Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XXXII

Між Коном та старателями, яких він привів, одразу почалися непорозуміння. Не минуло й кількох днів, як учасники цього походу прислали делегата, і той звинуватив Кона та Морріса в тому, що вони захопили більше землі, ніж дозволено, і приховали розсипне золото, не зробивши на нього заявки. Після цього старателі повалили валом на ділянку й закілкували її аж до самої траншеї, де, за твердженням Кона, починалась знайдена ним жила.

В нестямі Кон схопив рушницю й погрожував застрелити кожного, хто тільки спробує шукати розсипище на його землі. Морріс ледве угомонив старого. Було послано по інспектора. В неділю зранку відбулися бурхливі загальні збори, на яких інспектор виніс рішення на користь старателів.

Це означало, що заявки на розсипища можна робити вздовж усієї лощовини, а також на прилеглій до неї низині. Кон та Морріс зберегли за собою лише нерозроблену ділянку кряжа і втратили багатообіцяючі розсипища біля його підніжжя.

Кон не міг примиритися з тим, що в нього відібрали цю землю. Він злостився на старателів і всіляко їм мстив; нікому не дозволяв користуватися своїм опріснювачем, посилаючись на те, що, мовляв, апарат дуже малий і води вистачає тільки для нього самого з напарником та їхніх коней. Це була правда, але відмова ще більше настроїла всіх проти Кона. Один із старателів поставив свій опріснювач на березі озера й почав продавати воду в Коновій Лощовині, як вони назвали це місце.

Морріс продовжував працювати на ділянках з розсипним золотом, залишених йому та Кону, і на ділянці, яку вони закілкували для Саллі; але Кон вештався без діла, накидаючись з лайкою на кожного, хто траплявся йому під руку. Він ніяк не міг заспокоїтись і побороти в собі ворожість до людей, які захопили розвідану ним землю. Спершу декому щастило: вони знаходили самородки вагою від десяти до сімдесяти унцій. Але більшість старателів невдовзі повитягали свої кілки й пішли в інші місця, вирішивши, що в Коновій Лощовині золота майже немає і лише два-три чоловіки зможуть добути щось путнє біля старого річища.

Коли в них знов кінчалися харчі, в Кеноуну поїхала Саллі. Морріс боявся залишати Кона самого, щоб той тут ще чогось не накоїв. Він прикинув,, що Саллі встигне повернутись до вечора, якщо виїде удосвіта.

Було дуже заманливо і приємно вибратися з табору, де не припинялися сварки між Коном та старателями через оті злощасні розсипища. Морріс показав себе молодцем, думала Саллі: весь час наглядав за Коном і не давав йому встряти у бійку з старателями, коли ті знаходили золото.

Морріс зумів побороти свою вдачу. Він залишався спокійним і бадьорим, незважаючи на загальну недоброзичливість до нього та Кона. Він не звертав уваги ні на похмурі погляди, ні на образливі репліки. Зате Кон без угаву кричав: «Грабіжники, злодії, мерзотники!» — коли Сем Мак-Гін чи якийсь інший удачливий старатель проходив мимо. Якось увечері Мак-Гін зі своїми дружками заявився до Кона, і старому було б непереливки, якби Моррісу не пощастило втихомирити гостей.

— Це в нього від сонця, хлопці, — сказав Морріс. — Він просто не при собі. Не тямить, що ляпає. Тож не станете ви бити хворого старигана!

— Все це дуже добре, — пробурчав Мак-Гін. — Але ми не дозволимо йому обзивати нас. Ви обидва хотіли обдурити старателів, приховати розсипища. Ми діємо по праву. І ви це знаєте. Якщо він не заткне пельки, ми його потуримо з табору, аж загуде.

Після цього Кон прикусив язика й став поводитися тихше, обачніше. Він розумів, що старателі справедливо обурюються з його словоблудства. Вони могли пробачити йому спробу обійти закон, але не його злість на товаришів, коли ця спроба провалилась. Кон був сам собі винен, що все розляпав і привів їх у лощовину, і саме це йому найбільше й пекло. Морріс казав, що тепер пізно плакати та махати руками, все одно нічого не вернеш. Коли розсипне вичерпається і вони з Коном дістануть право на розробку руди, можна буде продати ділянку хоча б за кількасот фунтів.

