Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XLIX

Коли Дінні повернувся додому, на руднику Айвенго вже назрівали тривожні події.

Дінні шукав золото на південний схід від Кеноуни, але в цей час поширилась чутка про золоті розсипища, знайдені поблизу кеноунського кладовища, і туди ринули юрми старателів. Під кладовищем пролягало старе русло струмка, в пісках якого й ховалося золото. Старателі зажадали, щоб кладовищенську землю було відкрито для розробок, їм виділили десять акрів, але поставили умову, щоб вони заново розмежували ділянки і вжили заходів до збереження могил.

Потім пройшла чутка, що такого-то числа рівно ополудні буде дозволено ставити заявочні кілки. І ось у темряві, при мерехтливому світлі свічок та ліхтарів, сотні старателів кинулись на кладовище, обміряли й покілкували ділянки. А вранці надійшла телеграма від міністра гірничої промисловості про те, що будь-яке розмежування ділянок, проведене раніше другої години тридцяти хвилин дня, — незаконне, і кілки довелось повитягати.

Три тисячі старателів розтяглися в одну шеренгу, чекаючи сержанта поліції, який мав відкрити ділянки. Коли він з годинником в одній руці та білою хусточкою в другій приїхав верхи на кладовище, там враз запала мертва тиша. Ось зараз він змахне хусточкою — і це буде сигналом діяти.

Як тільки це сталося, весь натовп, мов навіжений, кинувся через огорожу. Одні вбивали свої заявочні кілки, інші висмикували їх, щоб поставити свої. В хід пішли кулаки та кайла; то тут, то там виникали бійки за межі ділянок; курява здіймалася хмарою, прокляття і лайки висіли в повітрі.

Майже на кожну ділянку об’являлося не менше десятка претендентів. Приїсковий інспектор три тижні підряд чинив суд, розглядаючи суперечки.

Дінні та його напарника обшахраював, за їхніми словами, якийсь пройдисвіт, представник одного синдикату, — прискіпався до заявочних кілків.

— Щоб мені провалитися, Моррі, кілки в нас стояли за всіма правилами, — побивався Дінні. — Колись, бувало, надряпаєш на землі ріжки ділянки, повстромляєш гілочки — і все гаразд. А тепер — ні, не ті часи. Та й люди пішли зовсім інші. Таких бандитів, як там, на кладовищі, я зроду не бачив. Будеш дякувати богові, що хоч кістки виніс цілі з тієї катавасії; а інспектор майже кожну справу вирішував на користь молодчиків, що працюють на той чи інший синдикат.

— «Свобода і безпека держави, — каже Сократ, — полягає у безсторонньому тлумаченні законів, — пробурмотів новий напарник Дінні. — Коли закони тлумачать інакше, судді приречені на загальну зневагу».

Це був мовчазний здоровань, з сутулими плечима, з білими, як у Енгори Девіса, чубом та бородою, хоч і не дуже старий. Дінні здибався з ним під час своїх розвідок біля озера Індаргурла. Певне, шостий десяток уже розміняв, казав про нього Дінні, а здоровий і дужий, наче бугай! В роботі може з ким завгодно позмагатись, тільки не дуже до неї охочий. Знайомлячись, назвався Крістофером Кроу, але на приїсках його перехрестили — тепер він для всіх «Діннин старий Кроу». Кріс здебільшого мовчить і думає про щось своє, а коли зрідка й заговорить, то неодмінно згадає якогось поета або філософа.

Дінні натрапив на нього, коли забрів одного разу далеко в чагарі. Кріс жив там один як палець у якійсь подобі куреня, якого він злагодив собі з старих мішків та іржавої бляхи, і в нього вже ледве трималася душа в тілі. Він порпався у відвалах на покинутих старателями ділянках і, коли добував дрібку золота, йшов у Кеноуну й міняв його на борошно, цукор та чай.

— Отак він і жив, мов пустельник, за десятки миль від людей, наодинці з своїми звірятами, коли ми з Барні напоролись на нього, — розповідав Дінні. — Ми саме знайшли розсипище поблизу озера й підчищали його. Ну, звісно, нема-нема, та й заглянеш провідати Кріса. Він приручав тварин: парочка голубів у нього була, кілька ящірок, сорокопуд, а ще оте мале страхввисько, що повзає тут по горах. Темношкірі звуть його мінгарі. Бридке, потворне, справжня тобі мара, та ще й куди не заповзе — міняє колір. Кріс привчив усіх своїх вихованців пити з однієї посудини, а страховисько, те просто лазило по ньому.

