Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XIII

Минув майже місяць, коли Морріс нарешті під’їхав до готелю Фогарті у вкритій пилюкою повозці, запряженій парою худющих волохатих шкапин. Білл Фогарті кинувся шукати Саллі, щоб порадувати її новиною.

Саллі вибігла з готелю і ледве впізнала свого чоловіка в бороданеві, який ішов їй назустріч. Морріс! Оцей зарослий темною щетиною бродяга в молескінових штанях, пом’ятій сорочці та пошарпаному фетровому капелюсі? Перш за все вона впізнала його потертий коричневий піджак. Потім його очі — він був без пенсне — і серце її тьохнуло.

— Морріс! — скрикнула вона і кинулась на шию бородатому незнайомцеві.

Морріс стримано її поцілував. Саллі знала, що він не любить показувати свої почуття на людях.

Чоловіки, що стояли біля готелю, весело, по-дружньому вітали його. Морріс відповідав їм невимушене й просто, як давнім знайомим. Він нічим не відрізнявся від першого-ліпшого старателя чи рудокопа, хіба що тільки в його поставі відчувалась деяка самовпевненість.

— Ну, як там справи в Хеннані? — спитав хтось.

— Та можна миритись, — відповів Морріс.

— Принаймні в старому таборі тобі сьогодні добряче повезло, хай тобі всячина, Моррі!

— Час уже щастю й до мене повернутись обличчям, — засміявся Морріс, заходячи до готелю. Олф, який вийшов зустріти його, повів Морріса до їдальні, де Лора кінчала снідати. Морріс присів побалакати з ними, а Саллі метнулась на кухню і принесла йому попоїсти. Коли вона поставила перед ним яєчню з беконом і почала прибирати зі столу брудні тарілки, вона відчула, що його очі стежать за нею. Очевидно, його здивувало, що Саллі хазяйнує тут як у себе вдома.

Високородна місіс Кенді, англійка, що приїхала сюди провідати сина-золотошукача й купила рудник «Тетере», зупинила Саллі, яка пробігала повз неї на кухню із стосом тарілок.

— Місіс Кенді дуже схвильована чутками про якусь нову знахідку, — сказала Саллі Моррісу.

Старатель, що сидів за столом у дальньому кутку кімнати і явно ще не проспався після вчорашнього перепою, гукнув:

— Гей, місіс, а як би ще там кварту чаю?

— Зараз, Чарлі, — жваво озвалася Саллі й намірилась бігти на кухню.

Морріс швидко простягнув руку й затримав її. Потім він обернувсь до старателя.

— А чом би вам не сходити самому, шановний? — спитав він.

— Почекай, Моррісе, — запротестувала Саллі. Вона бачила, що Морріс зрозумів, яку роботу вона виконує в готелі, і сердиться на неї. Вона присіла біля нього й стала пояснювати, що в місіс Фогарті було роботи по саму зав’язку і вона страх як мучилась з ногами, а тут понаїжджало сила-силенна людей, і хазяйка не могла впоратись сама — куховарити й подавати на стіл. Одне слово, нема ніякого гріха, що вона взялась їй трохи допомогти. Кожен би так зробив.

Морріс її майже не слухав. Певне, його більше цікавили балачки про нову знахідку. Уминаючи свій сніданок, він розпитував Олфа:

— А можна вірити чуткам? Кажуть, там більше золота, ніж на руднику Бейлі, і це всього за кілька миль від Кулгарді. Мені натякнув про це один візник, якого я зустрів по дорозі сюди.

— Важко сказати, — відповів Олф. — Вже кілька днів тут казна-що про це плетуть. Та поки що невідомо, хто ж знайшов золото й де саме.

Саллі вирішила, що її розмову з чоловіком можна спокійно відкласти до того часу, коли вони зостануться самі.

Олф та Лора намагались переконати Морріса не брати Саллі з собою в Хеннан. Адже їхній будиночок майже готовий, казали вони, і Саллі може пожити в них, поки Морріс збудує що-небудь для неї.

— Щиро вам вдячний, — відповів Морріс. — Але я вже домовився: місіс Гауг зупиниться в пансіоні.

Саме отут і втрутився в розмову Білл Фогарті.

— У тебе чудесна жіночка, Моррі, — сказав він захоплено. — Моя хазяйка сказала, нехай вона живе в нас, поки її охота, і ми платитимемо місіс Гауг стільки, скільки вона сама зажадає.

— Місіс Гауг не служниця, — пихато процідив Морріс після хвилинної мовчанки.

— Безсоромні твої очі! — скипів Білл. — А хто каже, що вона служниця? Ти, будь ласка, переді мною носа не задирай, містер Гауг. Тобі це зовсім не личить. Твоя дружина — завжди бажаний гість в моєму домі, чого я не можу сказати про тебе.