Саллі, не поспішаючи, їхала майже непомітним слідом, залишеним колесами на глинистій землі, і з насолодою вдихала ранкову прохолоду. Вона не боялась збитися з дороги, хоч придорожніх стовпів не видно було протягом багатьох миль у цій випаленій сонцем пустелі. Морріс попереджав, що коли їй дорогою зустрінуться афганці або тубільці, нехай вона спокійно їде далі, не звертаючи уваги на те, що вони казатимуть чи робитимуть. Тубільців Саллі не боялась, зате в душі молила, аби не зіткнутись віч-на-віч з караваном верблюдів та їх смуглявими погоничами.

Але за цілий ранок вона не побачила жодної живої істоти, окрім ворон, що кружляли високо в блакитному небі. Й лише коли вола вже наближалась до міста, її обігнало кілька старателів, які на велосипедах поспішали до Кеноуни. Вони здивовано подивились на жінку, що самотньо сиділа на біді, поганяючи закурену білу шкапину, шанобливо кинули їй: «Доброго ранку, місіс» — і покотили своєю дорогою.

Трохи згодом вона наздогнала старого чоловіка, що ледве плентався по дорозі з важким клунком на спині, з ніг до голови обвішаний старательським спорядженням; Саллі зупинила кобилу й запропонувала підвезти його.

— Чи не ангела мені бог послав? — посміхнувся старий. Він поклав на біду свій вантаж і заліз сам.

Він іде на північ, розповідав старий, примостившись біля Саллі на дошці, яку Морріс прилаштував для неї замість сидіння. Почався великий похід до Лейк-Дарлота. Там у нього є давній товариш, і цей товариш переказав, що не можна гаяти часу. Як його звати? Та чи не все одно! А втім, може, леді й чула щось про Гаррі Лободу? Так його прозвано відтоді, як він трохи не дав дуба і примудрився втримати душу в тілі тільки завдяки тому, що жував лободу. До табору приповз увесь заляпаний зеленою жуйкою. За це хлопці отак його й охрестили, а він благословляє той бур’янець, що врятував йому життя. Якщо поталанить забагатіти в Дарлоті, додав старий, він ніколи не забуде дня, коли, смертельно стомлений, з розтертими ногами, пішки тягся до Кеноуни, а місіс Гауг люб’язно його підвезла.

Вони попрощались біля крамниці, де Саллі зупинилась, щоб зробити покупки. В крамниці роєм гули старателі, а на головній вулиці було більше людей, коней та верблюдів, ніж звичайно в таку ранню годину.

— Схоже, що чутки про Дарлот дійшли вже й сюди, — засміявся Гаррі Лобода. — Бачите, місіс, далі я піду не один.

Саллі довелося чекати. Торговець з ніг збився, обслуговуючи зразу стільки покупців… Всі тільки й говорили, що про похід на Лейк-Дарлот. Якийсь Девід Карнегі приїхав звідти в Кулгарді й привіз добрячу торбу розсипного. А Джіммі Росс, один з перших золотошукачів на Лейк-Кері та Маунт-Маргарет, запевняє, що на Лейк-Дарлоті та в Боуден-Рейнджі багатющі золотоносні пласти, яких немає більше ніде, бо ж хто краще за нього знає місцевість від Холл-Кріка до Віджімулти. Кетморс за кілька днів набрав не менш як сто унцій. Деякі проби, очевидно, дадуть тисячу унцій на тонну. Джіммі вважає, що там можна запросто набрати й понад тонну багатої руди.

Нещодавно пройшли грозові зливи. Але треба запастися добрим струментом, щоб вести там розвідку, і мати на увазі, що більшу частину року воду доведеться возити за десять, а то й двадцять миль. Лейк-Дарлот лежить за триста миль на північ від Хеннана, і кочівники навколо Піндінні та Маунт-Кетрін люті й ненавидять білих.

Нарешті надійшла черга Саллі. Купивши, що треба, й наповнивши бачок свіжою водою, вона під’їхала до трактиру Джіотті провідати Вайолет. Як давно вона не бувала в гостях! Саллі прикинула, що її Квіні встигне ще схрумати торбу вівса, а сама вона випити чашку чаю, перш ніж треба буде рушати назад.

Містер Джіотті сам одвів кобилу до стайні — це була звичайна повітка з гілля на чотирьох нетесаних підпорах — і засипав їй корму, а Вайолет та місіс Джіотті зустріли Саллі так, ніби вона була їм найближча подруга.

