Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XVII

Старательські табори були розкидані по всій низині, тяглися вони й вздовж гірського кряжа — на захід, до Великого Боулдера, та на північ, за приїск Хеннан, аж до широких стрімких схилів Маунт-Шарлотт. Морріс та Фріско розіпнули свої намети рядком біля підніжжя Марітани — крутої гори, вкритої низькорослим колючим чагарником та сірими кошлатими кущами, заквітчаними рожево-ліловим цвітом; вона високо здіймала до блакитного неба свою голу вершину.

Намети з брудно-рудого, просякнутого пилюкою полотна, намети із зшитих докупи мішків, криті мішковиною халабуди з іржавої жерсті від гасових бідонів, яку прибивали до каркасів з необтесаних жердин, курені з сухого гілля стояли повсюди серед тонких веретеноподібних дерев з рідким віхтем галузок біля самого вершечка, прикритим шапкою темного листя. Подекуди щирим золотом цвіту жовтіли купки приземкуватих кущів.

Цілий день скреготіли грохоти і хмари червоної куряви здіймались над ділянками старателів. Люди повзали по кряжу, мов якісь фантастичні комахи, порпалися в землі навколо шурфів, вигрібали пусту породу, розчищали нові шари. Монотонно рипіли коловороти, гуркотіло каміння, що його скидали на купи, шурхотіла, осипаючись в ямах, земля, порушуючи таємничу тишу пустельних рівнин. Час від часу хто-небудь з старателів кричав щось своєму товаришеві, і його голос дзвенів у чистому повітрі, немов уривок пісні. В безхмарній синяві неба похмуро й зловісно каркала ворона, нагадуючи всім про довге пекуче літо, коли вона клюватиме кістки людей, загиблих від спраги там, аж за обрієм, серед зарослів акації.

Ночі все ще були дуже холодні. Від різкого сухого холоду зорі сяяли, мов діаманти, і Саллі рано ховалася в постіль. Вдосвіта, коли вона вставала, щоб розпалити багаття та приготувати Моррісу сніданок, паморозь товстим шаром вкривала землю. Години через дві яскраве сонце уже зогрівало її; але траплялось, що крижаний вітер дув над рівнинами цілий день і вночі наскрізь пронизував намет, примушуючи Саллі цокотіти зубами й щільніше закутуватися в ковдри.

Але Моррісу вона казала, що їй подобається жити в наметі. Це набато приємніше, ніж морочитися з пансіоном і з ранку до ночі тільки те й знати, що чистити, скребти, стояти біля плити та мити посуд. Якою нудною і виснажливою здавалась їй тепер та робота! А коли живеш у наметі, клопоту, по суті, дуже мало. Трохи наведеш чистоту та порядок — то й усе діло. Варити на багатті досить легко, це хіба не дрібниця — підмести деркачем землю навколо свого житла, коли гарна погода.

Звичайно, в такому житті були і свої незручності: ні умивальника, ні шафи, ані вбиральні. Доводилось залазити в кущі, а потім по-кошачому загрібати пісок. З ранку до вечора повз намет швендяли чоловіки. Морріс застерігав її, щоб вона обережніше милась та переодягалась, особливо увечері, коли гасовий ліхтар відкидає на полотняні стіни намету чіткі тіні. Ще добре, що зима затяглася. Пилюка, мурашки та мухи поки що не дуже ускладнювали життя. Дні були сонячні, теплі, на голубому небі — ані хмаринки, зате на ніч страшенно холодало.

Вогонь весело потріскував хмизом, що його Саллі збирала звечора й складала в жерстяний ящик, щоб вранці було чим розпалити багаття, хоч часто в попелі вона знаходила тліючі головешки. А тоді тільки й треба було, що згорнути на купку присок та пригнітити його сухим ломаччям. Приємно було грітися біля яскравого полум’я, вдихати пахучий дим, що струмів у чисте ранкове повітря, і слухати передзвін пташиних голосів. Підігріваючи зачерствілі коржі, помішуючи вівсяну кашу, перевертаючи на сковорідці шкваркотливі кавалки сала, вона з гордістю й радістю думала про те, що зможе нагодувати Морріса ситним сніданком перед тим, як він піде на роботу. Опівдні вона готувала обід, а потім, пізніше, — вечерю.

