Буремні дев'яності

РОЗДІЛ LVI

— Заважив сто фунтів?

— Чорт забирай, невже правда?! Ото самородочок — є чим поласувати, — сказав Тессі.

Хвилину тому Педді Кеван з хряском розчахнув хвіртку, промчав через садок і вихором влетів на веранду до Гаугів. Бруний, скуйовджений, він прибіг просто з роботи, щоб чимшвидше сповістити про новину.

Якось Дінні сказав про Педді Кевана:

— Якщо цього хлопця трохи пошкребти, з нього так і посиплеться золото. Певне, через те він і не полюбляє митися. Боїться, щоб після нього в тазі не знайшли золотого розсипища.

Дінні й Тессі Ріган сиділи на приступках веранди, де зібралося ще кілька старателів, і, посмоктуючи люльки, обговорювали причини тимчасового затишшя в боротьбі за розсипища. Кріс примостився осторонь на одному з саморобних стільців, оббитих мішковиною, і час від часу докидав якесь зауваження. Педді, з розпатланим рудим чубом і дикими від збудження очима, порушив мирний хід бесіди. Коли хто-небудь з таким виглядом вдирається до гурту, це може означати тільки одне: наставляй вуха, десь знайшли золото — буде новий похід!

Кожен із старателів вмить насторожився, у кожного щось тьохнуло в грудях. Старі, досвідчені золотошукачі, такі, як Дінні й Тессі, удавали, ніби зовсім спокійно сприйняли Педдину новину.

— Ну, а де ж вони ростуть, такі самородки?

— Хто його знайшов — відомо?

— Ніхто ні біса не знає, — випалив Педді. — Приїхав панотець Лонг з Кеноуни і каже, що два хлопці знайшли здоровезний самородок. А більше шановний отець нічого не хоче казати. Поклявся, бачте, зберігати таємницю.

Тессі підвівся й підсмикнув штани.

— Ну, цим він не відбудеться, правда, Дінні? Треба самим поглянути, що там таке, та й манатки про всяк випадок зібрати, якщо…

— Похід уже почався, — перебив його Педді. — Дорога на Кеноуну аж кишить. Я з своїм напарником зараз відчалюю теж.

— Пробачте, мем! — гукнув Дінні Саллі. — На сьогодні обід відміняється!

З веранди всіх наче вітром здуло.

— Ну от, хай йому всячина! — Саллі підійшла до дверей і побачила, що всі вони вже поспішають дорогою до міста: і Дінні, й Тессі Ріган, і Педді, й решта старателів, а позаду всіх — Кріс Кроу. Пораючись біля плити, Саллі запарилась, аж мало не падала з ніг, і їй було до сліз досадно, що вся її праця пішла нінащо. Спересердя вона кляла золоту гарячку й усі золотошукацькі походи на світі. Ще тільки почувши, про що з таким захватом розливається Педді, вона вже знала, чим це скінчиться.

Морріс повернувся увечері й на диво спокійно розповів про новину, яку приніс панотець Лонг, і про дику метушню, що знялася в місті навколо походу до Кеноуни, де, як гадали, можна було щось розвідати. Вся ця справа здавалася Моррісу дуже сумнівною. Ні в поліції, ні в гірничому департаментті немає ніяких відомостей про цей самородок, сказав він. Якби самородок існував насправді, то його уже пред’явили б і заявка була б зареєстрована.

Звичайно, всі знають, що частина золота іде на сторону; але старателі суворо пильнують, щоб тут закон не порушувався. Утаювання золота тягне за собою конфіскацію ділянки. Отож навряд чи знайдуться такі, що, натрапивши на багату жилу, стануть нею рискувати. Через те великі знахідки, як правило, завжди реєструються, і тільки якась дрібниця просочується до рук перекупників краденого золота.

Саллі надивуватися не могла, як страшенно змінився Морріс. Раніше — до свого злощасного походу на Маунт-Блек — він перший кинувся б мов навіжений у цю нову погоню за золотом. Але після того походу, і особливо відтоді, як Морріс став трунарем, він цілковито збайдужів до всіляких чуток про нові золотошукацькі походи чи багаті розсипища, знайдені десь на новому далекому приїску.