— Ласкаво просимо! Заходьте! Зараз будемо пити чай, — щиро припрошувала місіс Джіотті. — А ми з Віолеттою згадували вас: як там живе бідолашна місіс Гауг? Адже в таборі немає жінок, тільки ви? Ох-хо-хо! Я знаю, що то за життя і як приємно буває зустрітися з друзями.

Весело щебечучи, пересипаючи англійську мову італійськими слівцями і без угаву сміючись, місіс Джіотті повела Саллі в маленьку кухню, де стояли пахощі часнику та солонини, що її готували на обід, дзижчали мухи й палило сонце. Пересуваючи каструлі на плиті, вона не переставала говорити про те, як важко жити в цій клятій пустелі, й висловлювала співчуття місіс Гауг, якій доводиться бідувати й терпіти всілякі незручності в старательському таборі.

Місіс Джіотті, крихкотіла добродушна жінка, зберегла свою привабливість, незважаючи на повноту. Чорне, як воронове крило, волосся було високо збите над повним обличчям, що пашіло від спеки та надмірного вживання вина. У неї були чудові очі й блискучі білопінні зуби. Колись вона співала в опері. Але не зажила такої слави, як її Альберто. Той навіть цілий сезон співав Ріголетто в Ла-Скала, хоч у маленьких ролях Біанка також мала незаперечний успіх. Авжеж. Поки не пішли діти. А як можна, перекочовуючи з місця на місце, виховувати дітей?

Вона навчилась куховарити, й Альберто каже, що куховарка з неї краща, ніж співачка. Це їй стало дуже в пригоді, коли він втратив голос через хворобу горла, і їй довелось відкрити маленький «рісторанте». Та, мабуть, за їхні гріхи пречиста мати послала їх до Австралії, де Альбертів брат заробив купу грошей на приїсках. Жити в оцій Кеноуні — то справжня мука, але грошей тут можна заробити більше, ніж виступаючи в Ла-Скала чи в «рісторанте». Колись вони всією сім’єю — вона, Альберто й діти — повернуться на батьківщину і заживуть там без біди, без горя.

Поки місіс Джіотті балакала, Вайолет приготувала чай. Вона не промовила жодного слова, але Саллі не раз перехоплювала її серйозний, задумливий погляд і посміхалася їй, аби дати Вайолет зрозуміти, що вона завітала до Джіотті заради неї.

Коли дівчину покликали в бар, місіс Джіотті сказала, що дуже непокоїться за неї.

— Я люблю Віолетту. Вона хороша дівчина, має чудовий голос! — Місіс Джіотті перейшла на таємниче шепотіння. — І буде до смерті жалко, якщо вона занапастить себе заради такого пройдисвіта, як Чарлі Лей.

Але зразу ж після цього місіс Джіотті призналась, що їй особисто Чарлі подобається. Та й усім він подобається. Чоловіки запевняють, що він добрий товариш, хоча й був таким собі англійським дженджиком, коли об’явився на приїсках кілька років тому. Спершу йому таланило, але він розтринькував гроші на вино та карти. Зараз він на мілині, та ще й закоханий у Вайолет — просто до нестями! Погрожує застрелитись, якщо вона за нього не піде.

Спочатку, як зрозуміла Саллі, Вайолет не звертала уваги на Чарлі. Вона звикла до того, що чоловіки жартували з нею, або, як вони самі говорили, «жирували». Та коли хтось дозволяв собі вільність чи непристойне слово, вона враз ставала неприступна, мов маленька принцеса; Джіотті, з свого боку, теж не терпів нічого подібного; якщо відвідувач не вміє ставитись з повагою до дівчини, що працює в нього, то нехай забирається геть. Але Чарлі Лей відкрито залицявся до Вайолет і, напившись одного разу, збив таку бучу, що Джіотті закрив для нього двері свого трактиру. Джіотті дуже сердиться на Вайолет за те, що вона кожної неділі по обіді ходить на побачення до Чарлі. Джіотті відмовився давати їй уроки співів і заявив, що відішле її додому, якщо вона не порве з Чарлі.

— Але Віолетта надто вправна офіціантка, — сказала на закінчення місіс Джіотті, — й Альберто нікуди її не відішле. Він просто боїться, що Чарлі умовить її вийти за нього заміж.

