Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XVIII

Серед старателів, що працювали на ділянках з розсипним золотом, а також гірників з рудника Кассіді та відкритих кар’єрів на Марітані, Саллі знала багатьох. Проходячи мимо чи вмощуючись у колі біля багаття, вони скромно і шанобливо казали їй: «Доброго вечора, місіс».

Тут були Елі Нанкерроу та його напарник Піп Ярн, Сем Маллет, Браун — Тупе Кайло, Доу Динаміт, Янкі Набрида, Томпсон Верблюд, Ден О’Салліван — Танцюрист і Тессі Ріган, а також Довготелесий Джім, візник з Квінсленда, його товариш Клері Мак-Клерен та Унк Трегурта, старий корнуелець з сивою кучерявою борідкою.

Елі та Піп Ярн теж були корнуельці; завбачливі й пронозливі люди, вони мали гарну ділянку на Браун-Хіллі. У себе на батьківщині Піп Ярн був проповідником. «Поки не спився», — пояснював Унк. Елі допоміг йому в біді й забрав з собою сюди в Австралію. Їх рідко бачили порізно. Та на приїсках всі корнуельці завжди трималися купи.

Сем Маллет мав знамените ім’я. Коли він напивався, то вважав за необхідне нагадати кожному стрічному, що звати його Самюель Вордсворт; але взагалі Сем був поважний і розсудливий коротун, не схильний до бешкетування і дуже небалакучий. Здавалось, він завжди був заглиблений у якісь роздуми, а коли говорив, то тільки до діла. Тупе Кайло, його товариш, навпаки, здатен був наговорити за двох. Це був жилавий, верткий і енергійний чоловік, з різким, верескливим голосом, з єдиним оком та перебитим носом. Тупе Кайло врятувало йому життя, любив пояснювати він. Якось у бійці його вдарили кайлом, та завдяки тому, що воно було тупе, «к бісовій матері полетіла тільки краса». І він «глибоко вдячний тому кайлу»! Нікого й не цікавило його справжнє ім’я.

Ден О’Салліван, рослий ірландець, з м’ясистим, попеченим на сонці обличчям, хвалькуватий і життєрадісний, без упину снував між своїм наметом та ділянкою і завжди приносив приголомшливі новини.

Томпсон Верблюд рухався повільно, був незграбний і відлюдкуватий, а гострий блиск його сталево-сірих очей свідчив про те, що він витриваліший за будь-якого верблюда і витримав немало розвідок у таких безводних місцевостях, де інші напевне загинули б.

Янкі Набрида скидався на американського індіанця — ставний, вродливий, з гладеньким чорним волоссям і смоляними очима. Але, за його свідченням, він воював проти індіанців під командою полковника Коді. До того ж він був циркови наїзником, а його сестра жила в жіночому монастирі. Вони з Фріско знали один одного віддавна і працювали разомна інших приїсках; тепер напарником Набриди був Тедді Доу, й вони успішно добували золото на своїй ділянці південніше Кассіді.

Люди на приїску безперервно мінялись: одні поверталис з розвідки, інші вирушали в похід за сотні миль. Були й такі, що за прикладом Елі Нанкерроу та Попа Ярна, Сема Маллета й Тупого Кайла взялись за промислову розробку ділянок і були цілком задоволені своєю здобиччю на Хеннані.

Сем і Тупе Кайло ніяк не хотіли примиритися з тим, що вони могли б мати прибуткову ділянку на кряжі, якби вели розвідку саме там, а не пішли в похід на Маунт-Юл. Тупе Кайло без кінця розповідав про це.

— Дві-три сотні хлопців, у тім числі й я, з повозками та запасом харчів подалися шукати золоті гори і зайшли казна-куди від найкращої ділянки в країні, — бідкався він. — На першу ніч ми зупинилися біля підніжжя горбів на Дев’яностій Милі. Том Фленнінган, Педді Хеннан та Ден Ші наздогнали нас і почали розпитувати про подробиці походу. Вони були в розвідці і повернулись у старий табір, тільки-но ми звідти вийшли. Вони загнуздали чотирьох коней, що паслись в чагарях, і помчали слідом за нами. Десь через пару днів ми стали табором у низині й сіли ввечері пограти в карти, коли бачимо — повертається Педді. Каже, що в нього лопнув міх і він з своїми напарниками зостався без води. Отож і їде тепер на Дев’яносту Милю по воду.

