Беру свої слова назад

– 1 -

У своїх мемуарах Жуков розповів дивовижні речі, а понад мемуарами - просто чудові. Ось що стратег відкрив Герою Соціалістичної Праці письменнику Костянтину Симонову.

Мотиви поведінки письменника Костянтина Симонова поки ніхто не пояснив. Симонов міг би посміятися, поплескати стратега по плечу і дружньо порадити нікому ніколи таку нісенітницю більше не розповідати. Але Симонов навіщось записував розповіді про неймовірні пригоди полководця, а потім їх публікував.

Ще більш дивно, що Герой Радянського Союзу письменник Володимир Карпов ці чарівні історії переписав у свою книжку (Маршал Жуков. Його соратники і противники в дні війни і миру. Літературна мозаїка. М., 1992. С. 344).

За Карповом пішов письменник М.М. Яковлєв. Він написав книжку під тією ж назвою. Тільки без підзаголовка (Н. Яковлєв. Маршал Жуков. М., 1995. С. 86). Карпов, цитуючи цей дивний шматок тексту, посилався на Костянтина Симонова. А Яковлєв уже ні на кого не посилався. Він переписав цей уривок як загальновідомий факт, який не вимагає посилань і пояснень.

– 2 -

Письменникам-героям Симонову, Карпову і прилиплому до них Яковлєву перед тим, як повторювати розповіді генія про сорок боєкомплектів на кораблях, варто було б розібратися, що ж собою становить один боєкомплект.

Головна вогнева й ударна сила Балтійського флоту - два лінійних кораблі типу «Севастополь»: «Марат» і «Жовтнева революція». «Лише один залп лінкора важив шість тон, а за хвилину корабель міг обвалити на ворога п'ятдесят тон снарядів» (Адмірал флоту Радянського Союзу Н.Г. Кузнєцов. Курсом до перемоги. М., 1975. С. 115). Зрозуміло, що лінійний корабель розрахований не на одну хвилину бою, отже, на ньому не 50 тон снарядів, а більше.

Кожен лінкор типу «Севастополь» мав дванадцять 305-мм гармат і шістнадцять 120-мм. Крім зенітних гармат і кулеметів. Конструкція корабля розрахована на певну, чітко встановлену ще на стадії ескізного проекту кількість снарядів. Ця кількість називається боєкомплектом. Для лінкорів типу «Севастополь» боєкомплект становив 1200 305-мм снарядів (по 100 на гармату), 4800 120-мм снарядів (по 300 на гармату), не рахуючи торпед, снарядів і патронів для зенітних гармат і кулеметів (MS Sobanski. Rosyjskie pancerniki typu «SEWASTOPOL». Warszawa. Tarnowskie Gory. 2003. P. 18, 20).

Малокаліберні снаряди і патрони понад один боєкомплекту можна якось розмістити - розсувати ящики по коридорах, каютах і кубриках. Але завантажити хоча б кілька снарядів головного калібру понад один боєкомплект практично неможливо. 305-мм снаряд важить 470, 9 кг. Конструкцією корабля передбачений весь шлях снаряда з вантажної баржі до сховища, а потім - до гармати: снаряди приймаємо ось тут спеціальним підйомником, розрахованим саме на ці снаряди, опускаємо їх глибоко вниз і укладаємо в спеціальні стелажі. І так усі 1200 штук. Але ось підвезли десяток зайвих снарядів. Куди їх подіти? Трапами вниз тягти? Аж надто важкі. І куди вкладати? І чим кріпити? А то ж кляті на крутій хвилі палубою котитися будуть. Йдеш собі, раптом на тебе з гуркотом по залізному коридору така штука котиться.

Але зі снарядами сяк можна впоратися. Біда в тому, що до кожного снаряду є ще й заряд. Це порох у шовкових мішках. Один заряд - 132 кг. Зберігають заряди в особливих приміщеннях. Шовкові мішки з порохом треба вберегти від вологи і пилу. У приміщеннях, де вони зберігаються, - особливий контроль за температурою та вологістю. І особлива турбота, щоб якийсь пройдисвіт не увійшов туди в кованих чоботях. Не приведи Боже, іскорку підковою викреше.