— Пробач, Білл, — винуватим голосом сказав Морріс. — Я сьогодні трохи не при собі. Коли б ви не бачилися з місіс Фогарті два роки, я певен, що й ти поводився б не краще.

Олф гучно зареготав, щоб розвіяти напруженість, і Білл Фогарті полагіднішав.

— Ходімте вип’ємо, — сказав він, — і — хто давнє пом’яне, той лиха не мине.

Чоловіки пішли в бар, а Саллі почала прибирати в їдальні. Лора їй допомагала. Якщо треба показати Моррісу, що й вона готова в скрутну хвилину підсобити місіс Фогарті, то вона це покаже, запевнила Лора свою подругу.

Коли Морріс неквапливо вийшов з бару, Саллі повела його У свій намет на подвір’ї.

— Як ти могла так зганьбити мене? Прислужувати за столом у цій паскудній корчмі! — роздратовано почав Морріс.

— Тихше, любий, — сказала Саллі. — Що ж мені лишалось робити? Таких грошей я не мала, щоб платити за кімнату, а я не могла дозволити, щоб’за мене платив містер Брайрлі.

— А чом би й ні? — не вгамовувався Морріс. — Олф тепер багатий чоловік.

— Я волію нікому не бути зобов’язаною, — твердо відповіла Саллі.

— Може, й слід було загодити Білла Фогарті, — відступився Морріс. — Я йому винен кілька фунтів. Але тобі треба більше дбати про свою гідність і пам’ятати, що тут багато англійців, а ми займаємо певне становище в суспільстві.

Очі в Саллі спалахнули.

— Принаймні містер та місіс Фогарті зрозуміють, що я старалась не зловживати їхньою добротою, — вигукнула вона. — Безглуздо патякати про гідність та становище в суспільстві, коли людина зовсім безпорадна!

— Дік Іган, Камальєрі й багато інших хлопців заробили купу грошей в Хеннані, — пригнічено пробурмотів Морріс. — Хеннан буде головним приїском, а не Кулгарді. Ми шукаємо там не розсипне золото, а рудне. Якщо ділянка, яку ми зараз розробляємо з Фріско, дасть нам те, на що ми сподіваємось, ми зможемо розрахуватись з усіма і жити в достатку до кінця наших днів.

— Якщо!… — заперечила Саллі. — А поки що я не хочу, щоб люди казали, що ми позичаємо й не повертаємо боргів.

— Вся біда в тому, — роздратовано вигукнув Морріс, — що тобі слід було сидіти там, де ти сиділа, — в Південному Хресті. Мужчина живе на приісках як прийдеться і забуває про все інше. А жінці тут не місце, тим паче моїй дружині. Та раз ти приїхала, я не збираюсь тебе тут залишати на милість якогось негідника. О так, я знаю, що мені слід було раніше приїхати до тебе. Але я просто не міг ні випросити, ні позичити, ні вкрасти повозки.

Пильний погляд Саллі збентежив його. Він звик до того, що вона виконує всі його забаганки, звик до беззастережної відданості. І тому він просто рота роззявив від подиву, коли Саллі повільно сказала:

— А я б воліла залишитись тут, Моррісе, і працювати у місіс Фогарті.

— Про це не може бути й мови, — відрубав Морріс. — Ми виїдемо в Хеннан завтра вранці.

Проте наступного ранку вони нікуди не поїхали. До обіду все місто вирувало новинами про багатющу знахідку. Останніми днями про неї точилося стільки розмов! Із чагарів повернувся старий золотошукач; торбинки в нього на поясі були натоптані вщерть. Він сказав, що повернувся тільки тому, що захворів, але одразу ж пішов хильнути. Він щедро розкидався своїм золотом і вихвалявся, що знайшов з своїми товаришами справжнє золоте дно.

— А хто вони, твої напарники?

— Де їхній табір?

Було цілком ясно, що старий рано чи пізно вибовкає свою таємницю. Поповзли неймовірні чутки, «аж волосся дибом ставало», як казав Дінні. Старателі лементували біля контори інспектора, вимагаючи подробиць про нову знахідку.

Коли з’ясувалось, що Джек Міллз та його напарники добули вісім тисяч унцій, оцінених у тридцять дві тисячі фунтів стерлінгів, на ділянці під назвою Лондондеррі, місто немов знавісніло. Люди штурмом брали крамниці, закупляючи продовольство. Кожен, хто мав можливість, поспішав дорогою на південь за десять миль.

Морріс Гауг не гаяв марно часу: він миттю запріг своїх конячин, кинувши на задок трохи харчів. Його оточили старателі, вимагаючи, щоб він їх підвіз. Морріс взяв лише Джона Крупинку та Білла Єгосафата; він повантажив їхнє старательське знаряддя, заправив по кілька фунтів за дорогу й поїхав.

