Буремні дев'яності

РОЗДІЛ LII

Події на руднику Айвенго стали причиною жорстокої сварки між Дінні та Олфом.

— Як ти можеш таке говорити, Олфе!—обурювався Дінні. — Чи ти вважаєш мене за дурня? Якщо ти зробився управляючим, то це ще зовсім не означає, що ти з спокійним сумлінням можеш перекинутися на бік отих мерзотників, що заарештовують і ув’язнюють людей тільки за те, що вони захищають свої права!

— Закон про добування золота вийшов раніше, ніж на Заході знайшли глибокі розсипища, — відповів Олф.

— Це брехня! — скипів Дінні. — Глибокі розсипища розроблялися біля Лейк-Остіна і в Нанніні ще з дев’яносто другого року. Та й не в тім річ. Ти знаєш не гірше за мене, що на всіх наших приїсках розсипне золото вважалося золотом бідняків. Старателі завжди мали право добувати його. Багатії й без того одержують наділи по двадцять чотири акри і розробляють жили машинами та різною технікою. Але що станеться з нами, коли вони в такий спосіб загарбають всю землю і зовсім позганяють з неї старателів? Доведеться просто подихати з голоду, і це ти теж чудово розумієш.

— Подвійного володіння не повинно бути, — сказав Олф роздратовано. — Неможливе таке становище, коли промисловець володіє наділом, а старателі мають право відміряти й закілковувати собі ділянки — двадцять п’ять на двадцять п’ять — всього за п’ятдесят футів від жили.

— А чому ні? — заперечив Дінні. — Досі ж було саме так. Пригадую, ти й сам, бувало, непогано заробляв за цих порядків. Компанії як хочуть розпоряджаються жильним золотом — і досить з них.

— Справа не тільки в цьому, — вперто стояв на своєму Олф. — Англійські вкладники не розуміють наших приїскових законів. До них не доходить, що хоч якась дрібка золота на їхніх наділах може належати ще комусь іншому, а не тільки їм. Вони ніколи не визнають подвійного володіння. Тепер вони погрожують вилучити всі свої гроші з місцевих підприємств, якщо уряд поступиться старателям у цьому питанні. Коли ж до цього дійде, акції враз знеціняться, і все полетить шкереберть.

— Акції знецінюються уже не перший місяць, — сердито заперечив Дінні. — І зовсім не тому, що старателі почали боротьбу за свої права. Шахрайські махінації на рудниках, вичерпання окислених руд та розгнуздана спекуляція на лондонській біржі — ось де собака заритий. І ти не турбуйся про всіх тих ділків, нікуди вони не втечуть. Якщо акції погорять, вони їх поскуповують за безцінь, а потім спродають, коли почнеться бум. Ні, їх звідси не виженеш, вони до останку качатимуть з країни золото, а уряд нехай за них їсть усю кашу. Капіталісти самі про себе подбають. А тобі, Олфе, не з руки вболівати за промисловців та наших міністрів.

— Я служу Мідасівській золотопромисловій компанії, і мій обов’язок — захищати її інтереси, — сказав Олф, намагаючись не дивитись на Дінні.

— Як це розуміти? — запитав Дінні. — Якщо старателі закілкують ділянки на вашому наділі, то ти, виходить, теж побіжиш до інспектора вимагати ордера на арешт?

— Мені дали саме таку вказівку, — сказав Олф.

— Боронь тебе боже! — заблагав Дінні. — Не роби цього! Не йди проти своїх хлопців, Олфе. Цього вони тобі ніколи не подарують. Одна справа — такі пройдисвіти і вискочки, як Фріско, що запродався багатіям, — так від нього нічого іншого й не чекали. Але ти не можеш зрадити своїх товаришів, Олфе. Совість тобі не дозволить відплатити чорною невдячністю людям, з якими ти продирався через усю цю кляту пустелю аж від Південного Хреста! І ти не маєш права миритися з тим, щоб твоїх побратимів-старателів вижила з приїсків банда зажерливих негідників, готових запродати всю країну, тільки б самим розкошувати по Лондонах та Парижах!

