Буремні дев'яності

РОЗДІЛ VIII

Диліжанс, що з гуркотом в’їхав у Кулгарді одного квітневого дня 1894 року, був до самого верху заповнений людьми та багажем. Серед пасажирів були й три жінки. Одна з них сиділа поруч з кучером, дві інших примостилися всередині й, обхопивши руками свої клунки, з подивом і страхом дивились на безладно розкидані халупи таборів та клубочіння куряви в Мушиній Низинці, по якій розтягся караван верблюдів; поряд з ними крокували афганці.

Забрьоханий, обліплений багном, жовто-червоний екіпаж на високих колесах повернув на головну вулицю. Великий Мак ляснув довжелезним батогом, щоб з форсом в’їхати в містечко, і шестеро змучених коней, брязкаючи упряжкою, потрюхали між двох рядів будиночків з гофрованого заліза, дощаних халуп і полотняних наметів. Він хвацько осадив їх перед готелем Фогарті.

Коні стали, понуривши голови, спини в них були змилені, боки ходили ходором. Люди миттю з’юрмилися навколо диліжанса, один поперед одного вітаючися з Маком та знайомими пасажирами. А коли вони впізнали Олфа Брайрлі і здогадались, що молода жінка, яка сиділа біля кучера, — його дружина, знялась ціла буря здивованих вигуків та за’хоплених привітань.

Олф і собі кричав щось у відповідь, гордий і щасливий від такої теплої, дружньої зустрічі. Він допоміг місіс Брайрлі зійти на землю. Що й казати, на неї любо було подивитись: пухкенька, світловолоса, вся в білому, з легеньким блакитним газовим шарфиком, накинутим поверх білого капелюшка. Давні друзі Олфа проштовхувались крізь натовп, щоб потиснути йому руку. І треба було всіх познайомити з місіс Олф Брайрлі.

— Лоро, це Джонс Крупинка, мій хороший друг. Джонсе, це місіс Брайрлі.

— Здорово, Джоне! Моя дружина — містер Джон Майклджон.

— Диви, і Білл вже тут як тут!

— Побий мене святий Єгосафат, Олфе, то ти все ж таки привіз свою кралю! — вигукнув Білл.

— Вона нізащо не хотіла залишатись, — весело пояснив Олф. — Лоро, це Білл Єгосафат!

— Добрий день, містер Єгосафат, — сказала Лора під загальний регіт усіх присутніх.

— А де ж це Дінні, старий чортяка?

Дінні насилу протиснувся крізь натовп.

— Та пропустіть же! — горлав він. Коли вони з Олафом міцно потисли один одному руки, Дінні не сказав, а видихнув: «Господи, друже, який же я радий тебе бачити знову!»

Старателі трохи відступились, і Олф познайомив Дінні з своєю дружиною.

— Це Дінні Квін, Лоро, найкращий товариш, який тільки може бути на світі.

Дінні по-старомодному схилився над Лориною рукою.

— Щасливий познайомитися з вами, місіс Брайрлі, — сказав він.

Захоплені зустріччю Олфа Брайрлі та його дружини, старателі майже не звернули уваги на двох інших жінок, що вийшли з диліжанса.

Але ті кілька чоловіків з натовпу, що не знали Олфа, з приємністю спостерігали любовну сценку, що розігралася між Роббі та мадам Робійяр, які палко стискали одне одного в обіймах і цілувались, сяючи від щастя й захоплено перебиваючи одне одного. Роббі хутенько витяг свою дружину з натовпу і, міцно тримаючи її під лікоть, повів геть, прихопивши вільною рукою її чемодан. Місіс Гауг стояла сама й нетерпляче поглядала довкола, очевидно чекаючи, щоб і її схопили в обійми й розцілували.

Дінні та найближчі Олфові друзі не помітили її, бо, забравши речі молодого подружжя, пішли всі разом до готелю Фогарті, де містер і місіс Фогарті вже чекали на них. І знову вибухнув хор привітань та розпитувань.

— Привіт, Олфе!

— А ти, нівроку, розтовстів, хлопче!

— Ласкаво просимо до нас, місіс Брайрлі!

— Ну, як тут справи?

— Краще не може бути!

— Дощі випадали?

— В Південному Хресті вода на два дюйми стояла.

— Та що ти кажеш!?

— Фургони ходили в об’їзд на Булла-Буллінг.

Місіс Брайрлі павою ступала по курній дорозі, й десятки чоловіків проводжали її очима. Вона була гарненька, наче картинка, вирізана з ілюстрованого журналу. Чоловікам цікаво було знати, як же вона, хай йому грець, призвичаїться до життя в таборі золотошукачів? Та як видно, місіс Брайрлі радіє, що приїхала сюди: поводиться просто і весело, очевидно, переконала Олфа, що дуже легко до всього звикне, вирішили всі.