Вайолет повернулась на кухню, і Саллі почала прощатись. Але місіс Джіотті зчинила гвалт: як можна відпустити місіс Гауг без обіду! Саллі пояснила, що вона обіцяла чоловікові повернутися завидна, і тому їй час уже їхати. Інакше він подумає, що вона заблудилась, та й неважко збитися з дороги, коли споночіє.

Така перспектива не на жарт стривожила місіс Джіотті, і вона сама стала квапити Саллі.

— Але ви неодмінно приїздіть іще, — гостинно запрошувала вона, — тільки з ночівлею. Не можна робити два кінці в таку спеку.

Місіс Джіотті запропонувала, щоб Вайолет трохи прокаталася з місіс Гауг. Це якось розважить дівчину, а до обіду вона встигне повернутися й пішки.

Вайолет видерлась на біду й сіла поруч Саллі. Обличчя в неї було похмуре, блакитні очі потемніли й насторожились. Та як тільки вони від’їхали від трактиру, вона сказала зніяковіло й трохи задирливо:

— Місіс Джіотті, мабуть, говорила з вами про Чарлі?

— Атож!

Посмішка Саллі викликала в дівчини довіру, і Вайолет відчула, що вони добре розуміють одна одну і можуть говорити, як щирі подруги.

— Я люблю Чарлі, — сказала вона, нахмуривши брови і дивлячись кудись перед себе, де розкинулася суха безлюдна рівнина. — Але я не хочу виходити за нього заміж.

Саллі не знала, як на це відповісти. Вона сказала те, що перше їй спало на думку:

— Ви ще надто молоді, Вайолет.

— Та не в тім річ, — нетерпляче перебила її Вайолет. — Якщо я досить доросла, щоб закохатись, то я вже можу й заміж вийти.

— Авжеж…— Саллі раптом збагнула, що, певне, це дівча знає про кохання та шлюб більше, ніж вона сама. Принаймні про те, як воно ведеться на приїсках.

— Я не хочу виходити заміж, — з запалом продовжувала Вайолет. — Я не хочу, щоб чоловік командував мною і накидав мені дітей. Мама каже, що всі чоловіки однакові. Вони на все готові, аби домогтися свого. А потім — прости-прощай! Їм байдуже, що буде з тобою та з дитиною. Мама каже, що рано чи пізно дівчина повинна вийти заміж і пристосуватись до свого чоловіка. Але це не для мене. Я не збираюсь пристосовуватися до чоловіка, який сьогодні мене любить, а завтра радий покинути. І тато такий. Хоч мама сама в цьому винна. Коли він приходить додому п’яний і говорить їй ніжні слова, вона перед ним тане, а він поставить їй під оком синця, подарує дитину і знову йде на розвідку. «Але ж я люблю його, — каже мама, — та й хіба знає людина, що вона робить, коли вип’є…»

Стара кобила повільно пленталась по дорозі, збиваючи куряву. Ніби це давало їй полегкість, Вайолет продовжувала виливати всі свої турботи й жалі:

— Вона, права. Я теж дуже люблю тата. І він так пишається мною, та й усіма нами. Коли йому щастить, він нічого для нас не шкодує. Тоді мама — найвродливіша жінка на приїсках, і ні в кого немає таких чудових дітей. Тато розкидається грішми направо й наліво, а сам завжди веселий і добрий. Та досить лише справам погіршати, як він враз розкисає. Починає пиячити, робить всілякі неподобства. І мама вже — задрипанка й дурепа, а ми — паршиве кодло, яким покарав його бог. А все через те, що він великий пан, каже мама. Тато певен, що він має право на все найкраще в житті,.а коли щось не клеїться, це зразу вибиває його з колії.