Дінні трохи не плакав від болю й образи.

— Мені самому прикро, що все так вийшло, Дінні. — В Олфа теж затремтів голос, проте рішення його було остаточне. — Але мене змусили дати слово, що я захищатиму інтереси хазяїв, коли й на Мідасі почнуться заворушення. Мене б потурили геть, якби я не погодився, і що тоді було б з Лорою та Еме?

— То що ж, по-твоєму, старателі не мають ні жінок, ні дітей? — скипів Дінні. — Одначе вони не бояться постояти за справедливу справу, а ти, виходить, не можеш, чи що?

— Господи, авжеж, не можу! Повір моєму слову, — простогнав Олф. — Не можу я знову залишитись без роботи. Особливо зараз, коли всі тільки про те й торочать, що потрібні дипломовані управляючі, а таких, як я, що лише нахапалися знань, мовляв, треба гнати у три вирви.

— У мене зараз є гроші, Олфе, — сказав Дінні. Співчуття по товариша, якого він любив, мов рідного брата, переважило в ньому в цю мить усе інше. — Я виручу тебе в скрутну хвилину. Які можуть бути рахунки між давніми друзями.

— Ні! — з розпачем вигукнув Олф. — І не говори про це, Дінні. Я й так перед тобою по вуха в боргу. Ми заробляли гроші разом. Я все розтринькав або втратив. А ти зумів дещо відкласти про чорний день. Не можу я починати все з початку й ловити щастя за хвіст. Я повинен міцно триматись за те, що в мене є, і годі про це.

— Гаразд! — Дінні був у нестямі. — Ми з тобою довго дружили, Олфе, а тепер — кінець. Якщо ти проти старателів, то ти й проти мене. Я знати тебе не хочу, раз ти ладен миритися з будь-яким беззаконням, тільки б напхати власне пузо, а всі інші нехай дохнуть з голоду. Бачу, ти просто негідник, і більше нічого!

Дінні різко крутнувся й пішов геть у напрямі селища боулдерського рудника, їхня розмова відбувалася на дорозі; гола, спечена, мов цегла, земля відбивала сліпуче проміння сонця. Олф дивився услід Дінні, що з високо піднесеною головою войовниче шкутильгав дорогою, збиваючи ногами куряву. Олф не міг відповісти товаришеві тим же, не міг образитись на його слова. Негідник! Ні від кого іншого Олф не стерпів би такої образи.

— Та й як не погодитися з Дінні, — сказав він Моррісу, зайшовши по дорозі до нього в майстерню. — Я сам почуваю себе негідником, що не можу постояти за старателів у цій справі. Мені було б у сто разів легше порпатись разом з ними на тих клятих ділянках, ніж оце підгравати золотопромисловцям. Але не можу я, ніяк не можу піти на те, щоб втратити роботу.

Олф ніби якось одразу схуд і змарнів за цей день. Він ішов на зібрання управляючих рудниками і був з такої причини в білому костюмі та солом’яному брилі. Лора щоразу на цьому наполягала. Вона сама прала та випрасовувала костюм, не шкодуючи ніякої праці, тільки б Олф не осоромився перед іншими управляючими та іноземними зальотними ділками. Фріско й приїжджі американці завжди хизувалися влітку в білих костюмах з індійського шовку або з чесучі, і Лора Дуже пишалася тим, що Олф був зодягнений так само чепурно, як і вони.

Звичайно Олф ходив у робочому костюмі, такому ж заношейому і просякнутому пилюкою, як і в кожного старателя на приїсках. Він погоджувався міняти цей костюм лише тоді, коли йшов звітувати в правління або коли його чекала зустріч з управляючими інших великих рудників, і гордість не дозволяла йому мати вигляд убогіший, ніж у них. Але від його самолюбства не лишилося й сліду в той день, коли Дінні порвав з ним. Він був нещасний і жалюгідний, мов зацькований пацюк, розповідав Морріс своїй дружині. Якщо два чоловіки протягом багатьох років були в такій дружбі, як Дінні з Олфом, розрив — нелегка річ. А надто коли один з них звинувачує другого у боягузтві та зрадництві.