Ми рушили далі, навіть не підозрюючи про те, що сталось насправді. Потім Ден Ші розповідав, що Фленнінган знайшов перше золото біля Маут-Шарлотт — невеличкий самородок та кілька пристойних зразків.

Ден сказав, що йому подобається ця місцевість. «В таких горах, схожих на цукрові голови, завжди є золото, це точно», — запевнив він Педді Хеннана. Вони вирішили зупинитися тут і провести розвідку. Фленнінган та Педді Хеннан пішли шукати воду й за кілька миль набрели на болітце, проте воно подарувало не більше кварти води. Тоді Педді поїхав назад, у бік Кулгарді, але вночі випав дощ, і коли наступного ранку Педді повернувся до свого табору, Фленнінган показав йому цілу пригорщу золота, взятого у виярку біля Марітани.

— «І там ще багацько лишилось», — додав Фленнінган. Він закидав те місце гіллям, не став більше копати й пішов геть, щоб не привернути чиєїсь уваги. В низині ще був дехто з наших, в тім числі і я з Семом. Але ми навіть гадки не мали, чому це Педді та його дружки не поспішають звідси.

Вони дочекались, поки ми зникли з очей, і тільки тоді взялися до діла. Перенесли свій табір, закілкували ділянку на трьох. І відразу вкопали дев’яносто чотири унції! Далі почали віяти та просівати пісок. Педді Хеннан поїхав зробити заявку. Поки він їздив, напарники взяли ще сотню унцій. А ми з Семом в цей час вибивалися з сил, щоб швидше дістатись до Маунт-Юлу. В цьому поході золото нам і не блиснуло, а по дорозі назад ми почули про знахідку Педді Хеннана! Ех, сто чортів йому в ребра, як же ми злились! Та й як не злитись — адже проґавили щастя всього нашого життя, і тільки тому, що не здогадались покопатися вздовж хребта раніше, ніж Педді Хеннан та його дружки закілкували це місце!

— Є хлопці, яким щастя саме лізе в руки, — з жалем промовив Сем.

— Бісового дідька воно тобі полізе саме, — сказав Довготелесий Джім. — Просто вони вправні старателі, а ви — ні, бо не вмієте дивитися собі під ноги.

Тупе Кайло погодився:

— Що й казати, вхопили облизня. І все-таки деяким хлопцям везе — дивися, йдуть та й спіткнуться об самородок, а справжній старатель переступить через нього і не помітить.

— Був ось такий випадок, — спроквола заговорив Клері Мак-Клерен, задумливо посмоктуючи люльку. — Джек Мор з напарниками викопали шурф і вклали безліч праці в розробку пласта. Але нічого путнього не знайшли, повисмикували свої кілки й покинули ділянку. Місяців через два з’являється якийсь старий волоцюга, кладе на землю свої манатки й починає кип’ятити в котелку воду. Коли гульк — щось поблискує у величезній каменюці, яку Джім прикотив, щоб захистити багаття од вітру. Торохнув він по каменюці й бачить: є! Ну просто вогнем палає! Приставив зразки, організував синдикат. Синдикат заручився правом на розробку, а потім продав ділянку за вісімдесят тисяч фунтів.

— Оце здорово!

— Господи, буває ж таке!

— Золото — воно капризне.

Кожному легко було зрозуміти і скруху Джека Мора, і радість того старого волоцюги, бо всі вони могли опинитись на їхньому місці.

— Я не кажу, що щастя тут ні до чого, — підтакнув Довготелесий Джім. — Але я певен: добрий старатель рано чи пізно, а знайде золото, якщо принюхуватиметься до землі й не кидатиме ділянки, коли спершу нічого немає.

— Де воно е, там-таки воно е, — з сумом промовив Унк. — А де воно є, там немає мене.

Чоловічий регіт котиться далеко по осяяних зоряним світлом рівнинах. В хрипких, надсадних голосах — весела, добродушна іронія:

— Не вішай носа, Унк!

— Ти своє знайдеш!

— Перед смертю ще багачем станеш!

— Таким, як і ми!…

Білл Єгосафат повернувся з Курналпі з сенсаційними новинами про загальні збори старателів.

— Був там один пройдисвіт, Уїнтерботтом; мав собі ділянку за Яром Мертона, — оповідав Білл. — А в напарниках у нього — хлопчина, Джонні Буйвол. Справи йшли не блискуче, але домовленість між ними була така: все ділити порівну. І от цей старий плутяга нишком продав золото крамареві: взяв за один самородок вісімдесят фунтів і переслав гроші дружині в Аделаїду. А потім каже Буйволу, що вирішив кинути цю ділянку, бо з неї користі, як з козла молока, й бере собі в напарники іншого.