Мабуть, мама була вродлива замолоду, хоч зараз цього не скажеш. Вона працювала в трактирі, коли тато з нею одружився. Його батьки вважали, що мама йому не пара. Ось через що ми не маємо ніякої рідні, і мамі доводиться дуже тяжко, коли треба годувати нас, поки тато шукає десь золото. Я досить надивилась на заміжнє життя, і тепер сто разів подумаю, перш ніж зважитись на такий крок. До того ж я працюю. Мама ніяк не змогла б звести кінці з кінцями, якби я не посилала їй своєї платні. Але Чарлі…

В суворому, гнівному молодому голосі забриніли ніжні, сумовиті нотки:

— Я люблю Чарлі. Ніколи не думала, що зможу так у когось закохатись. Але він такий вродливий і зовсім не схожий на інших. Коли протверезиться, вмиється, одягне чисту сорочку, — просто очей не відведеш! А коли він приходить у бар, у мене серце завмирає. Тільки погляне на мене — і я вже наче на молебні, музика грає, а всередині все співає і ніби бринять дзвіночки…

Інші хлопці теж упадають коло мене й хочуть взяти собі за дружину, — задумливо вела далі Вайолет. — Але так, як Чарлі, ніхто не закоханий, — тільки й чую від нього, що очі мої — це дві зарошені фіалки й таке інше, і він ні від кого не ховає своїх почуттів. Чарлі каже, що коли я пообіцяю вийти за нього заміж, він одразу почне нове життя, кине пити, складатиме гроші й забере мене з цього проклятого шинку.

Ми будемо жити в Лондоні, Парижі або Нью-Йорку, і я зможу вчитись співати. Його мати — багата жінка, каже Чарлі, вона кличе його додому, але він нізащо не поїде без мене. А як я можу залишити маму й дітей, поки тато не повернувся? І як вірити Чарлі, місіс Гауг, коли він на другий же день напивається до нестями, зчиняє бешкет, і друзі змушені волоком тягти його з бару. На нього дивитись тоді гидко, і я ненавиджу його.

«Що можна на це сказати?» — подумала Саллі.

— Ах, люба! — вигукнула вона. — Я розумію, як вам тяжко. Але було б ще гірше, коли б ви…

— Знаю, — погодилась Вайолет. — Я так і сказала Чарлі, коли він місяць тому знову обіцяв виправитись. Було б ще гірше, якби ми були одружені. Він старався не пити, місіс Гауг. Майже три тижні краплі в рот не брав. А потім все пішло по-старому…

Тепер Чарлі не вилазив з трактиру кожної суботи, напивався й починав виливати свою любов до Вайолет, влаштовуючи дикі сцени ревності. Він ладен був зчепитися з кожним, хто тільки наближався до стойки і починав жартувати з дівчиною. Джіотті заборонив пускати Чарлі в трактир, бо він став просто нестерпний.

— І це правда, — визнала Вайолет. — Але містеру Джіотті до всього було байдуже, поки Чарлі платив за випите. Він викачав з Чарлі багато грошей. А тепер, коли в Чарлі грошей немає, містер Джіотті перемінився до нього й погрожує відіслати мене додому, якщо я не перестану знатися з Чарлі. Минулої суботи був страшенний скандал, і Чарлі пішов, сказавши, що вкоротить собі віку.

— Який жах! — вигукнула Саллі; її мучило те, що вона нічим не може допомогти Вайолет.

— Мама каже: якщо мужчина нахваляється вкоротити собі віку, він ніколи цього не зробить, — нахмуривши брови, задумливо промовила Вайолет. — Але я боюся за Чарлі, місіс Гауг. В очах у нього було таке безумство та відчай. І він ще сказав: «Без тебе, Вайолет, для мене життя нічого не варте. Якщо я не можу бачити тебе і розмовляти з тобою, то чим швидше воно увірветься, тим краще!»

— Це недобре, що він завдає вам таких страждань, — сказала Саллі.

Вона подумала, що Вайолет, мабуть, не з тих дівчат, які легко плачуть. Погляд її говорив, що вона глибоко усвідомлює весь трагізм свого становища, але очі її були сухі.

— Цього він навіть на думці не має, — сказала Вайолет. — І чому я його кохаю, місіс Гауг? Якби він не пив, я, мабуть, все-таки пішла б за нього. Але я хочу виїхати звідси, коли повернеться тато, і стати співачкою.

— Співачкою? — перепитала Саллі, радіючи, що за любовними переживаннями дівчина не забула про свою мрію. — У вас чудовий голос, Вайолет.

— Містер Джіотті каже, що я можу стати світовою знаменитістю, як Мельба, — просто сказала Вайолет. — Він давав мені уроки співів, поки не розсердився на мене через Чарлі. А тепер каже, що коли я ладна занапастити своє життя заради першого-ліпшого чорнобрового гультяя, то не варто зі мною й морочитись.