Приміщення лінкора розраховані точно на 1200 снарядів головного калібру і стільки ж зарядів. Вага зарядів головного калібру 158 тон. Без упаковки. Завантажили, припустимо, заряди першого боєкомплекту, а заряди другого боєкомплекту куди подіти? Коридорами розкласти? Пилу можна не боятись. А от вологи по корабельних завулках в надлишку. Тут ще й матросня з цигарками.

Один боєкомплект снарядів і зарядів тільки для головного калібру - 723 тони. А ще 4800 120-мм снарядів. Ті зовсім невеликі - 29,48 кг. Але помножимо цю вагу на кількість і отримаємо майже 150 тон снарядів. А до цього додамо вагу зарядів. Заряджання тут не картузне. Порох не в мішках, а в латунних гільзах. Теж солідно набирається ваги. Не забудемо про 2000 снарядів на кожен зенітний ствол і по 30 тисяч патронів на кожний кулемет. Грубо кажучи, один боєкомплект лінкора типу «Севастополь» - це тисяча тон. Якщо завантажити один боєкомплект, то корабель, як і належить, осяде. Другий боєкомплект подіти нікуди. Куди його розміщував Жуков, не знаю. А що буде, якщо на корабель водотоннажністю 23 тисячі тон завантажити сорок боєкомплектів? Про це треба запитати у викладача фізики, у генія військового мистецтва і в письменників-героїв, які повторювали ці чарівні оповіді.

Заперечать: але ж на крейсерах гармати не такі величезні, як на лінкорах!

Правильно. Крейсер «Кіров» мав 9 180-мм і 8 100-мм гармат, 10 37-мм зенітних гармат і кулемети. Крім того, два тритрубні торпедні апарати, два літаки. Міг узяти на борт 170 морських мін.

Боєкомплект крейсера «Кіров» - 1800 снарядів головного калібру. Снаряди - 97,5 кг. І заряди до них. Снаряди, дійсно, не такі величезні, але й сам крейсер за розміром скромніший - 8600 тонн. Але доповім я вам, теж не радість, коли стокілограмові чушки коридорами котяться. На крейсері також другий боєкомплект нікуди подіти. На крейсері, крім усього іншого, ще й торпеди, і літаки, і морські міни.

Те ж і з есмінцями. Там 130-мм гармати. Пропорційно до їх розмірів і водотоннажності. Там теж тіснота. Як Жуков вміщував по сорок боєкомплектів на підводні човни та торпедні катери, треба було в нього питати. Шкода, що письменник, який ставив запитання, трапився не з допитливих.

Балтійський флот дійсно мав майже невичерпні запаси снарядів. Але тільки не на кораблях, як розповідає Жуков, а на березі.

– 3 -

Отже, Жуков наказав підтягнути кораблі ближче до міста, і вони вдарили з шіснадцятидюймових гармат...

16 дюймів - це 406 мм.

Письменникам-героям Симонову і Карпову перед тим, як таке публікувати, варто було б перевірити, які гармати стояли на радянських кораблях. Так от, товариші герої, не було таких гармат на радянських кораблях. Про шіснадцятидюймові гармати Жуков казав у множині. А так казати не можна. Бо в Радянському Союзі така гармата існувала в однині.

Гармата No 1 калібром 406-мм дійсно брала участь в обороні Ленінграда. Була вона експериментальною. Перебувала на полігоні в районі станції Ржевка. Дуло довжиною 18,28 метра важило 109,4 тони. Вага снаряда 1116,3 кг. Заряд 347 кг. Така гармата розроблялася для нового покоління лінійних кораблів типу «Радянський Союз» і берегових батарей. Повна водотонажність такого лінкора 65150 тон. Кожен лінкор нового типу повинен був нести три тригарматні вежі головного калібру. Кожна вежа - майже дві тисячі тон. Якби такі вежі поставили на старі лінкори типу «Севастополь», то вони потонули б навіть без боєкомплекту. Розповіді великого стратега про шіснадцятидюймові гармати і сорок боєкомплектів на кораблях - це щось із серії про сорок бочок арештантів або про тридцять п'ять тисяч кур'єрів.

