так, то, перш ніж наносити удар, слід відбити удар супротивника. Але саме це завжди і залишалося за кадром: «Восени 1940 року за розробкою і під керівництвом Генерального штабу в Білорусії проводилася велика штабна воєнна гра на місцевості із засобами зв'язку... Ця військова гра мала великий недолік. Основна увага на ній зверталася не на організацію відбиття наступу противника, а на проведення контрнаступу...» (Там же. С. 41).

І тут теж все зрозуміле і з'ясовне. Війська навчали веденню «контрнаступу» на досвіді Зимової війни у Фінляндії: підлі фіни напали, а ми відбили їх вторгнення, після цього нанесли удар... Радянські маршали і генерали планували точно таку ж «оборонну» війну і проти Німеччини. «Відбиття нападу» - це листочок між мармуровими ногами. Стародавні греки думали, що якщо приладнати листочок, то ніхто й не здогадається, що там під ним заховано. Так і радянські стратеги іноді листочком прикривали мету своїх навчань. Однак швидко поверталися до відпрацювання чисто наступальних тем. «У березні-квітні 1941 року штаб 4-ї армії брав участь в окружний оперативної грі на картах у Мінську. Опрацьовувалася фронтова наступальна операція з території Західної Білорусії в напрямку Білосток — Варшава» (там же).

«В кінці травня проводилася армійська польова поїздка, що закінчилася грою на картах. Програвалася наступальна операція...»(там же).

«21 червня 1941 року закінчилося проведене штабом армії двостороннє командно-штабне навчання на тему “Наступ стрілецького корпусу з подоланням річкової перешкоди"» (там же). Штаб 28-го стрілецького корпусу, як ми пам'ятаємо, знаходився в Бресті на самому березі Західного Бугу. Тут же - обидві його дивізії й обидва корпусні артилерійські полки. Спробуємо здогадатися, з якою метою відпрацьовувалася така тема.

Після смерті Сталіна радянським генералам середньої руки (до генерал-полковника включно, але не вище) наказали писати пояснення своїх дій влітку 1941 року. Генерал-полковник В.С. Попов, колишній командир 28-го стрілецького корпусу 4-ї армії, у своєму поясненні від 10 березня 1953 року написав: «План оборони державного кордону до мене, як командира 28-го стрілецького корпусу, доведений не був» (ВІЖ. 1989. No 3. С. 65). Отже, 28-й стрілецький корпус, який знаходився прямо на березі прикордонної річки, відпрацьовує тему «Наступ стрілецького корпусу з подоланням річкової перешкоди», але ніхто в цьому корпусі, починаючи з командира, з планами оборони державного кордону не був знайомий, в очі таких планів не бачив.

«На останній тиждень червня штаб округу підготував гру зі штабом 4-ї армії теж на наступальну тему» (Л.М. Сандалов. Перші дні війни. С. 40-41).

«На артилерійському полігоні армії, розташованому на південь від Бреста, штаб армії намітив провести вранці 22 червня в присутності представників округу заплановані округом дослідно-показові навчання на тему «Подолання другої смуги укріпленого району» (там же. С. 57). На ці навчання повинні були прибути представники Народного комісаріату оборони.

Не треба пояснювати, що на нашій території немає і бути не може укріплених районів противника. Вони тільки по той бік річки.

Як бачимо, навчання в 4-й армії йшли безперервною низкою, наповзаючи одне на одного. Вони йшли днями й ночами. Восени, взимку, навесні, влітку. У будні та свята. Це були навчання полкового, дивізійного, корпусного, армійського, фронтового рівнів. У Генеральному штабі Червоної Армії готувалися теж тільки до прориву оборони, форсування водних перешкод, штурму укріплених районів, викидання повітряних десантів, стрімкого просування в глибокий тил противника. І до цього Червона Армія була цілком підготовлена.

А оборону не відпрацьовували ні на яких рівнях.