Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XXXI

Кон та Морріс налаштувалися їхати рано. Вони вирішили не чекати сніданку, бажаючи швидше дістатись до місця. А підтягне живіт, то й у дорозі можна закип’ятити котелок і попоїсти.

Саллі мала підозру що чоловіки теж уже встигли похмелитись. Обличчя в Морріса було брезкле, очі посоловілі, а блакитні очиці Кона й досі блищали від добрячої порції віскі. Обидва були не в гуморі і уникали говорити між собою.

Місіс Джіотті та Вайолет вийшли на подвір’я, щоб попрощатися з місіс Гауг. Місіс Джіотті лаяла чоловіків за те, що вони спішать мов напожежу, але до Саллі виявила максимум привітності та дружніх почуттів: запрошувала погостювати в них, коли Саллі відчує себе самотньою або нещасною з цими нестерпними чоловіками.

Джіотті не показувався. Рахунок, поданий ним, виявився більшим, ніж Морріс міг чекати. Кон, як видно, був тут своєю людиною і пив у борг, а чужакові доводилось платити готівкою. І Морріс розкошелився, щоб заручитися довірою на майбутнє.

Свою досаду він вилив потім, розповідаючи про це Саллі, коли вони знову, слідом за Коном, міряли поруч біди курний путівець, що вів то на південь, то на схід по випаленій сонцем глинистій рівнині; а ген попереду, на самому обрії, тремтів міраж, ваблячи зір гладенькими розливами води в облямівці тінистих гаїв.

— А знаєш, чому золотошукачі так ненавидять оці міражі? — похмуро спитав Морріс. — Бо вони занапастили безліч змучених спрагою людей.

Справді, важко було повірити, що це чудесне видиво води та дерев — лише обман зору. І Саллі добре розуміла, як воно повинно діяти на людину, що помирає від спраги серед гарячої безводної пустелі. Там, де кінчався міраж, на схід тяглося пасмо блакитних гір, до яких і поспішав Кон. Кобила й зараз дуже кульгала, але все ж таки вперто тяглася вперед. Тепер можна не підганяти її, сказав Морріс. По твердій дорозі, де глина спеклася в суцільну кору, йти зовсім не важко, та й до місця вже близько. Кон вважав, що від Кеноуни до лощовини в горах, де вони з Барні Мелоном кілька місяців тому натрапили на багату місцинку, всього десять миль.

Кон передумав, що варто пошукати щастя біля ділянки Тома Дойла та Біссенберджера. Надто багато людей туди позбігалось, і всі знаходять просто дрібницю, так сказав йому сам Візі Баггер.

Сонце підбивалося вгору, і спека на глинистій рівнині дедалі посилювалась. Вона душила Морріса й Саллі, що пішки брели через голу, відкриту місцевість, над якою, мов розжарений до білого метал, нависло небо; вона здіймалась від землі, обпікаючи ноги крізь черевики й висотуючи з тіла всі сили; невдовзі Морріс та Саллі ледве плентались за Коном та його кіньми. Вчора було сто десять градусів у затінку, але зараз довкола не було навіть натяку на будь-який затінок. Ніщо не захищало Морріса та Саллі від вогняного проміння, яким щедро плюскало сонце, ніщо, крім одягу, який, здавалось, тлів на їхніх плечах.

І яке вони відчули полегшення, коли доповзли до кам’янистого кряжа, де поодинокі дерева відкидали на землю мереживні тіні, й нарешті зупинилися в лощовині, де й досі стояв зроблений з гілок Конів курінь. Кон поскидав на землю в’юки та сідла й пустив своїх коней пастися, почепивши одному з них на шию дзвіночок.

Моррісова кобила стояла, де її зупинили, понуривши голову й ледве дихаючи. Саллі розв’язала посторонки й вивела її з голобель, поки Морріс відміряв коняці її частку води. Кон збирався встановити опріснювач на солоному озері, що було на рівнині приблизно за милю від кряжа. Щоправда, зараз озеро пересохло, але на глибині кількох футів ще можна було добути якусь каламуть. Перш ніж вони почали видиратись на кряж, Кон оглянув яму, викопану ним та Барні край озера, й пересвідчився, що вода потроху натікає.