Одного разу сорокопуд налетів на страховисько і трохи не заклював його до смерті. Тоді Кріс поставив сильце, впіймав сорокопуда й вищипав йому геть усе пір’я на шиї.

«Коли побачите сорокопуда з таким ось віхтем пір’я на голові, — сказав він нам, — не майте з ним справи. То шахрай».

І підкріпив свої слова якимсь латинським висловом.

Барні гадав, що Кріс несповна розуму, ну а я вважаю, що в нього клею в голові більше, ніж у нас. Коли Барні захворів на дизентерію, та так, що вже на ногах не тримався, Кріс допоміг мені зробити ноші й віднести його в Кеноуну. А це майже п’ятдесят миль. І знову ж таки спасибі Крісу, що він не кинув мене, коли Барні помер. Я тоді був ледь не схибнувся. Саме з отого часу Кріс і припнувся до мене.

Діннина кімната завжди чекає на нього, сказала Саллі, а його товариша можна влаштувати в бараці на подвір’ї. Цей барак Саллі поставила під час хвороби Морріса, щоб розмістити там ще кількох постояльців. Таким чином під Саллиним дахом опинився Кріс Кроу. Він або невідступне ходив скрізь слідом за Дінні, або самотньо сидів на веранді, бурмочучи щось собі під ніс.

Морріс помітив, що іноді Кріс стиха нашіптує грецькі вірші, а Саллі чула, як він виголошував навіть цілі промови, звертаючись до громадян і закликаючи їх оберігати демократію. Але про себе Кріс не любив говорити, і ніхто не знав, звідки він родом і як потрапив на приїски. Дінні міг лише розповісти, що в Англії Кріс вважався радикалом і його вигнали з університету за те, що він надто вільно висловлював свої думки. Частенько, сидячи вечорами біля багаття, казав Дінні, Кріс починав міркувати вголос і сперечатися з кимось, ніби бачив перед собою своїх давніх друзів. Одного разу він навіть відрекомендував їх Дінні.

— Містер Уїльям Морріс, містер Гайндман, містер Фрідріх Енгельс, — сказав він. — А це містер Деніс Квін.

— Вельми приємно познайомитись, — відгукнувся Дінні, вклоняючись привидам, що зібрались навколо вогнища.

Події на руднику Айвенго дуже хвилювали Дінні.

— В чому там заковика, Моррі? — спитав він одразу ж, як тільки розповів про побоїще на кладовищі та познайомив з усіма Кріса.

— Хлопці пронюхали, що на території айвенгівського рудника є розсипне золото, — почав Морріс. — Намірились закілкувати ділянки під розсип і попросили управляючого показати, де пролягає жила, щоб відміряти ділянки відповідно до закону дев’яносто п’ятого року про добування золота. А Карлейл показав їм на чотири стовпи, вбиті по кутах синдикатської заявки, і сказав: «Тут усе — жила, від краю до краю в кожному напрямі». Ну, хлопці тільки взяли його на глум.

— А як же інакше! — осміхнувся Дінні. — Це наше споконвічне право — шукати розсипне золото в будь-якому місці не ближче п’ятдесяти футів від жили. А колись було й не ближче двадцяти. Пригадуєш, як пінився Арт Бейлі, коли хлопці почали довбтися навколо його жили? Скочив на коня — й щодуху до інспектора. Але Фіннерті знав своє діло. «Ну, хлопці, а ви що скажете? — питає він нас. — Двадцять футів — це буде по-чесному, як ви вважаєте?» І ми погодились, хоч потім, у дев’яносто п’ятому, цей закон відкинув нас з двадцяти на п’ятдесят.

— Карлейл не зміг показати, де пролягає жила, — вів далі Морріс, — бо в них там взагалі ніякої жили немає. Вони розробляють глибокі розсипища. Хлопці покілкували ділянки впритул до самої шахти. Один щасливець знайшов самородок на п’ятнадцять унцій вагою. Деякі старателі брали від п’ятдесяти до шістдесяти унцій за тиждень.

— А чого ж, це їхнє законне золото, — сказав Дінні. — У Джона Буля неабиякий апетит; його компанії намагаються прибрати собі до кишені всю країну, позбавити старателів будь-яких прав.