Морріс жартував, що вона вміє творити чудеса, маючи на хазяйстві якусь банку м’ясних консервів, пару цибулин та шматочок сала. Свіже м’ясо було тут розкішшю, овочі, навіть консервовані, — рідкісним продуктом, проте Саллі, як запевняв Морріс, примудрялася готувати смачні супи й апетитну печеню з чого завгодно. Вона так і не наважилася навідатись до крамниці матінки Баггінс, але часто ходила за покупками в іншу крамничку. Пляшечка томатного соусу чи маленька бляшанка сушених корінців були безцінним скарбом.

Морріс вихвалявся, що він краще пече коржі. І це правда, погоджувалась Саллі. Коржі у Морріса виходили такі пухкі та рум’яні, наче з рук майстра-кондитера. Їй довелося повчитися в нього, як замішувати тісто на воді, як швиденько розкачувати його й садовити коржа у велику макітру, а потім ставити макітру, що правила за своєрідну піч, на вогонь, присипавши покришку жаром. Фріско, за звичкою, снідав і обідав разом з Моррісом; але вечеряти йшов до харчевні матінки Баггінс.

Дні спливали легко й непомітно. Часу було вдосталь, кожна справа робилася розмірене і неквапливо, ніби все це не мало особливого значення, та так воно й було — аби лиш попада лося золото та вистачало продуктів і води.

Дбати про це Саллі полишила на Морріса. Вона ніби по ринула в солодкий безтурботний сон, годинами сиділа нерухомо, дивлячись у небо або спостерігаючи, як люди працюють на схилах кряжа.

Її просто вражало те, як Морріс навчився працювати. Взявши лопату та кайло, він виходив з дому, ледь починало сіріти, і повертався з ділянки надвечір, весь укритий рудою пилюкою. Йому було байдуже, що одяг на ньому брудний і потертий, що він лише раз на тиждень міняє білизну.

Саллі стала іншими очима дивитися на свого чоловіка: в ній народилось почуття, значно глибше за ту жагучу пристрасть, що кинула їх в обійми одне одному. Побачивши, як Морріс живе, вона майже простила йому те, що він так довго про неї не турбувався. Навіть його легковажне ставлення до грошей вже менше обурювало її. Здавалось, що так і повинно бути в житті старателя, в якому немає нічого іншого, крім жорстокої боротьби за існування та гонитви за золотом. Тепер вона краще розуміла і ту жадобу золота, що нею тут були охоплені всі.

Золото, золото, Золото!

Ніхто ні про що інше не говорив. Ніхто ні про що інше не думав. Золото було основою основ усіх їхніх поривань і зусиль. Від нього залежало існування цієї людської громади. Кожен марив про казкове багатство, яке одного чудового дня дасться йому в руки. Засліплені цією мрією, просякнуті до кісток рудою пилюкою, старателі та рудокопи день у день працювали до знемоги, недоїдали й недосипали, але не могли відмовитись від надії на золото та щасливе майбутнє. І тільки ворони пересторожливо каркали в ці ясні весняні дні.

Ті, хто розумів воронячий крик, ненавиділи цих чорних птахів. Унк Трегурта — старий корнуелець, який одного разу ледве не загинув у чагарникових нетрях і втратив по дорозі товариша, — бачити не міг цих зловісних птахів; він хапав рушницю й стріляв по них, як тільки вони злітали з дерев, щоб поживитись покидьками біля його намету.

Тихі сонячні дні з ясними морозними ночами низалися один на один, і люди все частіше з тривогою поглядали на безхмарне небо. Потрібен був дощ. Минулого літа, казав Морріс, в Хеннані було дуже скрутно з водою. А зараз щотижня сотні старателів, перекупників та ділків, з кіньми та верблюдами, приїжджають на приїск, і, якщо не випаде добрий дощ, питання про воду постане дуже серйозно.

Кілька днів підряд крижаний вітер гнав над рівнинами брудні скудовчені хмари. Потім линула злива. Від радості люди не тямили, що роблять. Вони по-дикунськи скакали й витанцьовували навколо наметів, сміялися й галасували, мов навіжені. Але як куховарити на. відкритому багатті під дощем — Саллі не знала.

Використавши жерсть від кількох гасових бідонів, Фріско спорудив над багаттям дашок, а позад вогнища поставив лист гофрованого заліза, щоб захистити полум’я од вітру. В ті часи гофроване залізо цінувалося в Хеннані майже як золото. Просто неймовірно, як Фріско завжди вмів роздобути, що йому треба.

— Випрохати, позичити чи вкрасти — для мене все одно, мем, аби я мав те, що хочу, — весело пояснив він.