Але користуватися нею поки що треба дуже ощадливо. Опріснювач даватиме питну воду, тільки спершу слід наготувати для нього дров та викопати ще один колодязь на той випадок, якщо в старий упаде якась тварина й загидить воду. Кип’ятильники, щоб вони не ржавіли, раз по раз доводиться — очищати від солі та інших мінеральних осадків, так що вода вимагає багато часу й праці. І разом з тим вона становить основу основ життя у цій напівпустелі.

Навіть не розпакувавши речей і не поставивши наметів, Кон та Морріс пішли обстежити місцевість. Саллі здалеку бачила, як вони присідають навпочіпки, згрібають руками землю і розтирають її на долоні.

— Ну як, годиться, га? Кажу ж тобі, я носом чую золото,—І долинув до неї Конів голос. — Завтра я піду дзьобати вздовж кряжа, а ти, Морр.ісе, поставиш грохот на краю лощовини і будеш сіяти-віяти.

Саллі почала збирати каміння, щоб скласти огнище. Коли чоловіки повернулись, в котелках уже кипіла вода й обід був готовий. Вони усмак попоїли, якусь часинку смоктали люльки, а потім неквапно, як належить справжнім старателям, взялися ставити намети. Коли вони впорались, майже споночіло, і в сутінках забіліли, немов дві мушлі, запилені, латані-перелатані й брудні парусинові хатки, поставлені за кілька кроків одна від одної на кряжі над мертвим солоним озером та широкою глинистою пустелею.

Ніколи Саллі не спала так солодко, як тієї ночі, казала вона. Спочатку, коли вона тільки лягла, у неї боліла кожна кісточка, кожен нерв сіпався і тремтів. Та скоро вона провалилася в блаженне небуття і всі болі як рукою зняло; ранок, як завжди, приніс їй бадьорість. Переїзд був не дуже далекий, Морріс захопив із собою їхні матраци. А тепер він обіцяв сьогодні ж нарубати жердин і зробити тапчани, так що вони матимуть зовсім шикарні постелі.

Морріс підхопився вдосвіта й подався вивчати грунти в лощовині. Кон грів воду в котелку і підсміювався з його нет’ерп-лячки.

— Встигнемо, — сказав він, — золото нікуди не втече.

Але Морріс похапцем проковтнув свій сніданок і знову пішов. Він поставив грохот і цілий день копав та просіював землю.

Кон відмовився від допомоги Морріса і сам пішов на розшуки слідів золота вздовж кряжа. З «дзьобання», як називав він це заняття, Кон повернувся надвечір і приніс у торбинках зразки, які треба було потовкти у ступці й промити, щоб дізнатися, чи є в них золото.

Завтра вони збиралися піти до озера копати колодязь та ставити опріснювач і тому вирішили, що можна витратити трохи води на промивання. Про всяк випадок вони зливали використану воду в бідон з-під гасу, щоб знову пустити її в хід, коли вона відстоїться. А може, сліди золота знайдуться й у воді.

Моррісу поталанило більше, ніж Кону. Після того, як він промив пісок з нижнього листа грохота й обережно злив воду, він побачив на дні таза широку смужку золотого зерна. Таз мінився всіма кольорами веселки, і золото яскраво виблискувало. Дивлячись на нього, Морріс усім тілом тремтів від хвилювання. Обличчя його сяяло радістю.

— Здається, ми його знайдемо тут, чуєш, Коне! — тріумфуюче вигукнув він. — Треба негайно закілкувати ділянку!

— Ми можемо відгородити на чотирьох, — у тон йому сказав Кон і хитро підморгнув оком. — Нас тут уже троє, а коли треба буде, візьмемо й четвертого.

— Принаймні я запаслася правами, — сказала Саллі. — Містер Квін говорить, що кожна жінка на приїсках повинна мати свідоцтво. Диви, та й пригодиться.

— Чудово зробили, місіс, — заквоктав Кон і пішов слідом за Моррісом до грохота. Морріс уже приготував кілки з своїм прізвищем та номером свідоцтва на розробку. Вони точно відповідали встановленому розміру. Але Кон вдовольнився старими кілочками, які вже не раз служили йому за подібних обставин.