— Карлейл зажадав від інспектора, щоб той дав наказ припинити роботи, — сухо вів далі Морріс. — Старателі відмовились піти з ділянок і продовжували працювати. На Золотому Ключі та Хеннанському Центральному також закілкували ділянки під розсипне золото. Все це добром не скінчиться, Дінні. Власники рудників підуть на все, щоб позбавити старателів права на розсипи, і, якщо вірити містеру де Морфе, уряд на їхньому боці.

— Не можуть вони цього зробити, — заперечив Дінні. — Ось послухай. — Він подовбався в кишенях куртки, витяг пачку газетних вирізок, висмикнув з неї клаптик, видертий з «Калгурлійського гірника», й урочисто прочитав:

— Я знаю цей закон, — сказав Морріс. — Він надає старателям право добувати розсипне золото за межами п’ятдесяти футів від жили.

Але крупних вкладників лякає оце так зване подвійне воло діння, — додав він, замислено посмоктуючи люльку. — Вони не згодні, щоб кожен, хто має старательське свідоцтво, міг вільно закілкувати ділянку під розсипне золото на землі, відведеній компанії під розробку надр. Цей закон застарів, кажуть вони, бо його видали ще до того, як були знайдені глибокі розсипища.

— Ач куди гнуть! — обурився Дінні. — Та ми ще в дев’яносто другому розробляли глибокі розсипища — в Нанніні, в Лейк-Остіні, в Гасконі. У Кеноуні й зараз копають глибше як на сто футів. А в Хеннані розсипне золото завжди знаходили і на поверхні, й на глибині від шістнадцяти до тридцяти футів.

— Депутат округу, — зауважив Морріс, — сам є акціонером Айвенгівського синдикату. Ясно, що він тягне руку за Карлейлом, отож бачиш, тут орудують не лише спекулянти з лондонської біржі.

— Хто? Чарлі Моран? — Дінні вилаявся. — Ну, то його потурять у шию на наступних виборах. Ми вже про це подбаємо. А от послухай, що каже Гаррі Грегорі, депутат від Північного Кулгарді, — у нього все коротко і ясно. Тут у мене десь була вирізка з «Гірника».

Дінні погортав свою пачку і витяг ще один пожмаканий клапоть газети.

— Ось слухай:

— Та я ж не заперечую, що, за законом, старателі мають право на розсипне золото, — спроквола відповів Морріс. — І кожному ясно, що заморські товстосуми разом з нашими золотопромисловцями із шкури пнуться, щоб прибрати собі до рук природні багатства країни. Але як ви можете цьому перешкодити — ось про що йдеться. Інспектор підтримує Айвенгівський синдикат.

— Рік тому, — сказав Дінні обурено, — інспектор Девіс заявив у Калгурлі, що він «повинен застосовувати закон згідно з даними йому інструкціями».

— От бачиш, уже тоді було видно, куди повіяв вітер, — стояв на своєму Морріс.

Дінні та Кріс закілкувалл ділянку на айвенгівському наділі. Не тому, що Дінні приваблював цей клаптик землі, а тому, що він не міг стояти осторонь боротьби, яку вели старателі на захист своїх прав.

Коли міністр гірничої промисловості спішно провів у парламенті поправку до статті сто тридцятої закону про добування золота, це ще підлило масла в огонь. Нова постанова позбавляла старателів права копати розсипне золото глибше ніж на десять футів. Якщо рішення інспектора, що став на бік синдикату, викликало глухе обурення, то дії міністра, спрямовані проти життєвих прав трудящого люду, дали вихід цьому обуренню.

Старателі зібралися у Робітничому клубі, що був штаб-квартирою об’єднаної робітничої спілки в Боулдері. Більшість старих золотошукачів знали, які права надавало їм законодавство. Вони повинні були знати це, щоб повсякденно захищати свої інтереси. Досить було поставити заявочні кілки не того розміру або в якійсь іншій дрібниці порушити встановлені правила — і перший-ліпший загарбник міг зігнати старателя з ділянки. А останнім часом головорізи, найняті великими компаніями, так і нишпорили скрізь, винюхуючи, де б урвати ласий шматок. Тепер цей новий наступ на права старателів загрожував позбавити засобів до існування тисячі людей. Це викликало таку бурю гніву, якої досі ще не знали на приїсках.