– 4 -

Якщо розповідям Жукова вірити, то виходить, що наш полководець був ще й флотоводцем. Наказав адміралам підтягти кораблі до міста, адмірали послухали генія і потім ударили з кораблів гарматами. А не наказав би їм стратег, так і не вдарили б.

Тим часом події розвивалися зовсім не так, як вони уявлялися після війни генію військового мистецтва.

29 серпня 1941 року о 17.00 бойові кораблі Балтійського флоту віддали якорі на Кронштадтському рейді. Поранений флот прорвався з Таллінна. Флот поніс величезні втрати і тепер був у буквальному сенсі загнаним у кут: мілководна затока, з трьох боків - земля, а з боку моря противник мінами перекрив вихід. Балтійський флот був найпотужнішим з чотирьох радянських флотів. У Ленінграді і Кронштадті на початку вересня 1941 року було зосереджено 2 лінкори, 2 крейсери, 13 есмінців, 12 сторожових кораблів, 42 підводні човни, 62 тральники, 38 торпедних катерів, 60 катерів типу «МО», 3 бронекатери, не рахуючи мінних і мережевих загороджувачів, канонерських човнів, навчальних та недобудованих кораблів, (деякі з них теж могли вести вогонь, у тому числі і з дуже потужних гармат).

Поки Ленінград тримався, у флоту залишався шматок рідного берега, до якого можна притиснутися, з якого по ньому не стріляють. Як тільки противник захопить Ленінград, флоту кінець. Флот виявиться в пастці, в повному оточенні. Як акула в акваріумі. Як вовк на ланцюзі. Як же боєць з гранатометом, замкнений в залізному сортирі.

Повторилася ситуація 1904 року. Порт-Артур - місто, порт, фортеця, морська база. А в гавані - ескадра, яку японський флот загнав у куток і не випускає в море. Якщо противник захопить Порт-Артур, ескадру доведеться топити. Єдине, що могла робити ескадра в 1904 році, - усіма силами захищати Порт-Артур, відтягуючи свою загибель. Єдиний порятунок Балтійського флоту в 1941 році - усіма силами захищати Ленінград і Кронштадт.

Серйозність становища розуміли всі. Без підказок Жукова. Тому задовго до Жукова в Ленінград прибув нарком ВМФ адмірал Н.Г. Кузнєцов. Майже постійно в Кронштадті та Ленінграді знаходився перший заступник наркома ВМФ, начальник головного морського штабу адмірал І.С. Ісаков. Головна їхня турбота - утримати Ленінград. Без Ленінграда найпотужніший з чотирьох сталінських флотів загине. Ось чому за наказом адмірала Кузнєцова негайно після прориву з Таллінна всі сили Балтійського флоту були націлені на підготовку відбиття можливого штурму Ленінграда. Уже в той же день, 29 серпня, командувач артилерії Балтійського флоту контр-адмірал І.І. Грен віддав наказ про приведення всієї корабельної артилерії в готовність до негайного відкриття вогню по берегових цілях на першу вимогу армійського командування. А берегова артилерія флоту такий наказ отримала раніше. Як тільки противник з'явився, артилерія флоту відкрила по ньому вогонь. Це сталося 30 серпня. Цього дня кораблі на Неві і гармати Морського полігону в районі Ржевки на вимогу армійського командування 28 разів відкривали вогонь по берегових цілях, випустивши 340 снарядів калібром від 130 до 406-мм. Наступного дня вогонь флотської артилерії був ще більш інтенсивним. 1 вересня противник вийшов у зону дій берегових батарей форту Красная Горка і потрапив під убивчий вогонь його 305-мм гармат.