Котелки з варивом Саллі віднесла в намет, і вони з Моррісом пообідали, не роздягаючись. Раз по раз, проходячи мимо, до них зазирали старателі, щоб поділитися радістю з приводу зливи. Промоклі до рубця, але збуджені й веселі, вони пророкували, що сезон намічається вдалий і що незабаром у Хеннані буде не менше жителів, ніж у Кулгарді.

Дощ лив цілу ніч і, згорнувшись калачиком під ковдрою із шкурок опосума, Саллі прислухалась, як вода періщить по парусині й цівками стікає в намет. Але їй було затишно й тепло, а Морріс мирно хріп поруч неї. Саллі дивувалась, чому вона почуває себе такою щасливою і вдоволеною. Чи буде їй ще коли-небудь так хороше, навіть якщо ділянку Морріса й Фріско буде вигідно продано і вони забагатіють, назавжди позбувшись нестатків?

В цьому примітивному житті не все, звичайно, було гаразд. Саллі не тішила себе ніякими ілюзіями. Але поки що вона охоче сприймала буття, яким воно є, і не заглядала в майбутнє. Непокоїло її тільки те, що Морріс досі нічого не дізнався про свій бумажник, і вона не уявляла собі, на які гроші вони живуть. Звичайно, Фріско та Морріс ділилися золотом, яке давала їхня ділянка, але Морріс сам говорив, що цього дуже мало. Вони вирішили або продати ділянку, або роздобути грошей та купити машинне обладнання. На інших приїсках — Кассіді й Марітані, Мідасі, Крезі, Лейк-В’ю та Старі — справи йшли добре, і ходили сенсаційні чутки про поклади у Великому Боулдері.

Та що це дасть, коли вона буде про все турбуватись? Треба жити так, як живуть у таборі всі золотошукачі: мов ті пташки, що добувають свій харч, де трапиться, і більше ні про; що не турбуються. Єдине, що вимагається від людини, — це не втрачати бадьорості й миритися з тим, що приносить тобі нинішній день. Саллі подумала, що, можливо, вона надто легко ставиться до всього цього.

Вранці дощ перестав. На рудій землі виблискували глибокі калюжі. Чоботи в старателів були обліплені глиною, одяг заляпаний рідким багном. Повсюди — на кущах, на підпірках наметів — сохли ковдри, штани й сорочки. Під промінням гарячого сонця вони парували. Але старателям мало було цього, дощу, і вони з досадою дивились, як вітер жене хмари кудись і у глиб країни.

— Гарний ранок для пошуків — вигукнув Морріс, показуючи на людей, що повзали схилами кряжа та в низині.

— Я теж піду пошукаю, — сказала Саллі. Вона не раз бачила в Південному Хресті, як після дощу чоловіки, жінки та діти шукають на землі самородків. Звичайно, недосвідченому оку важко відрізнити шматочки золота від уламків залізняку та пісковика, вигорнутих з ям і розкиданих скрізь, куди не глянь. Але дощ змиває пилюку, і в такий ранок, як сьогодні, кожен може помітити блиск золота. Саллі не поталанило, і вона винуватила в цьому зозулю. Протяжне сумне кування долинало з далеких чагарникових хащів, ніби зозуля хотіла знову накликати дощ. «Дощова пташка» — називали її старателі, і Саллі вистежувала її в кущах, бажаючи хоч мигцем побачити цю подружку своїх дитячих літ. Всього за кілька кроків від утоптаної землі навколо табору хаща ставала майже непролазною. То тут, то там; стрункий евкаліпт з кораловими плямами на стовбурі височів серед карликових сандалових дерев та сіролистої акації.

Яскраві острівці різнотрав’я зеленіли на рудій землі, і колючий чагарник був обвішаний пухнастими китицями жовтого цвіту. Зграйки маленьких зелених папуг пурхали між дерев з дзвінким і ніжним щебетанням. Гарненькі чорно-білі мухоловки блискавкою миготіли серед кущів, хапаючи на льоту мошву. Важко було нишпорити очима по землі в такий ранок, коли хащі вигравали всіма барвами, дзвеніли веселими пташиними голосами.

Але Саллі все-таки намагалась знайти самородок, хоча б маленький-малесенький, щоб принести його Моррісу. Та натомість вона наламала цілий оберемок гілок з жовтим цвітом і повернулася до табору.

— Поглянь, — вигукнула вона радісно, коли Морріс прийшов на обід, — он скільки золота я принесла!

Педді Кеван знайшов десять унцій золота за кілька кроків від табору, сказав їй Морріс.

