Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XXI

Швидко минали дні, насичені золотим сонячним світлом і такою ніжною, глибокою небесною блакиттю, що Саллі вона здавалася чарівнішою за все на світі, — наближалося літо.

Після дощів та в холодну погоду земля і небо милували око багатством та соковитістю барв. Теракотові дороги й пориті схили хребта; на узбіччях і поміж кущами — смарагдова трава. Ген на обрії бовваніє сапфірова вершина Маунт-Берджесу, а довкола в усі боки розляглося море чагарів, сизо-сіре, мов голубине крило, майже фіолетове в туманні вечори та в багрянці призахідного сонця.

Всю цю багатющу палітру, здавалось, тримали в собі дикі квіти. Жовті, ясно-червоні, блакитні й пурпурові, вони то звисали кетягами в колючих хащах, то гордовито здіймали голівки над низькорослим чагарником. Білосніжні безсмертники й рожеві нагідки шовковистим килимом стелились на багато миль по той бік солоного овера. Та під гарячим подихом літа все це поблякло, квіти зникли, озеро пересохло. Барви землі й неба вицвіли, потьмяніли, все розрідилося в сумній одноманітності куряви й спеки. Лише надвечір’я, як і раніше, були казково прекрасні, все небо палахкотіло золотисто-рожевим полум’ям над тємно-ліловою землею, та ночами місяць-чарівник сріблив своїм сріблястим сяйвом поруділу оголену землю навколо табору старателів.

Саллі часто милувалася заходом сонця та місячним сяйвом, і їх таємнича краса заспокоювала її й утішала в ті довгі вечори, коли Морріс ішов грати в ту-ап. Фрісків намет стояв зовсім поруч, і вона бачила гравців, що, товпились навколо багаття, чула гамір та вигуки.

— Я поставив!

— Іду на фунт!

— Ану, кидай!

— Сюди, до мене, мої миленькі!

— Так і є — орел!

— Хай йому дідько — знову орел!

— Ставлю долар!

— Десять шилінгів!

— Соверен!

— Катай!

— Крути, Янкі!

— Свята мадонна!

— Решка буде!

— А хай їй грець!

Вигуки, зойки, безтямне бурмотіння, пропозиції нових ставок — все це зливалось у монотонний гул, що плив крізь нічну тишу.

Саллі так часто бачила й чула, як грають в ту-ап у Південному Хресті та в Кулгарді, що розуміла значення кожного вигуку. Ця гра так міцно вкоренилася в життя приїсків, що найрізноманітніші спірні питання розв’язувались підкиданням монети. «Ану, кинемо», — казали чоловіки, з’ясовуючи, кому належить платити за вино чи йти по воду до опріснювача.

Щонеділі вони з ранку до вечора стояли або сиділи навпочіпки колом, в пилюці, під пекучим промінням сонця, пожадливими очима стежачи за тим, як перекидаються в повітрі дві монетки. Дебелі бородаті старателі, старі золотошукачі-одиночки, практичні й розсудливі рудокопи, наїжджі хижоокі шулери, жовтороті молодики — всі з диким азартом чекали, яким боком упадуть на землю ці монетки. Ввечері надворі, як правило, не грали: через непевне світло надто часто виникали суперечки. Та коли золото йшло погано й час тягся страшенно повільно, ті, що довіряли один одному, затівали гру навіть у темряві, як оце зараз біля намету Фріско, і тупцювались до півночі на піщаному майданчику, освітленому тьмяним гасовим ліхтарем.

І не можна винуватити людей, чиє життя таке суворе й безрадісне, за те, що вони шукають хоч якоїсь розваги, казала собі Саллі, ту-ап давав їм короткі хвилини забуття у тій жорстокій, тяжкій боротьбі за існування, яку вони повсякденно вели. Саллі дивувалась, як можуть дорослі, поважні люди отак захоплюватись дитячою грою, але Морріс пояснив їй, в чому тут справа.

— Ту-ап — азартна гра й до того ж чесна, — сказав він, — чесніша за всі інші азартні ігри. Вона дає і бідній людині шанси на виграш. В цьому її спокусливість.

Морріс сам, бувало, програвав до півсотні фунтів, а вигравав іноді й більше. Янкі Набрида, коли йому таланило, ставив на кін великі гроші. Саллі чула, як іноді з рук у руки переходило до сотні фунтів і чимало старателів швидко вилітали в трубу. Та це була не біда. Кожен міг позичити грошей на ставку, а крамарі давали продукти в борг.

Якщо гра йшла за всіма правилами й за банк відповідав добре відомий і грошовитий чоловік, ставки досягали великих сум; але з «чужаками» більшість старателів грала дуже обережно. Дехто з них уже попадався на гачок шахраїв, які пускали в хід монети, однакові з обох боків. Коли такого пройдисвіта ловили на гарячому, над ним вчиняли досить жорстоку розправу. В Курналпі одного з них трохи не забили до смерті, однак це не заважало іншим при нагоді показати спритність своїх рук.