Про участь флоту в захисті Ленінграда створений потужний пласт літератури. Розписано й пояснено, чому лінійний корабель «Марат» стояв у ковші Морського каналу, а «Жовтнева революція» - на позиції проти Стрельни, чому крейсер «Максим Горький» займав позицію біля Хлібного молу, а недобудований крейсер «Петропавловськ» - у районі Вугільної гавані. Розтлумачено і обґрунтовано розміщення кожного корабля. Враховано всі стрільби, проведені кораблями, береговими стаціонарними та залізничними батареями флоту, вказані цілі, витрата боєприпасів і результати вогневих нальотів.

Особливу увагу командування флоту надало питанню створення оборонного рубежу на Неві. Був сформований загін кораблів у складі двох новітніх есмінців, чотирьох канонерських човнів, двох торпедних і дванадцяти сторожових катерів, трьох сторожових кораблів, чотирьох бронекатерів і плавучої батареї. Цей загін під командуванням капітана 1 рангу В.С. Черокова зайняв позиції між Смольним і Усть-Іжорою. Крім того, ще в серпні в район Невської Дубровки були перекинуті шість батарей, укомплектованих матросами і озброєних знятими з кораблів 120-мм і 180-мм гарматами. Там же зайняла оборону 4-а бригада морської піхоти.

Вночі на 9 вересня, ще до появи Жукова в Ленінграді, противник намагався форсувати Неву, але був відкинутий і винищений вогнем корабельної та берегової артилерії флоту. 4-а бригада морської піхоти втримала північний берег Неви. Потім протягом всієї блокади Ленінграда німецьким військам так і не вдалося прорватися через Неву.

Минуло понад чверть століття після тих подій, і раптом Жуков оголосив, що нарком військово-морського флоту адмірал Н.Г. Кузнєцов, його перший заступник начальник головного морського штабу адмірал І.С. Ісаков, командувач Балтійським флотом адмірал Трибуц, начальник штабу флоту віце-адмірал Ю.А. Пантелєєв, командувач артилерією флоту контр-адмірал І.І. Грен, командувач ескадрою флоту контр-адмірал Д.Д. Вдовиченко, командувач ОЛС флоту контр-адмірал В.П. Дрозд нічого не розуміли і нічого не робили для захисту Ленінграда. І тільки він, великий Жуков, з'явившись у Ленінграді після того, як ворог був зупинений, нібито віддав наказ зняти частину матросів з кораблів і направити на сухопутні фронти. Крім того, стратегічний геній нібито розпорядився «підтягнути кораблі ближче до міста». І ось тільки після цього, виконавши вказівки видатного стратега, моряки нарешті себе проявили. А без вказівок Жукова вони б мучилися неробством та готували свої кораблі до вибухів.

Жуков хвалився, що в Смольному він вимагав підтягти кораблі ближче до міста, а вони в цей час вже давно стояли в Неві. Прямо за вікнами Смольного. І тремтіли вікна від їх вогню. А зняті з кораблів матроси, терміново перекваліфіковані в морську піхоту, до появи Жукова вже назавжди зупинили противника на невському рубежі та стабілізували фронт.

Забувши всі ці деталі та факти, письменники-герої Симонов з Карповом, а за ними всіх мастей Яковлєви, Гарєєви і Чаковські повторювали: ох, якби геній не дав вказівок, так і не здогадалися б Кузнецов з Ісаковом Ленінград захищати, не додумалися б з корабельних гармат по ворогу стріляти, так і втопили б кораблі без толку, не стрельнувши жодного разу.

– 5 -

Росія не раз топила свій флот: під час Кримської війни в Севастополі, під час Російсько-японської війни в Порт-Артурі, потім у 1918 році зрадник Батьківщини Ленін розпустив багатомільйонну армію, а далі на догоду німецькому кайзеру втопив Чорноморський флот. У 1941 році знову виникла ситуація, коли флот потрапив майже в безвихідне становище. Не з власної вини. На обмеженому морському театрі, тим більше в закритій акваторії, флот повністю залежить від стійкості приморських флангів сухопутного фронту, від стабільності й безпеки військово-морських баз. Основним противником як Балтійського, так і Чорноморського флотів став не флот противника, а його сухопутні війська. Зупинити ворожі танкові клини флот не здатен. Не для цього він створений. Зупинити ворога на суші повинні сухопутні війська. Якщо сухопутні війська не здатні захистити морські бази, то флоту — кінець.