Морріс знав, як Дінні любить Олфа і який дорогий для Олфа Дінні, — певне, найдорожча в світі людина після дружини та дочки. Якби не вони, Олф ніколи не пішов би проти Дінні та колишніх своїх товаришів-старателів.

— Я не засуджую Олфа, — сказав на закінчення Морріс. Я також зробив би те саме, коли б опинився в його становищі.

— Хвалити бога, що не опинився! — відрубала Саллі. — Для твого діла буде більше користі, якщо ти залишатимешся в дружніх стосунках з старателями. Що ж до мене, то я цілком підтримую Дінні; я не можу бути підсобницею несправедливості. І знай, Моррісе, що я допомагатиму старателям усім, чим тільки зможу.

Марно було сперечатися з Саллі, коли вона переходила на такий тон. Морріс і не пробував, але за Олфа він все-таки не міг не заступитися.

Не так уже й важко зрозуміти Олфа, казав Морріс. Після тифу він ще й досі он схожий на тінь, а відтоді минув майже рік. Мабуть, колишнє здоров’я вже не повернеться до нього. Хіба він зможе знову взяти в руки лопату та кайло? Погоня за щастям, пошуки золота тепер не для нього. Йому потрібне лише єдине — постійна робота і сталий заробіток.

Олф сам казав Моррісу, що йому остогидли приїски, що він мріє про той час, коли зможе виїхати на південь, купити там ферму або фруктовий сад і пожити спокійно. За всі роки, що він працював на приїсках, він ніколи не був упевнений в завтрашньому дні, за винятком отих перших кількох місяців після відкриття «Леді Лори». Тоді він жив, немов у райському сні, жодної миті не сумніваючись в тому, що кожен наступили рік приноситиме йому дедалі більше багатства та щастя.

Його оптимізм не раз зазнавав найтяжчих ударів. Коли «Леді Лору» довелося закрити, Олф опинився без роботи й без грошей і знову пішов на розвідку з Дінні. Здебільшого йому не таланило, і тоді Олф не гребував ніякою роботою на рудніках. Помалу-малу, працюючи спершу то на одному руднику, то другому, він вибився в управляючі і знову ввійшов у коло привілейованих. Однак рудники весь час переходили з рук у руки, і нові хазяї дедалі частіше міняли своїх управляючих. Олф відчував, що земля вислизає в нього з-під ніг: сьогодні вій не знав, кому служитиме завтра і чи не відмовляться взагалі від його послуг.

Граючи на біржі, він наживав і втрачав гроші, вперто силкуючись досягти такого рівня матеріальної забезпеченості, який дав би йому змогу розпрощатися з приїсками, обтрусити їхній порох із своїх ніг і доживати віку в достатках та супокої. Йому так і не пощастило обернути химерні бариші на цілком реальний капітал. Примара спокійного, забезпеченого життя маячила перед ним, то наближаючись, то відпливаючи кудись у незнану далечінь, мов ті міражі, що він їх безліч разів бачив у своїх старательських походах. Олф кляв зрадливість долі, примхи промисловості та ринку. Він завжди почував себе як на жаринах. Зрештою він кинув спекулювати на акціях; його останньою надією була робота в компанії Мідас. Вона давала йому твердий заробіток, з допомогою якого він все ще сподівався здійснити те, до чого прагнув усе життя. Старість і злидні лякали Олфа. Бачачи, як багато старожилів приїску блукають по місту, намагаючись виканючити собі хоч якусь роботу, або просівають породу на відвалах довкола рудників, він з жахом думав про те, що колись і сам може стати таким же бездомним бродягою.