Кожен гравець міг вийти на середину кола і заявити про своє бажання підкинути монети, їх клали «орлом» догори на «лопатку» — вузьку дерев’яну дощечку, — щоб кожен міг перевірити, чи не однакові вони з обох боків.

Ставки робились одразу після того, як гравець, що підкидав монети, вручав свою ставку «банкірові» або клав її на землю біля його ніг — це могло бути і п’ять чи десять шилінгів, і цілий фунт стерлінгів. Метальник ставив на «орла». «Банкір» оголошував умови і подавав команду.

Ті, що грали на «решку», клали свої ставки на землю перед собою, а ті, що на «орла», — кидали гроші в середину кола. Решта «примазувалась» на менші суми — шість пенсії або шилінг. Якщо монети падали на різні боки — «один на один», метальник мав право підкинути їх ще раз. При двох «решках» він втрачав свою ставку, передавав «лопатку» іншому й виходив з кола. При двох «орлах» він міг залишитись і подвоїти ставку, підкинути ті самі монети або ж замінити їх іншими. Після того як гравець тричі «крутнув на орла», він мусив заплатити «банкірові» п’ять шилінгів. Якщо ж він «зривав» великий «банк», то одразу ж розпозичував фунт або два іншим, і кидав десять шилінгів тому, хто підбирав монети.

Іноді удачливий гравець, поставивши спершу на «орла» й вигравши, ставив потім «проти себе» і теж вигравав. Це називалось «обдурити щастя». Але такі трюки дозволялись не більш одного-двох разів за вечір. «Банкір» міг також забракувати кидок на тій підставі, що монету було пущено «дзигою» або метальник торкнувся «лопатки» пальцями. Коли гра відбувалась на піщаному майданчику, монети можна було пускати «метеликом», але цей прийом заборонявся, якщо довкола було каміння і монетка могла підскочити й викликати суперечки.

Морріс запевняв, що не любить цієї гри. Для нього вона надто груба й галаслива. Він віддавав перевагу спокійному покеру або марамбіджі. Але ту-ап став національною грою, і недобре сахатися людей. Він грав тому, що хотів бути в дружніх відносинах з старателями і не хотів, щоб його вважали чваньком та скупирдягою. Тільки старі скнари, такі, як Елі Нанкерроу та Ун Трегурта, уникали гри в ту-ап. Та ще, звичайно, Піп Ярн, але всі розуміли, що сан зобов’язує його засуджувати гру в ту-ап, як пастку для заблудних душ.

В душі Саллі погоджувалась з ним. Але їй хотілось, щоб Морріс грав не так часто. Каменем гнітила думка, що він розтринькує гроші, коли треба розрахуватися з боргами та придбати будинок, їй остогидло вже позичати гроші і брати продукти в кредит. Невже Морріс не розуміє, що не можна без кінця жити так безладно, як вони живуть зараз?

Краще виконувати якусь чесну роботу, ніж давати таким людям, як матінка Баггінс, право глумитися з них. Саллі не бачила причин, чому б їй не заробляти свій хліб у Хеннані так само, як вона заробляла його в Південному Хресті та Кулгарді; а Морріс нехай працює з Фріско в шахті, яку вони копають, чи ходить на розвідки… Люк Джогеган спорудив готель поруч з своєю пивничкою «Чорний лебідь», яка містилася в наметі, йому потрібна куховарка. Чому б їй не найнятися на цю роботу? Та Морріс і слухати про це не хотів. І страшенно сердився, коли Саллі намагалася умовити його не грати в покер чи в ту-ап — адже вони не можуть дозволити собі «ризику програшу», казала вона.

— Я завжди залишаюсь у виграші, — нетерпляче огризався Морріс.

— Тоді, гадаю, ти повернув борг містеру Мерфі? — запитувала Саллі.

На це Морріс не давав певної відповіді і просив не втручатися в те, що її не стосується.

— Дуже навіть стосується, — не відступала Саллі.

— Я веду наші грошові справи, — починав дратуватися Морріс. — Згоден, був такий період, коли я ніби забув про це, але ж, здається, по дорозі сюди з Кулгарді ми порозумілися одне з одним і дійшли певної згоди.

— Це вірно, пробач. — Згадка про їхню домовленість примушувала її замовкати.

І все-таки її розмови, подумала Саллі, очевидно, вплинули на Морріса: він рідше став тікати вечорами, та й Фріско тепер влаштовував гру лише по суботах.

— Кажуть, Зеб Лейн спродав Великий Боулдер в Лондоні, — докинув якось увечері Фріско, підійшовши до Саллиного вогнища, біля якого Тупе Кайло та Сем Маллет балакали з Моррісом.

— Щастить же чортам, — озвався Тупе Кайло. — У них в кишенях гуляв вітер, коли Брукмен зробив заявку на двадцять акрів навколо Боулдера. Потім Сем Пірс трохи далі натрапив на жилу, і Брукмен подався в Кулгарді взяти дозвіл ще на два дцять акрів біля Лейк-В’ю. Сорок акрів — непоганий шматочок, є про що написати додому.