Бар і їдальня у Фогарті в той вечір не працювали; але вже опівночі агенти іноземних фінансистів та великих синдикатів повернулися з Лондондеррі; вигляд у них був спантеличений і губи міцно стулені. Вони не могли повірити, що багатющу руду, яку їм показували, було взято з викопаної старателями ями всього в три фути завширшки й чотири фути завглибшки.

Але ніхто не заперечував, що цей виробіток буквально сяяв з усіх боків золотом. Більшість агентів та біржових маклерів сиділи майже до ранку, прикидаючи та сперечаючись про можливу вартість нового рудника. Кур’єр Армстронг помчав на своєму велосипеді з важливими телеграмами, які треба було відіслати з Південного Хреста. Агент одного з фінансових магнатів на верховому верблюді намагався випередити його. Кілька інженерів-гірників засідлали коней і теж поїхали в Південний Хрест, щоб зв’язатися телеграфом з своїми принципалами. Казали, нібито за нову ділянку вже було пропоновано двадцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів, але старателі відмовились продати її.

Білл Фогарті був на сьомому небі: похід на Лондондеррі обіцяв старому таборові приплив нових життєвих сил. Він справджував Біллову віру в те, що саме Кулгарді, а не Хеннан був і залишиться центром золотодобувної промисловості, а його готель — центром цього центру.

Лора й Саллі пішли подивитись на виставлені в банку зразки з Лондондеррі. По дорозі вони зустріли Марі, яка теж прямувала туди, і вони втрьох змішалися з натовпом, що вирував навколо зразків. Одна величезна брила брудного кварцу важила понад півтора центнера і на третину складалася з золота. Решта зразків була густо помережана прожилками сяючого металу. Строката юрба старателів, рудокопів, крамарів, акціонерів, фургонників, афганських погоничів верблюдів божевільними очима пожирала ці скарби, щойно вирвані з таємничих надр землі, і збуджено гула:

— Боже всемогутній!

— О аллах!

— Єзус-Марія!

— Та такого не бувало від часів Бейлі!

— Нічого схожого навіть Бейлі не знаходив!

— І це ж вони тільки копнули! Тонни золота, мабуть, заховані там!

— Він поб’є світовий рекорд, цей Лондондеррі!

Коли три подруги поверталися до готелю, їх охопила невиразна тривога, ніби вони вперше відчули грізну й зловісну владу золота — оте безумство, в яке, тільки-но глянувши на нього, мов під дією злих чарів, впадають чоловіки.

— І чому це так важливо — золото? — спитала Саллі.

— От дивачка, — не задумуючись, відповіла їй Лора. — Золото дає багатство, владу. Через те мужчини й ганяються за ним, мов божевільні. Адже, вони можуть мати все, чого забажають, якщо у них достатньо золота.

— Я знаю… — Саллі замислено наморщила чоло. — Тільки чому вони повинні залежати в своїх бажаннях від якогось маленького кавалочка металу, який доводиться видлубувати з брудного каміння? Мідь та залізо значно корисніші.

— Цінність золота — марновірство, — докинула Марі таким тоном, ніби в цьому не могло бути ніяких сумнівів.

— Ради бога, — вигукнула Лора, — тільки не говоріть про це вголос! Тут золото — божество, якому поклоняються всі. Навіть Олф! Іноді я жалкую, що він поїхав у Кулгарді, — хоч, звісно, якби він не знайшов тут золота, хто його зна, коли б ми з ним одружились. Але все-таки він якось змінився. І мені б не хотілось, щоб він сюди повертався…

— «Звабний голос сирени його спокій порушив…— стиха продекламувала Саллі. — Ні пестощі жінки, ні місто, ні праця селянська уже не приваблять збентежену душу».

— Не говоріть так! — вигукнула Лора. — А то мені здається, ніби я вже лежу в землі і хтось ходить по моїй могилі. Іноді, щоб позлити Одфа, я кажу йому, що золото — моя найлютіша суперниця.

— Це слова одного старателя, на прізвисько Суходув, — із сміхом пояснила Саллі. — Днями він пиячив у Фогарті, складав вірші і всім їх читав. Хіба ви забули?

— Ах, так! — Лора посміхнулась, і страх зник з її блакитних очей. — Звичайно, якщо тобі щастить на золото, скаржитись не випадає. Але наступного року я таки ублагаю Олфа виїхати звідси й пожити хоч трохи для себе. Коли подумаєш, що залишишся до кінця своїх днів у цій пилюці й задусі — аж моторошно стає, правда?

Саллі погодилась з нею.

— Mon Dieu, c’est effrayant, un tel sort![13] — вигукнула Марі.