А що буде з Лорою та Еме? Ця думка ніколи не давала йому спокою. Ради дружини й дочки Олф чіплявся за роботу на руднику, ради них він відмовлявся підтримати старателів у їхній справедливій боротьбі. Олф, певне, вирішив довести своїм хазяям, казав Морріс, якого надійного чоловіка, незамінного управляючого і відданого слугу мають вони в особі містера Брайрлі.

Все це ясно, погоджувалась Саллі. Але чому Олф вважає, що він з своєю дружиною та дочкою повинен жити краще, ніж усі інші старателі? І якщо заради цього він ладен розтоптати власне сумління й сам же це визнає, то хіба можна його вигороджувати? Адже він знає, що правда на боці старателів, і все-таки вирішив іти проти них, боячись втратити своє привілейоване становище і залишитись без комфорту. Та це ж ганьба!

Саллі ставилась до Олфа так само, як Дінні й інші старателі, хоча, здибавшися з ним випадково на вулиці, й видушувала з себе «доброго ранку» чи «доброго вечора». Лора провідувала її, як і раніше.

Лора повнішала і квітла, мовби нічого й не сталося. Їй страшенно подобалось бути дружиною управляючого, приятелювати з дружинами інших управляючих, зустрічатися із знатними іноземцями, обідати з ними та влаштовувати для них прийоми в себе. Місіс Олфред Брайрлі відвідувала всі бали, брала участь в усіх світських розвагах і скрізь мала успіх. Вона виступала на концертах — співала або акомпанувала іншим виконавцям.

Коли Олф був дуже зайнятий або роз’їжджав у справах Мідасівської компанії, що траплялося досить часто, Лору супроводжував містер де Морфе. Біля Лори взагалі крутилося немало залицяльників, і вона була цілком задоволена свої життям на приїсках. Часто буваючи в новому, вишуканому товаристві, яке так швидко утворилося в Калгурлі, вона не забарилась перейняти всі манери і звички людей цього кола.

Однак, приходячи до Саллі, Лора знову ставала сама собою. Хоч тепер це траплялося рідше. Але іноді вона все-таки забігала на годинку і приводила з собою Еме. Діти гралися на подвір’ї за будинком, де Саллі вперто намагалася вирощувати городину й насаджувала фруктові дерева.

З камінців та паличок Дік з Томом будували хитромудрі споруди, що зображали рудники та залізниці. Еме була втаємничена в усі їхні ігри. Але час від часу з пустотливою зловтіхою руйнувала наслідки їхньої праці, після чого одразу виникала бійка і всі троє ревли в один голос. В такі хвилини хлоп’ята ненавиділи цю малу принду в крислатому капелюшку й гарному платті, яка сама набивалася гратися з ними, а потім ламала їхні шахти і залізниці. Та згодом, коли Еме трохи підросла, вони почали прощати їй ці бешкети, бо вона вміла бігати так само швидко, як і вони, і піддавати ногою консервну бляшанку з не меншою спритністю. Вони навіть забували про те, що вона дівчисько, бо частенько її не можна було відрізнити від першого-ліпшого брудного й розхристаного шибеника.

Ларрі борсався собі у колисці, яку Саллі за звичкою присувала ближче до себе, поки вони з Лорою сиділи за шитвом та ділилися новинами. Лора була привітна і добра, як завжди, хоч подеколи й не зовсім тактовна і часом уміла допекти людині. Вона з дивовижною легкістю засвоювала всі нахили і звички людей, з якими спілкувалась, — немов мінгарі, що міняє свій колір’залежно від обставин.

Її дещо зверхній і покровительський тон дратував Саллі — Лора любила настовбурчити пір’ячко й повеличатися, похвалитися своїми успіхами у світському товаристві. Мовляв, ах, який комплімент зробив їй містер Зебіна Лейн, або містер Модест Маріанський, чи той же містер де Морфе. Або як один американець, управляючий рудником, а саме містер Герберт Гувер, прийшовши до неї на обід, захоплено вигукнув: «Ого-го, місіс Брайрлі, ніколи б не подумав, що тут, на приїсках, можна знайти такий чудовий, комфортабельний маленький будиночок!» А інженер-француз, що прийшов разом з ним, додав: «І таку чарівну господиню!»