Про те ж саме говорив і Олф Біллу Фогарті й місіс Фогарті, Дінні Квіну, Джонсу Крупинці та Біллу Єгосафату, коли всі вони посідали в їдальні, щоб випити по чарочці вина.

— Лора сама забажала приїхати сюди, — пояснював він. — їй хочеться знати, як люди живуть на золотих приїсках. Нехай буде й тяжко, говорить, зате будемо разом — все ж таки краще, ніж залишитися так скоро після весілля солом’яною вдовою. Хоч на літо, звичайно, їй доведеться поїхати звідси. Я збираюсь поставити дім. Він уже в дорозі. Ми житимемо тут, поки рудник не стане давати добрі прибутки; тоді ми відкладемо про чорний день кілька тисяч і подамося в подорож навколо світу.

Всі співчутливо засміялись.

— Тепер життя на приїсках вже не таке тяжке,—зауважив Білл Фогарті. — І диліжанси ходять, і фургони безперебійно підвозять продовольство. Вода подешевшала — вісім пенсів за галон, хоч знову починається нестача, бо кожен божий день з’їжджається стільки люду! Є й пасовиська тут поблизу. Дік Лайонс пригнав на цьому тижні цілу череду волів, так що буде в нас свіже м’ясце, принаймні хоч кілька тижнів.

— Зимою тут найкращий клімат у світі, місіс Брайрлі, — підбадьорливо докинув Крупинка.

— Просто рай земний цей Кулгарді, — підтакнув, Дінні, — коли б не пилюка, мухи й посуха.

— А які чутки з Хеннана? — спитав Олф. — На сході подейкують, що саме Хеннан перевершить усі інші приїски.

— Брехня це, ось що я тобі скажу, — скипів Білл Фогарті. — Далеко Хеннану до Кулгарді.

— Що ти мелеш, Білле! — перебив його Джонс Крупинка. — Дік Іган знайшов таку жилу в Крезі, що Бейлі може тільки облизатись.

— А в Марітані на глибині дев’яти футів відкрито такі розсипища, яких я в житті не бачив, — додав Білл Єгосафат.

— По-моєму, Курналпі[12] має не менше шансів посісти перше місце, ніж приїск Хеннан, — втрутився Дінні. — Знайомі хлопці взяли там минулого тижня дві тисячі унцій, а Міккі повернувся з двома самородками, кожен по вісімдесят чотири унції. Він каже, що старий Моліне підчепив там «камінчик» на дев’яносто вісім унцій.

— Про розсипне нам нічого говорити, — вперто стояв на своєму Білл Фогарті. — Щоб жило ціле місто, потрібне рудне золото, як тут, на руднику Бейлі. От згадаєш мої слова, Олафе, Кулгарді стане столицею приїсків. Ще б пак, днями розкопали жилу у мене на задвірку.

— Овва! — в очах Олфа спалахнули неспокійні вогники. — Тепер ти розумієш, Лоро, чому я не міг не приїхати? Життя тут таке цікаве!

— Справді? — півголосом промовила Лора. Погляд її блакитно-сірих очей ковзнув по стінах з гофрованого припорошеного заліза і по великій, схожій на сарай, порожній кімнаті з лавами та кількома стільцями круг довгого ряду накритих столів.

— А як Моррі, поталанило йому? — спитав Олф, оглядаючи знайомі обличчя й дивуючись, що серед них немає гордовитого обличчя Морріса Гауга.

— Та не можна сказати, щоб дуже, — відповів Дінні. Зараз він у Хеннані з Фріско та ще двома хлопцями. Не приїздив сюди вже місяців зо три.

— Що? — Олф навіть підскочив. — Але ж ми привезли з собою місіс Гауг! Вона сподівалась зустріти його тут. Написала йому заздалегідь, що їде.

— І тепер, бідненька, мабуть, не знає, що й робити! — вигукнула місіс Брайрлі. — Збігай за нею, Олфе, приведи сюди.

Олф негайно підвівся з-за столу, а з ним і Дінні. Та Олфа на порозі затримав інженер з «Леді Лори». Дінні вийшов сам і побачив, що місіс Гауг сидить біля диліжанса серед торб та пакунків на своєму бляшаному сундучку.

Коней було випряжено, і люди, що товпились перед поштою — новою брезентовою халупою, — чекаючи листів та газет, з цікавістю розглядали самітну молоду жінку. Кілька чоловіків навіть підходили до неї й питали, чи не можуть вони їй чимось допомогти. Але Саллі, налякана їхніми зухвалими поглядами та грубуватою чемністю, з гідністю відкидала ці пропозиції.

— Ні, дякую. Я чекаю свого чоловіка.

Коли вона побачила Дінні, обличчя її заясніло.