Білл зробив паузу, щоб передихнути, а також щоб посилити драматичний ефект; одвернувшись убік, він гучно висякався з допомогою пальців і витер ніс волосатою рукою. Потому заговорив далі:

— Крамар відчув, що тут пахне підлістю. І розповів Буйволу про самородок. Той, звісно, за барки Уїнтерботтома, а старий негідник йому у вічі: мовляв, ти байдики бив на роботі, і тобі нічого не належить за самородок.

Слухачі дружно висловили своє обурення. Це був великий злочин. Він порушував основний принцип життя на золотих приїсках — принцип чесності перед своїм товаришем.

— На Курналпі зараз коло двох тисяч старателів, і бачили б ви, скільки люду повалило на збори, як тільки вдарили в тази. Хлопці просто посатаніли, коли почули історію з Буйволом.

Ну що ж, обрали суддю, а самі, як заведено, були присяжними. Уїнтерботтома поставили на воза, накинули мотузку на шию, а кінець — через балку на веранді крамниці. Деякі так розходилися, що трохи не задушили Бема тією мотузкою, коли він відмовився визнати себе винним. Крамар і той хлопець, якого Бем підмовляв собі у партнери, дали свідчення. Суддя все це підсумував і спитав збори, який їхній присуд.

«Винен!»

«Винен, нечиста сила!» — загорлали ми. І всі, як один, піднесли за це руку.

А деякі запальні голови вимагали:

«Повісити його!»

«Повісити, падлюку!»

Святий Єгосафате! Ніколи я не бачив, щоб люди на зборах так гарячкували! Вони кидались до воза, на якому стояв Уїнтерботтом, і коли б тільки вхопили його, був би йому капець. А той тремтів усім тілом. Зробився не людина, а тінь. І, щоб я луснув, зосталася б від нього сама лише тінь, якби ми не оточили воза та не примусили хлопців схаменутись.

Ну, трохи попрацювали кулаками, потім Ед Джошуа та Джонні Маршалл підвелися з місця й почали умовляти. «Ніколи ще, — сказали вони, — на цьому приїску не було самосудів. Ми, старателі, завжди пишалися тим, що свято шанували закон. Ми не хочемо, щоб про Курналпі пішла погана слава». Мало-помалу всі вгамувались. Було ухвалено, що Уїнтерботтом поверне Буйволу те, що привласнив. Після цього хлопці випровадили його з табору, давши харчів та води на добу, і так горлали та свистіли йому вслід, що за кілька миль було чути.

— Тепер кожен у Курналпі надовго запам’ятає, як обдурювати свого товариша, — сказав на закінчення Білл і задоволено посміхнувся.

Білл збирався їхати в Кулгарді, щоб купити верблюдів і разом з Крупинкою податись на південний схід від Курналпі. Та не встигли вони знятися з місця, як табір загув, мов розтривожений вулик, — всі говорили про те, що Джек Дан натрапив на нове родовище за п’ятнадцять миль на північний захід від Сорок П’ятої Милі.

— Кажуть, багатше за Лондондеррі, — скакав від радості Білл. — Кавалки золота повсюди так і пруть із землі.

Вони з Крупинкою вирішили йти слідами Дана. Хутенько спакували пожитки й побігли закупляти продукти. Довготелесий Джім та Клері Мак-Клерен метнулись у чагарі ловити своїх верблюдів. Джоді Джеймс, Динаміт та ще з десяток страйкуючих шахтарів, не гаючи часу, також поскладали своїречі й приготувалися йти разом з Крупинкою та Біллом. Морріс горів бажанням приєднатися до цього походу, але Фріско був проти. Поки вони туди доберуться, сказав він, там уже все буде закілковано, а їм треба зберегти свою ділянку. Тепер ввійшло в моду захоплювати чужі ділянки. Інспектор Фіннерті вже розглядав сотні таких справ, а ділянка на Хеннані буде варта більше, ніж якась яма, викопана під час цієї гарячки. Через кілька днів заговорили про сутичку на Дановій ділянці: коли старателі приперлись до нього, щоб зробити заявку на розсипне золото, він пригрозив зброєю і викликав солдатів на захист своєї власності.

— І якого чорта він ото комизиться, цей Джек Дан?! — обурювались старателі. — Хіба він не знає законів? Кожен старатель, що добуває розсипне золото,.має право закілкувати ділянку за двадцять кроків від жили.