День за днем через місто з ранку до пізньої ночі валом валили старателі з віддалених приїсків — з Хеннана, Білого Пера, Ревучого Бурава, з Кешмена й Курналпі. В місті вони робили перепочинок, мчали до банку й пожадливо дивились на виставлені зразки, потім запасалися харчами, частувалися чарчиною-другою в пивничках, вислуховували останні новини про похід і рушали далі. Це була нескінченна процесія: люди верхи, возами і в ресорних колясках, запряжених кіньми та верблюдами; люди пішки, вкриті пилюкою, патлаті, з вантажем старательського інструменту; вони без упину йшли вперед у підв’язаних мотуззям черевиках або їхали на велосипедах, приторочивши до них свої клунки і табірне спорядження.

Тільки й було розмов, що про нечувану ціну, яку давали за родовище в Лондондеррі.

— Кажуть, Біглхол, директор рудника Бейлі, уже запропонував п’ятдесят тисяч фунтів!

Білл Фогарті кинувся на кухню, щоб одразу ж сказати про це своїй дружині.

— Але Міллз з своїми дружками править іще дорожче!

Всі переповідали один одному, як Джек Міллз натрапив на перше золото. Він подався на розвідку з п’ятьма напарниками одразу після закінчення дощів; похід був нелегкий, бо вони мали при собі тільки одну конячину та віз, на якому везли припаси. Не один місяць хлопці шукали золото, забрались далеко на південь, аж до Лефрой-Лейка, а спромоглись за весь час лише на кілька копійчаних знахідок. З розтертими ногами, пригнічені, вони вже поверталися назад до Кулгарді, лише попутно ведучи сяку-таку розвідку. І от раптом одного вечора Джек Міллз ввалився в табір з повним-повнісіньким мішком зразків, і сум його товаришів змінився шаленою радістю.

— Довбу я собі породу на одному кряжі, — розповідав сам Джек Міллз Біллу Фогарті. — За цілий день блискітки золота не побачив і, коли сонце вже стало сідати, сів і я відпочити хоч кілька хвилин. Почував себе просто ідіотом і вже був надумав кинути к бісу старательство та найнятися до якогось фургонника чи піти на рудник. Сиджу та й штурхаю ногою такий собі вивітрений замшілий валун. І раптом там, де я відбив шматочок, бачу, щось блиснуло. Нахиляюсь, щоб роздивитися, яка там ще холера. А воно, клянусь господом богом, тут як тут! Я зірвався на ноги та й давай гатити по всіх каменюках навколо. Бачу — в кожному уламку повно золота!

Наступного ранку, вдосвіта, вони обнишпорили вподовж увесь кряж, знайшли багатющі поклади і взялися за діло. Побоюючись, як би сюди не набігли люди, поки вони вибиратимуть розсипне, Джек Міллз та його напарники, роблячи заявку, приховали справжні розміри знайденого скарбу. Вони сподівались, що цей золотоносний пласт даватиме пів-унції на тонну породи, і тому спорудили невеличке горно для випалу руди, потім товкли її в ступці й отак добували золото. Майже сім тижнів їм щастило зберігати свою таємницю.

Спочатку старателі були обурені таким шахрайством відкривачів Лондондеррі. Але в загальному сум’ятті, коли всі кинулись кілкувати ділянки, воно само собою забулось.

Морріс повернувся в кінці тижня страшенно роздратований тим, що вся земля на багато миль довкола була вже закілкована. Розсипного золота виявилось дуже мало, сказав він, і за межами ділянки Міллза ніхто не знайшов нічого путнього. Весь мед був у його вулику. Морріс ніколи не бачив таких багатющих родовищ: вся скеля у неглибоких виробітках горіла золотом.

У Дінні та деяких старателів з Мерчісона були сумніви щодо можливості налагодити постійний видобуток золота в місцевості, де немає великих золотоносних пластів; однак вони тримали язик за зубами і говорили про це лише поміж себе. Вони вважали Джека Міллза та його компаньйонів просто безумцями, що ті відмовляються продати ділянку. Ходила чутка, ніби ці щасливчики не взяли навіть ста тисяч фунтів стерлінгів. Тоді лорд Фінгал запропонував сто вісімдесят тисяч фунтів і шосту частину прибутків. Цю пропозицію було прийнято. Якщо ж до цього додати вартість уже добутого золота, то Міллз і його товариші з повним правом могли себе назвати найбагатшими старателями Заходу.

Бум у Лондондеррі розпалив апетит заокеанських фінансистів до приїсків Західної Австралії. Агенти компаній пропонували скажені гроші за багатообіцяючі ділянки.

Щойно повернувшись, Морріс почав квапливо збиратися в Хеннан. Він сказав, що хоче умовити Фріско негайно підвищити ціну на їхню ділянку. Крім того, він позичив коней та повозку в директора рудника Кассіді-Хілл, а Чарлі Хент може забажати сам приїхати з Хеннана, щоб подивитись на Лондондеррі. Недарма ж бо це родовище прозвали «золотим чудом світу».