— Містер Квін, — вигукнула вона, — а де ж Морріс?

— Розумієте, мем, — лагідно відповів Дінні, — він зараз у Хеннані — це за тридцять миль звідси.

— О господи! — жалібно скрикнула місіс Гауг, і в очах у неї забриніли сльози. — Що ж мені робити?

Олф закінчив розмову з інженером і підійшов до них.

— Ходімте в готель, побудете з нами, — сказав він весело. — Лора вас кличе до себе.

Місіс Гауг зібрала свої пожитки: два саквояжі, напхані книжками, одягом та різними жіночими дрібничками. Паперовий мішечок з виноградом, який вона так старанно оберігала всю дорогу, розірвався — виноград упав у пісок.

— Виноград розкис, і я теж! —з гіркотою вигукнула вона, силкуючись посміхнутись.

— Нічого, нічого, — Олф підняв гроно й струсив з нього пісок. Він знав, що цей рідкісний гостинець призначався Моррісу. — Та ви не сумуйте. Ми дамо знати Моррі, і він через день-два буде тут, а то й раніше.

— Будьте такі ласкаві! — сказала місіс Гауг, глибоко зітхнувши й тамуючи сльози. Дінні, накульгуючи, пішов до готелю, завдавши собі на плечі її бляшаний сундучок.

Місіс Гауг не така гарненька, як місіс Олф Брайрлі, дійшли єдиної думки чоловіки біля пошти, проводжаючи очима Саллі до готелю Фогарті. Вона їм здалася просто маленькою жіночкою в чорному, чимось дуже засмученою, з карими очима й розкуйовдженим волоссям, що пасмами стирчало в усі боки з-під солом’яного капелюшка, обв’язаного червоно-жовтим шарфом; але в її ході, в тому, як вона ступала ніжкою на пісок та хибкий гравій, було щось таке, що притягало їхню увагу.

Дружина Олфа нагадувала білого метелика, що випадково залетів у табір і невдовзі знову полетить геть. А по Саллі одразу було видно, що вона тут своя. Ця уже скорше була з породи тих коричневих метеликів, що набирають забарвлення деревної кори і в літніх сутінках кружляють над полум’ям свічок та гасових ліхтарів у наметах старателів.

Олф картав себе за те, що, схвильований зустріччю, яку товариші влаштували йому та його дружині, забув про місіс Гауг. Він почував себе відповідальним за приїзд Саллі на приїск, хоча й пробував відрадити її. коли вона вперше сказала йому, що збирається поїхати до Морріса. Але потім і Лорі закортіло поїхати, і він зрадів, що в таборі буде ще одна жінка, з якою його дружина зможе подружити. Лорі буде веселіше! Та коли Марі Робійяр і собі намислила поїхати з ними, його почало турбувати, як же вона й місіс Гауг житимуть тут, коли Роббі й Морріс не зможуть дати їм хоча б того комфорту, яким він сподівався оточити Лору.

Звісно, він привіз Лору лише з тим розрахунком, що вона повернеться в Перт і житиме в друзів, а він поїде в Кулгарді. Коли вони з Лорою, чекаючи дощів, жили в місіс Гауг, вони побачили, що Саллі дуже нудьгує за Моррісом і непокоїться за нього. Вона вже багато місяців нічого про нього не знала. Щоправда, Джек Баламут та поштар запевняли її, що Морріс живий і здоровий; але місіс Гауг все ж таки зважилась після дощів провідати свого чоловіка. Олф порадив їй написати містеру Гаугу і попередити про свій приїзд, побоюючись, що, не бачивши Морріса майже два роки, вона просто злякається його вигляду, коли той не встигне підготуватися до зустрічі.

В Південному Хресті обидві жінки швидко здружилися і стали звати одна одну Саллі та Лора. Олф дізнався від Лори багато такого з життя Саллі та Морріса, про що досі навіть і гадки не мав. Він надто звик до того, що місіс Гауг — це всього-на-всього весела щебетушка, така собі маленька жіночка, яка з ранку до ночі працює мов проклята в своєму пансіоні, — йому й на думку не спадало бачити в ній істоту, подібну до його Лори.

Він дуже жалів місіс Гауг, вважаючи, що Морріс зовсім не | дбає про неї. А вона ж йому така стійка, віддана подруга! Ніхто не чув від неї жодної скарги.

Лора ніяк не могла зрозуміти містера Фітц-Морріса Гауга. Що це за чоловік? — обурювалась вона. Хіба можна кидати жінку саму в такій дірі, як оцей Південний Хрест? Вона цілісінький день не розгинає спини, працює мов віл, а ночами проливає ріки сліз через те, що він їй не пише!