Яке золото можна вважати розсипним і яке ні? Це питання обговорювалося в кожній сім’ї, біля кожного намету. Гілл Мейтленд, геолог Гірничого управління, дав висновок, що на айвенгівському наділі є золоті розсипища й що ці розсипища сягають ста чотирнадцяти футів углиб. Міністр заперечив:

— Можливо, для геологів то й розсипища, а взагалі то не розсипища.

Старателі злісно осміхались, повторюючи цей словесний викрутас.

— Як же все це розжувати? — питали вони один одного. Самі вони вважали розсипним золотом всяке золото, знайдене в піску, в землі чи в твердих породах у будь-якому вигляді, крім покладів та кварцових жил. До розсипного відносили й те вільне золото, що містилося в рухляку, оскільки там не зустрічалося ні покладів, ні жил. Більшість старателів стояли на тому, що розсипним треба вважати й золото в пластах. Виникнення золотих розсипищ пов’язувалося з дією води на корінні родовища золота в дуже давні часи. Обточена водою галька й привела старателів на айвенгівський наділ шукати розсипне золото.

Айвенгівський синдикат одержав наділ під розробку жильних покладів, але узаконеним концесіонером ще не став. Це — розсипне родовище, і на нього взагалі не мають права давати концесію, доводили старателі. Принаймні до того часу, поки не будуть вироблені розсипища і не виявляться хоч якісь ознаки залягання жили.

— Скидається на те, що компанія хоче загарбати розсипища, — казав Дінні, — а потім випустити акції, оголосивши, що це — жильне родовище: треба ж почистити кишені безталанним простачкам, які ще мріють розбагатіти на акціях.

На всіх приїсках Австралії, доводили старателі, за ними визнавалося право розробляти розсипища. У Вікторії концесії на рудні поклади видавалися тільки через одинадцять років, і навіть після цього старателям не заборонялося шукати там розсипне. У Квінсленді концесії видавалися через два роки після заявки, якщо на цей час були вироблені всі розсипища; та коли старателі вважали, що розсипища ще не вичерпані, цей термін міг бути продовжений.

По всій Австралії діяв єдиний закон: землі, що містять золоті розсипи, можна здавати в концесію промисловцям лише після того, як розробка їх стане непосильною для старателів через велику глибину залягання, наявність грунтових вод або з інших природних причин і вимагатиме дуже великих затрат. Але тут, на наймолодших і найбагатших приїсках країни, уряд штату на догоду власникам рудників всіляко намагався урізати ці корінні права старательського населення. Старателі Заходу не бажали коритися такому безсоромному зневажанню їх невід’ємних прав, загальновизнаних по всій Австралії.

Так говорили ті, чиї інтереси репрезентувала Спілка захисту старательських прав, що готувалася вступити в боротьбу з урядом Форреста. Так говорили ті, хто відкривав ці приїски, хто ставив перші намети у далеких золотошукацьких таборах, загублених у глухому безводному краю колючих чагарників та скелястих кряжів. Це вони заклали основи золотопромисліовості країни і своєю працею покликали до життя міста серед колишньої пустелі. То невже вони дозволянь тепер жменьці іноземних спекулянтів та продажних політиканівукрасти в них те, що належить їм одвіку по праву й по закону?

Саллі уважно дослухалася, як рудокопи та старателі обговорюють з Дінні кожну зміну в становищі. Вона розуміла їхнє обурення і цілком поділяла його. Вона не могла відділяти себе від боротьби, яку вели ці люди. Ця боротьба була і її боротьбою.

Фріско висміяв її співчуття до старателів, коли одного ранку прийшов провідати її невдовзі після новорічного балу. Він був злий і ображений тим, що Саллі так віддалилась від нього за той короткий час, що минув від пам’ятної ночі на балконі. Вона поводилася з ним холодно й відчужено, задуману ним поїздку до моря навіть слухати не хотіла.

Але ж ви можете взяти з собою й дітей, умовляв її Фріско. Він найме для неї окремий котедж і поводитиметеся дужескромно. Гроші нехай її не турбують — він бере це на себе. Але Саллі відповіла твердо й рішуче:

— Ні, не можу, — спокійно сказала вона. — І не тільки через Морріса та дітей. Головне — наші люди. Я з ними, а ви — ні.

Фріско розлютувало те, що Саллі вплутує боротьбу старателів за свої права у їхні особисті взаємини. Він пішов геть, заприсягнувшись, що більше не допустить ніколи в житті, щоб якась жінка отак пошила його в дурні.