Саллі знала, що Морріс через силу примусив себе зайнятися своїм новим ремеством. Заглушив у собі відразу до нього і тепер був навіть задоволений, що зумів домогтися успіхів на ниві поховання людей. Не велика то приємність — знімати мірку з небіжчиків, збивати труни або плентатися біля катафалка у похоронній процесії казна-куди на кладовище, казав Морріс. Попервах його просто з душі вернуло і соромно було людям у вічі дивитись, а тепер нічого, звик. Робота як робота, буває гірша. Просто доля зле пожартувала з нього. Але з жарту є зиск — ось що найголовніше!

— Це теж ніби свого роду невеличка жила, — сказав якось Морріс Олфу. — Хто б міг подумати, що я зароблятиму гроші на трупах! Ніхто наперед не знає, де лежить його щастя: Видно, мені судилося не копати золото, а закопувати мерців.

Морріс тепер весь час пропадав або в своїй конторі, або в майстерні, або в стайні; навіть пишався тим, як він уміє догодити пригніченим горем родичам небіжчика — ніколи не шкодує жалобного крепу, складає віршики для повідомлень про похорон, а для одного з своїх клієнтів навіть попросив Саллі наплести вінків з білих безсмертників.

— Бачиш, люба, я всіляко намагаюся ублаготворити померлу душу, — з гіркою іронією казав він.

Саллі просто не знала, що їй робити з Моррісом: він зовсім погрузнув у своєму похоронному бюро. Невже він більше ні на що не надіється і вирішив усе життя ховати мерців? Саллі навіть хотілося тепер, щоб він загорівся від цих балачок про золото і гайнув разом з усіма ловити примарне щастя. Але Морріс залишався незворушним і байдужим до всього на світі.

Дінні й Тессі, гнані золотою гарячкою, поспішали до Кеноуни. Не може бути, щоб отой піп так набрехав. Якщо він каже, що бачив здоровенний шмат золота — то таки бачив. А він же про це сказав? Сказав! І якщо більше нічого не говорить, то тільки тому, що не може розголосити таємниці сповіді. Певне, йому хтось сповідався, розкаюючись у якійсь нечистій справі, міркували старателі. Грабіжництво або ж убивство, а може, те й друге водночас.

Сотні людей, похапавши кайла та лопати, — на верблюдах, на конях, на ослячих візках, на підводах, на велосипедах і пішки, з мішком за плечима, — ринули в дорогу, щоб перекопирсати, обнишпорити землю за околицями Кеноуни.

Через кілька днів вони потяглися назад: ніяким легендарним самородком ніде навіть не пахло. І не було жодних чуток про багаті розсипища десь поблизу, чи про старателів, що повернулися здалека й кропили свою удачу, чи про чиюсь підозрілу метушню.

З’ясувалося тільки, що золото на старому Білому Пері та інших колись багатих приїсках цього краю почало вичерпуватись. Крамарі й трактирники в один голос скаржилися на застій у торгівлі. Чутка, пущена панотцем Лонгом, була їм, звісно, на руку, і вони зустріли її вельми радо. Інша справа — старателі. З раннього ранку й до вечора під палючим сонцем вони марно длубали землю кайлами та лопатами, не заробляючи цією виснажливою працею навіть собі на прожиття, не знаючи навіть, де вони копають: далеко чи близько від місця народження того таємничого кавалка золота.

Із східних штатів також почали прибувати партії золотошукачів, і після трьох тижнів одчайдушних, але даремних пошуків становище склалося досить загрозливе.

Дінні чудово пам’ятав горезвісний похід Мак-Кена і несамовиту лють старателів, ошуканих варняканням п’яного дурня. Він застерігав інспектора й констебля, що треба якось допомогти озлиднілим і голодним старателям, а то панотцю Лонгу не минути лиха. Якщо священик сказав правду — нехай назве місце, де було знайдено самородок. Бо старателі подумають, що він або ляпнув зайве з п’яного розуму, або ж їх умисне обдурили заради наживи окремих крамарів та трактирників.