— Брукмен каже, остання проба з Лейк-В’ю була ще кращою за попередні, — з заздрістю сказав Фріско.

— А геологи та експерти, що побували тут недавно, вважають, що глибока розробка Великого Боулдера не виправдає себе, — зауважив Морріс.

— Теж мені — геологи, експерти! — зневажливо сплюнув Тупе Кайло. — Вони ганять ділянку Брукмена, кажуть, що це — кіт у мішку. А що вони торочили кілька років тому? «Ніколи в Західній Австралії не буде знайдено золота, вартого промислової розробки». А Бейлі, а Багатство Націй, а Карбін, не кажучи вже про Біле Перо та Курналпі? Прорахувалися, любі, і тепер хочуть довести, що Хеннан ніколи не дасть жильного золота, а розсипне, мовляв, уже вичерпується. Я думаю, вони знов помиляються.

— А к бісу їх! — весело вигукнув Фріско.

— Брукменів приїск, може, й не дасть того, що рудники Бейлі, — обережно зауважив Сем. — Але жильного золота там багато й на більшій площі. Принаймні ми з Тупим Кайлом будемо триматися своєї ділянки біля Боулдера.

— Ще б пак! — підтвердив Тупе Кайло.

— Поки не заявиться якийсь тип та не купить її у вас для англійського синдикату? — спитав Морріс. — Чи ви сподіваєтесь збути її в Аделаїді?

— Ну, знаєш, я не капіталіст і не можу вкладати гроші в розробку, — з деяким сумом у голосі відповів Сем. — А ділянка хороша, зручно розташована. Я так гадаю, що ми за неї візьмемо добрі гроші, коли тут почнеться бум.

— Почнеться! — впевнено сказав Тупе Кайло.

— От і я доводжу це Моррі, — з усмішкою пояснив Фріско. — А він хоче кинути ділянку й перекочувати в Біле Перо. Я ж запевняю, що дуже скоро на Хеннан, мов круки, налетять товстосуми.

— Ті, що покинули свої ділянки тут і повіялися в Мензіс[15], Біле Перо, Курналпі чи Дан, рватимуть на собі волосся, — спроквола й діловито промовив Сем, ніби в цьому не могло бути ніякого сумніву.

— Афера Зеба Лейна з Великим Боулдером — погана прикмета, — сухо зауважив Морріс. —Це удар по австралійських промисловцях. А що він одержав? Дулю готівкою й лише третину паїв в англійській компанії. Відколи стали відомі висновки експертів, лондонські пайовики бояться й починати розробку.

Фріско спалахнув:

— Якщо руда, яку показував мені Чарлі де Роз, не підніме акцій Лейк-В’ю та Східного Боулдера, коли почнеться розробка, я одразу виходжу з гри. А доти я скуповую їх на всі свої гроші.

— Акції Лейк-В’ю та Східного Боулдера? Брешеш, Фріско!

— Щоб мені луснути, не брешу. Купив — і притримую їх. Лише в старого Уїтфорда взяв дві тисячі по шилінгу за штуку.

— Цілком очевидно, — сказав Морріс, повертаючись до своєї думки, — що синдикату Брукмена дуже сутужно. Бракує грошей. Директорат в Аделаїді реорганізував його в компанію з обмеженою відповідальністю. Тепер він зветься «Кулгардійська золотопромислова компанія», і вони випустили сто тисяч акцій по номіналу.

— Хай йому чорт! — Фріско підвівся, позіхаючи й потягуючись. — Він ще себе покаже, наш Великий Боулдер, а якщо лусне, я підберу друзки.

Його веселий сміх розрядив атмосферу, хоч Морріс усе ще сидів нахмурений.

— Правильно, Фріско! — підхопив Сем. — Будемо триматися за Хеннан — і всі ми станемо мільйонерами.

— Може, це й добре для тих, хто ухопив собі перспективні ділянки чи має гроші, щоб спекулювати на акціях, — встряв у розмову Великий Джім. — Але старателям ні до чого ковтати пилюку в порожніх ямах. По-моєму, Морріс каже діло. Я сам уже не вірю в Хеннан. Ну то й що? Не тільки світу, що у вікні, місця ще вистачить і кожного дня можна надибати своє щастя.

Він та Клері Мак-Клерен повернулися з розробки Дана, нічого там не знайшовши. Клері затримався в Кулгарді, щоб позичити грошей, докупити кілька верблюдів і податись на тривалу розвідку на північний схід, а Джім завернув до гурту разом з Янкі та Тедом Доу по дорозі в пивницю.

— Ходімо вип’ємо! — весело гукнув Тед.

Цим на приїсках закінчувалось більшість суперечок. Всі повставали з землі, де лежали простягнувшись або сиділи навпочіпки.

Коли далеко за північ вони повертались до своїх наметів, всі були п’яні, сміялися й горлали пісні, й найголосніше за всіх — Тед та Фріско.