У березні 1941 року невгамовний Жуков настрочив донос на керівництво наркомату Військово-морського флоту: бач, додумалися, по літаках-порушниках вогонь відкривати! Вимагаю, наполягаю - всіх під трибунал!

Товариші з НКВС ревно відреагували на донос Жукова. Їх урезонив Сталін: обійдемось у даному випадку попередженням. Подивимося на результат доносу Жукова.

У ніч на 22 червня він направив військам директиву: на провокації не піддаватися. На основі цих вказівок командування ВМФ відправило флотам власну директиву. «Документ за своєю двозначністю, по наміром, в ньому закладеному, заплутати, збити з пантелику будь-кого, хто його читає, перевершує директиву сухопутним військам... Відчувається, що обвинувачення, яке в березневі дні було висунуте НКВС командуванню Військово-Морського Флоту, не забуте» (ВІЖ. 1989. No 6. С. 38).

А тим часом нижчі командири волали і вимагали...

Ясна річ, йому заборонили.

Лібава (Лієпая) - біля самого кордону. Жуков повинен був узяти на себе відповідальність за сухопутну оборону і прикриття бази з повітря. Для цього слід було віддати відповідні розпорядження командиру 67-ї стрілецької дивізії генерал-майору Дєдаєву і командиру винищувального авіаційного полку. В крайньому випадку всю відповідальність треба було перекласти на флот: самі плануйте оборону своєї бази. При такому вирішенні стрілецьку дивізію й авіаційний полк слід було передати в оперативне підпорядкування флоту. Тобто вони залишаються в складі Червоної Армії, але бойові дії ведуть за планами і наказами флотського командування.

Але Жуков не зробив ні того, ні іншого: і стрілецьку дивізію з авіаційним полком флоту не віддав, і свої плани оборони розкрити не дозволив. Як потім з'ясувалося, жодних планів оборони Лібави у Жукова взагалі не було. Понад те, 148-й винищувальний авіаційний полк, як і всі інші полки, мав категоричний наказ літаків противника не збивати.

У перший день війни Лібава опинилась у зоні бойових дій. Частина кораблів зуміла вирватися. Частина була підірвана. Деякі потрапили в руки супротивника. Командир бази капітан 1 рангу М.С. Клеванський був визначений винуватцем і розстріляний. Але все сталося тому, що німецька 291-а піхотна дивізія вже в перший день війни відрізала Лібаву від своїх тилів і з околиць міста почала обстріл гавані. Відбивати німецьку піхоту повинна була радянська 67-а стрілецька дивізія за геніальними планами Жукова. Але з якоїсь причини наша стрілецька дивізія, перебуваючи біля самого кордону, «не мала завчасно підготовленої оборони» (ВІЖ. 1962. No 4. С. 45).

«Після падіння Лієпаї під загрозою захоплення з суші виявилася Рига, а потім і Таллінн. Сухопутний фронт оборони цих баз не був підготовлений» (ІВВВРС. Т. 2. С. 44).

«Сухопутна оборона головної бази Червонопрапорного Балтійського флоту - Таллінна до початку війни взагалі не планувалася» (Червонопрапорний Балтійський флот у битві за Ленінград. 1941-1944. С. 51).

Геніальний Жуков перед війною не передбачав, не планував і не готував сухопутну оборону ні Лібави, ні Риги, ні Таллінна. І вони разом з величезними запасами дісталися противнику. Сухопутна оборона не тільки балтійських, але й чорноморських баз не готувалася тому, що великий Жуков був упевнений: противник до цього рубежу не дійде. І ось на черзі Ленінград. «Загроза Ленінграду з південного заходу, з боку Східної Пруссії, в розрахунок майже не приймалася, і в плані нашої оборони можливість прориву противника на цьому напрямку, по суті, не враховувалася» (Генерал-майор авіації А. Новіков. ВИЖ. 1969. No 1. С. 63).