Елі сплюнув і глибокодумно затягся тютюновим димом.

— Коли воно так, як запевняє солдат Райєн, і хтось із цієї шатії почав колупати жилу, то Джек Дан мав право потурити їх у три вирви. Та я й сам, от не встати мені з цього місця, почастував би їх свинцем, якби вони роззявили пащу на мою жилу, хоч клятий Ярн, сто болячок йому в печінки, й зіпсував мою рушницю.

— Все це вірно, — заявив Тупе Кайло. — Але задля чого Джеку Дану треба було вплутувати поліцію в наші старательські справи? Зібрати збори, вони й розсудять, що до чого, і Джек дістав би те, що йому належить.

Інрді Фріско приносив свою велику гітару з сталевими струнами й голосно заводив якусь популярну пісню. Інші підхоплювали, один по одному прилучаючи до хору свої грубі, хрипкі голоси, які звучали то сумно та журно, то з безтурботною хвацькістю. Хтось просив Меллокі О’Дуайра заспівати «Баладу про зелений колір». Піп Ярн виконував «Зберемося біля річки», а кожен, як міг, підспівував. Часто Елі порушував мовчанку, що западала по тому, комічними куплетами, які він викрикував своїм надтріснутим фальцетом, або Фріско утинав безконечну мексіканську пісеньку з веселим приспівом. Він співав сороміцькі пісні та арії з опер, супроводжуючи спів деренчливими звуками гітари.

Бренькання Фріско на гітарі доводило Морріса до шаленства. Найбільше його дратувало, коли Фріско, розсівшись на землі, починав удавати з себе хлопця-друзяку і, торгаючи струни свого незграбного інструмента, хвальковито запевняв, що об’їздив з ним увесь білий світ.

— Але ж, Моррісе, — заперечувала Саллі, — послухати іноді музику біля табірного вогнища дуже приємно.

— Музику?! — гаркав Морріс. — Ти називаєш оте гидотне завивання музикою? Коли я його чую, мене тягне на вбивство.

— А людям подобається, — сміялася Саллі, — і мені теж.

Морріс ледве стримувався, слухаючи оглушливі дисонанси Фріско, коли той шарпав як попало струни і, майже до невпізнання спотворюючи відомі мелодії, ревів на всю горлянку. Та ще дужче гнівило Морріса те, що Саллі подобались Фріскові концерти, вона аплодувала йому, підспівувала сама й відповідала сміхом на кожен його жарт. Не схвалював Морріс і її манери, розмовляючи з чоловіками, звертатися до них на прізвисько, а також поблажливого ставлення до їхніх жартів. А вони теж не соромились її і починали розпускати язики, називаючи її «маленькою місіс» або «місіс Саллі».

— Ти не повинна лигатися з кожним тутешнім Томом, Діком чи Гаррі, — роздратовано вичитував він Саллі після одного з вечорів, коли вони співали хором біля вогнища.

— Лигатися? Саллі здивовано підвела брови. — Скажи, Моррісе, а що ти називаєш лиганням?

— Ну, — зам’явся Морріс, якому було досить важко дати врозумливу відповідь на це запитання. — Не треба так вільно поводитись.

Саллині очі спалахнули, вона пильно подивилась на свого чоловіка.

— Отже, я надто вільно поводжуся з ними?

— Ти звертаєшся до людей на прізвисько, — пробурмотів Морріс зніяковіло.

— Але ж я не знаю їхніх справжніх імен. Я знаю тільки ті, які чула від тебе, Моррісе. Наприклад, Піп Ярн, як його звати насправді?

— Я й сам не знаю, — неохоче признався Морріс. — Але непристойно, що ти ото співаєш, посміхаєшся і…

— Непристойно співати й посміхатися? — перепитала Саллі.

— Ну, бути такою веселою з чоловіками, — додав Морріс. — Адже тут золотий приїск. Так, так! Незчуєшся, як твоя репутація зійде нанівець.

— Моя репутація? — Очі Саллі блиснули гнівом, — Ти більше б дбав про свою репутацію, Моррісе.

— Саллі!—тільки й спромігся вигукнути Морріс. Вигляд у нього був ображений і розгублений.

— От що, любий, — Саллі посміхнулась своєю найчарівливішою посмішкою. — Ти пробач. Але не говори мені більше про якесь там лигання. Нам треба жити тут у згоді з людьми. Ставитись до них з тією ж добротою та прихильністю, що й вони до нас. А щодо поведінки, то, слово честі, Моррісе, не треба мене вчити, як себе поводити на людях.