— Якщо ти знову підеш шукати золото, то чи я можу бути певна, що й зі мною такого не буде? — вигукнула вона, виказуючи свій таємний страх. — Ти також захворів на золоту гарячку, Олфе. Я бачу по твоїх очах. Але я не дозволю тобі кинути мене саму. Я не залишусь без тебе, щоб мучитись місяцями, чекаючи від тебе листів!

— Такого не буде, люба, — відповідав щасливий Олф. — Ти для мене дорожча за все золото світу.

Зараз, супроводжуючи Саллі до Фогарті, він пригадав цю розмову з Лорою і в думці лаяв Морріса за те, що той поставив свою дружину в таке незручне становище. Місіс Гауг була молодша за Лору і, коли хотіла, ставала просто чарівною. По дорозі сюди вона була весела, мов пташка, вечорами сиділа біля багаття, пов’язавши голову строкатим шарфом, наче циганка, й співала пісень разом з усіма. Подорож удалася на славу: жінкам подобалось ночувати під зоряним небом, слухати при світлі вогнища розповіді чоловіків про золото, про те, як старателі здобувають багатство в оцій дикій таємничій країні, що розкинулась довкола них.

Кожен вносив свою частку в цей концерт біля вечірнього багаття: співала Лора — дзвінким, добре поставленим сопрано, співала Саллі — весело, з природженим запалом, співала Марі — низьким грудним голосом, дуже зворушливо, хоча ніхто й не розумів, про що вона співає.

Марі була невимовно щаслива, бо вона їхала до свого Жана.

— Два роки — як це довго! — зітхнула вона. — І мені зовсім не хочеться куховарити для чужих чоловіків. А на ніч замикатися на ключ!

Саллі була не зовсім певна, що Моррі схвально поставиться до її приїзду.

— Він скаже: тут дуже важкі умови і приїжджати було не слід, — міркувала вона уголос. —Та все одно він буде радий, що ми знову разом. Я знаю. А я скажу: «Ніякі труднощі мені не страшні, коли ти, любий, зі мною. Тільки коли тебе немає, мені тяжко їх переносити».

Навіть з Олфом місіс Гауг була стримана й сором’язлива, як і з більшістю чоловіків, з якими їй доводилося мати справу. В дорозі це була зовсім інша жінка: життєрадісна, сповнена своєрідної чарівності; але зараз, пригнічена й нещасна, вона ніби втратила всяку привабливість.

Коли Олф познайомив її з Біллом Фогарті, місіс Фогарті, та з друзями, що сиділи круг столу, місіс Гауг вибачилась за свій сумний настрій. Авжеж, це просто нерозумно, призналась вона, побиватись отак через те, що Морріс її не зустрів.

Кожен постарався розрадити й підбадьорити Саллі, висловлюючи різні припущення щодо можливих причин, які затримали її чоловіка. А може, Моррі просто не одержав її листа, казав Білл Фогарті. Або ж не роздобув коня й ніхто не їхав з Хеннана, хто б міг його підвезти. Чи, може, він пішов на розвідку.

— Та ви не хвилюйтеся, місіс, — умовляв її Білл Єгосафат. — Випийте, вам полегшає. Коли нам тут непереливки — нема нічого кращого за пиво, чудово заспокоює.

— Всі п’ють за наше здоров’я, місіс Гауг, — сказав Олф. — Ви теж повинні побажати нам щастя!

Він поставив перед нею масивну склянку й наповнив її. Саллі взяла склянку, усміхнулась йому й Лорі.

— Бажаю багато щастя… й багато золота, — сказала вона, затинаючись.

Всі засміялися й випили.

— І вам того ж самого, місіс Гауг, — відповів Олф і зажадав, щоб усі налили собі ще й випили за її здоров’я, щастя та багатство.

З бару вийшов один з відвідувачів з листом для місіс Гауг. Він сказав, що лист щойно приніс якийсь тубілець, що прибув з Хеннана.

— Це від Морріса! — радісно вигукнула Саллі, розгортаючи клапоть брудного паперу.

Дочитавши, вона підвела голову; в її карих очах була розгубленість.

— Він пише, — повільно промовила вона, — що натрапив щось путнє. В Кулгарді він не може приїхати раніше ніж через кілька днів. І щоб я тут чекала, поки він не приїде по мене.

— Чоловіки всі такі, моя люба, — сказала місіс Фогарті. — Якщо ти помиратимеш, а вони знайдуть золото, вони про те навіть не згадають.

Саллі через силу стримала сльози, які мимоволі набігали їй на очі. Лора взяла її за руку.

— Місіс Фогарті, ми можемо піти в наші кімнати? — спитала вона.

Місіс Фогарті заметушилась і повела їх з їдальні.

— Ваше щастя, — сказала вона, — що вчора всі кинулись на Дев’яносту Милю і в мене є вільні ліжка, а то бог його знає, де б я вас поклала. Олфу треба було попередити мене, що ви приїдете.