Топити флот - погано. Але віддати противнику - ще гірше. І ось у вересні 1941 року в Ленінграді з'явився Жуков, якого вже скинули з посади начальника Генерального штабу, і наказав командувачу флоту адміралу Трибуцу: нумо розміновуй кораблі!

А чому? На якій підставі? А тому, що Жуков все так само впевнений: сюди противник не дійде. Жуков уже багато разів жорстоко помилявся, і за його помилки розстрілювали людей. Де гарантія того, що він не підставить флот під смертельний удар, як уже підставив Дунайську і Пінську флотилії, Лієпаю, Одесу, Ригу і Таллінн? А якщо й цього разу в Жукова буде, як завжди у нього буває? Хто відповідатиме? Хто під розстріл піде?

– 6 -

Як письменник Костянтин Симонов був зобов'язаний виявляти пильність, звертати увагу на дрібні, на перший погляд непримітні деталі. Розповідь Жукова Симонову свідчить не про рішучість і безстрашність Жукова, а про жахливу безвідповідальність. Що це означає: «Я сказав командувачу флоту Трибуцу»?

Генерал армії Павлов виконував письмові директиви Жукова. Його потім звинуватили в тому, що він виконав наказ, і за це розстріляли. Разом з усім його штабом. А в Ленінграді Жуков навіть і письмових наказів не віддавав: я сказав командувачу флоту! Якщо вже Жуков виявився таким мудрим, рішучим і впевненим у перемозі, то слід було оголосити: я, Жуков, беру на себе персональну відповідальність за долю флоту! Ось письмовий наказ: кораблі негайно розміновувати! Якщо хоч один потрапить у руки супротивника, нехай мене розстріляють!

Але великий стратег ніколи ні словом не обмовився про письмовий наказ розміновувати кораблі. І жоден з жуковських захисників ніколи не надав такого документа: ось, мовляв, який він хоробрий, на себе відповідальність узяв! І Костянтину Симонову в голову не прийшло обуритися цією дикою безвідповідальністю: віддавати усні накази, не залишаючи письмових слідів.

Письменник Симонов повинен був задати стратегу й інше запитання: чому, Георгію Костянтиновичу, ти мені розповідаєш, що віддав наказ розміновувати кораблі, а в мемуарах про це ні словом не обмовився? Соромишся чи як?

А ще треба було Симонову запитати: як командувач Балтійського флоту адмірал Трибуц на наказ Жукова реагував?

Цікаво чути, як хтось рішуче і сміливо віддає накази. Але не менш цікаво знати, як ці накази виконують. Немає більш жалюгідного видовища, коли командир кричить, бризкає слиною, а підлеглі його накази ігнорують.

Перед тим як натхненно описувати стратегічного генія, що віддає наказ розміновувати кораблі, письменникам-героям слід поцікавитися, а чи був наказ Жукова виконаний? Та й сам полководець розповів, що наказ він віддав, але забув уточнити: виконаний він був чи ні?

Конфуз полягає в тому, що кораблі Балтійського флоту розмінували через рік, восени 1942 року, коли остаточно стало ясно, що вони ворогові в жодному разі не дістануться. Жукова в цей час уже давно в Ленінграді не було.

Одне з двох:

– або стратег в вересні 1941 року віддав грізний наказ, над яким командування флоту посміялося і не стало його виконувати;

– або стратег свої рішучі дії в Ленінграді просто вигадав, він розповів наївному письменнику Симонову те, чого ніколи не було.

– 7 -

Прикинемо, а чому, власне, командувач Балтійського флоту адмірал Трибуц повинен був наказ Жукова виконувати? На час блокади Балтійський флот, замкнений у Кронштадті та Ленінграді, перейшов в оперативне підпорядкування Ленінградського фронту. Що це означає? Це означає, що в питаннях ведення бойових дій командувач флоту тимчасово підпорядковується командувачу Ленінградського фронту. А які бойові дії міг вести флот, позбавлений свободи маневру? Що йому залишалося? Правильно. Залишалося з місця вести вогонь корабельною., береговою та зенітною артилерією. І тут командувач Ленінградського фронту міг наказати: квадрат 13-41, ану, матросики, підкиньте вогнику! От і все. На цьому повноваження командувача Ленінградського фронту закінчувалися. Більше нічого він Балтійському флоту наказати не міг.