— Був час, — з обуренням заговорив він після того, як вони з Моррісом закілкували ділянки й сіли вечеряти, — коли чоловікові не треба було отак турбуватися про свої кілки. Покладеш кілька гілок чи купку каміння, та й годі, а якщо старатель залишав на ділянці кайло або лопату, він міг бути спокійний — ніхто не загарбає цієї ділянки: значить, хазяїн хворий чи пішов за ділом. А тепер тут вештається стільки шахраїв та злодюг, що тільки дивись та дивись, інакше з-під самого носа видеруть у тебе ділянку, і якщо ти хоч трішечки порушив правила, суд буде на їхньому боці.

Морріс працював на грохоті під палючим сонцем увесь наступний день, а потім ще кілька днів, і кожного вечора на дні його промивочного таза залишалась лише тоненька смужечка золотих блискіток. Від роботи він одривався тільки для того, щоб допомогти Конові встановити опріснювач та привезти води. Тим часом Кон обнишпорив весь кряж, але жили ніде не знайшов, і тепер наперемінку з Моррісом він теж копав землю й тряс грохот.

Морріс перший вигукнув: «Є!» І в його голосі прозвучала така радість, що Саллі прожогом збігла до нього в лощовину, а Кон кинув лопату й за мить був уже поруч. Покритий шаром рудого пилу самородок, що його тримав у руці Морріс, був невеликий. Кон вважав, що в ньому не більше двадцяти унцій. Але Морріс, сяючи від гордості та щастя, побився на десять шилінгів об заклад, що в його знахідці не менше тридцяти унцій. Він поплював на золото, витер його об штани і з захопленням почав розглядати.

— Ручаюсь, він тут не сиротинка! — хихотів Кон. Потім вони піднялись до намету, і Морріс дістав терези, він вийняв тендітний, чутливий інструмент з обклеєного оксамитом футляра й установив на ящику. Вагу золота треба було визначити з найбільшою точністю, і самородок довго погойдувався перед їхніми очима. Та ось Кон залився дрібним смішком — він виграв десять шилінгів. У самородкові було двадцять унцій сто сорок чотири грани. Але це не зменшило Моррісової радості, і Кон теж був вдоволений.

Протягом кількох наступних днів вони майже щодня знімали з верхньої сітки грохота два-три чималих самородки, а з нижніх листів — кілька «маленьких красенів».

— Певне, ми напали на їхнє гніздечко, — сказав Кон.

Він радів і хизувався ще більше, ніж Морріс після своєї першої знахідки, коли за кілька кроків од свого намету, просто з землі, підібрав «татуся» всіх попередніх самородків. То був якийсь поморщений кавалок золота, ніби виплавлений в доісторичному горні й кинутий тут для охолодження. Зате важив він цілих шістдесят унцій, а тільки це й цікавило обох старателів.

Вони продовжували шукати інших «родичів», але найближчі дні успіху не принесли. Тим часом харчі закінчувались. Треба було комусь їхати в Кеноуну по борошно та консерви.

— Та й на золото теж уже час зробити заявку, — сказав Морріс.

— Зажди трохи, — Кон хитро примружився. — Поки се та те, ми можемо взяти права на двадцять чотири акри під розробку руди. Хоч, бачиш сам, ми ще не знайшли тієї жили, де ховаються всі оці красені. Але мені здається, що там, де ми з Барні копнули золотця, варто ще подовбтися. І якщо ми зробимо таку заявку, то матимемо більше землі, щоб зібрати розсипне, поки ніхто не пронюхав, в чім справа.

— Якщо ми заявимо про наші самородки, натовп сюди посуне негайно, і його нічим не зупиниш, — сказав Морріс.

— Щира правдонька, — усміхнувся Кон, — але ми поки що не будемо про них заявляти.

— Щоб у нас конфіскували ділянку? — пробурчав Морріс.

— А ти за це не турбуйся, — заспокоїв його Кон і заквоктав, мов півник. — Хлопці в Лондондеррі те саме робили. Треба бути дурнем, щоб не приховати трохи розсипного, коли випадає нагода.

Ці докази не дуже задовольнили Морріса, та зрештою він пристав на Конів задум. Він допоміг старому прокопати траншею й добутися до основної породи. На свою радість, потовкши цілий мішок каміння, вони висіяли трохи золота — цілком достатньо для того, щоб справдити їхні сподівання. Кон вирішив їхати в Кеноуну по харчі, зробити заявку на ділянку, яку вони з Моррісом закілкували, а щодо найкрупніших самородків поки що тримати язика за зубами.