— Ти повинна частіше вибиратися з дому, Саллі, — торочила Лора. — Зараз у Калгурлі так багато званих обідів і стільки понаїздило цікавих людей — справді, живеш у якомусь вихорі насолод.

— Та невже? — спитала Саллі.

— Ах, моя люба, — вигукнула Лора з найсерйознішим виглядом, — якщо твій Морріс — трунар, то це ще нічого не означає! Всі знають, що ти й Морріс не осоромитеся в будьт якому товаристві. Але ти зовсім закисла тут, серед своїх старателів та рудокопів. Не відходиш від них ні на крок.

Чи не в цьому криється причина того, що її почуття до Лори зовсім змінилися, відколи почалась боротьба між старателями та промисловцями, думала Саллі.

Саллі вже давно жила й працювала серед старателів і рудокопів; вона була в їхньому товаристві рівною серед рівних, як жінка, що власними руками заробляє свій хліб; їхнє життя, з усіма його труднощами та злигоднями, було зрозуміле і близьке їй, і вона, природно, цілком поділяла всі їхні погляди.

Безглузде патякання Лори про. те, що «рудокопам ніколи не догодиш», що вони «завжди вимагають підвищення зарплати та скорочення робочого дня», і про те, «як нерозсудливо зчиняти отакий безпричинний галас навколо старательських прав», просто вражало Саллі.

Одного разу Лора, сидячи в гостях у Саллі, з благодушно-самовдоволеним виглядом знову почала сипати фразами, що широко побутували серед управляючих рудниками й таких авантюристів, як містер Лейн чи Фріско: «безглуздість подвійного володіння», «компанії повинні рахуватися з інтересами держателів акцій», «треба пам’ятати, чим ми зобов’язані англійським капіталістам, що дали життя рудникам Золотої Милі…»

— Олф каже, що в усьому винна купка злісних підбурювачів та різні мерзотники-нероби, які не хочуть працювати на рудниках. Тільки подумай, — вони навіть вивісили червоний прапор над однією з своїх штолень, коли були на глибині двадцяти футів! — проворкувала Лора.

Цього Саллі вже ніяк не могла стерпіти.

— Якщо Олф так каже — тоді він просто жалюгідний боягуз, тоді він ще гірший, ніж я гадала! — обурено вигукнула вона. — Олф знає, що старателі праві. Він просто втратив усяку порядність. Містера Брея забрали у в’язницю, не дозволивши йому навіть попрощатися з дружиною та дітьми. Проте він готовий постраждати за свої переконання. А Олф, як видно, ніскілечки не кращий за всіх отих підприємців, що безсоромно хочуть обібрати старателів, як липку.

Ображена і приголомшена до глибини душі, Лора тільки мовчки витріщилась на подругу..

— Саллі! — нарешті вирвалося в неї. — Як ти можеш таке говорити?!

— Я кажу правду, — відповіла Саллі.

Лора кинулась до дверей і покликала Еме. Та, як завжди, не хотіла припиняти гру з хлоп’ятами, пручалась і верещала мов різана, поки мати волоком тягла її геть. Лора не промовила більше жодного слова, а Саллі не могла змусити себе взяти свої слова назад, ні вибачитись.

Відчуженість між ними тривала досить довго. Зустрічай чись на вулиці, вони віталися, мов випадкові знайомі. Іноді Саллі бачила, як Лора їде в колясці з дружиною того чи шого управляючого, а частіше — з містером де Морфе. Проте Лора здебільшого не помічала Саллі, та й містер де Морфе, здавалось, був цілком захоплений розмовою зі своєю чарівною супутницею.