У всіх інших питаннях Балтійський флот командувачу Ленінградського фронту не підкорявся. В інших питаннях у Балтійського флоту залишалася звичайна система підпорядкування: командувач флоту адмірал Трибуц, над ним - нарком ВМФ адмірал Кузнєцов, а над ним - Верховний Головнокомандувач. Жуков у цьому ланцюжку підпорядкованості відсутній. І не йому було вирішувати: мінувати кораблі або розмінувати, підривати зараз або почекати.

А найсмішніше ось де. Жуков за першою версією прибув до Ленінграда 9 вересня, за другою версією - 10 вересня. І відразу увірвався на нараду і наказав кораблі розмінувати. Але навіть увечері 11 вересня генерал армії Жуков офіційно все ще перебував на посаді командувача Резервного фронту. І саме командувачем Резервного фронту Жуков названий у наказі Сталіна, який був підписаний увечері 11 вересня. А Резервний фронт вів бойові дії на Смоленському напрямку.

Уявімо ситуацію: 9 або 10 вересня генерал, який офіційно командує Резервним фронтом, який не має ніякого стосунку ні до Ленінграда, ні до Балтійського флоту, віддає усний наказ командувачу флоту розміновувати кораблі. Командувач флотом Трибуц головою відповідає за те, щоб кораблі не дісталися ворогу. А командувач Резервного фронту Жуков тут ні за що не відповідає. Чи кинеться командувач Балтійського флоту виконувати наказ сторонньої людини, якій не підпорядкований?

І вже якщо Жуков вирішив скасовувати наказ, то перш за все треба було поцікавитися, хто ж прийняв рішення мінувати кораблі? Чий це наказ він скасовує?

Для себе встановимо: таке рішення не могло бути самодіяльністю командувача Балтійського флоту. Хто б після 1937 року на свій страх і ризик вирішив в порохових льохах лінійного корабля «Марат» встановити детонатори і рубильники з дротами? А на чотирьох десятках підводних човнів? За таку самодіяльність належиться вишка без оскарження.

І нарком ВМФ на таке не зважився б. Йому теж жити хочеться. Він, як зараз відомо, і не наважився. Залишається припустити, що тільки Сталін і міг віддати наказ мінувати кораблі. Це припущення підтверджується і документами, і спогадами флотоводців, яким у даному питанні немає підстав не вірити.

Адмірал флоту Радянського Союзу Микола Герасимович Кузнєцов засвідчує: наказ віддав Сталін. «Перепитавши, чи зрозумів я, Сталін підкреслив, що в разі невиконання цього наказу винні будуть суворо покарані» (Кузнєцов. На флотах бойова тривога. М., 1971. С. 78).

Ми можемо бути впевнені, що в разі, якби кораблі потрапили в руки супротивника, винні суворою доганою не відбулися б. У товариша Сталіна були свої уявлення про суворість.

Віддавши усний наказ, Сталін наказав Кузнєцову викласти його письмово і підписати. А Кузнєцов підписувати відмовився: «Щоб дати таке відповідальне завдання, потрібен особливий авторитет, і одних вказівок наркома ВМФ недостатньо» (Там же).

Тоді Сталін наказав поставити два підписи: наркома ВМФ адмірала Кузнєцова та начальника Генерального штабу РСЧА Маршала Радянського Союзу Шапошникова. Шапошников і Кузнєцов директиву склали, підписали, але удвох вирушили до Сталіна і зажадали, щоб він поставив затверджувальний підпис.

Коли Кузнєцов писав мемуари, свої слова він не міг нічим підтвердити. Цілком таємні документи він цитувати не мав права. Але через 20 років після виходу його книжки Радянський Союз розсипався, деяка частина документів була розсекречена, в тому числі й ця директива. З'ясувалося, що Кузнєцов повністю правий. А Жуков, м'яко кажучи, неправий.