Панотець Лонг погодився сказати, де знайшли самородок. О другій годині дня такого-то числа він привселюдно розповість про це з балкона готелю в Кеноуні.

Натовп, що зібрався біля готелю, за свідченням Дінні, був настроєний далеко не мирно. Перед лицем такої грізної сили у будь-якого смільчака душа сховалася б у п’яти.

— Людей зійшлося тисяч шість-сім. Усі патлаті, мов вовкулаки, в усіх ноги розтерті до крові. Від голоду ледве стоять на ногах, очі палають. Було видно, що коли панотець Лонг не дотримає слова — вони його просто роздеруть на шматки. Ті, що мали коней, верблюдів, повозки чи велосипеди, тримали їх напоготові, щоб одразу рвонути вперед, тільки-но панотець Лонг скаже, де знайшли той здоровенний самородок.

Коли молодий священик вийшов на балкон, його зустріли зловісним мовчанням. Запала така гнітюча тиша, яка буває лише перед грозою.

— Панотець Лонг стояв білий мов крейда і весь тремтів від страху, хоча й силкувався бадьоритися, — розповідав Дінні. — Дехто з хлопців почав уже галасувати. Лише богу відомо, що могло б статися, якби попик надумав відкручуватись. Спочатку я страшенно боявся цього, бо надто вже він розмазував — в яку, мовляв, халепу він ускочив, не подумав, до чого може призвести людей золота гарячка. Ну, а далі попросив хлопців ні про що його більше не розпитувати, коли він назве місце, де знайшли самородок. Ті, кому вже зовсім урвався терпець, почали заприсягатися, здіймаючи до неба руки. «Гаразд, — сказав панотець Лонг, — зараз я вам скажу, де, на мою думку, було знайдено самородок і все, що я про це знаю. Не можу тільки назвати тих, хто його знайшов, бо не маю на те права. Самородок нікуди не дівся, він у повній цілості. Зараз він не в цьому місті, а, мабуть, у якомусь іншому десь поблизу, і свого часу повернеться назад до Кеноуни…»

«Самородок знайшли…» — тут ми всі затамували подих, чути було, як муха пролетить, а він спроквола промимрив: «…по дорозі на Курналпі, за чверть милі від найближчого озера».

— Натовп заревів і немов з ланцюга зірвався. Люди просто озвіріли, лізуть одне одному на голови, повозки тріщать, коні стають дибки, верблюди, запряжені в незграбні вози, пруть навпростець, не розбираючи дороги. Крики, гамір, лайки, прокльони. Та ось усе це з диким реготом, з гиканням наввипередки помчало в бік Курналпі. Такого я зроду не бачив. Справжнісіньке тобі стовпотворіння! Щастя ще, хоч нікого до смерті не задавили.

Сам Дінні та ще чоловік півтораста старателів залишились послухати, чи не скаже панотець Лонг чогось певнішого. Коли гамір ущух, священик додав: «Самородок знайшли поблизу дороги, на глибині п’ять чи шість футів, а важить він щось дев’яносто п’ять чи сто фунтів».

Сказавши це, він пішов з балкона.

Дехто несміливо спробував аплодувати, а хтось навіть запропонував висловити панотцю Лонгу подяку за повідомлення. Однак у відповідь загули несхвальні голоси. Досвідченим старателям, таким, як Дінні чи Тессі Ріган, що тверезіше дивилися на речі, слова священика не вельми сподобались; надто вже він заминався: «на мою думку», «мабуть». Більше скидалося, що то говорить не священик, який береже таємницю сповіді, а людина, котра боїться, що стала жертвою лихого жарту.