— Я не вірю, що ви здатні занапастити своє життя, Вайолет, — впевнено сказала Саллі. — У вас надто сильна вдача й достатньо здорового розуму.

— Ви так гадаєте? Ви справді в цьому певні? — Вайолет звернула на неї зосереджений погляд.

— Цілком певна, — сказала Саллі.

Вайолет спохватилася, що їй уже час вертати назад. Вона зіскочила з біди й кілька хвилин стояла’в пилюці, дивлячись на Саллі.

— Сподіваюсь, що ви праві. Я хочу сподіватись, що ви праві, місіс Гауг, — промовила вона з сумнівом у голосі.

Саллі хотілось сказати їй на прощання щось підбадьорливе, втішне.

— І пам’ятайте, Вайолет, — гукнула вона, обернувшись, — перше кохання — не останнє кохання!

Чого раптом вона це сказала? — питала себе Саллі, поганяючи конячину. Хіба вона сама не закохалася в Морріса, коли була лише трішечки старшою за Вайолет? І хіба вона й досі не кохає його? І чи могла б вона покохати когось іншого? Ні, звісно, ні! Та все-таки… Саллі всіляко намагалась відігнати думку, що її палке кохання до Морріса перейшло у спокійну прив’язаність. Живучи разом, подружжя звикає одне до одного. Цілком природно, що між ними вже немає колишньої закоханості, але це зовсім не означає, що те, що їх єднало і зв’язувало, стало не таким міцним чи не таким дорогим для них. Навпаки, це означає… Що ж це означає?

Саллі вйокнула на свою шкапину. Вона поспішала завидна перетнути пустельну глинисту рівнину. Поки точилася розмова з Вайолет, Квіні повзла, мов черепаха, і буде зовсім кепсько, якщо вона тепер закульгає. Саллі було приємно, що Вайолет довірилася їй. І вона сподівалась, що Вайолет послухається її поради. Дівчина ще така молода, а міркує, немов доросла; так тверезо дивиться на життя, і все-таки її розтривожило кохання до Чарлі.

Хоч би поталанило бідоласі — вона могла б стати всесвітньовідомою. співачкою, думала Саллі. Дівчина, безперечно, має чудовий голос, і, якщо обставини складуться сприятливо, вона здобуде собі славу. Але чи вирветься вона коли-небудь з того задрипаного трактиру, з атмосфери невгамовних пристрастей, що їх породжує оцей пустельний, випалений сонцем край?

Саллі так була заклопотана думками про долю Вайолет, що не помічала, як повільно вона їде. Сонце вже сідало, заливаючи небо багряним вогнем, а гірський кряж усе ще невиразно бовванів удалині, коли Саллі раптом збагнула, що споночіє раніше, ніж вона встигне добратися до Конової Лощовини. Але вона бачила на обрії знайомі нагромадження валунів і знала, що треба правити просто на них.

Небо набрало бузкових, потім зеленкуватих тонів, зайнялися перші зірки; Саллі почала тихенько наспівувати під розмірене шкутильгання Квіні, яка, незважаючи на втому, йшла тепер бадьоріше, бо відчувала близький кінець подорожі.

Саллі не почувала себе чужою серед цих неозорих таємничих просторів. Зрештою, казала вона собі, все це Австралія. Щоправда, тут зовсім інакше, ніж у південних лісах, де вона виросла. Але це теж її батьківщина, і тут вона вдома. Саллі раділа: вона таки довела Моррісу, що може бути самостійною і не боїться цього. Зараз їй кортіло поділитися з ним своїми новинами — розповісти, що вона чула про похід на Лейк-Дарлот і як вона гостювала в Джіотті.

«Перше кохання — не останнє, Вайолет!» Все-таки дивно, чому вона це сказала? Що породило ці слова? І чому вони весь час крутяться їй у голові?

Коли Квіні, спотикаючись, подолала кам’янистий підйом і стала спускатися вниз, Саллі зіскочила на землю й повела її за вуздечку. Неважко було й заблудитися в такій пітьмі. Саллі голосно покликала Морріса, і той здалеку відповів їй. Вона з полегкістю зітхнула, побачивши нарешті полум’я багать у лощовині. А ось і Морріс, іде зустрічати її з ліхтарем. І Саллі вигукнула:

— Ах, Моррісе, як хороше знову бути вдома!