Пункт 4 директиви свідчив: «Знищення проводиться за суворо послідовним планом з моменту дачі сигналу Головним Командуванням». Це означає, що не було потреби Жукову звинувачувати командування Балтійського флоту в боягузтві й панікерство. Мінування кораблів проводилося не за місцевою ініціативою, а за наказом Москви. І підрив міг проводитися тільки за наказом вищого керівництва держави та Збройних Сил.

І ось вам ситуація: сидять на нараді в Смольному вищі адмірали Балтійського флоту, обговорюють, як виконати директиву, яку підписав нарком ВМФ, начальник Генерального штабу РСЧА і затвердив Верховний Головнокомандувач. І тут раптом вривається геній військового мистецтва і скасовує наказ Верховного Головнокомандувача, начальника Генерального штабу і наркома ВМФ. Виходить, що могутній Жуков скасовував не тільки директиви Генерального штабу, а й накази самого Сталіна.

Чи не занадто нашого стратега заносить?

Чи могло бути таке: командування Балтійського флоту вирішило не підкорятися ні Генеральному штабу, ні своєму наркому, ні товаришеві Сталіну? Але вирішило підкоритися командувачу Резервного фронту, війська якого захлинулись у крові в районі Смоленська. Дивно: записці Сталіна вони відразу повірили, а офіційний наказ, затверджений тим же Сталіном, вирішили не виконувати.

Але це приказка. Казка попереду.

Найцікавіше - резолюція Верховного Головнокомандувача на наказі про підготовку кораблів Балтійського флоту до підриву. Текст простий і короткий: «Затверджую. 13.9.41. Сталін».

– 8 -

Мінування кораблів - справа відповідальна і складна. За свідченням адміралів Кузнєцова, Трибуца, Пантелєєва, мінування не можна було почати негайно після отримання наказу. Перш за все треба було підібрати психічно стійких людей, яким можна було б довірити рубильники. Але ж бойових одиниць було більше двохсот, не рахуючи берегових об'єктів флоту. Треба було запобігти паніці й падінню морального стану особового складу замінованих кораблів. Запобігти паніці можна було тільки шляхом збереження таємниці. Для цього треба було так підібрати сотні виконавців, щоб чутки не поповзли по флоту. Було багато інших проблем з мінуванням. Попередньо треба було так розставити кораблі, щоб вони були не просто підірвані, а щоб своїми корпусами перекривали фарватери. Одним словом, мінування не могло розпочатися 13 вересня. Воно почалося пізніше.

За розповідями Жукова, кораблі були заміновані, а він наказав: «Прошу розміновувати кораблі». А за документами виходить, що кораблі в момент появи Жукова в Ленінграді ще не були заміновані. Операція з мінування кораблів проводилася після того, як Жуков був призначений командувачем Ленінградського фронту, після того, як прибув до Ленінграда і прийняв посаду.

За розповіддю Жукова, він з'явився в Ленінграді не то 9-го, не то 10 вересня і тут же скасував наказ Сталіна, який був підписаний 13 вересня.

Виходить, що Жуков не просто скасував наказ Сталіна, але скасував за три дні до підписання.

З цього, в свою чергу, випливає, що героїчні сцени на нараді в Смольному - плід хворої уяви стратега... і неуважності письменників-героїв.

Жуков був у Ленінграді менше місяця. Прибув 13 вересня, відбув 6 жовтня. Поява Жукова в Ленінграді нічого не змінила і змінити не могла.

Ніхто особливо важливих об'єктів у Ленінграді не підривав ні до появи Жукова, ні при ньому, ні після нього.

А тепер поясніть мені, в чому ж виявився особистий внесок рятівника? Що змінилося з його появою?

Жуков похвалявся: з'явився я і наказав розміновувати кораблі.

Все було якраз навпаки. З'явився Жуков, а вже після його появи почалася операція з мінування об'єктів особливої важливості в місті та на флоті. При цьому ніхто не питав ні думки Жукова, ні його поради, ні згоди, ні дозволу.