Чимало старателів зібрали свої манатки і поплентались назад до Калгурлі. Вони вже бачили, що від цього походу марно ждати добра і що здоровезний самородок панотця Лонга — чистісінька вигадка. Проте сотні людей ще довго кілкували ділянки на багато миль довкола пересохлого озера при дорозі на Курналпі й уперто довбалися в землі. Та скільки вони не мучились, виснажлива праця не дала їм ані єдиного зернятка золота.

Подейкували, ніби панотець Лонг пиячив якось з одним відомим у Кеноуні трактирником та його приятелями, і ті розхвалювали йому так і сяк скарби цього приїску. Коли священик добре захмелів од віскі, яким його частували не менше, ніж різними побрехеньками, йому, певне, підсунули щось схоже на грудку золота, а може, з п’яних очей бідоласі просто привидівся велетенський самородок. І він здуру й бовкнув десь про цей самородок, не усвідомлюючі того, якого лиха може накоїти чутка про таку знахідку, не розуміючи, що похід старателів — це питання життя і смерті для сотень, ба навіть тисяч людей, а заразом і для тих, хто такі чутки поширює. Адже Мак-Кен за свою брехню трохи не наклав головою!

Учасники походу рвалися по-своєму розрахуватися з негідниками, які пошили в дурні панотця Лонга. Була підозра, щр Том Дойл, власник найбільшого готелю в Кеноуні й дуже впливова там особа, був причетний до цієї справи. Всі знали, який він охочий до жартів. Але Том, шестифутового зросту ірландець з бугаячою силою і таким же норовом, заприсягнувся, що повідбиває печінки кожному, хто лиш посміє зводити на нього такий наклеп.

Старателям, які спробували учинити йому допит, Том нагадав, що він сам такий же старатель, як і вони. Кожен пенні, що пішов на його готель, добутий на приїсках. Він не якийсь там придуркуватий молокосос, щоб гратися з вогнем, плескаючи казна-що про неіснуючий самородок. Том закликав у свідки і матір божу, й усіх святих, що сам нічого б не пожалів, аби знайти дурисвітів, хто б вони не були. А в тому, що священику наставили носа, він, звісно, нітрохи не сумнівається.

Ніяких нарікань на панотця Лонга, який, до речі, перебуває під його захистом, він не дозволить. Хіба ж то не він, не Том Дойл, боровся разом з усіма старателями за справедливість? Нехай хто скаже, що це не так! І хіба не він підняв свій голос на захист старателів, коли Джону Форресту здалося, ніби він може поводитися з ними, мов з падлом? Та він же, чорт забирай! І за це його арештували й хотіли присобачити йому справу про підбурювання до заколоту, про порушення громадського порядку і ще казна-що. Тільки все це лопнуло, як булька на воді, бо він, Том Дойл, лише захищав старателів. А це — право кожного громадянина.

Ну, звісно, казали старателі, вони все це знають і пам’ятають. Вони зовсім не думають, що Том був у спілці з тими пройдисвітами, які заради жарту чи заради наживи спровокували людей на цей похід. Просто вони вважали за свій обов’язок сказати йому, які ходять чутки, і розплутати плітку.

Том погодився з ними й поставив усім випивку та закуску. Хвиля старательських походів, збита необачними словами панотця Лонга, не одразу вляглася. Були й інші, менші походи— в. Золоту Долину, Широку Стрілу, Муллін. А панотцю Лонгу ще не раз загрожувала небезпека, і казали, що він ходив на волосинку від смерті.

Хоч священик і далі жив на приїсках, проте це був уже не той колишній панотець Лонг: від нього залишилась сама тінь. Гризота про казковий самородок та жахливі наслідки походу не давали йому ані миті спокою, і зрештою саме це, на думку багатьох, поклало його в домовину, а зовсім не тиф, од якого він нібито помер через кілька місяців у Перті.

Невдовзі Том Дойл був обраний мером Кеноуни. Це сталося після того, як боротьба старателів увійшла в нову фазу.

А почалося це так: Майка Берка, Джіммі Міллера, Еда Бернса й Тессі Рігана арештували, звинувативши їх у крадіжці руди, яку вони вивозили мішками з своїх ділянок на наділі Айвенгівського синдикату.