— Ніякого лиха не станеться, коли ми витрусимо їм дрібноту, — сказав він. — Можеш мені повірити, я знаю, як треба розмовляти з хлопцями. У мене комар носа не підточить: нікому й на думку не спаде, що ми натрапили на щось путнє.

Саллі теж навчилась працювати на грохоті. Тепер і вона щодня йшла туди, де просіювали землю Кон та Морріс. Трясти грохот, тримаючись за його ручку, було неважко; але попервах вона не вміла відрізнити золота, що довше затримувалось на місці, від камінців та шматочків породи, які танцювали й підскакували на сітці. З дитячим захопленням Кон раз у раз хапав руді від пилу дрібненькі самородки, яких вона не помітила. Але невдовзі вона збагнула закони руху легких камінців і значно важчого золота, яке застрявало у верхній сітці або, провіяне від пилу та дрібного піску, падало на нижній лист.

Стоя’ти годинами під палючим сонцем, дихати пилюкою, робити одноманітні механічні рухи й стежити за нескінченним танком бурих та червонястих камінчиків було нудно і стомливо. Саллі дивом дивувалась, як працює Морріс — настирливо, нестримно, ніби все його життя залежало від того, скільки він навигрібає з землі отих вивертливих золотих зерняток. Вони з Коном розбивали кайлом твердий грунт або згрібали у відвал гальку й час від часу припиняли роботу, щоб підсипати породи в грохот та поглянути, як Саллі управляється і ним. Чоловіки з ніг до голови були вкриті гарячою рудою пилюкою. Обличчя та руки здавались від неї зовсім червоними, і піт, стікаючи струмками, прокладав у цьому гримі різкі борозни.

Саллі залюбки накрилася б тонкою вуаллю, яку вона в курні гарячі дні накидала на свій капелюшок, але тоді гірше було б видно, що робиться на сітці грохота. До того ж вуаль не могла захистити її від пилюки, що проникала навіть крізь ^: одяг. В очах, вухах, ніздрях і роті — скрізь було повно цієї тонкої рудуватої пудри, що здіймалась під ударами кайл та лопат, огортала грохот, хмарою висіла в повітрі.

Але раз чоловіки працюють так наполегливо, вона теж не може сидіти без діла, казала собі Саллі. Морріс і Кон запевняли, що й вона вже захворіла на золоту гарячку і через те не розгинає в роботі спини. Саллі не перечила їм, не говорила, що, на її думку, золото не варте того, щоб заради нього отак оце мучитись. І все-таки нудне вистоювання біля грохота до певної міри винагороджувалось, коли Саллі могла крикнути: «Є!» — а потім дивитись, як Морріс та Кон кидають свої лопати чи кайла і чимдуж мчать до неї.

Поки Кон їздив у Кеноуну, Саллі витрясла найбільший: самородок з усіх, які вони тут знайшли. Морріс так зрадів, що кинувся цілувати її, і цілував доти, поки піт і пилюка змішались на їхніх обличчях. Потім вони, радіючи, мов діти, побігли в табір, щоб зважити самородок. Коли з’ясувалось, що в ньому вісімдесят п’ять унцій, Морріс оголосив: на сьогодні годі працювати, треба відсвяткувати подію — помитись, а потім вилежуватись у холодку до кінця дня.

Кон повернувся надвечір. Але він був не сам. Слідом за ним тяглася нескінченна валка верблюдів, вершників, возів та піших старателів з Кеноуни. Побачивши це, Морріс почав сердито лаятись. Ховаючи очі, Кон одразу ж покаявся, що він напився й виляпав геть усе чисто, і тепер сюди хмарою посунули люди.

Не треба було пояснювати, чим це загрожує. Скоро землю буде закілковано в усіх напрямках, і Кон та Морріс уже не зможуть добувати розсипне золото, як збирались, перш ніж узяти право на розробку руди. Щоправда, перед від’їздом з Кеноуни Кон побував у конторі інспектора і зробив заявку на ділянку, яку вони вже закілкували, але було мало надії на те, що їм дозволять користуватися цією ділянкою, поки старателі не перетрусять усі розсипища.