— От мале чортеня, — пробурчав він. — Це вже не вперше йому трапляється ласий шматочок. Але що він робить з тим золотом? Ось що хотів би я знати. Ніколи навіть сорочки цілої на ньому нема, і завжди канючить їжу.

— Згадаєте моє слово, — сміявся Фріско. — Цей хлопчисько— великий пройда. Не сьогодні-завтра він усіх нас купить і продасть.

Кожного вечора старателі сходились погомоніти з Фріско та Моррісом біля табірного вогнища. І Саллі нічого так не любила, як сидіти на ящику перед багаттям і слухати ці вечірні розмови. Вогняні бліки витанцьовували на худих, огрубілих постатях старателів. Чоловіки стояли купками в забрудненому землею, пошарпаному негодою одязі, невимушене покурюючи та перекидаючись словами, або умощувались на ящиках чи просто долі. Багрове світло осявало їхні обличчя — м’ясисті, попечені сонцем і бородаті або худі, з гострими рисами, засмаглі, аж чорні. Тут з пітьми визирав чийсь гачкуватий ніс, там — пасмо посивілого волосся, усміхнений рот, спотворений місцевою хворобою «барку», засмаглі жилаві руки, товсті вузлуваті пальці, блискучі очі, подерті черевики.

Поверх ситцевих та фланелевих сорочок, іноді двох і навіть трьох, були накинуті піджаки або жилети; потерті молескінові, вилинялі на сонці бавовняні та попрілі сукняні штани були підперезані різномастими пасками. При поясі в кожного висіла замшева торбинка на гроші та золотий пісок, бляшана коробочка для сірників чи кресала і, якщо чоловік у цю мить не курив, за пояс була заткнута також люлька. Пошарпаного фетрового капелюха старатель рідко коли скидав з голови: ніщо так не зогріває макітри взимку й не захищає від сонця влітку, як старий фетровий капелюх, запевняв Фріско.

— Є чутка, ніби вся дорога за Південним Хрестом захаращена возами, — кидав хто-небудь з присутніх.

Інші голоси враз підхоплювали:

— Там не було дощу. Може, тільки минулого тижня ледь-ледь покропило, коли в нас тут була гроза. У «Сибір» возять воду верблюдами за п’ятдесят миль…

— Подейкують, ніби зроблено заявку на Маунт-Маргарет, це в бік Лейк-Кері, за двісті миль від старого табору. Довкола — непролазні чагарі. Води ні краплини. Один з напарників Білла Кінга помер у дорозі. І тубільці там скажені — покололи списами коней Сенді Мака. Вся їхня партія і сам Сенді Мак ледь не загинули. Три дні без води були. На них випадково натрапив караван верблюдів і привіз усіх на Дев’яносту Милю.

— А що ото плещуть, ніби на старому Кулгардійському шляху згорів Гобсонів готель одразу після того, як виїхала охорона з золотом?

— То правда.

— Ото вже хтось волосся на собі рве!

— А ви чули — Кассіді-Хілл перепродано в Лондоні за сім тисяч фунтів.

— Нічого дивного: лорд Фінгал дає за Лондондеррі сто вісімдесят тисяч.

— Чарлі де Роз запевняє, що рудники Лейк-В’ю та Айвенго скоро почнуть працювати.

— Ну, там здорово попоморочились! То ж не іграшки — перевезти обладнання з Південного Хреста! Вони пригнали з Аделаїди цілу запряжку волів. Дорога була закрита через нестачу води. Чарлі довелось забезпечувати їх фуражем та водою вздовж усього шляху.

— А тепер він злиться, що гірники теж хочуть їсти!

— Ще б пак! Ми зажадали підвищення зарплати на десять шилінгів і застрайкували. Як по-’вашому, справедливо це — платити три фунти десять шилінгів за роботу під землею? Та ще при нинішніх цінах на продукти та воду в Хеннані, га, Сем?

— Не мене про це питати. Я тут ні до чого, Тед. Тупе Кайло і я — ми не наймаємось. Щоб ми за якісь нещасні чотири фунти пішли гнути спину на чужий рудник…

— Зразу видно, що тобі не треба жінку та дітей годувати.

— Поки що ні, та хіба знаєш, коли Тупе Кайло попросить Джіглді Джен призначити весілля?

В загальному реготі тоне лайка Тупого Кайла. Так ллється некваплива дружня розмова, перекидаючись з одного на інше, а іноді переходячи в палку суперечку. Та ось багаття згасає, голоси стихають, і старателі йдуть у трактири або, вирішивши, що час уже спати, розходяться по своїх наметах.